Оновлення 24 січня: Стрічка «Будинку зі скалок» стала номінантом на «Оскар».

24 січня Американська академія кінематографічних мистецтв і наук оголосить номінантів на премію «Оскар-2023». У шортліст увійшла українська стрічка «Будинку зі скалок», створена за підтримки Держкіно в копродукції з Данією, Швецією та Фінляндією.

Режисером фільму став данський документаліст Сімон Леренґ Вільмонт. Лінійним продюсером і другим режисером – український журналіст Азад Сафаров.

Фільм почали знімати у 2019 році у притулку Лисичанська. За три роки після старту фільмування стрічка здобула ряд нагород, зокрема перемогла на Ґетеборзькому кінофестивалі у Швеції, а також отримала приз у номінації «Найкраща режисерська робота» міжнародного документального конкурсу американського кінофестивалю Sundance.

Трейлер стрічки  «Будинок зі скалок»

Але це лише культурна частина історії. Кіно в прямому сенсі почало змінювати долі дітей прифронтових територій, а після 24 лютого – усієї країни. А один із головних героїв – підліток Коля – завдяки одному із закритих показів картини знайшов тата.

Розповідаємо разом із благодійним фондом «Голоси дітей», як переплелися долі авторів стрічки, дітей-сиріт і вихователів на шляху до неочікуваного «Оскара» під час великої війни.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

2019 рік, Лисичанськ. За 40 кілометрів – лінія фронту. Активних бойових дій тут немає з 2014-го, проте іноді чутно віддалений гуркіт вибухів. Місцеві живуть пліч-о-пліч із війною, але вже не звертають на неї уваги.

До Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації потрапляють діти 3–18 років через недбале ставлення батьків. Якщо впродовж дев’яти місяців батьки приборкують свої залежності та покращують умови життя, діти повертаються до родини. Але найчастіше батьки на контакт не йдуть. І неповнолітніх забирають найближчі родичі, прийомні сім’ї або в гіршому випадку – інтернати.

Виховательки Ольга Тронова та Маргарита Бурлуцька присвятили притулку майже 30 років. Їм досі складно дивитися на те, як діти чекають на матерів. І як ті обіцяють прийти, але майже ніколи не з’являються.

Саме це й поставили за мету показати режисери фільму – дітей, які живуть між двома війнами. Між тою, яку веде Росія, і тою, яка ведеться в їхніх домівках, через батьків, яким вони непотрібні.

Азад Сафаров згадує, що, повертаючись із лисичанського притулку, у перший же день їхня автівка потрапила під обстріл. Команда дивом залишилась неушкодженою. Від біди врятувало дерево, у яке влучила більшість уламків снаряда. Але люди в авто не сумнівалися, чи варто продовжувати проєкт.

Це вже другий проєкт Сафарова і Сімона Леренґа Вільмонта про українських дітей на війні. Історія їхньої співпраці розпочалася 2015 року. Тоді Леренґ Вільмонт через соцмережі шукав другого режисера в Україні, щоб відзняти документальну стрічку «Віддалений гавкіт собак» про хлопчика-сироту, який живе з бабусею на Донбасі та бачить війну крізь призму свого дитинства.

Трейлер стрічки «Віддалений гавкіт собак»

Сафаров долучився. Стрічку номінували в категорії «Найкращий європейський документальний фільм» премії «Європейський кіноприз 2018», вона перемогла в конкурсі Данської кіноакадемії й увійшла в лонгліст премії «Оскар». The Hollywood Reporter назвав фільм «докладною розповіддю про жорстокість війни та невинність дитинства». Тоді Сімон замислився: а як живуть інші діти Донбасу, які не мають родичів? Так з’явилася ідея «Будинку зі скалок».

***

5 квітня 2019 року у притулку чекали на знімальну групу. Маргарита Бурлуцька позначила той день червоним у настінному календарі.

Сімон Леренґ Вільмонт разом з Азадом Сафаровим на той момент уже подивилися декілька притулків. Жоден не підходив для фільмування. Азад згадує, що в більшості з них атмосфера була напруженою чи все мало штучний вигляд.

А тут їх вразила теплота та щире ставлення вихователів до дітей. Про цей притулок їм розповіла правозахисниця Олена Розвадовська. Завдяки їй режисери змогли дістати необхідні дозволи на фільмування. Дітей-сиріт і їхнє право на приватне життя захищає закон, а директори інтернатів не поспішають відкривати двері для камер.

***

На той момент Маргарита Бурлуцька виконувала обов’язки керівниці притулку. Переживала, як зйомки сприйматимуть діти. І чи не буде знімальна група заради сенсацій умисно очорнювати ім’я вихованців та установи.

Щоб права вихованців притулку не порушили, а зйомки їх не травмували, у проєкті брала участь правозахисниця Розвадовська та двоє психологів.

Вони пояснювали режисерам умови спілкування з дітьми та корегували їх. Наприклад, треба відразу пояснити дитині, що ви прийшли розповісти її історію, але не зможете всиновити. Щоб у дитини не було надії й вона не намагалася вам сподобатися. Якщо хтось із вихованців не бажав зніматися або передумав у процесі, він піднімав руку. Його прохання миттю виконували.

Спочатку дітям, які ніколи не бачили камери, було ніяково. Вони намагались грати або тікати від неї. Саме тому більшість перших епізодів, які ввійшли до фільму, зафільмували за пів року після першого знімального дня. Саме тоді діти розслабились і перестали помічати камеру.

Маргарита думала, що ці «журналісти» за кілька днів поїдуть, відзнявши черговий телесюжет. Згодом вона була вражена, що група їздила до них понад два роки кожні два місяці, або тоді, коли когось із дітей забирали.

«Ми з дітьми щоразу чекали на групу», – з ностальгією згадує директорка. Каже, кінематографісти жартома називали себе привидами. Їхню присутність дійсно перестали помічати.

«Якось ми приїхали, а в притулку стався потоп», – згадує Сафаров. Діти допомагали вихователям прибрати воду. За його словами, якби це сталось у перший місяць зйомок, вони навряд чи дозволили б знімати дитячу працю, адже вона заборонена законом.

Так було й зі сценою куріння. Бурлуцька говорить, що категорично не хотіла, щоб фільмували те, як підлітки палять. Боялась осуду керівництва, мовляв, чому вихователі це допускають. Зараз із сумом каже, що то є реальність дитини з неблагонадійної сім’ї. Жодні нотації й умовляння не діють. Тільки турбота здатна витіснити біль усередині.

Цю щирість зйомок помітили й критики. The Guardian пише, що діти танцюють, граються та розчісують лялькам волосся так, немов камери немає. А Variety називає «Будинок зі скалок» вишукано-інтимним. Підкреслює, що камера разом із дітьми спокійно спостерігає за їхнім зворушливим періодом невизначеності.

***

Сценарію в «Будинку зі скалок» не було, як і репетицій чи дублів. За два роки режисери відзняли 245 год матеріалу. До фільму ввійшло лише півтори. Стрічка побудована на п’ятьох історіях дітей, через які автори узагальнюють проблему впливу війни на дитинство.

На зйомках були присутні тільки Азад Сафаров і Сімон Леренґ Вільмонт. Одна камера та жодного допоміжного пристрою світла чи звуку. Режисери пояснюють, що обмежили себе в техніці та команді, щоб не привертати увагу та не напружувати дітей.

Приїздивши, кінематографісти запитували дітей, що вони будуть робити сьогодні та просили побути мовчазними свідками. «Зазвичай діти казали, що нічого особливого не робитимуть, а потім нас дивували. Узяти хоча б їхню гру у провидців», – каже Сафаров.

Дівчинка в халабуді зі стільців і ковдри дивиться на світильник, уявляючи перед собою «кришталеву кулю». Вона передбачає долю Аліни. «Я бачу, що твоя мати помре, – оголошує ясновидиця. – Тебе всиновлять і зроблять своєю рабинею. Погано тобі буде, дівчинко. Вийдеш заміж, питимеш, а діти у притулку будуть».

Маргарита Бурлуцька вважає, що її вихованці перестрибнули своє дитинство. Найскладнішим для неї й досі є спостерігати за їхніми телефонними розмовами з біологічними батьками. Діти спілкуються з ними з величезною любов’ю, заспокоюють і жаліють їх, немов помінялися ролями. Але їхня любов не може змінити батьків.

Чи не найбільше групу вразило те, наскільки болісним для вихователів було прощання з вихованцями. Щоразу, коли дитина йшла, вони не могли стримати сліз. Ольга Тронова каже, що особливо тяжким є те, що частіше дітей забирають в інтернати, а не біологічна чи прийомна родина.

«Діти приходять і йдуть. Багато тих, хто потрапив до притулку, повертаються туди через десятиліття чи два, щоб відвідати власних дітей», – додає Бурлуцька.

***

Команда фільму не могла покинути думки про вихованців притулку навіть у перервах між зйомками. Постійно обговорювали з Оленою Розвадовською варіанти, як допомагати їм комплексно та регулярно.

Починаючи з 2014 року, Розвадовська проводила багато часу на Донбасі як правозахисниця та волонтерка. Надавала гуманітарну допомогу місцевим, організовувала евакуації, домовлялася про реабілітацію постраждалих. Її знали чи не в кожному прифронтовому містечку та довіряли.

Зрештою у грудні 2019 Азад та Олена наважилися створити благодійний фонд «Голоси дітей». Суть – допомагати конкретним людям під конкретні запити. Спочатку донейтили лише друзі та знайомі співзасновників. Було майже сто дітей, якими вони опікувалися. А потім почалася велика війна.

***

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, у «Голосах дітей» працювали шестеро людей. Фонд одразу вирішив масштабувати роботу, щоб допомагати дітям по всій країні. Олена Розвадовська пригадує, що ті перші місяці були найважчими: потрібно було виводити величезну кількість сімей із шокового стану, надавати гуманітарну, психологічну допомогу, евакуювати родини з міст, де були найзапекліші бої.

Про роботу фонду швидко дізналися за кордоном. Про них вийшли сюжети на BBC, CNN та інших медіа. А потім співачка Мадонна разом із відомим NFT-художником beeple створювали триптих Mother of Creation. Три короткі відео виставили на благодійний аукціон. Кошти з продажу кожного віддали трьом благодійним організаціям у світі. Однією з них стали «Голоси дітей», отримавши 100 тисяч доларів у криптовалюті. Після публікацій та інтерв’ю Мадонни про нього написала у своєму блозі телеведуча Опра Вінфрі.

Тепер фонд надає адвокаційну та психосоціальну підтримку, допомагає задовольнити освітні та дозвільні потреби дітей, займається евакуацією й облаштовує нові помешкання для переселенців.

Сьогодні його ключовим завданням є довготривала психологічна допомога. Розвадовська наголошує, що важливо навчити дітей жити далі, повернути відчуття контролю над життям, упоратися зі стресом і не залежати від допомоги постійно. Деякі з дорослих дітей, за її словами, волонтерять на проєктах фонду, отримуючи кошти.

Станом на сьогодні команда фонду вже налічує 52 члени та 64 психологи. «Голоси» відкрили дев’ять осередків у Києві, Львові, Трускавці, Чернівцях, Івано-Франківську, Береговому, Кривому Розі, Харкові та Високому, де працюють психологи. За 2022 рік понад шість тисяч дітей і батьків отримали психологічну підтримку, а на гуманітарну допомогу фонд витратив понад 24 мільйони гривень.

На початку квітня 2022 року Forbes склав рейтинг найефективніших благодійних фондів. «Голоси дітей» увійшли до десятки. На той момент на потреби постраждалих від війни зібрали 68,3 мільйона гривень. Найбільше коштів переказували люди з Великої Британії, Німеччини та США.

Режисер «Будинку зі скалок» Сімон Леренґ Вільмонт також не полишає спроби допомогти українським дітям війни. Презентуючи фільм на міжнародних фестивалях, він ставить скриньки чи QR-коди, за якими можна надіслати кошти в «Голоси дітей» або задонейтити конкретним героям фільму.

Розвадовська називає «Будинок зі скалок» частиною адвокаційної роботи фонду, можливістю наочно розмовляти з міжнародною аудиторією: «Захід повинен бачити конкретних дітей і говорити про війну, яка почалась не у 2022-му, а у 2014 році».

***

Потенційний «Оскар» – не найбільше досягнення «Будинку зі скалок», хоч і може бути першим за всю історію кіно незалежної України. Стрічка буквально змінила долю одного з головних героїв фільму, підлітка Колі.

13-річного Колю разом із молодшими братом і сестрою поліція знайшла на смітнику у 2019 році. Там діти шукали щось, що можна продати. Через недбалість його матері та вітчима діти опинилися в Лисичанському центрі соціально-психологічної реабілітації. За дев’ять місяців хлопець опинився в інтернаті.

У фільмі Коля має репутацію хулігана з добрим серцем. Хлопець ніжно опікується братом і сестрою та постійно чекає на мати, яка приходить тільки раз. В одній зі сцен він читає молодшим казку про скорпіона та жабу, мораль якої, на його думку, така: «Ніколи не довіряйте людям». Але «Будинок зі скалок» дав йому шанс змінити своє ставлення до світу.

Під час одного з показів Колю побачив Олег. Він одразу зрозумів, що це – його майбутній син. «З першого кадру мене захлеснула якась невимовної сили емоційна хвиля. Її неможливо контролювати. Я дивився на Колю та розумів, що маю його забрати. Усе інше було питанням часу», – каже Олег.

Чоловік одразу поїхав в інтернат знайомитися з хлопцем і почав систематично спілкуватися та навідувати його. Олег пригадує, що спочатку дружина поставилася до його рішення з обережністю, але врешті підтримала. Так подружжя оформило наставництво, а з початком повномасштабного вторгнення офіційно прийняло Колю у свою сім’ю. Тепер вони живуть разом.

Текст:  Роксана Рублевська