«Успадкування» (Succession) – це серіал американського каналу HBO, який за три перші сезони нагородили 13 преміями «Еммі», включно зі статуеткою Американської телеакадемії за найкращий драматичний серіал 2022 року. Серіал Джессі Армстронга присвячений родині медіамагната Лоґана Роя й процесу успадкування його бізнес-імперії. 28 травня вийшов останній епізод «Успадкування», який завершив історію, а критики оцінили серіал на 95% за рейтингом Rotten Tomatoes.

Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк розпитав про роботу над одним із найкращих серіалів 21 століття американського режисера українсько-індійського походження Андрія Пареха. Парех зняв чи не найбільш пам’ятні епізоди серіалу, а також доклав руку до створення візуального стилю «Успадкування».

Обкладинка та кадри: HBO

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Чому «Успадкування» не схожий на жоден інший серіал


BBC включив «Успадкування» До СПИСКУ найкращих 10 серіалів 21 століття ще до останнього сезону. Rolling Stone називає його «видатним» серіалом, а фінал четвертого сезону – «майстерним завершенням». The Guardian своєю чергою визначає фінал як «зразкове прощання» з одним із найкращих серіалів в історії. «Успадкування» (серед інших варіантів локалізації назви – «Спадкоємці» та «Спадщина») став одним із головних хітів американського кабельного каналу HBO завдяки поєднанню шекспірівських мотивів від шоуранера Джессі Армстронга, відзначених нагородами акторів Браяну Коксу, Джеремі Стронґу, Кірану Калкіну та Сарі Снук, а також ні на що не схожому візуальному стилю.

Андрій Парех отримав запрошення приєднатися до «Успадкування» на ранніх етапах розробки проєкту, до цього він був відомий у Голлівуді передусім як оператор: зокрема, знімав фільми «Блакитний Валентин» із Раяном Гослінгом, «Темну конячку» Тодда Солондза, а також «Напів-Нельсон» Раяна Флека; окрім того, має досвід співпраці з Девідом Саймоном («Покажіть мені героя») та Деймоном Лінделофом («Вартові»). У перших трьох епізодах «Успадкування» виконував роль оператора, а після цього взяв на себе й обов’язки режисера окремих серій. Разом із режисером пілоту Адамом Маккеєм (ви точно бачили його «Не дивіться вгору», також він зняв «Гру на пониження» й «Владу») він створив візуальну біблію «Успадкування»: з псевдодокументальною манерою, постійним рухом камер та акцентом на реакції персонажів. Зідзвонюємося з Парехом 29 травня, одразу після фіналу «Успадкування» (та нової масованої атаки РФ на Київ), і запитуємо, як це все склалося.

– Сьогодні я прокинувся від звуків вибухів, але моєю першою думкою було: «Шкода помирати, не подивившись фінал «Успадкування». [сміється] Я не жартую, але це багато говорить і про війну в Україні, і про серіал.

– [сміється] Невже? А ти встиг переглянути фінал?

– Так!

– Я ще не встиг, я тільки дістався Нью-Йорка.

– Але я помітив, що ти встиг поділитися спогадами про роботу над серіалом, публікував фото з перших знімальних днів і дякував усій команді за ці сім років роботи. Це дуже широке запитання, але чим для тебе загалом є «Успадкування»?

– Я вперше прочитав сценарій серіалу восени 2016 року, тоді я отримував сценарії серіалів як кінооператор. Зараз я [здебільшого] працюю як режисер, але іноді беру роботу і як оператор. Але тоді працював саме як оператор, працював у цій ролі вже років 17–18. Мені одразу здався цікавим цей сценарій, мені подобаються політичні й соціальні теми, а не просто розваги. Зазвичай я ухвалюю рішення про роботу, ставлячи собі запитання: «Чи пішов би я на такий фільм у кіно? Чи подивився б я такий серіал?» Якщо мені це цікаво як глядачеві, я візьмуся за це і [як професіонал]. Якщо ж мені не цікаво, найімовірніше, мені стане нудно, ще й звільнити можуть. [сміється]

Сценарій «Успадкування» був суперцікавий, я хотів би подивитися такий серіал. Мене погодили досить швидко, після інтерв’ю з Адамом Маккеєм. Ми зняли пілот, і це був надзвичайний досвід, тому що перший знімальний день був за вісім днів після президентських виборів [2016 року], коли переміг Дональд Трамп. Думаю, це було символічно, тому що «Успадкування» точно стало б іншим серіалом, якби до влади прийшла Гілларі [Клінтон].

Це був неймовірний досвід від самого початку: Адам Маккей за своїм стилем роботи не був схожий на жодного іншого режисера, із яким я працював. Його не цікавила максимальна кількість відзнятого матеріалу, його цікавили емоції в кожній сцені. І його не цікавили знімання діалогів заради знімання діалогів. Адам дав мені референс щодо такої зйомки, фільм «Загублений рейс» (United 93): це дуже напружений стиль, ручна камера, яка постійно перед обличчям акторів.

– Це ж фільм Пола Ґрінґрасса, так? Він ще знімав фільми про Джейсона Борна.

– Так-так. Це дуже агресивний стиль, глядач ніби переноситься у фільм. Я відчував, що це було б занадто [для «Успадкування»], тому ми врешті використовували й трекінг-кадри, і зум.

Власне, першим великим запитанням, яке ми поставили [шоуранерові й автору ідеї] Джессі [Армстронгу], було: «Чи окей, якщо ми не будемо показувати обличчя людей, коли вони говорять?» І коли він погодився, ми відчули величезне полегшення. Ми хотіли, щоб серіал був про реакції людей на діалоги, а не власне про діалоги в кадрі.

І прекрасно, що врешті-решт ми прийшли до формату, коли ми фактично знімали театр. Актори ніколи не знали, коли саме вони в кадрі, а це означало, що їм треба грати постійно. Це досить рідкісна річ, бо зазвичай на зйомках актори грають лише тоді, коли на них спрямована камера; якщо ж ти в сцені, але не в кадрі, зазвичай актор просто зачитує свої слова, а не слухає колегу. А в «Успадкуванні» вийшло зовсім інакше: через такий підхід ми почали монтувати матеріал за допомогою камери.

Я завжди казав операторам: «Якби в тебе була одна камера, як би ти знімав цю сцену?» Завдяки цьому ми досягли ефекту, за якого завжди був елемент несподіванки: актори не знали, як буде рухатися камера, а оператори могли самі вирішувати, як рухатися. Вийшов підхід майже як у документальному кіно. Але це дуже дороге документальне кіно, тому що ми завжди знімали на плівку. [сміється] Власне, це стало частиною ДНК «Успадкування»: актори викладаються на всю в дублі, поки крутиться плівка; коли ж треба замінити плівку, актори отримують перерву й перезаряджаються. Якщо знімати на цифрову камеру, виходило б безліч сцен, й актори відчували б знесилення.

– Те, що ти описуєш, схоже на створення абсолютно нової кінематографічної мови – власне, тому що ви насправді створили нову кінематографічну мову. Стиль зйомки «Успадкування» неможливо переплутати з чимось іншим. Ви відчували, що створюєте щось нове, коли знімали перші епізоди?

– Ще до «Успадкування» я мав схожий досвід як оператор: наприклад, у фільмах «Блакитний Валентин» (Blue Valentine) та «Напів-Нельсон» (Half-Nelson) камера була дуже вільною, головним було дати простір для акторів і їхніх перформансів. Тому мені не здавалося, що це щось зовсім інше.

Але, певно, це відчували актори й режисери, які пізніше приєдналися до серіалу, які не звикли знімати так. Іноді актори й акторки запитували: «А коли буде мій кадр широким планом?» А ми його вже зняли. [сміється] Це все було для того, щоб усі постійно були зосереджені, постійно жили в моменті.

– І твій досвід поєднувався з підходом Адама Маккея, який вийшов із комедії, звик постійно імпровізувати й підкидати акторам за камерою нові репліки. Як ви знайшли спільну мову?

– Не скажу, що ми дуже багато про це говорили [до зйомок]. Але пригадую, що перед початком знімань ми з Адамом дивилися «Апокаліпсис сьогодні». Цей фільм узагалі ніяк не пов’язаний з «Успадкуванням», але ми хотіли взяти як референс ось це відчуття життя в моменті, саме це ми хотіли відобразити.

Думаю, Адам вибрав мене, тому що я зрозумів, чого він прагне [у стилі зйомки «Успадкування»]. А ще мене більше цікавила гра акторів, а не освітлення чи ідеальна побудова кадру. В «Успадкуванні» взагалі немає такого терміну, як кадр, бо він постійно змінюється. Іноді до нас приходили нові оператори й запитували, де ставити позначки [на підлозі] для акторів, але ми одразу казали їм, що такі вказівки можуть бути тільки для фокус-пулерів, а не для акторів. Актори самі знають, це ми за ними слідкуємо, а не вони за нами. Водночас за чотири сезони наша команда вивчила всі рухи акторської трупи, як вони реагують, як вони рухаються тощо.

– І можна сказати, що в четвертому сезоні ви вивели це на пік, особливо в третьому епізоді на човні й серії про вибори, яку ти ставив як режисер. Ви буквально знімали величезні сцени без перерв, як невеликі п’єси.

– Можна так сказати.

– Як ти думаєш, ваш стиль – це щось унікальне для «Успадкування» чи його можна використовувати в інших серіалах чи фільмах? Тому що частково схожий підхід Адам Маккей зараз використовує в іншому серіалі HBO «Час перемагати», а режисер Марк Майлод – у фільмі «Меню».

– Хтозна! Щоб щось спрацювало, треба певні сприятливі умови, певна група людей і правильний час. Це дуже специфічна історія, вона залежить саме від людей, які працюють [із цим методом]. Можливо, інші люди й почнуть це копіювати. Але я сподіваюся, що вони знайдуть для себе щось інше, знайдуть свій стиль.

Певно, я не хотів би, щоб стиль «Успадкування» став загальним, це окремий серіал зі своїм стилем. Для мене головне, що цей стиль підходить конкретному серіалу, а решта вже не так важливо.

– Ти зняв одні з найкращих епізодів «Успадкування», наприклад: «Полювання» (Hunting) у другому сезоні, за яке тебе нагородили «Еммі», і «Розстрільний список» (The Kill List), й «Америка обирає» (America Decides) у четвертому. Я не хочу запитувати про твій улюблений епізод, тому що це однаково що обирати улюблену дитину, але розкажи, який епізод знімати було найвеселіше.

– Насправді я не сказав би, що думав про веселощі, коли знімав якийсь з епізодів. [сміється]

– Через відповідальність, яку має режисер?

– Так. Власне, я здобув освіту кінооператора, але завжди десь на підкірці думав про режисуру. Думаю, я не наважувався на це раніше, тому що мене лякали актори. Я не знав їхньої мови, я не розумів їх як людей. Думаю, я досі їх боюся. Просто вже не так боюся, що вони мене покусають. [сміється] Адже в режисера мають бути відповіді на всі запитання. У тебе постійно щось запитують усі департаменти, актори тощо. Оператору з цим значно простіше. Щодо запитання, який епізод мені приніс найбільше задоволення…

– Давай я так запитаю: як це було – знімати гру в «кабана на землі»?

– Це було передусім хвилювання. Я дуже переживав, як будуть почуватися актори. Так, вони грають, але вони однаково їдять сосиски з підлоги. Це ніби знущання. Тому я хвилювався за акторів.

– І до того ж це дуже складне балансування на рівні тону, так? Між комедією і драмою.

– Точно. «Успадкування» завжди дуже добре балансує між комедією й трагедією, це майстерне балансування на межі. І якщо зсунутися в якийсь бік, усе розвалиться. Тому вигадав для себе правило: якщо сміюся з монітора [на знімальному майданчику], я зайшов занадто далеко.

Тож треба зберігати помірність і в комедійних сценах, і в драматичних, щоб не перетворитися на мильну оперу чи мелодраму. Адже нам треба, щоб усе в кадрі відчувалося справжнім.

Але дуже добре, що в «Успадкуванні» надзвичайний рівень сценаріїв. Власне, я думаю, що найкраще в «Успадкуванні» – це тон. Візуальний стиль – це добре, але передусім це про почуття й слова. І в серіалі вони на найвищому рівні.

– Я зазвичай уникаю гучних формулювань, але Джессі Армстронг – геній.

– Він дійсно геній, йому вдалося взяти Шекспіра й Чехова, змішати їх і в процесі створити щось абсолютно нове. Він дуже особливий сценарист.

– Що робить Армстронга особливим?

– Джессі на якомусь видатному рівні вдається уникати типових проблем у процесі кіновиробництва. Він завжди чітко сфокусований на тому, що написано в сценарії. Адже продакшн зазвичай робить так, як найпростіше зробити продакшну. Це не про лінь, це просто про те, що люди звикли працювати певним способом, тому повертаються до звичних підходів роботи. А Джессі постійно рухає всіх уперед, постійно мотивує їх і не для себе, а для сценарію, який він написав. Якщо він вважає, що в тексті щось є, воно повинно бути й у найкращій версії в реалізації на майданчику. І він завжди має рацію, що просто неймовірно. [сміється]

У цьому сезоні я помітив, що сценарій кожного наступного епізоду приходить дедалі пізніше. Джессі постійно був у цьому процесі: написання сценарію, препродакшн, зйомки. Урешті це почало впливати на час написання сценаріїв. І, треба визнати, іноді це викликало непорозуміння: нам треба починати працювати, а сценарію досі немає. Але тоді ми бачили сценарій – і він був неймовірний. Тож увесь стрес, усі проблеми, питання з логістикою вже не мали значення. Думаю, це те, в чому Джессі надзвичайний: він чітко розуміє, що потрібно в продакшні, але водночас знає, що найголовніше – це сценарій.

– Ти згадав посилання на Чехова. В Україні після початку повномасштабної фази війни триває дискусія про скасування російської культури й літератури, зокрема. Я не впевнений, наскільки добре ти знайомий з українською літературою, але, можливо, ти можеш провести якусь паралель з «Успадкуванням» й українським твором?

– На жаль, я не настільки добре знаю українську літературу. Але з сучасних українських письменників мені дуже подобається Андрій Курков, він надзвичайний. Я читав його переклади англійською, у нього виразний і дуже дотепний стиль.

Як Андрій Парех починав кар'єру в Україні та що побачив під час поїздки після 24 лютого


Андрію Пареху 51 рік, він народився в Сполучених Штатах у родині американців першого покоління: його мама Леся має українське походження, а батько – індійське. Першу професійну освіту оператора він здобув у Школі мистецтв Тіша в Нью-Йоркському університеті, а другу – в Академії музичних мистецтв у Празі.

Парех розповідає, що першу роботу отримав від Дарко Скульського й Романа Кіндрачука, співзасновників українського сервісного продакшну Radioaktive Film: «Вони дали мені перший шанс, я можу сказати, що багато в чому своєю карʼєрою завдячую їм». Парех пригадує, що починав зі зйомок реклами («ролики для якогось місцевого бренда соків чи тампонів»), а під час поїздок у Київ йому вдалося зняти перші короткометражні фільми «Зимове весілля» й «Мертві півні». «Власне, завдяки зйомкам реклами й тому, що ми знімали в Києві, нам удалося вирішити фінансові питання», – пояснює Парех. Ба більше, під час зйомок у «Зимовому весіллі» на основі твору Габріеля Гарсії Маркеса брат Пареха вирішив залишитися в Україні.

Запитуємо, як Пареха виховували як українця в американській родині в Міннесоті і які були його враження від поїздки до України під час повномасштабної війни.

– Думаю, це гарна нагода перейти до твоєї історії. У тебе як американця українського й індійського походження є унікальна перспектива, але я хотів би почати із запитання про твоє ім’я. Ти свідомо використовуєш саме форму «Андрій», хоча, певно, у дитинстві в США було б простіше називати себе Ендрю. Це було свідоме рішення?

– У моєму свідоцтві про народження було вказано ім’я Андрій, але, коли мені було п’ять років, мама змінила його на Ендрю. Просто тому, що ніхто не знав, як правильно казати «Андрій», написання через літеру J завжди заплутувало американців. Іммігранти в США часто змінюють свої імена на більш звичні для американців, і я вважаю це трагічним. Це спрощення, але насправді це неправильно.

Тому мама й тато називали мене в дитинстві Андрієм, але друзі в школі знали мене як Ендрю. Десь в університеті я знову почав використовувати ім’я Андрій.

– Чому?

– Я вперше відвідав Україну, здається, у 1992 році. Я провів там три місяці, під час тієї ж подорожі також побував в Індії. Тому під час однієї поїздки я ніби відкрив дві сторони самого себе. Це було неймовірно.

– В одній із публікацій в Instagram ти розповідав, що в родині тебе виховували як українця. Можеш розповісти детальніше про це?

– Моя мама – американка в першому поколінні, вона народилася в таборі біженців у Німеччині, тому що її батьки були змушені залишити Україну під час Другої світової війни в 1938–1939 роках [їх вивезли в Німеччину як остарбайтерів], а в 1947-му родина вирушила в США.

У США досить велика українська діаспора, тож мою маму ростили в українських традиціях. Вона мала одружитися з українцем, але вирішила зробити інакше. [сміється] Та перед весіллям із батьком вона наполягла, щоб дітей ростили як українців. Тому ми дійсно росли в українській діаспорі [Міннеаполіса, штат Міннесота], прислуговували в церкві, ходили в недільну школу, вивчали українські танці, я був членом «Пласту». Україна була великою частиною нашого дитинства, ми отримали повний досвід української діаспори. [сміється]

Фото Андрія Пареха під час поїздки в Київ

Ми з братом були американцями українського й індійського походження, тому, звісно, через колір шкіри ми завжди виділялися. Не скажу, що ми стикалися з расизмом, але, звичайно, ми виділялися.

– Можна запитати, як звали твою матір?

– Леся, її назвали на честь Лесі Українки. У неї завжди була повага до всього українського, вона завжди хотіла нам це передати. Без цього ми були б просто американськими хлопчиками.

– Я завжди хвилююся, коли розповідаю такі історії. Тому що, з одного боку, в Україні дуже люблять історії успіху українців за кордоном. З іншого, у них завжди є ніби елемент несподіванки: «Ого, він українець і йому вдалося». Це також про комплекс меншовартості, який, на жаль, у нас зберігається. Але це дійсно круто, що до створення одного з найкращих серіалів 21 століття – на рівні із «Кланом Сопрано», «Прослушкою» й «Пуститися берега» – долучився режисер українського походження. 

– Думаю, це надзвичайно важливо саме зараз, можливо, навіть найважливіше в історії – відчувати гордість за те, що ти українець. Адже Україна протягом тривалого часу залишалася невідомою, вона була в тіні Росії чи Польщі.

– Передусім через колоніальні призми.

– Так, історію завжди писали переможці. Але я думаю, що це вже стає нормальним: так, українці роблять круті речі. Так, українці зберігають єдність. Так, ми не сваримося між собою, а працюємо на спільну мету.

– Я знаю, що торік ти встиг відвідати Україну, вже після початку повномасштабного вторгнення РФ. Як це було?

– Мій брат живе в Києві, але 24 лютого він був змушений тимчасово залишити країну. У нього американське громадянство, тому він врешті виїхав після того, як я тижнями вмовляв його зробити це. Я постійно стежив за авіаквитками з України, він не використав останню можливість, здається, 20 лютого. Я тільки попросив його спакувати речі. Оскільки він громадянин США, після початку [повномасштабної фази війни] зміг перетнути кордон, але, звісно, у нього є відчуття провини через це.

Брат дуже хотів повернутися до України минулого літа, тож я погодився поїхати з ним. Моя донька якраз була в літньому таборі, а дружина по роботі у Франції, але моє рішення вдома сприйняли не дуже. [сміється] Проте я відчував, що мушу й хочу допомогти брату повернутися в Україну.

Ми долетіли у Варшаву, а звідти рушили на автівці до України. Я встиг відвідати лише Львів, але за цей час побачили одразу кілька похоронів українських військових. Це було дуже важко, дуже сумно. Водночас ти розумієш, яка це хоробрість і сила всього народу.

– Я також бачив, що ти знімав світлини на весіллі у Львові.

– Так, бо життя триває. Попри все. Власне, це найкрасивіше, що я побачив за цю поїздку: попри те, що навколо трагедія війни, люди однаково живуть і борються за свою свободу.

– Це дихотомія життя в Україні впродовж останніх півтора року. І найкращий приклад, що я завдяки Збройним силам України зараз маю можливість обговорювати з тобою «Успадкування».

– Для мене найсильніше – це те, що люди чинять спротив Росії, що вони не здаються й не бояться помирати за свободу. Коли я бачу тризуб із зашифрованим словом «Воля», це надзвичайно. І це меседж усьому світу.

– І дякую тобі за публічну підтримку України в соцмережах. Це може для когось здаватися формальністю, але в Україні дуже важливо бачити ці слова підтримки. Кожне слово має значення.

– Від початку війни я публікував в Instagram лише світлини на підтримку України. Також ми з друзями намагаємося надсилати на підтримку Збройних сил України якомога більше коштів. Ми організовуємо збори грошей, але, звичайно, коли ти бачиш усі ці смерті, є відчуття, що це не має значення… Але водночас розумієш, що важливо підтримувати Україну у світовій повістці, щоб Україна не зникала зі стрічки новин. Мій найбільший страх, що ця війна стане замороженим конфліктом, що світ забуде про Україну. Я планую відвідати Україну знову цього літа.

– Я також бачив публічний анонс проєкту «Червона веселка», який зробив продюсер Олександр Роднянський. Чи можеш ти поділитися оновленнями про цей фільм?

– Ми хотіли б зняти цей фільм в Україні, ми зробимо все, щоб зняти його в Україні. Утім, думаю, це буде неможливо принаймні до того часу, поки в Україні не відновлять авіасполучення. На жаль, закордонні компанії не будуть виділяти кошти на зйомки в Україні під час війни. До того ж є відчуття, що, можливо, зараз це не найважливіша історія. Олександр постійно привертає увагу до війни в Україні у своїх соцмережах, у нас є сценарій, ми проводили кілька пітчингів.

– Останнє запитання буде з референсом до останніх епізодів «Успадкування» й у двох частинах. Чи зможе вижити Франція? І чи є майбутнє в пан-Габсбурзької альтернативи ЄС під керівництвом США?

– Франція точно виживе. [сміється]

– І Україна також.

– Україна точно виживе! Насамперед через силу українського народу. Як й у випадку з Францією, власне, це навіть не про уряд, це про народ. Слава Україні!