У паризькому Луврі уперше за понад десять років відкрили виставку з експонатами з України. Востаннє український проєкт там показували у 2012 році – це були скульптури Йогана Пінзеля. 

Зараз у Луврі показують синайські ікони з колекції Музеї Ханенків, яким понад півтори тисячі років. Це п’ять ікон шостого-сьомого століття: «Святі Сергій і Вакх», «Святий Іоанн Хреститель», «Богородиця з Дитям» і «Святі Платон і Гликерія», а також мікромозаїчна ікона Святого Миколая кінця 13 століття.

Це перша виставка в майбутньому відділі мистецтв Візантії. Лувр планує його відкрити у 2027 році та презентувати 13 000 експонатів. Виставка ікон із Музею Ханенків триватиме до шостого листопада, а після неї ікони досліджуватимуть як зразки візантійського мистецтва.

Як організувати виставку в найбільш відвідуваному музеї світу й транспортувати туди ікони, чому українська спадщина не завжди створена в Україні й із чого почати деколонізацію мистецтва, запитали в керівниці Музею Ханенків Юлії Ваганової.

 Музей Ханенків пережив ракетний удар РФ по Києву. Розпитали керівницю музею Юлію Ваганову про мистецтво та війну.

 

 

Ми виростаємо на цих творах, це стає частиною нашої ідентичності, а отже – української спадщини

 

Багато людей вважають, що українська спадщина – це те, що створене українськими авторами. Досить часто буває так, що українську спадщину презентують досить традиційними проєктами, але розуміння спадщини значно ширше. Ми з вами в Києві, ходимо в музей Ханенків, дивимося на твори західноєвропейського мистецтва, виростаємо на цих творах і так це стає частиною нашої ідентичності, а отже й культурної спадщини. Багато українських авторів надихалися творами в музеї й інтерпретували їх. Наприклад, Параджанов свого часу надихався «Інфантою» з музею й так створив сценарії для серії «Київські фрески». На жаль, саме ця частина не знята, але сценарій зберігся.

Музейні експонати належать українській громаді, а в широкому розумінні – світовій громаді, і вони мають бути побачені. Це наша місія культурної дипломатії – розширювати у світі розуміння того, що є українською культурною спадщиною. Дипломатія – це вихід на спільну мову, яка зрозуміла для західноєвропейських країн. Це спрощує сприйняття нас як нації та держави в політичному сенсі й дає розуміння, що нас потрібно підтримувати.

Але мова образу й культури може працювати в обидва боки. Росія завалювала Європу виставками й іншими мистецькими проєктами всі ці роки, чого ми, на жаль, не робили. Тому тепер нам важко переконати Захід, що та сама країна, що має такі цивілізовані культурні проєкти, може жорстоко вбивати. 

Росія підтримувала великими грошима музеї у Франції, Німеччині, Великій Британії. Коли імперія говорить з імперією, на колонію не зважають.

Проєктів за участю українських музеїв у Франції немає або дуже мало. Ми, на жаль, не є у їхньому контексті. Ми докладали зусиль, але їх було недостатньо – дипломатичного впливу, професійного, фінансового. Наші колекції не в цифрових базах, їх неможливо подивитися онлайн. Наші фахівці мало беруть участь у міжнародних конференціях і проєктах. Ми мало публікуємо іноземними мовами. Наші сайти лише частково перекладені англійською, загальна вступна інформація. Ми мало про себе говоримо, щоб нас узагалі почули.

Деколонізаційні процеси йдуть дуже повільно, найчастіше це ініціативи окремих дослідників. З відгуків колег, які співпрацювали з Помпіду чи Орсе, я знаю, що було складніше, ніж із Лувром: мало доказової наукової бази, яка описувала б історичні процеси – чому цей художник Born in Ukraine або Ukrainian born in Russian empire.

У асоціації музеїв Британії є деколонізаційний гід про те, як варто писати про колонії. Зараз ICOM та Український інститут також починають готувати деколонізаційний гід для України.

Але для того, щоб транслювати такий наратив, нам треба всередині самих себе деколонізувати трошки. Ви бачите, які дискусії зараз про заміну чи підміну герба [на «Батьківщині-матері»] Усе ж таки треба домовитися, як і що ми датуємо й називаємо. Практики деколонізації будуть впиратися в практики десов’єтизації. Треба запускати ці процеси паралельно й не забувати, що всередині ще не зроблена робота.

 

Лувр готує проєкти по п’ять-сім років наперед. Уклинитися з якимось проєктом тому, що ми Україна й що в нас війна – не є приводом

 

У жовтні 2022 року Український інститут був співорганізатором події в межах Французької весни, туди запросили кілька директорів різних музеїв. Там ми поспілкувалися з колегами з Лувру й дізналися, що один із майбутніх напрямів – це створення нового відділу візантійського мистецтва. Це значить, що музей починає досліджувати візантійське мистецтво. Передусім у своїх музеях, але й у світі загалом.

У нас у колекції зберігалися чотири синайські ікони, а також мозаїчна ікона святого Миколая та кілька грецьких ікон Полакіса (вони не ввійшли до виставки, але стануть частиною дослідження). Ми написали в Лувр і запитали, чи було б їм цікаво попрацювати з такою частиною колекції. І майже відразу отримали погодження, що їм цікавий такий спільний проєкт.

Класна співпраця складається тоді, коли є win-win історія. Лувр – це інституція, яка має дуже багато запитів, може обирати. Там готують проєкти по п’ять, шість, сім років наперед. Уклинитися зі своїм проєктом просто тому, що ми Україна й у нас війна – не є приводом.

Щобільше, у мене був досвід в іншій європейській країні. Там мені сказали: послухайте, ми вас підтримуємо, але промоція вашого мистецтва – це ваше питання. Ми не відчуваємо зобов’язань презентувати ваше мистецтво лише через те, що у вас війна.

«Тремтіння» між двома цивілізаціями  

   

 

Ця колекція ікон не часто кудись їздила – будь-які рухи, кліматичні й фізичні зміни недобре впливають на такі старі речі. Ці ікони одні з найстаріших в Україні, їм півтори тисячі років. Для нас також цікавою була актуалізація досліджень, бо ікона востаннє досліджувалася досить давно, у середині 70-х років, до того ж це було в майстернях Грабаря в Москві. Протягом останнього десятиріччя ці ікони можна було побачити в постійній експозиції Музею Ханенків.

Ікони не створені в Україні. Образ Святого Миколая кінця 13 століття подружжя Ханенків придбало в одній зі своїх мандрівок. Інші ікони привезли із Синайського півострова, із монастиря Святої Катерини. Звідти їх привіз настоятель Михайлівського золотоверхого монастиря (тоді ще УПЦ МП) Порфирій Успенський, який наприкінці 19 століття був із місією на Синаї. Ці ікони він отримав у подарунок від монахів.

Коли прийшла радянська влада, ці ікони перемістили в Музей антирелігії, розташований у Лаврі. У 1941 році тодішній директор музею Ханенків, Василь Овчинніков, зробив запит і попросив передати ці ікони. У радянські часи мистецтво чітко класифікували: російське – у російські музеї, українське – в українські. Але ікони не були ні українського, ні російського походження, тому їх погодилися передати в Музей Ханенків.

Ці ікони пережили багато складних часів, вони – одні з небагатьох, які вдалося врятувати в часи іконоборства. Це вдалося зробити, бо монахи перевезли їх на Синайський півострів. Унікальні речі, таких одиниці у світі.

Ці синайські ікони належать до ранніх візантійських, у них чітко не зафіксований візантійський канон. Дослідники люблять називати це «тремтінням» між двома цивілізаціями, античністю й Візантією. Такі речі, коли ще встановлені канони, немає чітких правил, для дослідників часто є найцікавішими: гостре око може помітити злам цивілізаційних підходів і практик. Якщо бути уважними, такі речі наче відкривають портал в обидві цивілізації.

У Луврі є експонати, датовані трохи раніше й датовані трохи пізніше. Якщо поставити їх в один ряд з іконами, вимальовується суцільна хронологічна історія. За нею важко простежити, коли такі речі розкидані по всьому світі. Кожен період мистецтва щось говорить про людей і про зміни в суспільстві. Наприклад, в епоху Відродження увага привертається до тіла людини не просто як до образу на іконі. В епоху Просвітництва починає з’являтися багато дрібних речей: тоді була велика зацікавленість наукою, гори могли прописувати так, що було видно шари ґрунту. Кожна мова мистецтва говорить про цивілізацію, контекст і людину.

«Уперше в Луврі були підписи українською мовою»

   

 

Виставка в Луврі – дуже хороший сигнал для музеїв Франції, що з українськими музеями можна працювати. Лувр запропонував нам включити цей проєкт у підписання спільного меморандуму між міністерствами культури, це визнання на політичному рівні. У меморандумі йшлося про два напрями: україномовні гіди в Луврі з ініціативи першої леді та співпрацю Лувру з Музеєм Ханенків у проєктах і дослідженнях.

Також одна з наших колег, яка живе зараз у Франції з маленькою дитиною й навчалася в школі Лувру, отримала запрошення працювати у відділі Візантії. Тому комунікація була максимально дружньою, як і з очільником відділу, Максиміліаном Дюраном, який дуже відданий своїй справі.

Я завжди відчувала величезну повагу з боку колег у Луврі. Ми навіть жартували, коли списувалися про Zoom: 4pm Khanenko time = 3 pm Louvre time. Президентка Лувру Лоранс де Кар й міністерка культури Франції Ріма Абдул-Малак відвідували Музей Ханенків – я знаю небагато директорів музеїв, які приїхали б у Київ до своїх колег.

У Музеї Ханенків ікони зберігалися в спеціальних боксах. Такі бокси не повністю вакуумні, але частково є кліматичними. Це важливо для таких старовинних речей, особливо на дереві, бо дерево може зсихатися, а потім знову набирати вологість. До Лувру ми перевозили їх у спеціальних скринях, які мають прошарок ізоляційних матеріалів, поглинають вібрацію й захищають від перепадів вологості й температури. Найгірше – це коли перепади різкі. Тому, наприклад, коли в музеї вимикають опалення, не можна різко вмикати обігрівач.

Також ікони везли в транспорті з клімат-контролем. Після того, як їх привезли, вони ще деякий час мали полежати закритими – є цілий протокол, як треба діяти. Зараз їх виставляють у кліматичних вітринах із регулюванням і постійним фіксуванням вологості й температури.

Ікони можна побачити в залі, що розташований між частинами «Греції» та «Рима». У Луврі вперше з’явилися підписи українською, і в нас із колегами не було за це боротьби. Також є підписи французькою й англійською мовами.

Після виставки ікони будуть досліджувати протягом року чи півтора. Зараз є такі методи, які дають змогу тонше й безпечніше дослідити такі речі. Це технологічне й наукове дослідження (який стан цієї речі, чи вона не розсипається, а також можливість скласти хронологічний ряд з іншими творами). Технологічна експертиза дає більше інформації, ніж візуальне порівняння. Наприклад, довгий час вважали, що «Інфанта» в музеї Ханенків – це робота Веласкеса. Але інфрачервоне сканування дало змогу роздивитися шари й виявити, що робота написана дуже акуратно. Веласкес ніколи так не писав, він писав експресивно. Але фінальне тло картини не може дати цієї інформації. 

Після досліджень у Луврі синайські ікони повернуть до України – музеї мають контракт, де прописане обмеження за часом. Наприкінці вересня в Луврі також відбудеться науково-професійна дискусія, присвячена українській спадщині.

«Акцент в іноземній пресі був на тому, що ікони таємно вивезли»

   

 

Після початку експозиції ми виявили, що одну з ікон, а саме образ Сергія і Вакха, вважає своїм символом частина віруючої спільноти ЛГБТК+. Деякі з них навіть друкували цей образ на футболках. Їм було цікаво знати, чи в порядку ця ікона.

Відгуки в іноземній пресі не завжди були такими, якими нам би хотілося. Перші пасажі були про таємну й термінову евакуацію. За свого боку ми розуміємо, що музей зробив багато, але немає ресурсів для великої комунікаційної кампанії.

Одна зі статей у французькому виданні починалася з порівняння: у той час, коли Путін передає «Трійцю» з Третьяковської галереї в церкву (це одна з найбільш цінних канонічних російських ікон, імовірно, авторства Андрія Рубльова), то український музей, відриваючи від серця, вивозить ікони за кордон, щоби показати їх світові. Це грало на контексті приховування й повної відкритості.

Зараз ми також маємо проєкти з Литовським національним музеєм у Вільнюсі та з Варшавським королівським замком. Останні погодилися взяти на реставрацію наш парчез – це така невелика карета. Її складно реставрувати через велику кількість матеріалів – дерево, шкіра, скло, але в дослідників є реставраційний інтерес. Вийшло корисно для нас і цікаво для партнерів.