Фільм «ШТТЛ» виходить в український прокат 26 жовтня. Це історія про єврейське поселення в останній день до початку вторгнення армії Адольфа Гітлера на територію сучасної Львівської області. 

Одну з ключових ролей у фільмі виконав Сол Рубінек, у фільмографії якого, зокрема, «Непрощенний» Клінта Іствуда, «Справжнє кохання» Тоні Скотта та «Волл-стрит» Олівера Стоуна, а також «Баладі про Бастера Скраггса» братів Коенів. Стрічка є копродукцією України та Франції: виробниками стали Ukrainian Producers Hub і Forecast Pictures у партнерстві з Apple Tree Vision за підтримки Державного агентства України з питань кіно. 

Французький режисер Аді Волтер робить центральним персонажем молодого хлопця Менделе, який залишив штетл і почав працювати на київській кіностудії, але на одну добу повертається додому. Усі сцени Волтер збирав докупи довгими планами без монтажних склейок, а знімання будував залежно від природного світла.

Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк поговорив із режисером «ШТТЛ» про знімання фільму про передчуття великої війни напередодні великої війни.

Трейлер фільму «ШТТЛ»

– Я почну з найпростішого запитання: із чого для тебе почалася історія з цим проєктом? 

– Це водночас просте й складне запитання. По-перше, я хотів розповісти історію про життя євреїв до війни, [до Голокосту]. У мене є особисті претензії до багатьох фільмів і книжок про Голокост, особливо в тому, як вони показують період [до Другої світової]. Тому я хотів показати останні моменти звичайного життя. 

Власне, після цього з’явилася ідея всього фільму, що я можу розповісти історію про останні 24 години одного штетлу. Уже тоді це була історія про одного хлопця, який повертається в рідне селище, але не може з нього повернутися. Так і склався цей проєкт. 

На Каннському кінофестивалі ми познайомилися із продюсерами Оліасом Барко та Жан-Шарлем Леві, які вже мали досвід роботи в Україні. Я сказав, що дуже хочу зняти цей фільм саме в Україні. Тоді я не мав жодного уявлення, чи це взагалі можливо, але я просто не бачив сенсу знімати цю стрічку деінде.  

– Чому це було важливо для тебе?

– Тому що Україна – це серце всього фільму. Через смугу осілості Україна була центром єврейського життя в цій частині світу. Міста, селища, штетли – байдуже, де саме це було. Власне, я часто нагадую, що штетл – це не обов’язково виключно єврейське поселення. Це селище, де більшість населення були євреями. Але це принципова різниця, тому що це передусім про співжиття різних [етнічних груп]. Я не хочу проявляти наївність, тому що, звісно, це супроводжувалося й проблемами. Але це завжди насамперед історія про взаємини: між євреями та українцями, між євреями та поляками тощо. Тому [в штетлах] було й багато хороших, милих моментів.  

Я люблю згадувати в цьому контексті одного з найважливіших для мене письменників, Аарона Аппельфельда [ізраїльський письменник, який народився на сучасній території Чернівецької області, пережив Голокост і здобув Премію Ізраїлю, – ред.]. У нього тема стосунків євреїв і не-євреїв [на сучасній території України] завжди подавалася дуже тонко й делікатно. 

Тому я від початку хотів знімати в Україні й працювати з українською знімальною групою. Власне, це спрацювало: наприклад, художник-постановник Іван Левченко, артдиректорка Юлія Антикова та вся команда виконали надзвичайну роботу. Із оператором Володимиром Івановим ми встигли стати друзями й уже закінчуємо роботу над нашим другим спільним фільмом. Усі були включені в цю історію, тому що це не лише єврейська історія, а й українська. Я хотів знімати в Україні, щоб повністю показати увесь масштаб, щоб дослідити всі можливі запитання. У мене були заплановані й інші проєкти в Україні, але, на жаль, поки вони заморожені. Але ми обов’язково повернемося!

– Для знімань ви спеціально побудували окремий штетл, у кадрі постійно дуже багато акторів масових сцен. Скільки загалом людей брали участь в продакшні?

– Думаю, якщо рахувати всіх працівників, включно з технічною командою, фінансовим департаментом, це понад сто людей. Якщо включати ще й акторів масових сцен, це сотні – близько 400-500 людей. 

– Що в процесі знімань було найбільшим викликом?

– Загалом я провів близько трьох років у Києві, готуючи цей проєкт. Ми з командою одразу домовилися: якщо продумаємо та підготуємо все необхідне заздалегідь, втілити все в життя [під час знімань] буде просто. 

Наприклад, ми дуже довго працювали з акторами, я зустрічався з акторами і в Києві, і в США, і в Франції, і в Ізраїлі. Тому, коли актори виходили на майданчик, вони були максимально готові, як готові були артдепартамент та всі інші департаменти. Скажімо, Іван Левченко працював на нашому проєкті багато місяців; він навіть залишив інший проєкт, щоб зосередитися на «ШТТЛ». Тому під час знімань в нас були тільки прекрасні сюрпризи: з акторською грою, з маленькими чарівними моментами.    

Щодо викликів, то, звісно, ми мали відчуття, що війна наближається. Ми зіштовхувалися з цим на різних етапах: виникали проблеми з в’їздом [закордонних] акторів в Україну, приміром. Спершу ми хотіли починати знімання на початку 2021 року, навесні. Але тоді почалася [перша хвиля] накопичення російських військ на кордоні з Україною, тому ми були змушені відкласти знімання. Тоді напруга начебто зменшилася, влітку 2021-го з’явилося відчуття, що [повномасштабного вторгнення] не буде, тож у нас з’явилося вікно, і ми встигли зняти стрічку. Але я пам’ятаю, що навіть тоді, під час знімань, хлопці з української групи були впевнені, що напад усе-таки буде, що це лише питання часу.

– Як це було – знімати фільм про наближення війни в момент наближення війни?

– Це дивно – знімати фільм про війну в країні, до якої наближається війна. Це відчуття постійно нас переслідувало, воно висіло в повітрі. Ми знали, що воно наближається, але не могли знати, коли це буде. Пригадую, що, коли ми виконували постпродакшн у Києві, ми постійно про це думали: нам треба встигнути закінчити цю стрічку. У таких випадках часто згадують про «Апокаліпсис сьогодні», але Коппола знімав його вже після війни [у В’єтнамі]. 

– І він знімав його не у В’єтнамі.

– Саме так. Це фільм, який травматизував Сполучені Штати, але він усе-таки народився в іншому контексті. А ми знімали фільм про одну війну, коли наближалася інша. Про це можна зняти ще один фільм. Можливо, я колись до цього повернуся. 

– Ти вже частково почав про це розповідати, але я хотів би детальніше поговорити про цей фільм як про проєкт, який є дуже особистим для тебе. Грубо кажучи, щоразу, коли в якійсь стрічці головним героєм є режисер чи сценарист, легко проводити паралель із його автором й говорити про автобіографічність. Але головний герой «ШТТЛ» – це саме молодий режисер. У ньому багато тебе?

– Так, це дійсно особисте. Передусім головного героя цікавить цей конфлікт – бути релігійним чи секулярним. Це питання, яке мене також турбує. Я вважаю себе значно більш релігійним, ніж Менделе, який повністю обрізав цей зв’язок, він вирішив залишити штетл і знайшов нове життя в Києві. І це конфліктна ситуація, тому що його оточення звикло до дуже традиційного підходу, а [в той час] дедалі більше молодих людей починали будувати життя по-іншому. 

Але фільм насправді є універсальною історією про рішення, які ми всі приймаємо, коли повертаємося в родину чи рідні місця. Як ми будуємо стосунки з батьками? Як ми ставимося до очікувань від наших батьків? Тому я впевнений, що це зможуть оцінити не лише євреї. Наприклад, інший персонаж, Дем’ян, який є українцем і походить з християнської родини, має подібні проблеми. 

– Мушу окремо запитати про Сола Рубінека. Як вдалося залучити його в проєкт?

 – Чи довелося його переконувати? Насправді ні. Він завжди хотів зняти фільм на їдиші. Мої продюсери вже мали досвід роботи з ним, він лише попросив прочитати сценарій заздалегідь. У нас була одна зустріч в Zoom, він сказав, що йому сподобався текст і що це була його мрія, виконати роль повністю на їдиші. 

Його батько також був актором, який працював саме на їдиші і який також був відторгнений своїм батьком, тому для нього це було дуже важливо. Сол відвідав кілька показів фільму на кінофестивалях у США, він кілька разів згадував, що це найкраща роль у його житті, тому що в нього є дуже потужний зв’язок із цією темою. 


Сола Рубінека ви також нещодавно могли бачити в серіалах «Дивовижна міс Мейзел», «Мільярди» та «Шіттс Крік»

– І персонаж, якого він втілює на екрані, – для цього дійсно був потрібен актор з особливою харизмою.

– Саме так. Усі люди, які подивилися фільм, найчастіше згадують про сцену з равином. Я радий, що Сол оцінив сценарій і погодився на цю роль. Це актор зі старих-добрих днів Голлівуду, він знімався у «Волл-стрит» із Майклом Дугласом, знімався в одному з найкращих фільмів братів Коенів. Певно, він найкращий канадський актор прямо зараз. Фантастичний чоловік. 

– У «ШТТЛ» самобутній візуальний стиль – із довгими планами без монтажних склейок, постійним рухом камер і чорно-білою картинкою. Як ви з командою до цього прийшли?

– Найбільшим джерелом натхнення для нас були не інші фільми, а живопис. Ми копнули дуже глибоко, особливо в картини фламандського бароко часів Ієроніма Босха. Пригадую, коли ми знімали фінальну сцену з батьком і сином, я взагалі не думав про «Повернення блудного сина» Рембрандта. Це навіть кумедно згадувати, але я зрозумів це лише після того, як ми закінчили знімання. Я пам’ятаю цю картину з самого дитинства, її дуже любив мій батько, і якимось дивним чином вона знову повернулася в моє життя. 

Німецький художник Йозеф Бойс, албансько-французький художник Анрі Сала, Майя Зак із Ізраїлю – це дуже важливі для мене митці. Власне, інші види мистецтва (театр, пластичне мистецтво, скульптура, перформанс-арт) завжди мали на мене великий вплив. 

Щодо фільмів, то про це я також можу довго говорити. Я б сказав, що «Останній нащадок Землі» (Children of Men) Альфонсо Куарона – це фільм, який на мене вплинув чи не найбільше. Останню сцену з утечею я вивчав і продовжую вивчати, я постійно намагаюся відтворити її в своїх проєктах. Також я захоплююся Крістофером Ноланом, він також багато в чому вплинув на мене. Але загалом у кіно я не вважаю себе снобом, я дивлюся голлівудські фільми й серіали. 

– Ти вже згадав про оператора Володимира Іванова. Наскільки я розумію, ця співпраця багато в чому визначила візуальний стиль «ШТТЛ». Як ви складали візуальну біблію фільму?

– Володимир – фантастичний оператор, із яким ми дійсно дуже здружилися за час роботи. На досить ранніх етапах роботи над проєктом ми визначили, що будемо відштовхуватися передусім від природного світла. Підхід був такий – рухайся за світлом. 

Головна ідея фільму – прожити з героями 24 години за менш ніж дві години, і це стало для нас головним викликом. Для того, щоб розраховувати на природне світло, треба, щоб склалося дуже багато різних чинників, насамперед гарна погода. Якщо раптом хмарний день, все [йде шкереберть]. Але за якимось чарівним збігом обставин нам пощастило, хтось згори нам допоміг. Ми знімали стрічку шість чи сім тижнів, але до цього також організували репетиції для основного акторського складу, що тривали два тижні. І увесь цей час погода була просто ідеальна! Тому ми могли відштовхуватися від природного руху світла впродовж усього дня – від світанку до заходу сонця. 

Щодо постійного руху, то ми з Вовою хотіли зробити саме так. Починаємо план із дрона, переходимо на стедікам, тоді ставимо камеру на багі або біжимо з нею, тоді ставимо камеру на кран… Безперервні плани, плани без монтажних склейок – це можна називати по-різному, до того ж частково з цим допомагають технології. Здається, загалом у нас на весь фільм 27 склейок. Але головне для нас із Вовою було слідкувати за природним шляхом світла. 

– Яка сцена потребувала найбільше часу?

– Точно найважче було знімати фінальну сцену. Емоції на майданчику були на межі, актори були виснажені, тому що в цій сцені я багато від них вимагав.

– Тому що врешті все зводиться до цієї сцени.

– Так, це остання сцена, ми знімали її останньою, тому що більшість фільму ми знімали в хронологічній послідовності. До того ж всю ніч до того ми готувалися до знімань фіналу. Це був кінець стрічки, кінець історії та кінець нашої співпраці для всієї групи, тож це було непросто. У певний момент я навіть подумав, що ми не встигнемо зняти все за день. Але тоді відбувся чарівний момент, коли все зійшлося докупи. Люди навіть почали плакати, ми використали цю енергію для картини. 

– Цей стиль – це підхід, який ти обрав саме для цього фільму, чи ти продовжуєш із ним працювати надалі? Я просто згадую нещодавнє інтерв’ю Мартіна Скорсезе, він розповідав, що після того, як зробив «Славні хлопці», більше не хотів повертатися до ідеї з довгими безперервними планами. 

– Це запитання, про яке я якраз думаю, тому що зараз готую два нові фільми. Я люблю плани без монтажних склейок, для мене це дуже цікавий прийом. Власне, всі проєкти я для себе уявляю одним планом. 

Наприклад, зараз я працюю над проєктом у США, у якому п’ять різних планів і точок зору врешті зливаються в одну. Також нещодавно я закрив проєкт із документальним фільмом у Південно-Африканській Республіці, навіть у документальному проєкті я залишив багато довгих планів. Але ще один фільм ми зараз готуємо у Франції, із ним я вперше за тривалий час почав думати про те, щоб шукати інші підходи. Подивимося. 

– Я запитую про це, тому що мені здається, що цей підхід працює лише тоді, коли він посилює історію, а не є трюком заради трюку. У «ШТТЛ» це якраз видається прийомом, який працює на історію. Але, будьмо відверті, є багато прикладів того, коли довгі плани роблять заради довгих планів. 

– Якщо ти робиш це штучно, зазвичай виходить погано. Використання цього прийому має бути тісно пов’язано з історією, яку ти розповідаєш. Я сам пишу сценарії своїх фільмів, два нові проєкти, про які я згадав, я також писав для себе. У випадку зі «ШТТЛ» це було саме так: я написав історію про хлопця, який повернувся в рідне селище і не може повернутися назад, тому прийом із single shots був інструментом для того, щоб підкреслити цей сюжет. 

Але я розумію, про що ти, так. Я іноді чую, що хтось хоче зняти фільм без монтажних склейок, але зазвичай люди роблять це лише для того, щоб сказати, що вони це зробили. Але це має першочергово служити історії, інакше це буде штучно.