Український фільм «Бачення метелика» виходить в український прокат 6 квітня. Це історія про українську аеророзвідницю із позивним «Метелик», яка потрапляє в російський полон і повертається додому після обміну полоненими. Прем’єра картини відбулася на Каннському кінофестивалі, де творча група влаштувала перформанс із сиренами повітряної тривоги, щоб привернути увагу до війни Росії проти України. Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк розпитав режисера Максима Наконечного про «Бачення метелика» як водночас довоєнний і поствоєнний фільм, кастинг людей із воєнним досвідом і новий проєкт у жанрі комедії.

The Village Україна – інформаційний партнер фільму «Бачення метелика».

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Трейлер фільму «Бачення метелика»

Звідки ідея «Бачення метелика»


Максиму Наконечному 32 роки, він народився в Одесі і є співзасновником українського продакшну «Табор». Разом із партнеркою з «Табору» Аліною Горловою Наконечний відповідав за документальну стрічку «Цей дощ ніколи не скінчиться» про мігранта, який тікає від війни в Сирії в Україну. Як режисер він зняв короткі метри: «Невидима», «Новий рік у сімейному колі» й «Другий фронт. Історії ЛГБТ-військових».

Ідея для першого повномасштабного ігрового фільму в Наконечного з’явилася під час роботи над документальним проєктом «Невидимий батальйон» – першим українським документальним фільмом про жінок-військових, який зняли жінки. Наконечний монтував стрічку і в процесі придумав ігрову історію про українську військову, яка повертається з полону. У «Баченні метелика» це обігрують, використовуючи в одній фрагмент із «Невидимого батальйону»: його на телевізорі на кухні дивиться один із персонажів. Співсценаристкою повнометражного дебюту Наконечного стала режисерка й письменниця Ірина Цілик, яка була однією із режисерок «НБ». Запитуємо режисера, чому його не відпускала ця історія й чи можна назвати її довоєнною.


– Як на мене, є три витвори мистецтва, які найкраще фіксують стан, у якому Україна перебувала до 24 лютого – це твій фільм, альбом «Вогнепальне» ВГНВЖ і стендап Єгора Шатайла «Тимчасові незручності». Вони обидва показують це відчуття наближення пиздецю. Але вже тоді не все добре, бо є свавілля поліції, загроза авторитаризму й наслідки пандемії.

– І війна досі є, вона десь там за 600 кілометрів, але вона є.

– Чи свідомо підходив до «Бачення метелика», як до такої капсули часу?

– Процес створення цієї історії був спонтанним й інтуїтивним. Я монтував фільм «Невидимий батальйон», надивився цих сцен, наслухався того, що жінки-військові кажуть, і це мене тим чи тим чином вразило. Одна репліка героїні, яка там звучить, дала мені поштовх й ідею для цієї ігрової історії. Уже потім, коли я написав з Ірою [Цілик] цю історію, почав думати, чому й навіщо мені взагалі прийшла ця героїня, ця історія? «Що хотів сказати автор?» – грубо кажучи. [сміється]

Коли я почав думати, то зрозумів, що це все-таки був пошук якогось морального орієнтира, морального компаса. Для мене, але водночас у цьому суспільстві, глибоко враженому війною й не тільки, з цими неоднозначними і складними моральними дилемами. Як нам з усім цим вирулити? Як водночас залишатися самостійними, суб’єктними? І, головне, зберегти гідність, самоповагу й повагу одне до одного?

Тобто в мене не було наміру робити фільм [капсулою часу], але, звісно ж, це можна назвати зліпком епохи. Тільки через те, що це був такий пошук, як суспільству тієї епохи виживати й жити. І, як виявилося далі, ще і як підготуватися до більших загроз і викликів.

– Знаю, що в кожному інтерв’ю тебе про це запитують, але, це, мабуть, природно, бо це передусім жіноча історія, яку розповідає режисер-чоловік. У «Бачення метелика» велика команда жінок: Ірина Цілик – співавторка сценарію, Ліза Сміт – продюсерка.

– І Даша Бассель [продюсерка].

– І з цією темою – жінками на війні – ти працював ще з «Невидимим батальйоном».

– Так, із «Невидимого батальйону» насправді почалося «Бачення метелика». [...] Я завжди намагаюся все звести до того, що це для нас є екзистенційна війна, народна війна. Так чи так завдяки фільму вдається донести, що це не війна, у якій бере участь умовна професійна кадрова армія, яка була колись якось сколочена, тренована саме для цього. Я кажу, що всі прошарки населення: жінки, чоловіки, професійні військові, непрофесійні військові, люди абсолютно різних політичних, громадських, сексуальних, мистецьких уподобань – вони всі зараз стають на захист країни. Бо розуміють, що під загрозою саме їхнє існування, їхня ідентичність.

Коли ми розповідаємо про стрічку за кордоном, я намагаюся до цього звести комунікацію: українці зараз намагаються захищати своє існування. І не тільки на полі бою. І те, що я зараз можу бути в умовній Франції, Німеччині, Італії, чи США, – це теж елемент нашої боротьби за своє існування.

Звісно, я не називаю це культурним фронтом, тьху-тьху, тому що це не фронт. Але так чи так я кажу: оскільки наша ідентичність зараз під загрозою, оскільки об’єктом агресії є не лише наші території, не лише наші люди, а наша українська культура й ідентичність, то те, що я представляю цей фільм і що мої колеги представляють свої роботи, – це також є елементом нашого спротиву.

– Розкажи, як ви працювали разом? Як враховували, щоб у цій історії була передусім жіноча перспектива?

– Це доволі органічно вийшло. Урешті-решт, у мене від початку не було наміру розповідати цю історію, як у мене не було наміру зняти історію на тему жінок-військових чи жінок-колишніх полонених. Але до мене прийшла ця ідея – і ти вже не відкрутишся, у тобі засіла ця героїня й не дає жити нормально, доки не вийде на екран.

До Іри я спершу пішов навіть не з пропозицією писати сценарій разом, радше по умовне благословення. Мені потрібен був співавтор сценарію, і це саме Ірина історія мене надихнула. До того ж Іра має ці всі необхідні досвіди: вона жінка, мама, дружина військового. Але передусім це було через те, що Іра – класна мисткиня, письменниця, режисерка, сценаристка й класна людина. Плюс за вайбом ми сходимося, нам дуже комфортно було разом працювати.

Ну і так само всі інші. Ми з Лізою й Аліною співзасновники компанії, з Дашою Басель, хоч у нас різні виробничі компанії, теж не було жодних перепон, щоб співпрацювати, бо ми постійно в документальній царині щось робимо, а в цього фільму сильне документальне підґрунтя. Ну, і так само операторка цього фільму Христина Лизогуб, вона взагалі моя колишня дружина, з якою ми теж багато що знімаємо.

– Ти частково вже почав відповідати на це запитання, але мені цікаво запитати тебе про «Бачення метелика» як фільм, який знімали до початку повномасштабного вторгнення. Перед Каннським кінофестивалем ми говорили з Дмитром Сухолитким про «Памфір», і в нього була фраза про те, що все українське кіно до 24 лютого насправді довоєнне. Тоді мені здавалося, що це якась абсолютна істина, але зараз є певний сумнів: наприклад, ваш фільм можна назвати винятком. Він однаково говорить на тему російсько-української війни, на тему травми. Для тебе є цей поділ в українському кіно – до і після 24 лютого?

– Я би назвав [«Бачення метелика»] не довоєнним, а передвоєнним. З одного боку, у нас уже навіть поствоєнний фільм: у центрі історії людина, яка вже пройшла війну й певну травму; вона була жертвою воєнних злочинів і намагається реабілітуватися. Тобто фільм про те, як переживати наслідки війни. З іншого боку, це фільм про передчуття великої війни. Я трохи проспойлерю, але врешті героїня повертається на війну, це для неї є єдиним виходом із ситуації, єдиним логічним продовженням історії в обставинах, що склалися.

І саме тому я думаю, що фільми й узагалі мистецтво, яке має коріння в реальності, з одного боку, є дуже ситуативним за часом, а з іншого, позачасовим. Бо дійсно воно стосувалося й теперішнього, і минулого, і майбутнього. Наш фільм довоєнний, поствоєнний і воєнний водночас, причому в ньому є й передчуття цієї великої війни. Є сцени, після яких кажуть, що автори щось передбачили. І в принципі всі теми, яких історія й фільм торкаються, чекають на нас, бо це все про наслідки війни. Просто це все чекає на нас у більшому масштабі.

Ідеться не лише про прямі руйнування від ракетних обстрілів, але й травми, радикалізація суспільства. Екзистенційні прірви в розумінні між людьми з різними досвідами, знецінення, радикалізація суспільства – це все дуже болісні, незручні моменти, але вони всі на нас чекають. Тому, я не знаю, можливо, ще декілька разів будемо звертатися до цього фільму й по-іншому дивитися на ті чи ті моменти.

Ріта Бурковська у головній ролі в фільмі «Бачення метелика»

Як збирали акторів «Бачення метелика»


Головну роль у фільмі «Бачення метелика» – української військової Лілії з позивним «Метелик» – виконала Маргарита Бурковська. Українська акторка до цього знялася в ігровому фільмі литовського режисера Мантаса Кведаравічюса «Парфенон», а під час підготовки до цієї ролі пройшла вишкіл у медичному батальйоні «Госпітальєри». [До прем’єри у квітні команда фільму й «Жіночий ветеранський рух» організували збір на три квадрокоптери для ЗСУ, підтримати ініціативу можна за посиланням.] Максим Наконечний розповідає, що передусім на користь Бурковської зіграло те, як вона підійшла до цієї героїні. На більшість важливих ролей у стрічці режисер шукав не лише акторів, а й людей із певною дотичністю до теми війни: наприклад, у стартовій сцені важливу роль грає волонтер і військовий Мирослав Гай, роль спецслужбіста довірили активісту й керівнику військового відділу «Фонду Сергія Притули» Роману Синіцину, а роль подруги головної героїні виконала режисерка й драматургиня Наталка Ворожбит. Запитуємо Максима Наконечного, як збирали акторський ансамбль «Бачення метелика».


– Якщо ми говоримо про козирі фільму, не можемо не згадати про Ріту Бурковську. Я не скажу, що це знахідка, бо це людина, яка вже має хорошу кар’єру, але це дуже вдалий кастинг. Як Ріта готувалася до цієї ролі? Розкажи трохи про цей процес, про що були перші розмови з Рітою після кастингу?

– По-перше, Ріту я затвердив на роль доволі рано. Ще не було першого драфту сценарію, був лише тритмент і декілька сцен, які ми пробували. Ми кастили дуже багато хороших акторок, які мають свій метод, усі були класні. Але я зрозумів, що Ріта зробить свою Лілю. Не ту, якої від неї чекатимуть глядачі, не ту, якої від неї очікуватиму я. І зрозумів, що саме це потрібно фільму.

Бо історія якраз про це – про жінку, яка попри всі травматичні, непрості досвіди продовжує ухвалює власні рішення, продовжує жити своє життя. Навіть коли це комусь не дуже зрозуміло, навіть коли хтось може хейтити.

Я ніколи не ховав цей сценарій, дуже багато кому давав його читати, і багато хто ставив під сумнів рішення, які ухвалює Ліля. Майже всі рішення у фільмі, у кожного була своя больова точка. Усі казали: «Вона мала вчинити так, а не так». Усі мали залізне бачення, як жінка мала би вчинити в таких обставинах.

– Особливо чоловіки, мабуть. [сміється]

– Та всі насправді. Але вони абсолютно лишали її суб’єктності, на поталу своїм принципам і баченню життя.

– І ти маєш на увазі, що перевага Ріти в тому, що вона не зважала на цей шум?

– Перевага Ріти, що по-акторськи й по-людськи вона точно зробить по-своєму. І це резонує з [головною героїнею], тому що Ліля має конкретне специфічне бачення свого життя, точно так і Ріта має конкретне специфічне бачення персонажки. Через те, що в неї, по-перше, унікальна природа; але головне: у неї є чітка й сильна позиція. Як акторки, як мисткині, як громадянки, як жінки і як людини. Тобто в неї є чітка позиція на всіх рівнях.

Адже акторська робота торкається всіх рівнів: від якогось метафізичного й емоційного до фізичного, соціального й політичного. І робота актора – це акумуляція цих рівнів у точці однієї людини й точці однієї історії персонажа. Ріта прагне транслювати це у своїй грі, і це їй вдається. І саме тому я зрозумів, що це буде метч.

– Про що ви з нею говорили на перших зустрічах? Що було важливо одразу визначити, чим є ця героїня й ким вона не є?

– Ми дуже багато обговорювали з нею фільм, причому говорили не лише про історію, а про об’єми цієї категорії людей, яку вона грає. Військові, жінки-військові, військові добровольчих батальйонів, колишні полонені, аеророзвідники, колишні полонені, жертви сексуального насилля, люди з травматичним досвідом, які свідомо не хочуть бути жертвами – це багато різних об’ємів. Ми говорили не про конкретні навіть якісь речі, а про те, як ці особистості несуть і транслюють себе.

Відштовхуючись від цього, Ріта вибудувала свій ресьорч, просто спілкуючись з людьми. Це було спілкування з багатьма абсолютно різними людьми: жінками, чоловіками, просто військовими, ветеранами й ветеранками, колишніми полоненими й цивільними. Ми збирали докупи різні досвіди, і кожен із них давав нам щось не обов’язково в плані якоїсь конкретної історії, не обов’язково в плані манери Рітиної гри, бо вона однаково це все транслювала через свою унікальну природу. Але вона занурювала себе в ці об’єми, скажімо так. Це й давало певний камертон, це допомагало в манері зйомки, у манері взаємодії між акторами,

Згодом Ріта зрозуміла, що в неї немає іншого виходу, як пройти 4-денний вишкіл у «Госпітальєрів». Вона нічого такого в кадрі не робила, але просто отримала розуміння, як це бути в окопах, бути на полі бою, що таке евакуація пораненого, що таке взагалі поранений. Так само вона вчилася керувати коптером на кастингу, просто отримала розуміння, що це таке. І, звісно, спілкувалася з багатьма аеророзвідниками й аеророзвідницями. Настя, Рітина тренерка, теж аеророзвідниця й картографка, зараз вона також воює, і від неї Ріта отримала дуже багато.

Спілкуючись із полоненими, Ріта зрозуміла, що їй у ресьорчі потрібні якісь деталі, тому вона написала щоденник полону. Зокрема, завдяки цьому вона робила багато речей у кадрі або за кадром, які могли бути непомітні, але приносили історії правдоподібний об’єм і реалістичність. Наприклад, вона не запалювала нову цигарку в кадрі, а брала бичок з попільнички, бо колишні полонені сказали, що вони залишали бички й докурювали, аж до фільтру. Або в сцені в їдальні вона бере собі мимохідь два шматки хліба і кладе в кишеню. Це теж якісь деталі, які ніхто не помічає, але вони додають певний об’єм персонажу. І ти дивишся й думаєш: ця людина поводить себе не так, як очікував, але я чомусь їй вірю. Ось весь цей Рітин ресьорч, думаю, зіграв саме на те, що глядачі мають це відчуття.

Наталка Ворожбит у фільмі «Бачення метелика»

– Про Наталку Ворожбит ще розкажи. Мені здається, якби цей фільм був у контексті оскарівського сезону, це була б заявка на найкращу жіночу роль другого плану. Це така ідеальна мудра подруга в кадрі.

– Як на мене, Наталка дуже класно зробила свою роль. Я вважаю трошечки несправедливим, що дуже багато хто звертає увагу на Наталку, а не звертає увагу на пані Мирославу [Витриховську-Макар], яка теж зробила величезну роботу й дуже класно проробила арку персонажа. Для мене це дві рівноцінні ролі, тому що це обидва рівноцінних відкриття.

Загалом під час формуванні команди фільму ми намагалися залучати до роботи людей, які мають певну позицію, які дотичні так чи так до теми фільму; щоб вони могли цю позицію в цьому полі кооперації транслювати через роботу. Насправді для всіх, хто в кадрі і за кадром, це не перша робота про війну. Хтось військовий, хтось колишній полонений, хтось переселенець, хтось просто неодноразово бував на Донбасі чи вже робив проєкти про війну. Та й жінок загалом було більше на майданчику.

На роль «Сови» – бо псевдонім «Сорока» придумала вже Наталка – ми теж шукали людину, яка має певну дотичність до війни. Через те, що роль доволі складна, хотіли взяти якщо не обов’язково акторку, то людину з індустрії. Небагато було, на жаль, кандидатур у цьому плані, бо до 2022-го дуже мало хто з акторів і взагалі з мистецької спільноти був прямо залучений до контексту війни. Але Наталка якраз була, починаючи з документальної вистави «Моя Миколаївка», з якої виросла «Школа №3», й аж до фільмів «Кіборги» й «Погані дороги».

Ми її спробували з кількома іншими акторками. Я скажу так: були люди, які на пробах за стандартами гри, канонами грали виразніше, ніж Наталка. Але в неї з Рітою була класна взаємодія й вони разом мали класний вигляд у кадрі. Ну, і Наталка як драматургиня й режисерка завжди, від першої проби, намагалася додати своїй ролі якогось об’єму, якоїсь неоднозначності. Я насправді лінивий режисер, тому подумав: «О, вона мені допоможе вибудовувати хорошу арку «Сороки». Можна підрозслабитися!» [сміється] Я просто зрозумів, що Наталка має позицію, має режисерське й драматургічне підґрунтя, вона класно грає, у неї класна взаємодія з Рітою. Чом би й ні?

– Якщо рухатися за цією логікою, що такого ти побачив у Майорі [Романові Синіцину], що він у тебе зіграв СБУшника? [сміється]

– Іра [Цілик] писала цю сцену, вона спершу просто зі стелі взяла прізвище, яке збігається з Роминим. Потім ми кастили людей на цю роль, теж говорили: треба, по-перше, людина, ознайомлена з цією конторською специфікою; яка може провести ресьорч, може спитати, як ці допити проводяться; ну, і просто зможе передати цей вайб. І ми потім подумали, що Рома ж активіст, він має певні зв’язки, унаслідок своєї активістської діяльності він має коротку дистанцію до таких людей. Він знає, який ці люди мають вигляд, взаємодіють, поводять себе. А ще він має здорову іронію до цього, зможе це протранслювати. Ми запросили його на проби й побачили, що він такий самий…

Деяким глядачам, до речі, не подобається, як він зіграв. Комусь не подобаються непрофесійні актори, комусь не подобаються професійні актори-епізодники. Скільки людей – стільки й думок. Але ми дійсно побачили, що Рома на ізі робить цю сцену і так, як треба: дуже спокійно, але розуміючи специфіку, розуміючи по-людськи цього персонажа.

Це було, з одного боку, доволі спонтанно, це такий збіг був. З іншого, це просто дуже закономірно. І так було з усім кастингом. Ми були відкриті, досвід і фактура не мали великого значення. Ми просто експериментували, зібрали неоднорідний прикольний ансамбль.

– Можливо, найцікавіша акторська робота – це, звичайно, Тася Пугач. Вона втілює цю сатиру, навіть не іронію на тему медіа у фільмі, це таке висміювання «ТСН» чи формату «ТСН». Це звідки прийшло?

– По-перше, задуму іронізувати з самого початку в мене не було, був намір показати, як працюють медіа, не тільки телевізійні.

Це така велика трагедія медіа, що вони мають таку силу й функцію, яка дуже важлива в суспільстві. Але вони нікуди не дінуться від того, що дійсно це все спрощують.

– І це не тільки про медіа, а й про коментарі в соцмережах.

– Авжеж. Ми показуємо в першій сцені зустріч звільнених полонених, і [крім стилізації під телесюжет] показуємо також коментарі в соціальних мережах в онлайн-режимі, як медіа показують звільнених з полону і як це коментують в соцмережах. Тобто ми загалом показували, як ця площина медіа спрощує і сплощує людську особистість. І ціла людська доля, пропущена через медіа, змушує інших людей дивитися на цю людину, як на якийсь стереотипізований стандарт.

– Скажи чесно, вам же навіть не довелося писати ці коментарі? Ви просто їх взяли з фейсбука? [сміється]

– Ми ними надихалися. [сміється] А з Тасею ми дружимо, по-перше, це не перша роль Тасі в моїх фільмах. Вона грала в мене ще в короткометражному «Новий рік у сімейному колі», теж епізодичну роль. Тася переселенка, вона з Донецька, також працювала на телеканалі «Донбас», тобто вона має цей досвід. По-третє, коли ми її пробували, то я якраз побачив, що їй доволі органічно це вдається. Я побачив, що цей іронічний камертон – це якраз те, що треба, щоб добре виразити цей парадокс: що медіа, виконуючи свою важливу функцію, водночас… Шкодять чи не шкодять, але додають цей непростий аспект до людського існування.

І саме через іронічну призму найкраще це виражалося. І тому я подумав, що Тася має це робити. Дійсно, сцени з Тасею – єдиний, напевно, комедійний елемент у цьому фільмі. І слава богу, що він є.

Максим Наконечний під час знімань фільму «Бачення метелика»

– Сцена з погромами ромського поселення. Про неї можуть бути різні думки, але я вважаю, що це сміливо з твого боку. І добре, що ви порушуєте цю тему, бо це те, про що треба говорити. Але тут ще є інший вимір: на «Київському тижні критики» ти розповідав про сцену в їдальні й розмову з одним з акторів-ветеранів…

– Авжеж, він сказав, що сам брав участь у погромі ромського табору в Голосіївському лісі.

– Розкажи, як ухвалювали рішення щодо цього актора? Чи розглядали можливість його замінити?

– Це була доволі неоднозначна дискусія. Ми вагалися, брати цю людину чи не брати. Але, якщо ми вже цього торкаємося, то навіщо уникати людини, яка має цей досвід і такі погляди? По-друге, ми прислухалися до того, що він казав, і зрозуміли, що він нікого в цьому погромі не вдарив, нікому шкоди не завдав. Просто, на жаль, брав участь у тому. По-третє, ми зрозуміли, що в цій своїй ролі він не матиме змоги транслювати ці погляди, які, ясна річ, ми не підтримуємо, які є взагалі антигуманними.

Я думаю: якщо ми вже зачіпаємо цю тему, то не треба боятися взагалі, не треба обмежувати себе від таких людей. До того ж ми намагаємося зрозуміти, чому й навіщо вони це роблять, чому вони продовжують шукати ворогів серед своїх і чому вони, захистивши демократичний устрій у нашій країні, захистивши верховенство права, потім думають, що можуть брати на себе цю функцію.

Значить нам треба бути з цими людьми обережними, не транслювати ці думки й не легітимізувати їхні погляди, але й не уникати їх. Бо дійсно, ці люди живуть з нами поряд, вони в чомусь з іншого табору, у чомусь вони є, напевно, злочинцями, і це мають вирішувати правоохоронні органи. Водночас у чомусь вони є героями для нас і суспільства. Про цей великий об’єм і цю неоднозначність, яка уживається в одній людині, зокрема, говорить наш фільм. Тому ми не маємо цього уникати, так ми вирішили.

Максим Наконечний під час знімань фільму «Бачення метелика»

Сцена з битвою за Київ і новий фільм-комедія


– Не можу не запитати тебе про сцену біля НСК «Олімпійський». Це сцена, яка показує прихід війни в Київ. Як ти зараз дивишся на неї? Коли я дивився її на «Київському тижні критики», мені було важко.

– Ми закінчили фільм до повномасштабного вторгнення, але дуже-дуже впритул. Ми віддивлялися [фінальний монтаж] у середині лютого 2022 року, і, звісно, було моторошно дивитися на цю сцену з розбомбленим Києвом. Ми тоді уявляли: «А чи буде це так чи не буде?» Було моторошно. Але, з іншого боку, ми й сміялися: ну от назнімали на свою голову. [сміється]

Але від початку ця сцена була про те, що Ліля відчуває присутність війни там, де немає її явних ознак. «Явних проявів немає» – як алюзія на ще один воєнний документальний фільм [Аліни Горлової]. Явних ознак ніби немає, але головна героїня, маючи цей свій досвід, відчуває присутність війни.

– І важливо: вона розуміє, що люди навколо цього не відчувають.

– Не відчувають. Але тим самим вона розуміє, що, значить, її місце там, де вона зможе людей від цього захистити.

– І це стає каталізатором її рішення повернутися на фронт.

– Це стає каталізатором або підтвердженням того, що її рішення правильне, тут уже є простір для додумувань.

Але в мене, певно, не змінилося сприйняття цієї сцени. Якщо говорити про емоції, так, дійсно, було непросто цю сцену дивитися й переосмислювати її в контексті фільму. Але загалом вона для мене про інше. Якщо ти зараз не чуєш вибухів і пострілів, не бачиш руйнувань і поранених людей, це не значить, що ти не на війні, це не значить, що війна тебе не стосується. Війна тебе стосується, просто є певні причини, завдяки чому й кому ти в цій відносній безпеці. Але це не значить, що треба існувати так, ніби війни немає.

– Чи були внутрішні розмови в команді після 24 лютого, щоб відмовитися від цієї сцени?

– Звісно, ні. Навпаки, ми розуміли, що це якраз посилює позиції фільму. Для українців це не найбільш травматична сцена у фільмі, я так розумію, а для іноземців і то. Так чи так це один із козирів фільму, якщо можна такі слова вживати.

– Як ти можеш зрозуміти з моїх запитань, мені сподобався фільм. Можливо, єдина претензія, яка в мене є: мені здається, що тобі прямо дуже багато всього хотілося сказати в ньому. Тут є тема війни, тема травми, військовополонених, медіа, праворадикалів. Є відчуття, що ти хочеш дуже багато всього всунути у фільм. Але я зараз це перераховую й розумію, що те, що описав, і є сучасна Україна.

– І це все про одне насправді, це все поєднано.

– Розкажи загалом, як ти підходив до цього редагування? Це ще цікаво з твоїм досвідом як режисера монтажу.

– Ми багато говорили про цю еклектичність. Хто зараз у мистецтві не еклектичний, той лицемір, мені здається. Подивімося навколо, на місто, у якому ми живемо зараз, на наші реалії – ну, ми дуже еклектичні. Подивімося на те, як ми сприймаємо інформацію зараз, подивімося на сторіз рядового українця: спочатку плачемо за втратами на війні, а наступна сторіз – смішний мемчик про пса Патрона.

Мені цікаво в мистецькій діяльності, досліджуючи ці всі абсолютно еклектичні прояви, роздивлятися й розкривати саме це зерно. Усі кажуть, що це більше притаманно режисерам-дебютантам, але інші історії, наступні, які я зараз планую, так само будуть еклектичні. І я так само в них запихую все, що мені подобається.

– Ти в одному з інтерв’ю розповідав, що 23 лютого ти писав заявку в Держкіно на новий фільм.

– Так, це був проєкт ігрового фільму. Потім я доволі довго сумнівався, чи зараз для нього час, чи є він актуальним зараз.

– І це буде комедія?

– Комедія, але вона однаково стосується нашого сьогодення. Вона дуже соціальна, скажімо так, дуже про наше суспільство, доволі політична й медійна. Там навіть більше буде саме про медіа. Усе, що я люблю. [сміється]

Я просто зрозумів усе-таки, як її актуалізувати. Багато хто, хто читав цю історію, казав: так це ж про те, що відбувається зараз. Просто в іншомовній формі.

– А можеш поділитися кількома словами про сюжет?

– Так, це про людину, яка вірить в те, що Земля пласка. Я просто рік-півтора тому побачив у фейсбуці групу людей, які в це вірять…

– Є багато зірок, які вірять…

– І Каньє Вест, здається. [сміється] Я так і не зрозумів, чи Іво Бобул вірить у те, що Земля плоска, треба особисто його, певно, спитати. [сміється]

Так, це про людину, яка вірить у те, що Земля плоска й вирушає в навколосвітню подорож. І бачить в процесі, як цей великий, жорстокий, безжальний світ однаково руйнує його зручну й безпечну картину світу.

І це насправді про нас до війни, коли більшість населення не хотіла вірити [у можливість повномасштабної війни], навіть бачачи очевидні ознаки того, що вона буде. Ніхто до останнього не хотів у це вірити, тому для багатьох це стало несподіванкою. І навіть ті, хто знали, казали, що не хотілося вірити. І тому я зрозумів, як цю паралель посилити у фільмі, як актуалізувати таким чином фільм.

Тому нещодавно почав писати цю історію, повернувся до неї, тому що це все продовжується. Ми так само продовжуємо вірити в зручну для нас картину світу, продовжуємо вірити, що війна закінчиться за два-три тижні, продовжуємо вірити, що саме в наш саме будинок не прилетить. І багато чого далі.