Режисер та актори маріупольського театру «Концепція» вирвалися з охопленого війною міста й тепер розповідають історії виживання з київської сцени. Ми зустрілися з ними після гастролей Україною.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

Що це за театр

Театр «Концепція» існує вже три з половиною роки. Його заснували в Маріуполі режисер Олексій Гнатюк і поетеса Марія Грецька – спочатку як студію акторської майстерності, для того, щоб її вихованці пропрацьовували свої психологічні травми. Потім студія стала більше, ніж просто психотератерапевтичною групою. Гнатюк вирішив запросити також акторів із профільною освітою та перетворити трупу на професійну.

Перша вистава театру мала назву «Рентген усміхнених сердець». Пʼєсу написав сам Гнатюк. Каже: враховував у ній творчий потенціал кожного з акторів. «На одній сцені грали професіонали з досвідом і люди, які виступали вперше. Вистава пройшла на ура, за три роки в Маріуполі ми її показали 98 разів. А потім я вирішив, а чому би мені й далі не писати пʼєси? Написав наступну й наступну за нею». Так до назви театру додали приписку «авторської пʼєси».

Актори театру кажуть, що він мав успіх у рідному місті: «Було таке, що в нас не вистачало місць, тоді ми знаходили стільці та ставили в проході, бо був аншлаг», – згадує одна з акторок Марина Говорущенко.

На 27 лютого театр «Концепція» готував у Маріуполі велику премʼєру – «Доріана Грея» за мотивами Оскара Вайлда. Вистава мала йти трьома мовами одночасно: один персонаж мав говорити українською, другий – російською, третій – англійською. Але за три дні до премʼєри Росія почала повномасштабне вторгнення.

«Ми ще 24 лютого пропонували глядачам повернути гроші на виставу, бо один квиток коштував немало – 500 гривень. Але глядачі відмовлялися. Вони хотіли вірити, що все це завершиться, що 27-го підуть на виставу», – згадує режисер.

Актори театру, яким вдалося вижити та вибратися з Маріуполя, тепер наново обʼєдналися в Києві. Тут вони створили нову виставу, документальну, про те, що їм довелося пережити. Постановка «Обличчя кольору війни» складається з монологів акторів, які кожен написав сам. Про те, як це було.

Але російські авіаудари й обстріли пережили не всі. Дві юні акторки, вихованиці студії акторської майстерності для дітей, Соня і Ліза загинули в Маріуполі. «Коли я вже був у Києві, мені зателефонувала одна з мам і сказала, що дівчат більше немає. Вони загинули під завалами. Я плакав, як маленька дитина. З цими дітьми я працював два роки, бачив їх тричі на тиждень, бачив, як вони ростуть, розвиваються. Це було найстрашніше. У той момент я зрозумів, що багатьох моїх знайомих уже немає в живих. До того в мене було відчуття, що всі вижили, усі вибралися», – згадує режисер і засновник театру Олексій Гнатюк.

Виставу «Обличчя кольору війни» вперше зіграли наприкінці липня на сцені Театру на Подолі, після цього встигли показати її в декількох містах України – у Дніпрі, Вінниці і Черкасах.

Євген Сосновський

За фахом я технар, працював в IT-сфері в Маріуполі й зараз трішки продовжую. Ще маю захоплення – фотографію. До війни грав в аматорському театрі «ДрамКом» у Маріуполі. 30 квітня виїхав із Маріуполя, приїхав до Києва, але з мого театру в Києві нікого наразі немає. Частина людей залишилася в Маріуполі. Того театру для мене більше немає, на жаль. Тут я отримав пропозицію від Олексія Гнатюка взяти участь у невеличкій постанові про Маріуполь. Разом із ним уже була частина театру «Концепція», я цей колектив дуже добре знаю, тому відразу погодився з пропозицією й опинився в цьому театрі.

Катерина Колмикова

До театру я приєдналася два з половиною роки тому. Прийшла на курси навчання сценічного мовлення й так і залишилася з цим театром. Коли я дізналася, що наш режисер виїхав і перебуває в Києві, я із заходу України переїхала до Києва, щоб якимось чином відновити свій психологічний стан і взяти участь у тому проєкті, який Олексій Анатолійович починав тут. Так усе завʼязалося. У Маріуполі я була підприємцем із 17-річним стажем, у мене була мережа салонів сумок. Нічого не залишилося, зараз для мене єдина робота – це театр. Це і робота, і психологічна розрядка. Хобі поєдналося з роботою.

Олександр Пихтін

Я уже рік із невеликим як актор театру авторської пʼєси «Концепція». З Маріуполя ми з моїм пʼятирічним сином виїхали 22 квітня й приїхали сюди 29 квітня. Відразу я дізнався, що наш режисер теж у Києві, ми тут зустрілися й зрозуміли, що нам треба відновлювати наш улюблений театр. У Маріуполі я працював на заводі Ілліча. Але зараз це неможливо. І я дуже радий, що моєю основною професією став мій улюблений театр. І я успішно став його директором.

Дмитро Гриценко

У Маріуполі я працював ведучим на телебаченні, також був актором театру авторської пʼєси «Концепція». Наразі телеканалу, на якому я працював, більше немає. «Концепція», на щастя, частково виїхала та перебуває в Києві. У лавах цього театру я з початку його створення, понад три роки. До столиці я приїхав ще на початку літа, у червні, до того мандрував усією країною, багато міст побачив. Потрапив у столицю, коли мені зателефонував наш режисер і сказав, що буде невеликий театральний проєкт, у якому беруть участь наші актори та актори з інших колективів Маріуполя, які змогли виїхати та потрапили до столиці. Це був перший вихід на сцену з початку повномасштабної війни, з лютого. Я залишився у столиці і є частиною цього театрального колективу.

Катерина Салієва

У 2020 році під час пандемії мені набридло сидіти вдома і я зрозуміла, що потрібно шукати себе, щось нове спробувати. Мій знайомий порадив прийти до Олексія Анатолійовича в театр «Концепція», спробувати. І я прийшла. Я навчалася в акторській студії приблизно девʼять місяців, потім довелося з театром розлучитися, бо я вступила до навчання в Харкові й переїхала туди. Коли почалася війна, я виїхала з Харкова, якийсь час була в Дніпропетровській області, потім на початку червня приїхала до Києва, і мене Олексій Анатолійович запросив [приєднатися до театру]. Зараз тут.

Анна Лафазан

У цьому театрі я із самого започаткування. Я була не просто акторкою, я була адміністратором, директором, педагогом. За нашого театру ще була дитяча студія, якою я керувала та де викладала разом з Олексієм Анатолійовичем. Сюди, до Києва, я, на жаль, дісталася пізніше за всіх. Вийшовши з Маріуполя, я вже не змогла вибратися в бік України, мені довелося проїхати пів Європи, щоб дістатися сюди. Я пройшла дуже великий шлях, я пройшла табори. І приєдналася до трупи вже практично за два тижні до премʼєри. Я дуже рада цьому, бо зрозуміла: без театру я не зможу вижити.

Вероніка Павлюк

До Києва я приїхала 10 квітня. Дізналася про театр «Концепція» я вже бувши в Києві. Мене покликали на проєкт, я, звісно, не відмовилася, бо це щось нове та цікаве. У Маріуполі я майже 13 років займалася танцями, але, на жаль, моя керівниця зараз не в Києві. Тому зараз моє хобі – це театр.

Марина Говорущенко

Я була в театрі ще із самого початку в місті Маріуполі. Брала участь у дебютній виставі, «Рентген усміхнених сердец». Приїхала сюди я буквально кілька днів тому, також їхала довгий час, багато країн обʼїхала – і нарешті я тут.

Як зʼявилася вистава про Маріуполь

«Поки я був у Маріуполі, я вів щоденник і записував усе, що відбувалося. Коли вимкнули світло, воду. Що ми їли. Як ми ходили по воду. Я [після приїзду до Києва] почав синхронізувати всі події в одну композицію і зрозумів, що це могла би вийти пʼєса, – розповідає Гнатюк. – Потім подумав, що сильно було би, якби кожен з акторів написав про те, що в нього всередині. І вони написали. Коли вони це читали, вони плакали. Їм було складно навіть прочитати два слова, їх душили сльози. Я розумів, що про це потрібно говорити. Це потрібно залишати так, як є, тексти навіть не піддавалися редакції.

У виставі актори розповідають, як раділи снігу – бо його можна було розтопити й зробити водою. Про те, як на їхніх очах горіли їхні дитячі фотографії, їхнє минуле життя. Про те, як вони дізналися, що в них більше немає дому.

Є в постанові зовсім моторошні моменти. Дмитро Гриценко розповідає про те, як вони зʼїли собаку. Після однієї з вистав до акторів підходили глядачі й запитували, чи це правда, чи вигадка, згадують у «Концепції». Але вигадок у виставі немає.

Режисер спочатку хотів викресили з монологу цей епізод: «Діма каже: «Ні, ми не вбили її, за нас це зробили уламки снарядів». Я сказав йому: «Слухай, дуже жорстко. Давай замінимо». Переспав із цією думкою. І подумав: це ж правда. Щось Діму примусило таке написати. Це його біль. Якщо він готовий про це говорити зі сцени тисячі людей, то хай говорить».

Актори зізнаються: цю виставу вони не люблять, навіть ненавидять. Бо щоразу, виходячи на сцену, доводиться заново переживати те, що з ними сталося.

«Неможливо відкинути всі ці жахи і страхи, коли завершується вистава і закривається завіса. Тому що це не сценарій, це те, що ми пережили і переживаємо далі, і воно залишається з нами. Ми не актори в цій виставі, на жаль. І дуже би хотілося, щоб цієї вистави не було, як і цієї ситуації. Але вона є. І вона має значення для того, щоб люди бачили і не забували про це. Тому ми виходимо на сцену та віддаємо себе», – каже Дмитро Гриценко.

«Ми маємо нагадувати, бо люди починають забувати. Зокрема, в Києві. Люди звикають. А це дуже небезпечно. Ви звикаєте до звуків сирен, ви не відчуваєте небезпеки», – додає Катерина Колмикова.

«Коли люди дивляться «Обличчя кольору війна», вони розуміють: якщо люди вибралися з такого жаху, якщо вони продовжують жити й роблять щось, то значить і вони будуть жити», – вважає Анна Лафазан.

Ми просимо акторів розповісти про їхнє життя з 24 лютого і до моменту, коли вдалося виїхати з Маріуполя. На це готові не всі.

Олександр Пихтін

Почалося все з того, що ми сиділи снідали – і в наш двір влучила бомба та вибухнула дуже гучно – усе скло в домі повилітало. Тоді ми зрозуміли, що війна дійсно тут. Далі все ставало тільки гірше. Не було ані світла, ані води, ані газу, ані звʼязку. Доводилося добувати все це під обстрілами. По ту ж воду треба було ходити на колодязь. Дорога була далекою, і весь цей час ти переживав, щоб не потрапити під бомбування і щоб тебе не вбило дорогою. Ходили тільки чоловіки, залишаючи свої родини. Я залишав свого сина. І щоразу було страшно не повернутися та не побачити рідних. Уявіть, два місяці так, щодня. Це дуже страшно.

Ми вибиралися 22 квітня, тоді вже розбомбили все, що можна, і заспокоїлися. Бомбили тільки «Азовсталь», гаряча точка була там. Приватний сектор уже не сильно чіпали. «Зелених коридорів» не було, ми виїжджали із сусідами. Виїжджали в невідомість, бо треба було виїжджати, залишатися там не мало сенсу. Вулиці, школи, садочки, магазини – нічого не залишалося. Ми пройшли десять [російських] блокпостів – і обкрадали нас, і роздягали нас, годинники з рук і куртки знімали.

Євген Сосновський

Якщо все розповідати, то буде не на одну годину. Обстріли, снаряди, які вибухали поруч, виживання в підвалах, пошук їжі, загибель близьких і рідних – усе це було за два місяці.

Дмитро Гриценко

Війна до мене приходила поступово. Як і вся країна, я дізнався про [повномасштабне вторгнення] 24 лютого, із новин. Але тоді це не відчувалося. Ми продовжували працювати на телеканалі, знімали сюжети до кінця лютого. Потім почалися прильоти – Лівобережжя, Східний мікрорайон. Памʼятаю, ми знімали сюжет про те, як влучило в будівлю школи на лівому березі. Тоді в нас ще були комунікації.

Потім поступово почали зникати інтернет, світло, мобільний звʼязок, останнім вимкнули газ. Люди почали виходити на вулиці, готувати на вогнищі. Ми вже чули відлуння війни десь поруч.

Але для мене особисто відчуття, що в нас іде повномасштабна війна, що це все не сон, прийшло 9 березня, коли на подвірʼя нашої багатоповерхівки, де ми готували їжу, був приліт. Тоді біля сусіднього приїзду вбило двох жінок. Одну – одразу. Друга вмирала десь годину. Допомогти їй намагалися, але не вийшло. Потім ми пробували їх поховати в підвірʼї – теж не вийшло. Було дуже холодно, і земля промерзла. І вони так і лежали там.

Після цього вийти на вулицю, щоб щось приготувати, було вже неможливо – дуже щільно обстрілювали наш район. Ми готували в підʼїзді або біля підʼїзду, щоб можна було відразу сховатися, якщо чуєш – а чули ми постійно. Ми навчилися за звуком відрізняти калібр, куди летить – від нас чи до нас, наскільки близько, чи треба бігти й лягати або можна далі виконувати свою роботу.

Виїхав із міста я всередині березня. Тоді наш район уже взяли [росіяни]. Постріли були тільки від нас. Біля нашого будинку стояв танк і лупив кудись у бік «Азовсталі», дуже гучно.

Мене взяли сусіди четвертим в автівку, бо вибратися можна було тільки на власному транспорті. Ніяких [зелених] коридорів чи [евакуаційних] автобусів не було. Виїхати можна було, тільки якщо був власний транспорт і він був на ходу. Нам пощастило: у сусідів майже вціліла автівка, ми замінили колесо та на свій страх і ризик поїхали. Бо одні військові казали: «Їдьте», а інші – що не варто.

До точки виїзду з міста дійшли пішки. Точніше водій був за кермом, а ми йшли, бо дорога була в дуже поганому стані – повалені стовпи, лінії електропередач, трупи, розбиті будівлі. Ми тоді вперше побачили масштаби руйнувань, бо вперше вийшли з нашого невеличкого осередка, де перебували весь час.

Після виїзду з міста почалися блокпости, через кожні 100 метрів. Вони були майже до самого Запоріжжя. У перший день ми доїхали до Мангуша. Це невеличке селище десь за 30 кілометрів від Маріуполя, але добралися ми туди тільки під вечір. На кожному блокпості нас зупиняли, роздягали, перевіряли.

У Мангуші нас прихистила Марина [Говорущенко, акторка театру «Концепція»]. Ми вперше за два тижні прийняли душ. Була дуже велика проблема з пальним. Але Марина знайшла нам шість літрів, злила з генератора в себе вдома, щоб ми могли заправити автівку. І на цих шести літрах ми наступного дня дісталися до Запоріжжя – виїхали зранку, а доїхали вже пізньої ночі, після комендантської години. Буквально на останніх грамах бензину докотилися.

Анна Лафазан

Діма сказав, що для нього війна почалася поступово. Для мене вона почалася ще вночі [24 лютого], тому що я зі Східного [мікрорайону]. Зранку я вийшла з дому й більше туди не повернулася. Мого дому більше немає. Так само, як і будинку моїх батьків.

От Діма ще згадав, що вони знімали сюжет про школу на Східному. Це моя школа, у якій я навчалася. І слава Богу, що я встигла забрати з дому мою маму, бо снаряд прилетів не тільки в школу, але й у її будинок.

Нас прихистили люди. Потім були підвали. Мама була у важкому стані. Був момент, коли вона не впізнавала, не розуміла, що відбувається. Найважчим було дістати їжу та нагодувати маму та батька чоловіка, якого ми вивезли із Сартани під авіаобстрілом. Ми ризикували життям, але вивезли його, коли просто летіли бомби з літаків. Це жахливо – бачити очі людини, яка пережила ту війну і яка у 85 років все розуміла. Тільки він казав, що ця війна страшніша.

Пережили все. Вибухи, голод, збирання снігу. Ми дійсно раділи снігу – як у нашій виставі – ми його збирали, і це була вода. Ми ходили по воду, кожного разу розуміючи, що можемо не повернутися, бо на очах люди падали від вибухів – там убили, там убили.

Мій чоловік на вулиці готував їжу. Я стояла й дивилася у вікно на нього – і тут прилетів снаряд. Він дивом залишився живим. І він навіть не присів. Він продовжував готувати їжу, тому що в нас були дві людини похилого віку, яких треба було нагодувати.

Я памʼятаю 8 березня, коли мені подарували пів буханки хліба – я плакала. За весь той час, що я там була, я не плакала. Зовсім. А ось 8 березня за ці пів буханки хліба – плакала. Я їх порізала й дала батькам. І я не зможу цього забути. Чесно, я ніколи не зможу цього забути.

Найстрашнішим було відчуття безпорадності, що ти хочеш щось зробити – але не можеш. Лише віра рятувала. Я взагалі не спала, я не могла. Виходило задрімати буквально на кілька хвилин, бо обстріли були постійно.

Потім я ухвалила рішення, що навіть під обстрілами ми будемо вибиратися, навіть із людьми похилого віку, але будемо. І це було правильно. У будинок, де ми перебували, прилетів снаряд, як тільки ми звідти пішли. Уся місцевість була зруйнована.

Мені досі сняться жахи. Коли це мине? Напевно, не скоро. Дуже сумую за своїм будинком, який востаннє бачила 24 лютого. Я залишила там майже все. Я втратила все.

Олексій Гнатюк, режисер

Оскільки актори люблять писати режисеру до опівночі, я вимикаю мобільний зв'язок. 24 лютого я прокинувся приблизно о 06:00, не чув ніяких вибухів. Я побачив, що акторка мого театру Анна написала мені: «Льош, почалася війна». Я їй відразу перетелефонував, сказав: «Ну що ти таке кажеш, це прикол?»

У мене не було паніки. Бо в 2014 році ми вже проживали подібне, у нас не було відчуття, що відразу треба пакувати речі й кудись їхати. Був внутрішній спокій, я думав, що все це нагнітають. Потім, звісно, я почав дивитися новини, зрозумів, що все серйозно. Але однаково я не почав панікувати. Я навіть уявити не міг, що в мене не буде квартири, що моя квартира згорить. Я жалію, що моя реакція була такою. Але я спокійно відреагував, прийняв, що щось потрібно робити.

27 лютого в нас мала бути премʼєра. І 24-го ми з одним із наших акторів ще продовжували робити декорації до вистави. Коли ввечері поверталися додому, я розумів, що така тиша – не до добра. Машин узагалі не було. Було відчуття, що місто вимерло. І віддалено чути було розриви снарядів.

Ми жили на лівому березі. Я вирішив, що треба перебиратися до центру. У центрі був мій театр, розташований у підвалі. Ми з мамою зібралися та поїхали туди. Узяли тільки найнеобхідніше, щоб просто переночувати. Переночували в театрі, а на наступний день, 25-го, повернулися додому, залишилися на ніч там. Утім, 26-го ми знову повернулися до театру. І більше ми до нашої квартири не потрапили – вона згоріла повністю. Ми дізналися про це за місяць, коли вже виїхали до Бердянська.

Місяць ми жили в театрі з групою людей, театр служив для нас бомбосховищем. У нас були продукти, але було відчуття, що це не завершиться ніколи. Я не міг заснути через звуки розривів снарядів, через вібрації в підвалі та через те, що зі стелі сипалося тинькування. Кожного разу ми молилися, щоб просто пережити ніч.

Біля мого театру люди пішли по воду – і їх розірвало на частини. Поховати було неможливо, бо в нас не було лопат. Чим могли, тим накрили ці тіла. Вони лежали там три тижні, їх ніхто не забрав. Коли я одного дня вийшов курити та відчув трупний запах, то зрозумів – треба йти. З кожним днем трупів було все більше й більше.

27 березня я ухвалив рішення йти в бік Мелекіного. Не було можливості виїхати, у мене не було власної автівки. Ми, всі ці 28 людей, що жили з нами в театрі, пішли пішки. Моїй мамі – 70 років, вона погано ходить. Я розумів, що ця дорога може бути в один кінець. Але я розумів, що сидіти й чекати на диво не можна.

Так ми дісталися до Мелекіного. Не зустріли там нікого із своїх знайомих. Стало відомо, що для того, щоб виїхати звідти до Бердянська, потрібно було проходити «фільтрацію». Деякі таксисти вже не бралися вивозити людей. Я швидко домовився з людьми, заплатив шалені гроші, і в той же день ми з мамою виїхали на Бердянськ. Там пробули ще чотири дні, бо були черги на евакуаційні автобуси. Звідти виїхали до Запоріжжя, потім було Дніпро, а потім вже приїхали до Києва. Ми пройшли 28 блокпостів [окупантів], де тебе роздягають, дивляться.

У Боярці в мене живе сестра. Коли ми дізналися, що нашої квартири більше немає, вирішили поїхати на перший час до неї. Тут я депресував десь тижня півтора. Спочатку думав, що не повернуся до театру. А потім написав у чат нашого театру, що я в Києві та буду радий побачити кожного, якщо хтось буде проїздом. Люди почали збиратися тут. Коли вже нас було пʼять людей, я зрозумів, що хочу щось робити.

Театр-переселенець

Виставу «Обличчя кольором війна» планують знову показувати в Києві в листопаді, ведуть перемовини й із іншими містами України, мають амбіції повезти її за кордон.

Далі «Концепція» займатиметься відновленням репертуару, з яким театр виступав у Маріуполі. Хочуть представити київській публіці свою найпершу виставу «Рентген усміхнених сердець» про кохання, щоб показати, що вміють не тільки плакати, але й сміятися.

«Обличчя кольору війна» – це трагедія. Треба публіку поступово переводити на якусь більше позитивну тему, але мʼяко. «Рентген» – це трагікомедія. Думаю, що коли ми переможемо, і вся Україна нарешті стане єдиною і вільною, ми зробимо комедію», – вважає Олександр Пихтін.

Репетиції проводять у приміщенні Національної кінематеки України на вулиці Кіото. Виступати «Концепція» хоче не тільки в Театрі на Подолі, але й на інших театральних сценах у Києві. Але загадувати на далеке майбутнє тут поки остерігаються:

«У нашій виставі є слова «Загадувати на завтра – величезна розкіш». Треба жити лише сьогодні. Десь так ми і живемо. Складно загадувати. Але ми мріємо – відновити наш театр, наш репертуар. Ми ідемо поступово, крок за кроком», – каже Анна Лафазан.

Єдина проблема – фінансування. Наразі театр підтримує Департамент культури Маріупольської міської ради. Але для того, щоб поїхати за кордон із гастролями, «Концепція» шукає інших спонсорів і меценатів.

«Ми всі тут переселенці. Я зі своєю родиною, наприклад, живу безоплатно в будинку незнайомих людей, які мене прихистили. Ми приїхали голі-босі, без житла, без грошей і без роботи. Хтось знімає житло, хтось живе у знайомих чи друзів. Нам потрібно проробити колосальну роботу, щоб знайти інвесторів, кошти», – каже Катерина Колмикова.

Але робота в театрі допомагає забутися й не думати про те, що учасники трупи втратили в Маріуполі, додає режисер Олексій Гнатюк: «Настане час, Маріуполь звільнять. Це буде зовсім інше місто. Уже ніколи він не буде таким, як раніше. Але ми зможемо туди потрапити. Я однозначно хочу там побувати, побачити місця, з якими повʼязане моє життя. Але я не думаю, що міг би там працювати, творити. Я бачив, скільки мертвих людей лежать у Маріуполі на вулицях, людей ховали прямо у дворах, на дитячих пісочницях. Це дуже важко перекреслити. Це шрам. Він буде постійно. Його лазером не видалиш, він залишиться зі мною. Можливо, можна адаптуватися. Але ті кадри, що я бачив, виходячи з міста, не зітреш із памʼяті».

Фото: Evgeny Sosnovsky