Аркадій Непиталюк – український режисер, який уже зняв фільми «Припутні» й «11 дітей з Моршина» й кілька документальних стрічок, зокрема «ГКЧП» про дитячий табір під Запоріжжям на тлі державного перевороту в СРСР. Його новий фільм «Уроки толерантності» виходить в український прокат 14 лютого. 

 

 

В основі стрічки п’єса Ігоря Білиця «Гей-парад», яку ставили в «Дикому театрі». За сюжетом, «пересічна українська родина» через фінансову скруту вирішує взяти участь у програмі з євроінтеграції, яка пропонує пільги, зокрема, сплачує комунальні послуги, родинам за умови, що в їхній домівці певний час житиме представник ЛГБТК+ спільноти.

Напередодні допремʼєрного показу «Уроків толерантності» 11 лютого на стінах кінотеатру «Жовтень» виявили напис «ЛГБТ = русня» й інші написи на сітілайтах і фасаді, зроблені балончиком. Як показує ця ситуація, уроки толерантності нам дійсно потрібні. Редактор The Village Україна Олексій Морозов заздалегідь переглянув фільм і поговорив із режисером Аркадієм Непиталюком про «токсичну маскулінність» і важливість сексуальної освіти.

   

Я пройшов цей процес переродження від не агресивного, але гомофоба – людини, яка з острахом сприймала ЛГБТК+ людей

   

 – «Уроки толерантності» можна описати як фільм про ЛГБТК+ спільноту, про ті ж уроки толерантності або навіть українську провінцію. Як би ви самі описали, про що це кіно?

– Цей фільм про переродження української родини. Члени родини Найдюків не тільки змінили своє ставлення до гея Василя й побачили, що він такий же, як і вони, просто в нього інші сексуальні вподобання, але й змінили ставлення одне до одного. Чоловік – до жінки, діти – до батьків, батьки – до дітей, сестра – до брата, і навпаки. 

По суті, прихід Василя до Найдюків запустив друге народження цієї родини, у якої за час спільного проживання все було вже настільки заскорузле, що персонажка Надя, яка грає дружину й матір, навіть не відчувала, чи є взагалі у її чоловіка Зеника бодай якісь почуття до неї. Вони разом сидять і їдять, ходять поруч коридорами однієї квартири, але, як і в багатьох родинах, усе черствіє, засихає й вивітрюється.

Діти також почали сприймати батьків як якісь придатки, які заважають їм рухатися, які їх зовсім не розуміють і навʼязують незрозумілі бажання. Наш фільм доволі обʼємний: він не лише про якесь протистояння гомофобів і представника ЛГБТК+ спільноти, але й про протистояння всередині родини, її оновлення.

 

Трейлер фільму «Уроки толерантності»

 

 

 

 – Із розвитком сюжету фільму дійсно можна побачити, що й персонажі стають глибшими. Чи правильно казати, що з художнього погляду було важливо спочатку показати «стереотипних і картонних» людей, які потім змінюються і стають справжніми?

– Звісно, це ніби пришвидшена модель майбутнього розвитку, європеїзації українського суспільства. Дай бог, пошвидше закінчиться війна й почнеться розбудова України в Євросоюзі. Шлях перезавантаження й відродження доведеться пройти всім українцям.

– Так і виходить, що до сімʼї Найдюків у гості буквально приходить цивілізований світ…

– Авжеж.

– Цікаво, що слово gay англійською має ще одне значення – «радість» або навіть «щастя». Так і вийшло, що гей Василь приніс цю радість…

– Він не тільки образно приніс цю іскорку життя, а й буквально [зробив це]. У фільмі є предмет, куля, за допомогою якої Василь поширює світло серед цієї внутрішньої темряви.

 

   

 

Я взагалі не вірю, що кіно може змінювати щось докорінно, але це хоча б зверне увагу

 

   

 

– Чому саме ця тема? Це про відчуття, що потрібно «закрити» якусь потребу в суспільстві, яку в українському кіно часто уникають, чи, можливо, більш персональна історія?

– Мене цікавлять тільки історії й конфлікти, які я так чи так пройшов у житті. Я пройшов цей процес переродження від не агресивного, але гомофоба – людини, яка з острахом сприймала ЛГБТК+ людей. Коли я вступав до тоді ще інституту імені Карпенка-Карого, то відкрив для себе, що є хлопці, які люблять хлопців і які займаються з ними сексом, а ще є дівчата, які люблять інших дівчат і також займаються з ними сексом. Для мене, як для хлопчика, який виріс у маленькому селі на Хмельниччині, це буквально стало страшно. 

Я спілкувався й працював із багатьма людьми, які навчалися [зі мною], а потім працювали в кіно, театрі, на телебаченні. Поволі я починав спілкуватися і з ЛГБТК+ людьми, приятелював з ними, дружив. Якийсь час навіть жив у гуртожитку із сусідом геєм. Цей процес [переродження] тривав кілька десятиліть, і я для себе, навіть не помічаючи цього, не те що змінив ставлення, але змінився щодо того, якою людиною приїхав навчатися до Києва.

Цей процес переродження людей, які не розуміють, бояться й інколи агресивно реагують [на ЛГБТК+ людей], я хотів показати в короткій історії. Щоб такі ж люди, як і я колись, побачили, упізнали себе в персонажах і задумалися. Я взагалі не вірю, що кіно може змінювати щось докорінно, але це хоча б зверне увагу.

У нас у фільмі є сцени, які я називаю «раєм для гомофоба». Затяті гомофоби, дивлячись ці сцени, будуть щасливі від реплік персонажів, бо ті транслюють кришталево чисту субстанцію гомофобії.

 

 

 

– Як вважаєте, чи спрацює ця історія для людей, яким дійсно треба пояснювати, що геї – це нормально, і чи буде вона тоді цікавою українцям, які і так це розуміють? У яку аудиторію загалом цілили?

– Я думаю, що наш фільм спрацює для різних глядацьких аудиторій як вікових, так і соціальних. У нас же не телевізійна передача, тож і немає дуже чіткого визначення цільової аудиторії. Фільм завжди є більш обʼємним як художній твір. 

«Уроки толерантності» радше спрямовані на людей віком 40+ років, у яких уже подорослішали діти і які від них чують щось геть інше, ніж те, що чули в молодості. Усе-таки це не фільм-агітка й не токшоу, де роздають рецепти й формули, утім, у нашому кіно є певні натяки на те, як можна мислити інакше.

– У цьому контексті комедійний жанр, а насправді радше драмеді, має допомогти легше перетравити цю інформацію…

– Ми показуємо дуже виразні й агресивні прояви гомофобії в персонажах, але ми не звинувачуємо їх у цьому. Ми з розумінням і любовʼю ставимося до кожного персонажа без винятку. У нас не якась зла й агресивна сатира, де ми ставимо клеймо «гомофоб». Так само й гей Василь ставиться до них, хоч [в одній зі сцен] і застосовує фізичну силу. 

Глядачі впізнають себе, побачать знайомі ситуації й думки, але посміються над персонажем. Комедія й гумор створює певне відсторонення, тож впізнавши себе, глядач однаково думатиме, що це хтось інший – оцей кумедний придурок, який несе вже якусь таку «темноту».

 

   

 

Ми показуємо дуже виразні й агресивні прояви гомофобії в персонажах, але ми не звинувачуємо їх у цьому

 

   

 

– У фільмі є нецензурна лексика, зокрема слова на кшталт «підор» тощо. Так, багато хто в нашому суспільстві дійсно оперує цими словами в різних контекстах. Але чи використання цих слів із художнього погляду збалансовує той факт, що це може когось образити?

– Будуть люди, яких може не образити, але трохи зачепити якісь дуже відверті, «гарячі» слова, як я кажу, лайка. Але мені здається, що фільм побудований так, що якщо глядачів перші такі слова можуть колоти й ранити, то далі навпаки, вони сприймуть правила гри й відверту подачу історії, почнуть насолоджуватися тим, що перед ними не викаблучуються, не роблять умовне штучне життя, а правдиво показують персонажів. 

Я вже бачив як на кінофестивалях, і на «Зимовому кіноринку» [в межах Одеського міжнародного кінофестивалю в Києві – ред.] люди інколи аж пищали від реплік і виразів персонажів, і це для них уже потім було в насолоду. 

– Лайка – це одразу мінус якась кількість аудиторії, інші правила прокату. Чи вартує це того?

– У нас обмеження стоїть 16+ – і тому старші класи, молоді люди, студенти зможуть спокійно це сприймати. Насправді цю історію немає сенсу робити підлітковим чи дитячим фільмом. Фільм 16+, тож і глядач нам потрібен 16+, і цьому глядачеві теж потрібна ця історія 16+. Я не думаю, що від цього втратять десятирічні діти, бо ця історія не для них. Якщо прибрати всі ці матюки, ми кастрували б цю історію. Вона була б кастрована й ніяка.

 

 

«Уроки толерантності» як продовження театральної пʼєси «Гей-парад»

– «Уроки толерантності» засновані на пʼєсі «Гей-парад» Ігоря Білиця, яку досі показує «Дикий театр» у Києві. Розкажіть, як адаптували цей формат у кінострічку.

– Спектакль «Гей-парад» уже шостий чи сьомий рік успішно показують у «Дикому театрі» в Києві. Я був присутній на читанні цієї пʼєси ще до постановки, і мене вона вразила правдивістю, відвертістю й комічністю. Я одразу після читань підійшов до Ігоря Білиця й сказав: «Я хочу робити кіно за цією пʼєсою». Але поки ми зняли фільм, минуло близько чотирьох-пʼяти років. Спочатку я мав знайти продакшн і продюсера. З кимось уже були домовленості, але вони відмовлялися через тему, бо є ЛГБТК+ персонаж і хтось їм казав, що не варто братися за це.

Потім домовилися із Сергієм Лавренюком із Solar Media Entertainment і почали розробляти різні варіанти цієї історії. Дія в пʼєсі відбувається тільки в одній локації – помешканні родини Найдюків. А ми почали розширювати простір цієї історії. В одному з варіантів персонажка Надя працювала водійкою трамваю, тож дія відбувалася ще й у трамвайному депо. Нам подобалася брутальна фактура цього депо й сам трамвай. 

Було багато персонажів у дворі, біля будинку. Гей Василь в одному з варіантів сценарію був німцем, тож багато сцен були англійською. Надя, наприклад, була вчителькою англійської мови, тому вільно володіла нею. Ще був варіант із геєм-поляком.

Ми пройшли конкурс Держкіно для фінансування й уже збиралися знімати один із таких розширених варіантів кіно, але почалося повномасштабне вторгнення. І зрозуміло, що в перші місяці ми думали, що попрощаємося з цим [проєктом]. Думали, що, може, якась копродукція зʼявиться, тому й виник гей-поляк, щоб була співпраця з Польщею.

 

   

 

Комедія й гумор створює певне відсторонення, тож впізнавши себе, глядач однаково думатиме, що це хтось інший – оцей кумедний придурок, який несе вже якусь таку «темноту»

 

   

 

Продюсер запропонував розпочати роботу над фільмом за його власні кошти, але робити його більш камерним, наближеним до пʼєси. Ми зібралися зі співавторкою, Людмилою Тимошенко, з якою я писав попередні версії сценарію, також до нас доєднався Олекса Гладушевський [продюсер серіалу «Перші ластівки], який виконував «творчо-консультативні функції». Він, зокрема, контролював, щоби не було перебору з якоюсь агресією щодо ЛГБТК+ людей. Під наглядом Гладушевського ми написали більш камерний сценарій, де основна дія також відбувається тільки у квартирі, а вихід із неї – у самому фіналі. 

Деякі сцени з пʼєси залишили недоторканими, деякі переписали, а якісь із них зовсім нові. Фінал ми також змінили. [Увага: спойлери!] У пʼєсі у фіналі Наді телефонують і кажуть, що персонаж-гей, якого в постановці звати Женя, помер. Але від чого? У пʼєсі ставлять три крапки. У нас інакше, але не буду розказувати, як, щоби не зіпсувати фінал для глядачів.

Ми тривалий час готувалися до знімань, десь півтора місяця актори звикали до своїх ролей, щоб потім швидко це все зняти. Одна сцена – один кадр, тільки в кількох сценах у нас декілька кадрів. Навмисно також підбирали акторів, які також мають добрячий театральний досвід і можуть «тримати» сцену від початку й до кінця.

 

 

– Фільм, звісно, втратив щось від початку повномасштабного вторгнення, але чи можна сказати, що він щось здобув? Можливо, ці обмеження й скорочення пішли йому на користь?

– Однозначно обмеження й скорочення пішли фільму на користь. Ми потім зрозуміли, що мандрували, розширюючи простір, і додумували щось таке, що ніби тягнуло нас уже в іншу історію. Ми сконцентрувалися саме на цих персонажах і взаємодії між ними. Це було закладено в пʼєсі. Обмеження були потрібні.

– Розкажіть ще детальніше про роль Олекси Гладушевського, який допомагав «не переходити межу»…

– Ми і в попередніх версіях контролювали одне одного [під час написання сценарію]. Зрозуміло, що ми могли заграватися, і ми загравалися. Коли ти намагаєшся показати кумедного гомофоба, ти вже хочеш так із нього посміятися, що ти дозволяєш йому бути ну таким уже гомофобом у квадраті, в кубі. Мене це хвилювало, і всіх це хвилювало.  Коли зʼявився Олекса Гладушевський, я став у цьому сенсі спокійним, його реакція буде лакмусовим папірцем.

 

   

 

 Оскільки в нас багато в чому комедійний фільм, це не чорна-чорна комедія, вона сірувата

 

   

 

– Зараз час, коли формується нова етика для опису речей навколо нас. У цьому сенсі мені цікаво, наскільки ви стримували себе, пишучи жарти для «Уроків толерантності»?

– Ми шукали міру, щоб відвертого показати агресивні гомофобні прояви. Звісно, якби хтось зафіксував це документально в реальному житті, то це було би набагато брутальніше й огидніше. Була ж якась історія, коли люди з праворадикальної організації набирали в презервативи лайно, щоби потім кидати на учасників «прайду». У якійсь із версій сценарію я хотів це описати, і персонаж навіть набирав це гівно [у презерватив]. 

Розумієте, могло бути гірше навіть не в сенсі лайки, а в сенсі фактури предметів, бійок, крові. Могла бути більш відверта історія. Й оскільки в нас багато в чому комедійний фільм, це не чорна-чорна комедія, вона сірувата.

 

 

 

Про сексуальну освіту, виховання хлопців і «токсичну маскулінність»

 – За 2023 рік в Україні зафіксували 56 випадків неправомірних дій на ґрунті гомофобії, ця кількість потроху зменшується, а позитивне ставлення до ЛГБТК+ спільноти зростає. Кінець фільму натомість показує, що умовний Гріша нікуди не зникає, це постійна загроза

– Так, через Грішу ми відобразили наших друзів, родичів, сусідів, знайомих, колег, які реагують, почасти й агресивно, на якісь, на їхній погляд, неочікувані погляди й зміну в ставленні до когось, зокрема ЛГБТК+ спільноти. Цей персонаж не змінюється, він як був агресивним, так і залишається. У нього не тільки слова агресивні, але й дії. Гріша відображає наш агресивний соціум, де все-таки поки що домінує ця позиція позаминулого століття.

Він живе якимись забобонами, упередженнями, де є мужик і є баба. Баба має прати, мити й готувати, а мужик – жерти, пердіти, ригати й пиво пити, грубо кажучи. Цей персонаж у пʼєсі більш фарсово-гротескно-комедійний, у фільмі ми зробили його більш реалістично агресивним.

– У фіналі гея Василя ловить Гріша зі своєю компанією, і ми розуміємо, що нічого доброго з цього не буде. Попри це, фільм нас уже навчив, що Василь виходить із будь-яких ситуацій переможцем. Тож боротьба триває?

– Звісно. Як і в нашому сучасному соціумі, ми в процесі цього протистояння, вибору для себе життя й сторін. Як на мене, ця історія ще й тому актуальна, бо ми зараз тотально в процесі. Ми не знаємо, чи збережеться Україна, яка вона буде, де будуть її кордони, скільки тут житиме громадян, скільки триватиме війна і яка буде перемога. 

Так само й родина Найдюків: хоч ми й не відображаємо війну, вони також у процесі війни зі своїми упередженнями, забобонами. Вони почали їх перемагати в собі, а далі завдання в тому, щоби перемогти внутрішніх ворогів і в сусідові, кумові, братові, поділившись своїм досвідом.

 

   

 

 Гріша відображає наш агресивний соціум, де все-таки поки що домінує ця позиція позаминулого століття

 

   

 

– Хотів ще зачепити історію Дениса – сина в сімʼї Найдюків. Це класичний представник «токсичної маскулінності», який (спойлер!), виявляється, і сам є геєм. Він про це здогадується, але ніяк не може усвідомити це до кінця, через що накопичує в собі агресію. Денис – жертва нестачі сексуальної освіти?

– Так, Денис – жертва відсутності сексуальної освіти, як і Діана – його сестра. Жертва «темноти» своїх батьків, які з ними нічим не ділилися. Можливо, тільки у дворі й була в них якась сексуальна освіта.

Через релігію й, можливо, якусь надуману моральність тема людської сексуальності винесена на маргінальну територію як якась огидна, постидна, порочна, грішна, але ж це частина нашої природи й життя. До того ж це така частина, що якщо ти чогось про неї не знаєш або відкидаєш її, то вона дає про себе знати патологіями, які можуть вести до зґвалтувань, наприклад. Чудово, що в нас перекладають книжки західних авторів, зʼявляються й наші книжки, блоги, телевізійні передачі. Ми потихеньку виходимо зі свого середньовіччя, «темноти».

 

 

Ми з дружиною й старшій доньці, яка вже заміжня, і 12-річній молодшій доньці купуємо літературу [з сексуальної освіти]. Я вже бачу по своїх доньках, що вони настільки більше розуміють, ніж я розумів у своєму радянському дитинстві, затюканий тоталітарною системою, яка від нас усе приховувала… Відомий же вислів: «У СРСР сексу немає!» Просто люди звідкись народжуються з капусти, пробірок, а сексу немає.

 

 

 

– Хотів би обговорити сексуальну освіту для хлопців, бо у фільмі ми бачимо, що цю агресію виплескують саме Денис і Гріша. «Уроки толерантності» це класно показують у сцені, де Василь ставить під сумнів маскулінність Дениса…

– Це одна з моїх улюблених сцен у фільмі – сутичка між Денисом і Василем на кухні. Ми ж чуємо, які гасла Зеник транслює в сімʼї. Натомість Денис, його син, бере приклад з батька, і він точно неодноразово чув від нього, яким там має бути «мужик». Тож коли Василь дає йому відпір, спочатку словесно, а потім і не тільки, то Денис одразу підгинає хвостика, і тоді проявляється його справжня природа. Багатьом хлопцям навʼязують, мовляв, чоловік не має плакати, наприклад. А люди різні, зокрема й хлопці. У Дениса внутрішній конфлікт через це. Він розказує матері про свою природу натяками й боїться цього, бо як це так, адже «мужик» нібито має бути інший.

Ще одна з моїх улюблених сцен, коли Зеник, порозмовлявши з Надією у ванній через шторку, іде на балкон курити разом із Денисом. Ми ж чуємо від Зеника, що він раніше й не замислювався про те, що чоловіки й жінки бувають різні. Це ж не про те, що він із гомофоба став гомофілом, але він усе ж хоча б почав задумуватися над чимось.

– Фільм змальовує такий образ сімʼї, де батько-невдаха, занадто сувора матір і діти, які перебувають по інший бік величезної прірви з батьками. Чи така вона, українська сімʼя, у «глибинці» і що з цим можна зробити?

– Це стосується не тільки так званої «глибинки» чи провінції, така «глибинка» може бути в будь-якому районі Києва. «Глибинка» й «провінція» – це якийсь ментальний стан людей, який не залежить від місця проживання. У глухому селі є люди, які геть інакше сприймають ці речі, адже є доступ до інформації звідусіль. Уже немає цієї різниці між селом і столицею

Чому так? Ми думали, що вже давно позбуваємося привидів минулого в собі, але ми тільки зараз, під час повномасштабної війни, насправді намагаємося стати незалежними. Це не якась формальність, це значить, що ти не залежиш від навʼязаних принципів, думок, ідеологій. Ще коли не було інтернету, в українській «глибинці» всі ці люди, що зрозуміло, жили принципами сивої давнини. І хати змінилися, й інтернет бездротовий є, але внутрішньо люди живуть застарілими принципами. Бо ми самі собою не керували, а коли ти залежний від когось, то той, від кого ти залежиш, навʼязує тобі свої думки.

 

  

 

 Чому так? Ми думали, що вже давно позбуваємося привидів минулого в собі, але ми тільки зараз, під час повномасштабної війни, насправді намагаємося стати незалежними

 

   

 

– Наостанок, чи є плани виходу на стримінгові сервіси?

– Плани є, продюсер казав, що є зацікавлення від однієї з VoD-платформ. Ба більше, під час знімань фільму, коли я переглядав уже відзняті сцени, то казав продюсерові, що цих персонажів не можна кидати, потрібно розвивати їх у серіалі. Ми зараз працюємо над першопочатковим сценарієм. 

Там будуть ці ж персонажі, але вже не йтиметься про ЛГБТК+. Дія відбуватиметься вже під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Ми помітили, що ці персонажі настільки багатогранні, що нам шкода їх кидати. Крім того, у нас уже є акторський склад, а актори вдало себе проявили, що й показав фільм.

– Чи буде в цьому серіалі персонаж-гей Василь?

– Ще не знаємо. Поки в нашій чернетці його немає, але може ще буде. Ми навмисно не підтягували Василя в цю серіальну історію, щоби не залежати від подій у фільмі. Там буде багато інших персонажів і геть інша історія. 

Зараз на різних каналах і стримінгових платформах дедалі більше серіалів, де не так важлива історія, скільки персонажі, їхні стосунки, взаємодії, діалоги. Ми збагнули, що ці персонажі потенційно потужні для серіалу, де фокус буде на них. Якісь локації, наприклад гаражі з фільму, мають ожити й постати перед глядачами вже й у серіалі.

 

 

Фото: Film.ua