Останній епізод фінального сезону серіалу «Гра престолів» вийшов у ніч на 20 травня. Таким чином закінчилася телевізійна адаптація саги «Пісня льоду та полум'я», яку письменник Джордж Мартін розпочав у 1996 році.

Заступник головного редактора Марк Лівін і редактор Ярослав Друзюк переглянули серію з письменником та автором курсу сторітелінгу за мотивами «Гри престолів» Любком Дерешем і психологом та співавтором психологічного кіноклубу Twin Peaks Іллею Полудьонним.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Ярослав Друзюк: Зараз таке відчуття, ніби закінчилася епоха. Мабуть, тому що епоха справді закінчилася. Чому, на ваш погляд, ми увесь цей час не могли відірватися від «Гри престолів»?

Марк Лівін: До сьомого сезону, певно, я просто жив у цьому світі. Було таке, що я виходив із будинку і думав, що з-за рогу вилетить дракон. Насамперед це про занурення.

Любко Дереш: Я став фанатом «Гри престолів» після того, як мене попросили підготувати курс за цією серією. Мабуть, головна перевага серіалу – його дивовижний драматизм. Це справді глибоко пропрацьована ідея, це робота рівня Шекспіра – поєднання масштабності всесвіту та великої внутрішньої художньої правдоподібності твору. Історії персонажів, як вони дозрівають і гинуть, настільки художньо переконливі, що в це не можна не повірити. Звідси й захоплення. Власне, тому це унікальна подія останніх десятиліть.

Ярослав: І великі сюжети, драми окремих героїв, так. У золоту еру телебачення вже зрозуміло, що серіали – передусім про персонажів. Ілле, на твій погляд як психолога, наскільки важливими для феномену «Гри престолів» були особисті арки героїв?

Ілля Полудьонний: Що більше емоцій ти відчуваєш під час перегляду, то сильніше прив’язуєшся до персонажів.

Марк: Я хотів сказати те саме! [сміється]

ІЛЛЯ: Якщо персонаж тебе зворушує, ти за нього вболіваєш. Якщо ж йдеться про серіал, у якому в будь-який момент може померти будь-хто із героїв, ти переживаєш іще більше. Адже попри фентезійний сетинг, магію і драконів «Гра престолів» дуже реалістичний серіал. У всіх

персонажів завжди були реалістичні лінії, це додавало динаміки загальному сюжету.

 Це робота рівня Шекспіра – поєднання масштабності всесвіту та великої внутрішньої художньої правдоподібності твору

Ярослав: Які емоції у вас були після останнього кадру? Про що одразу подумали?

Любко: Я відчув полегшення. Оскільки історія не відбулася до кінця, з’явилося розчарування. Але водночас воно звільнило мене від надмірної прив’язаності до серіалу. Якби він вийшов таким геніальним, яким мав би бути, це було б для мене травматично. Я мусив би в ньому перебувати ще довго. Проте шкода, що настільки красива історія отримала настільки некрасивий фінал. Гаразд, не некрасивий, а спрощений.

Ілля: Не хочу трубити про колосальне розчарування. Якщо так усе мало закінчитися, значить так усе мало закінчитися. Гадаю, це досить чесний фінал.

Марк: Думаю, багато людей будуть ним задоволені.

Ілля: Усі, хто хотів саме такий фінал. [сміється]

«Немає поняття «оптимальний фінал», є поняття логіки розвитку історії»

Ярослав: Великий правдоподібний всесвіт, який постійно ріс, і персонажі, за яких ти тримаєш кулачки – дві головні переваги «Гри престолів». Але ближче до фіналу почало здаватися, що якраз ці дві переваги між собою воюють. Джордж Мартін двадцять три роки розвивав цей світ, розширював його новими лініями та сюжетами. І врешті виявилося, що він став настільки великим, що в його межах складно було звести докупи всі сюжетні лінії.

Ілля: Я не автор, а психолог, тому Марку та Любку це точно відомо краще, ніж мені – написати фінал історії значно складніше, ніж почати її. Зав’язка завжди цікавіша, ніж закінчення. До того ж за ці вісім років ми зріднилися з кількома десятками персонажів, кожен із яких не був простим – зі своїми хибами та прагненнями. До фіналу ж, склалося враження, залишилися тільки персонажі, що зводилися до зрозумілих базових категорій – добро і зло. З іншого боку, це зрозуміло. Хочеться якогось закінчення. Ніхто не хоче почути вкінці: «Ну, далі в такому ж хаосі все і продовжило розвиватися».

Ярослав: Мартін двадцять років грався з жанрами, традиційними літературними прийомами та очікуваннями читачів, але фінал – це не те, що можна обіграти.

 Хочеться якогось закінчення. Ніхто не хоче почути вкінці: «Ну, далі в такому ж хаосі все і продовжило розвиватися»

Любко: Я з цим і згоден, і не згоден. У літературі немає поняття «оптимальний фінал». Але є поняття логіки розвитку історії. Мені здалося, що фінал серіалу досить сильно суперечить логіці, вибудованій попередніми сезонами.

Ярослав: У чому саме?

Любко: Фінал – це розмірковування про справедливий соціальний устрій, природу влади та тих, хто цю владу має. Це вже про соціальну теорію. Так, це було в серіалі й раніше, але лише однією з граней, починався він значно складніше. Теми долі та її напередвизначеності, протистояння честі та безчестя, боротьба людини за цінності, в які вона вірить, кілька потужних метафізичних ліній – це було першочерговим. А тепер на перший план вийшли ефектні батальні сцени, якісь зовнішні речі. Сценаристам же просто забракло професіоналізму логічно закінчити всі сюжетні лінії – замість величезного драматичного потенціалу картонні муляжі. Думаю, книжки Мартіна будуть суттєво відрізнятися саме в цьому.

Ілля: Згоден. Від ускладненої конструкції серіал перейшов до спрощеної. У мене є присмак розчарування, тому що фінал вийшов занадто простим. Ну так, Джону Сноу довелося вбити Дейнеріс. Це складне рішення, яке треба було ухвалити. Але в мене не було через це настільки ж сильних емоцій, як, наприклад, коли Тіріон убив батька. А тут відчуття, ніби дивишся казку для 12-річних.

Любко: Мені цей фінал нагадує зображення з лабіринтом, шлях, через який вказують стрілки. Але ці стрілки в певний момент починають проламувати двері та ведуть прямо до виходу. Усі ми приблизно розуміли, куди рухалася історія. Але, як каже Ілля, все виявилося спрощеним. Наприклад, велику історію Брана, що став Триоким Вороном і пройшов усі випробування, звели до пасивного спостерігання. Так само і з Джоном Сноу: Нед Старк свого часу беріг його для того, аби він став тим, ким мав стати – нащадком роду Таргарієнів. Але цим персонажем знехтували. Одне слово, важливі глибокі речі з перших сезонів врешті перетворили на трюки та загравання з алюзіями на демократію. Але це мало стосується персонажів, які раніше були на першому місці.

 Це справді було складно – увесь масштаб, всі сюжетні лінії, всіх героїв втиснути в один фінал

Ярослав: У вас немає відчуття, що Джордж Мартін із 1996 року розширював всесвіт Вестеросу, не думаючи заздалегідь, як це потім зводити в одну фінальну лінію? А врешті першими це довелося робити сценаристам серіалу, а не йому.

Любко: Я не дуже вірю, що історія може бути першочерговою перед всесвітом. Думаю, Ілля підтвердить – у людей завжди є прописана заздалегідь внутрішня логіка. Наші вчинки виростають з нашого характеру. Це не можна ігнорувати. Навіть якщо автор-візіонер думає на кілька кроків уперед, однаково рішення його персонажів виходитимуть з характерів. Можна, звичайно, придумувати історію і намагатися втиснути її в певні межі. Але такій історії завжди бракуватиме достовірності. Письменник повинен шукати відповідь на запитання про те, що далі буде не з огляду на свою фантазію, а через те, яку долю персонаж сам на себе накликав. Як Серсея прикликала свою долю, як Дейнеріс, зрештою, прикликала свій фінал.

Марк: Історія без світу не може існувати, все одно первинним має бути світ. Саме він диктує правила та закони, за якими все працює. Тому логічно, що Мартін ішов цим шляхом: він створював певний простір, у межах якого відбувалася дія. Інша річ, якою ця дія стала у фіналі. Але це справді було складно – увесь масштаб, всі сюжетні лінії, всіх героїв втиснути в один фінал. Якщо перші шість сезонів я буквально забував, де знаходжуся та жив у Вестеросі, то протягом останніх двох я вже дивився серіал у себе в квартирі на Берестейській. Через прискорення подій, через потребу закінчити історію ефект занурення зник.

Ілля: Ми говоримо про розчарування фіналом. Але, думаю, це не те, що турбує авторів серіалу. Розчарування фанатів – це просто витратний матеріал. Завдання зробити ідеальний фінал ніхто перед собою не ставив. Усі цілі проект давно виконав – нагороди вже здобуті, рейтинги вже є.

«Фінал «Гри престолів» – це перемога інфантилізму»

Марк: Для мене найважливіша сцена фіналу – слова Тіріона про те, що людей передусім об’єднують історії. Йдеться про те, що перемагає той, хто краще подає свою історію. Тож на Залізний трон сіла людина, яка за цей час не встигла у щось вляпатися. Це мене розчарувало найбільше – усе склалося занадто логічно, занадто просто.

Ярослав: Що незвично для Вестеросу.

Марк: Нам вісім років говорили про те, що кожен буде відповідальним за те, що він зробив. Принаймні у мене створилося таке враження. Але врешті цього не сталося. Перемогла політика.

Ярослав: З іншого боку, Бран – людина найбільш далека від політики.

Любко: Так, я погоджуюся. Але важливо не лише те, що відбувається в історії, а й те, як це інтонує автор. Коли ти розповідаєш історію, то можеш приховано про щось казати через інтонації, через те, що читається між рядків. Зараз же, коли перемагає політика, ці інтонації зникають. Тому історія стала двовимірною.

Ілля: Не знаю, був такий план у сценаристів чи просто склалося таке враження, але фінал «Гри престолів» – це перемога інфантилізму. Як на мене, керувати Вестеросом врешті почали дуже інфантильні люди. Можливо, це гідні персонажі, які комусь подобаються. Але це досить незрілі з погляду мислення люди. А всі, хто вмів грати у цю гру престолів, вже померли – Тайвін, Мізинець, Варіс.

Ярослав: «У грі престолів ти або перемагаєш, або помираєш». [сміється]

Ілля: Саме так. Але при владі все одно залишилися люди, які не мали раніше такого досвіду. Та ж Дейнеріс досить інфантильна у своїх проявах. Тіріон прямо це озвучує: «Ми годували її марнослав’ям, звеличуючи кожну її перемогу». Тому вона так і сп’яніла від влади. Джон Сноу, своєю чергою, мав би розвинутися в короля з героя, який постійно кидався на амбразуру.

Марк: «Обов’язок убиває любов», як говорять між собою Тіріон і Джон. Якщо ставити в центр певну мотивацію, то це, власне, і є мотив Джона. Він не змінився – не поставив любов вище за те, що він мав зробити. У нього був обов’язок – і він його не зрадив. І в цьому сенсі Джон також залишився інфантильним героєм.

Любко: Я сказав би, що у цьому випадку не переміг ані обов’язок, ані любов.

Марк: Переміг страх.

Любко: Обов’язок передбачав би відповідальність. Понад те, не справедливість, яку показують як демократію, а відновлення вертикальної форми правління. Адже вона мала своє благородство. І воно повинно було бути відновлено після того, як її підступно порушив Роберт Баратеон. Адже внаслідок того почалися всі інтриги.

 У грі престолів ти або перемагаєш, або помираєш

Ярослав: Усе-таки Джон – персонаж-архетип. Бран каже йому, що він саме там, де був потрібен. Джону неодноразово рятували життя, тому що він мав пройти цей шлях саме так.

Любко: Так, Джон – архетипний персонаж. Але навіть архетипи передбачають певні зміни, у них також є свій шлях.

Марк: На нього покладали дуже великі надії, і він їх не виправдав. Виявилося, що він не може сприймати щось більше, ніж почуття обов’язку.

Ілля: Насправді рішення не змінюватися він ухвалив ще тоді, коли розповів Сансі про своє походження. Він дорослий чоловік і мав здійснити вибір – любов чи претензія на престол. Але як інфантильний персонаж не зміг ухвалити чітке рішення; він сподівався, що можна і так, і так. З одного боку, якби він не зробив цього, то, можливо, маятник Дейнеріс не колихнувся б у бік зриву. З іншого боку, всі, хто здійснив фундаментальний вибір, урешті загинули – як Варіс, наприклад.

«Ця багатогранність робила цей серіал таким, яким він був»

Ярослав: Водночас Залізний трон як фізичне втілення влади зруйновано. Понад те, одразу кілька персонажів озвучують думку, що зруйнувати треба все колесо влади. Можливо, персонажі, які уособлювали старий світ і порядок, мали померти?

Любко: Я думаю, що це якраз слабкий момент історії. Не бачу сенсу обговорювати долі окремих персонажів, тому що за їхніми спинами почали виглядати сценаристи. Я не можу обговорювати образ Джона Сноу, тому що спочатку він був одним, а в ручному керуванні сценаристів виявився іншим. Як на мене, знищення драконом Залізного трону – це кумедно. На тлі історії це ніби памфлет: дивіться, люди, винуватий не Джон Сноу, а клятий трон, який усіх побаламутив. Це також інфантильно, як каже Ілля.

Марк: Насправді серіал закінчується досить оптимістично. Протягом останніх п’яти-десяти хвилин вмикають пафосну музику та занурюють у відчуття полегшення. «Далі буде тільки краще».

Ярослав: Це вже Толкін.

Ілля: Ці символічні речі, які почали з’являтися ще в попередньому епізоді – Ар’я на білому коні, наприклад. Дракон на тлі Дейнеріс, який додає її постаті демонічні крила. «Дивіться, яка вона погана, крила які чорні!». Для серіалу, що ставив на перше місце реалізм, це було дивно.

Ярослав: Коли тебе обличчям у це опускають.

Ілля: Тоді зрозуміло, що все інше не працює.

Любко: Ці прийоми із символізмом не так багато важать, коли історія розпадається.

Ярослав: Це прийоми саме з фентезі. Зрозуміло, що Мартін за всієї поваги до «Володаря перснів» завжди позиціонував «Пісню льоду та полум’я» як щось протилежне до цієї саги. Але в цьому фіналі багато Толкіна – буквально є сцена з відчалюванням човна.

Любко: Безумовно, ця пасторальність, з якою все закінчується, пригнічує. Вона по-своєму наївна, по-своєму приглушена. Мене до того ж розчарувало, що не розказаними залишилися лінії з релігією, зокрема – історія Меліссандри. Це багатий драматичний матеріал, який не використали до кінця. А так вона прийшла, зробила пожежу – і розсипалася в порох. Заради чого Станніс пожертвував донькою? Для чого був темний дух, який вбивав Ренлі Баратеона?

 Історія припинила бути настільки багатогранною

Ярослав: Цими лініями пожертвували заради шляху Джона Сноу.

Любко: Але через це історія припинила бути настільки багатогранною.

Марк: Ця багатогранність робила цей серіал таким, яким він був. Коли ми розуміли, що у цьому світі немає добра і зла. Є конкретні вчинки, які кожен із персонажів здійснював у своєму контексті, і для когось вони були ок, для когось ні. А в останніх двох сезонах це раптом зникло. Усі почали діяти так, як повинні за сюжетом. А на перший план вийшло протистояння між свободою і тиранією. Врешті перемогла свобода, світ став новим, але це вже було в межах двох виборів, а не багатогранності.