Нову виставку «Свій простір» відкривають 30 жовтня у межах Дослідницької платформи PinchukArtCentre. Роботи Марії Примаченко і Катерини Білокур, а також сучасних українських художниць Жанни Кадирової та Анни Звягінцевої – The Village Україна запитує у кураторок, чому варто піти на виставку.


Тетяна Кочубінська

кураторка Дослідницької платформи PinchukArtCentre

Виставка проходить у межах Дослідницької платформи PinchukArtCentre, метою якої є створення архіву сучасного українського мистецтва. У цьому проекті ми працюємо над створенням бази даних вітчизняних художників, виставок та інституцій. Один із найбільш помітних результатів нашої діяльності – виставки. У межах платформи ми проводимо експозиції, присвячені художнім феноменам. Наша шоста виставка у межах платформи – про жінку в українському мистецтві.

Напевно, це пов’язано з тим, що зараз ми спостерігаємо за дедалі більшою патріархалізацією українського суспільства, умовному поверненню до «сімейних цінностей» як єдиної норми, на основі якої можна будувати суспільство. Ми з колегою Тетяною Жмурко вирішили визначити, яким був статус української жінки у суспільстві. Зрештою, у 20-х роках ХХ століття і навіть у 60-х ідеї рівності [статей] були утверджені. Тож можна було простежити через мистецтво в історичній перспективі те, як суспільство поверталося до патріархалізації.

Ми побудували експозицію таким чином, що майже у кожній залі є певні перегуки з історією. Основні феномени, у яких ми бачимо історичні рими – це народне мистецтво Марії Примаченко, Катерини Білокур і Ганни Собачко-Шостак, а також радянський монументальний спадок, який представляємо, зокрема, плакатами 20-30-х років із фондів бібліотеки імені Вернадського. Поєднуючи ці твори із роботами сучасних українських художниць, ми влаштовуємо діалоги між минулим і сучасним.

У межах виставки ми залучаємо сучасних художників для створення нових робіт. Зокрема, Катерину Єрмолаєву, яка часто використовує ідею із перевдяганням і переосмисленням певних персонажів. У центрі її робіт – мода 60-70 років. Та насправді це не так про моду, як про мистецтво, адже вона використовує метод колажу та образи Алли Горської і Людмили Ястреб.

Окрім того, є серія робіт Влади Ралко «Привид свободи», у якій вона говорить про схильність людей до стандартизації. Показує художниця це крізь низку просторів, населених незрозумілими антропоморфними фігурами.

Тетяна Жмурко

кураторка виставки

Поліна Райко – це художниця, яка народилася, виросла і ціле життя провела у Цюрупинську (тепер – Олешки) у Херсонській області. Вона працювала у колгоспі, але її чоловік і донька загинули, а син потрапив до в’язниці. Працювати як мисткиня вона почала тільки після цього: можна сказати, що таким чином вона виплеснула творчу енергію. Художниця не працювала на замовлення, натомість розписала свою кімнату. На стінах – усе її життя, а також її уявлення про смерть і загробне життя.

У певному сенсі її робота є метафорою всієї виставки. Жінка змогла працювати лише після того, як отримала цю кімнату у власне використання; коли не треба було доглядати за чоловіком і дітьми; тільки тоді вона змогла реалізуватися у творчості. Нехай навіть сталося так через трагічні обставини. Насправді ця історія перегукується з історіями Марія Примаченко та Катерини Білокур.

Своєю чергою, Алевтина Кахідзе у відеороботі, створеній спеціально для нашої виставки, порушує тему репродуктивного насильства. Робота називається «44» – це граничний репродуктивний вік для жінок у сучасній медицині. У жінки в ролику запитують, чому в неї немає дитини – і та демонструє відповідями 44 емоції.

Марина Скугарєва на експозиції демонструє свою роботу 1996 року, створену для Центру Сороса. Це інсталяція з металевим ліжком, на якому лежать кілька подушок із вишитими портретами. Це портрети найближчих друзів авторки: художник і її чоловік Олег Тістол, художник Микола Маценко, а також автопортрет Марини Скугарєвої. Інсталяція має назву «Мені добре»: з одного боку, це про оточення, яке стимулювало авторку творити, з іншого – ліжко маленьке і жорстке, а отже, це свідчить про певний дискомфорт.

Окрему залу ми присвятили ідеї монументального мистецтва. Яскраво виражена ця ідея була у 60-70-х, коли з нею працювала ціла плеяда художниць-монументалісток на кшталт Алли Горської, Ади Рибачук і Людмили Семикіної. Частково це свідчить про емансипацію жінок, оскільки вони проявляли себе у творчій сфері. Власне, Ада Рибачук разом із чоловіком протягом 13 років працювала над Стіною пам’яті на Байковому кладовищі – і врешті її залили бетоном, тому що вважали такою, що не відповідає ідеям комунізму.


Фото: Максим Білоусов для PinchukArtCentre