Крістіан Мунджіу – один із головних румунських режисерів сучасності та співзасновник «Нової румунської хвилі». Його найвідоміший фільм «Чотири місяці, три тижні, два дні», який торік показували на «Київському тижні критики», отримав «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю й остаточно закріпив за румунським кіно славу новаторського й цікавого висловлювання.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

Румунське кіно часто критичне до суспільних проблем і прискіпливо досліджує їх. У фокусі уваги режисерів – спадок комуністичного минулого, корупція, побутове хамство, переосмислення історії світових війн. Загалом той же спектр проблем, з яким маємо справи й ми.

Премʼєра останньої наразі стрічки Мунджіу «МРТ» (R.M.N.) також відбулася в Канні. Головний герой стрічки – заробітчанин, який унаслідок конфлікту повертається до рідного селища в Трансильванії. Там немає роботи, а та, яка є, не приваблює місцевих жителів. Утім, коли за неї беруться трудові мігранти, вони починають чинити цьому спротив.

В Україні «МРТ» можна буде переглянути під час кінофестивалю «Миколайчук Open», який відбудеться в Чернівцях з 15 до 20 червня. З цієї нагоди ми поспілкувалися з режисером – про те, що означає назва фільму, чи вважають його стрічку антирумунською і як у Румунії переосмислюють Другу світову.

ФОТО: Крістіан Мунджіу

– Я інтерпретую назву R.M.N. як акронім «Румунії». Чи закладали ви це значення, коли вигадували назву?

– Ні, я не закладав. Я знаю, що люди можуть читати назву так, й усвідомлював це тоді, коли показував фільм у Каннах, але ніколи не планував такого [прочитання]. Я не думаю, що фільм переважно чи тільки про Румунію.

Ба більше, гадаю, що мої зусилля завжди спрямовані на те, щоб через історію, яка відбулася десь у маленькому селі у Трансильванії, розповідати людям про стан світу сьогодні і про речі в суспільстві, які стаються доволі часто всюди.

Занурюючись глибше, я сподіваюся, що говорю про людську природу, про те, як люди існують, як вони поводяться в такій ситуації. Це не стосується національності. Фільм намагається проаналізувати баланс між нашими більш тваринними, інстинктивними поривами й більш людськими, емпатичними сторонами.

Це розмова про правду й мотиви ксенофобії. Про те, чому ми настільки прив’язані до групи й настільки прагнемо ідентифікувати себе з людьми, які дуже схожі на нас. І чому ми слідуємо простим наративам про різницю одне від одного. Усі ці речі не обов’язково є лише в Румунії.

До того ж це не лише про Східну, а й про Західну Європу. Інколи Західна Європа має це відчуття, що якщо у фільмі щось іде не так, це дуже локалізовано. Це десь там, далеко, де все дуже політично некоректно, і не має стосунку до нас. Але насправді має.

Я чув багато інтерпретацій назви. R.M.N. – це румунський відповідник Nuclear Magnetic Resonance (ЯМР-спектроскопі́я). Але навіть у Румунії цю назву трактують по-різному. Це добре, тому що показує, що відбувається, коли ви не просуваєте лише одне-єдине значення фільму й дозволяєте йому бути сприйнятим на власний розсуд.

Дехто думав, що це походить від трьох основних національностей, які показані у фільмі: румуни, угорці й німці (romani, maghiari, nemsa). Чому би й ні? Дехто казав, що це скорочення натякає на головних персонажів: Руді, Матіас, Ана. Це теж гарна інтерпретація.

А були ті, хто інтерпретував R.M.N. як акронім remain: «Я залишаюся. Я залишаюся тут, щоб змінити речі, бо тут все жахливо. Ось які ми і як ми вчиняємо з іншими, і треба щось змінювати». Це теж чудова інтерпретація.

Кадр із фільму «МРТ»

– Цікаво, що ви згадали тваринну й людську природу, бо, можливо, ви чули про український фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Там також дія відбувається в гірському селищі, яке, до речі, не так вже й далеко від Румунії, і там також порушуються питання людського й тваринного в нас. Так от, «Памфір» деякі люди через цю спробу правдиво показати наші неприємні сторони вважають антиукраїнським. Чи лунали подібні звинувачення на вашу адресу в Румунії?

– Узагалі-то це стається постійно. Коли я чи інший режисер знімаємо фільм, який стосується соціальних проблем, багато людей вважають, що це непатріотично і що ці стрічки мають створювати гарну картинку нашої країни. Не правдиво, а радше як позитивну пропаганду.

Я вважаю, що я дуже хороший амбасадор моєї країни, тому що показую, що маю свободу створювати будь-яку історію, яку забажаю. Я роблю історії, які достатньо сучасні, актуальні й цікаві. Фільми, які я випустив, показують у 50–60 країнах. І це та сторона, якою люди мають пишатися, не тема. Тому що тема завжди говорить про щось, що розбалансовано в суспільстві чи, що значно важливіше, у нас самих.

Щоб поліпшити щось у собі й вирости, тобі треба побачити себе в дзеркалі, яке показує, ким ти є і яким ти не хочеш бути в очах інших. Ми всі потребуємо думки про себе, щоб жити з іншими, але якщо чесно, час від часу виникає надто велика прірва між нашими внутрішніми переконаннями про себе й тим, що ми проєктуємо назовні.

З такої перспективи «МРТ» також говорить про це. Правда стає дедалі більш залежною. У світі багато лицемірства між тим, що люди визнають публічно й у що вірять, і тим, про що ми знаємо, але не любимо зізнаватися на людях. Кіно переважно має говорити про ті речі, про які ви не хочете чути. Не про ті, де ти дуже мила людина, а всі інші – поганці. Ні-ні-ні, це не так.

Коли ти говориш не лише про корупцію, а про згоду сторін, то це дуже цікава тема. Ми всі вважаємо, що це стосується когось іншого. Це не логічно, але люди не хочуть визнавати, що можуть бути не такими вже й хорошими. Це необов’язково їхня провина, це те, якими ми є.

Але ідея в тому, що якщо ти звертаєш увагу після прочитання книги, перегляду фільму, розмови з кимось, що це в тобі говорить дуже сильний тваринний інстинкт, то ти, можливо, зможеш краще це контролювати й будеш менше вестися на пропаганду, яка ллється на нас через фейкові новини.

Це не погано час від часу сумніватися й думати, ким ви є. Гадаю, це щось, що кіно може зробити для вас. Тому якщо ви не знаєте, що люди можуть поводитися дуже погано, на кшталт війни, яка триває у вашій країні зараз, ви питатимете себе: «Чому це сталося?» Що ж, тому що люди мають погані сторони й тому, що вони не готові опиратися першому імпульсу й не досліджують у собі все це лайно.

Кадр із фільму «МРТ»

– Ваш головний герой – заробітчанин, так само, як і ті персонажі, проти яких виступило селище. Я відзначив певне коло трудової міграції, яке ви створили у фільмі, й от мені стало цікаво, наскільки широко заробітчанство представлене в Румунії?

– Це дуже поширений феномен. У нас було 24 мільйони населення, коли комунізм впав. Зараз у країні живе 18 мільйонів, 6 мільйонів працюють за кордоном. Статистично, це величезна кількість. У всіх в родині хтось працює за кордоном, тому не дуже складно отримати фідбек про те, як до них ставляться, і їхні погляди на місцеву ситуацію.

У нас була партія, за яку голосували всі заробітчани й заробітчанки, і ми знали її аргументи. Зараз є інша, ще більш права й маніпулятивна партія, яка збирає більшість голосів, тож ми знаємо, які аргументи ці люди використовують.

– А наскільки глибоко ви в цій темі? Адже вас складно назвати заробітчанином.

– Спеціально для цього фільму я відвідав селище, де подібна ситуація сталася насправді, і мав змогу поспілкуватися з жінкою, яка була власницею заводу, і її робітниками. Я намагався зробити місцевий кастинг і зустрів 40–60 робітників зі Шрі-Ланки в Бухаресті й кастингував їх. Водночас я думав, що знаю достатньо про те, про що збираюся говорити.

У цій конкретній ситуації було цікаво, що люди в реальному селищі ставилися до іноземців зі сходу так само, як ставилися до них, коли вони їхали працювати за кордон на захід. І ти запитуєш себе: «Чому люди, які є меншиною в Румунії (йдеться про етнічних угорців – прим. автора), не відчувають емпатії до тих, хто також є меншиною, але ще меншою?»

Сьогодні я можу сказати, що вони не мають нічого проти цих конкретних людей. Це історія про те, як певні традиційні спільноти не можуть впоратися зі змінами, які приносить глобалізований світ. Це трапилося надто швидко для них. Вони не хочуть нічого із зовнішнього світу, вони просто хочуть жити так, як було до того. Вони не розуміють, хто вирішив за них, що їм потрібні ці зміни.

Навіть якщо вони згодні з тим, що Румунія стала частиною Європейського Союзу, вони не бажають встановлювати певні відносини. Вони прості люди, які живуть у селищі, і для кожного з них складно впоратися зі зміною світу.

У нас доволі закрите суспільство з невеликою кількістю іноземців, де румуни становлять більшість, утім я маю сказати також про ромів. Це буде дуже не коректно сказано, але ось, що ти можеш побачити в реальному житті: єдине, у чому сходяться румуни й угорці, – це те, що краще, щоб у селищі не жило багато ромів. Це прикро, але, якщо ти не визнаєш правду, то не зрозумієш, чому це сталося. Ось правда. Залишилося зрозуміти чому.

Думаю, що деякі з іноземних робітників були прийняті погано переважно через це нерозуміння щодо [кольору] їхньої шкіри. Якби ці робітники були, наприклад, з Фінляндії, жодних проблем би не виникло. Але через те, що вони мали такий вигляд [як роми], то наразилися на цілу низку стереотипів про [ромів], про те, що в них погано з гігієною.

Отже, проблема була в тому, що вони мали такий же колір шкіри й робили хліб. Якби вони працювали на будівництві, ніхто не звертав би на це уваги.

– А чи можливо, що корені цієї ксенофобії ростуть не лише з побутового расизму, а й мають початок у Другій світовій? Враховуючи, що Румунія була на боці нацистів?

– Гадаю, це має значно глибшу історію. Історично це пов’язано з тим, як роми потрапили до Румунії, де до них ставилися як до рабів; з нашими взаєминами з турками, росіянами й угорцями, які завжди були сильнішими за румунську меншість і постійно володарювали країною. Це змушувало румунів виживати в умовах, коли є значно сильніші народи.

Проблема сьогодні в тому, що змішуються люди різного походження й різних релігій, і ти маєш зрозуміти, як жити поруч у цих обставинах. Ти не можеш рухати кордони, бо це ніколи не скінчиться. Ти маєш знайти розумніший шлях для толерування інших.

Я не думаю, що це має стосунок безпосередньо до Другої світової, тому що я не вважаю, що румуни були у фаворі в нацистської пропаганди. Вони не були достатньо сильними, щоби боротися з нею, але вони не були заідеологізованими. Вони радше були занадто боязкими, щоб виражати власні думки й не займали сторону проти когось.

Як ви можете побачити в обох світових війнах, Румунія вичікувала стільки, скільки могла, щоб в ідеалі зайняти сторону переможців. Це не говорить щось приємне про характер людей, але це говорить про те, як маленькі люди мають владнати з геополітикою, щоб бути впевненими, що вони продовжують виживати як нація. Тому що, якщо ні, вони могли би стати частиною чиєїсь великої імперії. І це був би кінець.

Кадр із фільму «МРТ»

– Я багато розмірковую про Другу світову, тому що ми порівнюємо те, що відбувалося тоді, з тою війною, яку розв’язала Росія зараз. Німеччина винесла уроки з неї й працює над створенням коммемораційних практик, а росіяни – ні. А як із цим у Румунії? Я це питаю, зокрема, тому, що знаю, що ви з Ясс, де відбувся один із найжорстокіших єврейських погромів, і, як я розумію, цій трагедії має приділятися належна увага.

– Річ у тім, що ми дізналися про ці історії лише згодом. Якщо чесно, бабуся дуже мало ділилася тим, що сталося з євреями не лише в Яссах, але й в інших місцях, де перебували мої батьки. Вони приїхали з Бессарабії, нині це Молдова, і розповідали про речі, які там сталися. Відчувалося, що вони присоромлені через те, що не могли допомогти євреям, але не дуже були в курсі, наскільки сильно румунська влада залучалася до цих рішень.

Лише останні, скажімо, 20 років і лише після падіння комунізму ці речі, які були приховані, почали виходити назовні й визнаватися частиною нашої історії, яку нам треба осмислити. Зараз люди починають розуміти, що ми несемо більшу відповідальність, ніж вони гадали. Але на людському рівні найгірше, що ці люди боялися й завжди, коли ставалася подібна ситуація, обирали не втручатися й не захищати тих, хто у скруті. Але знову-таки дуже легко бути сміливим зараз, та було дещо складніше тоді.

– Правда про Другу світову – її намагаються прийняти чи уникнути?

– Якщо ви маєте на увазі нашу залученість… Що ж, я не думаю, що це легко прийняти, і тому люди вважають за краще, якщо їм про це не говорять надто часто. Важко визнати, що на вас є певна відповідальність, чи бодай визнати, що це було неправильно. Навіть дехто з мого покоління відчуває, що це щось, що не має до них стосунку.

Загалом суспільна проблема не в тому, що люди не бажають прийняти правду про те, наскільки не зручне їх минуле. Проблема в тому, що вони дуже легко ведуться на ідеї що Радянського Союзу, що ультраправих чи ультралівих у сучасному суспільстві.

Це значно небезпечніше, адже може повернути чимало з жахів минулого, бо ці люди стають більшістю й можуть демократично ухвалювати рішення завдяки механізмам вільного суспільства.

Як ви можете бачити, праворадикали виграють у західних країнах, така ж історія стається всюди. Навіть у Румунії багато людей відчувають, що їм потрібна сильна рука, і обирають радше радикально правих чи лівих. І це, якщо ваша ласка, турбує мене найбільше.

На жаль, це відбувається швидше, ніж люди отримують достатньо знань, щоб розуміти, що з історичної перспективи є речі, за які ми маємо нести відповідальність. Врахуйте також той факт, що під час навчання в школі нам завжди казали, що ми були на правильній стороні у війні, що війни були нетривалими, бо ми вступали наприкінці на тому ж боці, що й Англія, Франція тощо. І дуже мало говорилося про те, що на початку ми були на іншій стороні, і водночас завжди додавали, що це було рішення однієї людини й ми були змушені на нього погодитися.

Тож це потребуватиме трохи часу, щоб зрозуміти, що все було значно складніше.

Кадр із фільму «МРТ»

– Останнє моє запитання дещо поза контекстом, але мені завжди було цікаво те, як ви створюєте фільми. Між ними доволі тривала пауза, чому вона триває роками?

– Що ж, я був би не проти працювати значно частіше, але якщо чесно, це забирає чимало часу й енергії. Зараз дуже багато фільмів, контенту й забагато аудіовізуального забруднення, через яке замало уваги до кіно. Відповідно, я маю відчути, що знайшов історію, яка достатньо важлива, достатньо сильна для мене особисто та для глядачів і глядачок, перш ніж почну докладати зусиль і витрачати державні кошти.

Я відчуваю, що це велика відповідальність. Я не можу, знаєте, робити щось заради того, щоб просто працювати. Ось чому це займає стільки часу, бо дуже не багато історій відповідають усім вимогам, які я висуваю до фільму: стилістично, як історія, ритмічно, персональна залученість, свіжість, сили емоцій, які я можу з неї видобути. Не кажучи вже про інші речі, яким маю приділити увагу.

Я ніколи не починаю з ідеї або з якоїсь ідеології. Я починаю з історії або з тієї, яку я знаю сам, або з тієї, яку хтось мені розповів, або з тієї, яку прочитав у пресі. І з моменту як я прочитав історію в пресі, до моменту, коли я можу взятися за неї й надихатися нею, сказати щось глибше на людському рівні, мине деякий час.

На початку історія дуже поверхнева й підпорядковується логіці того, що сталося. Мені не цікаво відтворювати те, що відбувалося. Мені цікаво зрозуміти, що історія може розповісти про суспільне або особисте, щось важливе й актуальне для людства. Це звучить занадто, але так я про це думаю.

Навіть для історії [«МРТ»] із моменту, коли я прочитав про неї в пресі, і до моменту, коли почав писати, минуло близько року, протягом якого я міркував про це й намагався зрозуміти, які інші рівні я можу додати. Я міг би говорити про внутрішній конфлікт, наприклад, між тваринною і людською сутностями. Це не було очевидно з першоісторії. І я прийшов до ідеї з ведмедями, наприклад, які не мали жодного стосунку до оригінального джерела. У фільмі ти маєш знайти речі, які є водночас абстрактними, переконливими й не повчають. Ось чому це подовжує процес.

Це дуже складно. Я нікому не радив би ставати режисером. Між перервами в роботі ти ставиш собі депресивні запитання про те, чи колись знову візьмешся робити наступний фільм, який також буде актуальний. Але, знаєте, мене до цього ніхто не примушує. Я намагатимуся робити настільки гарне кіно, наскільки зможу.