Ескізи мозаїчних панно, сценографічні рішення для вистав, портрети шістдесятників – загалом понад 100 творів Алли Горської покажуть на першій ретроспективній виставці художниці. Виставка «Алла Горська. Боривітер» відкриється в Національному центрі «Український Дім» 14 березня о 18:00 й триватиме до 28 квітня. 

На сьогодні майже весь творчий доробок Горської як монументалістки втрачено: більшість її робіт опинилися під російською окупацією ще у 2014 році. Серед них: знищені мозаїки в Маріуполі, Донецьку, інших містах на сході України, а також у Києві. Чому Алла Горська – одна з центральних фігур «шістдесятників», про яку мають знати всі українці, а також рольова модель для нового покоління митців? Розпитали про це арткураторку виставки та співзасновницю артфундації «Дукат» Олену Грозовську.

КОЛИ: 11:00–19:00 (вівторок-неділя)

ДЕ: «Український Дім», вулиця Хрещатик, 2

СКІЛЬКИ: 100 грн (повний), 50 грн (для школярів і студентів)

Що покажуть на виставці «Алла Горська. Боривітер»

Виставка починається з контексту повномасштабної війни РФ проти України. Перша зала повністю присвячена знищенню Маріуполя, зокрема й мозаїки Алли Горської – «Дерево життя» та «Боривітер», на честь якої назвали виставку. Ще дві зали будуть присвячені монументалістиці й театру.

Фото: Іван Станіславський

Крім того, буде таймлайн із позначками знакових подій, що відбувалися паралельно з життям Горської: це локальний та світовий контекст від відкриття тролейбусних зупинок у Києві до Куренівської трагедії [техногенної катастрофи, що сталася 13 березня 1961 року – ред.], виходу роману «Собор» Олеся Гончара, а також Другої світової війни й боротьби ОУН та УПА.

На другому поверсі покажуть експозицію, присвячену колу спілкування художниці, зокрема, портрети друзів та однодумців мисткині. В окремій частині експозиції будуть представлені твори художників, які вплинули на формування мистецької мови Горської. Це Анатолій Петрицький, Ганна Собачко-Шостак, Марія Примаченко, «бойчукісти» Олександр Саєнко та Сергій Колос. Одна із зал розкаже про захоронення жертв НКВС у Биківні, які Горська виявила разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком, а інша – про загибель художниці від рук КДБ. Там покажуть протоколи стеження за друзями Горської на її похованні.

Також на другому поверсі показуватимуть відеоінсталяцію Олексія Сая та Миколи Марусика та Олександра Кохановського за мотивами вітража Горської «Шевченко. Мати», який 60 років тому, ще до його встановлення, знищив ректор КНУ імені Тараса Шевченка. Виставлять також ескіз вітража.

На екранах показуватимуть інтервʼю з колегами й друзями Горської, зокрема з художником Володимиром Прядкою, а також мисткинею Алісою Забой, скульптуру якої покажуть у межах експозиції. Їхні розповіді також можна буде послухати в спеціальних навушниках. Крім того, будуть і кураторські тексти, що мають доповнити візуальну частину виставки й «ширше розкрити контекст».

Читайте на The Village Україна про людей, які працюють в Українському Домі

Усі роботи, представлені на виставці, й не тільки їх, пізніше видадуть в окремому друкованому виданні. Там також будуть тексти, присвячені різним аспектам життя Горської: про коло шістдесятників написав історик Радомир Мокрик, а Діана Клочко – про діалог творчості Горської з народною традицією.

«Ми не просто розповідаємо історію художниці, ми також говоримо про контекст, хоч це було й не так давно. Теоретично, Горська могла би досі жити. Її історія резонує із сьогоденням [...] Те зло, яке вбило Горську, залишилося непокараним після розпаду Радянського Союзу. Воно зміцніло й повернулося. Сьогодні українці ведуть збройну боротьбу із ним», – пояснює Грозовська.

Чому українці мають знати, хто така Алла Горська?

Алла Горська була дочкою радянського кінодіяча Олександра Горського, який був директором Ялтинської, Ленінградської, а потім Київської й Одеської кіностудій. Вона переїхала в Київ ще підлітком і, здавалося б, могла піти шляхом «радянського номенклатурного художника». Утім, вона відкинула цю рольову модель, яку їй намагалися навʼязати, каже Грозовська.

Саме в Києві Горська стала частиною Клубу творчої молоді «Сучасник». На думку Грозовської, ці горизонтальні звʼязки, що сформувалися в 1960-х між активістами, і є зародком громадянського суспільства нашого часу. «Коли відновилися репресії, «посадки», тиск та увʼязнення, «шістдесятники» стають дисидентами, і ця мережа починає працювати як правозахисна організація», – додає Грозовська.

Українську мову Горська почала вчити вже дорослою людиною. У ті часи українська була певним паролем, за допомогою якого можна було відрізнити «своїх» від «чужих», розповідає Грозовська. «Як вона пізніше напише в щоденнику: «Найбільша крамола – бути українцем в Україні», – розповідає арткураторка виставки.

У Києві залишилася одна з двох монументальних робіт, які створила творча група Горської. Це «Вітер» на фасаді колишнього ресторану «Вітряк» на проспекті Академіка Глушкова, 11, який створили за мотивами робіт Ганни Собачко-Шостак. Ескіз до панно, який вона зробила разом із Віктором Зарецьким і Борисом Плаксієм, також покажуть на виставці в «Українському Домі». Друга збережена мозаїка Горської розташована в селі Гельмязів, що на Черкащині.

Про знищений вітраж із Тарасом Шевченком і страх радянської влади

Алла Горська є однією з найуспішніших монументалісток свого покоління, але це рішення, – створювати мозаїчні панно та вітражі, до певної міри було вимушеним, каже Грозовська. Роботи Горської перестали виставляти в 1962 році, згодом її виключили зі Спілки художників. Усі її театральні постановки також були заборонені.

«На будь-якому етапі людина могла здатися, показати свій конформізм. У Горської була ця можливість «стати зручною для влади», і більшість художників існувала саме за цими правилами. Виключення зі Спілки художників – це заборона на професію. За радянських часів людина не мала змоги купити навіть пензлики й фарби, якщо ти офіційно не художник», – коментує Грозовська.

Ще одним викликом для радянського режиму був вітраж із Тарасом Шевченком, який Горська з командою хотіла встановити в «червоному» корпусі КНУ до 150-річчя поета. Макет вітража «Шевченко. Мати» напередодні його офіційного відкриття молотком розтрощив ректор університету Іван Швець.

Шевченко на цьому вітражі мав «гнівний вигляд» і «лякав керівництво КНУ», каже Грозовська. На ньому Шевченко однією рукою пригортав жінку, а в іншій тримав книжку. Під вітражем мав бути підпис із «Подражанія 11 псалму»: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово».

Вітраж «Шевченко. Мати», який мали звести в «червоному» корпусі КНУ імені Тараса Шевченка

«Він [ректор Іван Швець] побачив, що Шевченко гнівний. Риштування на вітражі нагадало йому решітку, ніби Україна за ґратами. А чому жінка сумна? Бо Україна нібито за решіткою Радянського Союзу», – так Олена Грозовська пояснює рішення Швеця розбити вітраж. Вона також згадує дослідження, що говорить про певну параною серед радянських чиновників і керівників, що почалася ще в 1930-х роках. Вони бачили в різних творах митців нібито закодовані свастики або ж образи Гітлера чи Троцького, які художник не закладав у творі. «Щоб побачити в панно із Шевченком Україну за ґратами, треба цю параноїдальну оптику в собі мати», – додає Грозовська.

Крім того, у 1960-х склався радянський образ Шевченка, де його зображують «співцем дружби народів». Грозовська називає таке бачення поета «брехливим і кастрованим», а також додає, що до середини 20 століття Шевченко пережив кілька хвиль канонізації та десакралізації: був і революціонером, і Шевченком, із якого глузували українські авангардисти.

Порівняння з Фрідою Кало та митці, які сформували Аллу Горську

Для Горської дуже важливими були мексиканські художники, зокрема Дієго Рівера та Хосе Давид Альфаро Сікейрос, адже ті змогли піднести національну традицію до загальносвітового рівня, розповідає Грозовська. Попри це, Горська вважала, що Україна повинна мати своє обличчя та пройти свій шлях, а не наслідувати інших.

Автопортрет Фріди Кало

На запитання, чи доречно порівнювати Горську з мексиканською мисткинею Фрідою Кало, Грозовська відповідає, що це недоречно. «Горська є Горською, вона не є Фрідою Кало або кимось іще [...] Я проти таких паралелей. Так, між ними є певна схожість через життєві трагедії, але це дуже поверхневі порівняння», – вважає арткураторка.

Утім, за її словами, про Аллу Горську поки що мало знають за кордоном, хоч деякі роботи мисткині виставлені, зокрема, у «Чекпойнт Чарлі» – музеї Берлінського муру та колекції Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету. «Наратив та уявлення про корпус основних робіт [Алли Горської] за кордоном ще не складені. Я думаю, це наше завдання говорити про те, що така художниця була», – зазначає Грозовська.

Серед українських митців для Горської важливими були Анатолій Петрицький, портрети якого також покажуть на виставці в «Українському Домі», а також «бойчукісти» – послідовники Михайла Бойчука. На думку Горської, Бойчук важливий як формотворець, але він не орієнтований на національне розуміння кольору. У цьому сенсі їй значно ближчі Ганна Собачко-Шостак чи Марія Примаченко, додає Грозовська.

«Для неї важливий досвід авангарду 1920-х і народне мистецтво. Не провінційне, не якась фольклоризація, а глибинні речі. Вона орієнтується на Ганну Собачко-Шостак, Марію Примаченко, Олександра Саєнко, Анатолія Петрицького, Сергія Колоса. Ми також покажемо їхні роботи, бо дуже цікаво спостерігати цей «діалог» між ними», – коментує Грозовська.

Картина «Чотири жінки й кіт» Михайла Бойчука

Виставка про Аллу Горську також має показати, як після «відлиги» за часів Хрущова зародилося покоління, яке здатне було вголос говорити про Биківню, «розстріляне відродження», а також ставити ті ж пʼєси заборонених митців. Йому передувало таке зване «мовчазне покоління» постгеноцидної та післявоєнної країни зі знищеною інтелігенцією.

«Обʼєм і глибина того, що ми зараз відкриваємо про історію України, травмує західну аудиторію. Бо вони живуть спокійним життям, а це змінюється, коли вони розуміють, що це не тільки зараз відбувається з Україною, а було й 30–40, і 100 років тому. Мистецькі форми дають нам мову, щоби це висловити. «Оскар», який вручили фільму «20 днів у Маріуполі», – це підтвердження цієї тези», – каже Грозовська.