У рубриці «Де ти живеш» The Village Україна розповідає про київські будинки та їхніх мешканців.

Фото: Євген Карєв

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Вулицю Січових Стрільців почали заселяти із середини XIX століття. Спершу вона була частиною вулиці Житомирської, пізніше називалася Львівською, за часів СРСР отримала ім’я Троцького, а згодом – Артема. З 2015 року вулицю перейменували на честь військових підрозділів Наддніпрянської армії УНР.

Активну забудову почали у 1890-х роках. Саме у цей час звели прибутковий будинок за адресою вулиця Січових Стрільців, 84. Спочатку чотириповерхова, а до кінця ХХ століття п’ятиповерхова цегляна будівля й нині виконує своє першочергове завдання: як і 120 років тому, на першому поверсі розташовані магазини, кав’ярня і банк. На інших поверхах – офіси та квартири. Нині цей будинок є пам’яткою архітектури.

У будинку мешкає художниця Аня Булавіна: її сім’я живе на вулиці Січових Стрільців, 84 вже близько 100 років. Вона розповідає, як змінювався будинок і квартира з 1899 року до сьогодні.

«У цій квартирі проживало п’ять поколінь нашої сім’ї»

Будинок спорудили 1899 року. Мій прапрадід з дружиною та двома синами, один з яких був моїм прадідом, переїхали сюди у 20-ті роки XX століття з Росії. Мого предка звали Борис Олексійович Васильєв, він був художником. У 1936 році його репресували. Бабуся казала, що заарештували його за доносом і відіслали до Архангельська, де він і загинув. Потім звідти надіслали папірець.

Коли вони заїхали у цей будинок, квартиру вже перетворили на комуналку. Дуже багато будинків були комунальними, ніхто не жив тоді як професор Преображенський у шести кімнатах. Сьогодні велика квартира, яка мала бути єдиною за плануванням, поділена на дві: наша з двома кімнатами й сусідська з трьома.

У цій квартирі проживало п’ять поколінь нашої родини. Цікаво, що у нас багато художників: мій прапрадід, прадід, мама і я. Лише бабуся вибилась із цього переліку, вона працювала у Раді автомобілістів і влаштовувала змагання з автоспорту.

У дитинстві я часто малювала, однак після закінчення школи вступила до вишу на архітектурний факультет. Прадід тоді засмутився, мовляв, я ж малюю, навіщо мені ця архітектура? А я розуміла: ну куди мені з цими малюнками йти?

Сьогодні я працюю художницею комп’ютерних ігор, свою архітектурну освіту втілюю у віртуальних світах.

У 40-х мій прадід і його брат пішли на війну, брат не повернувся. У прадіда було поранення, і його демобілізували майже на самому початку війни. Напевно, завдяки цьому він вижив. Зі своєю майбутньою дружиною, моєю прабабусею, він познайомився під час війни.

Прадід після 1945-го вступив до Київського художнього інституту на факультет графіки, вивчився і працював у Спілці художників. Його робота полягала в тому, щоб їздити по Радянському Союзу й малювати на замовлення. Майже всі картини, які є в цій квартирі, відтворюють не українські сюжети, а Далекий Схід, Кавказ, є багато індустріальних пейзажів, порти й заводи. Деякі його роботи зберігаються у нас в майстерні, деякі – у фондах і музеях.

 Коли вони заїхали у цей будинок, квартиру вже перетворили на комуналку

Чорні сходи, сміттєпровід і дерев’яні перекриття

У 60-х мешканців будинку відселили і зробили в ньому капітальний ремонт. Забрали чорні сходи, якими можна було спуститися з кухні у двір, добудували п’ятий поверх. Його висота така сама, як у хрущовках, інші ж поверхи мають по 3 метри 75 сантиметрів. Комуналки поділили на окремі квартири, печі замінили на батареї, встановили ліфт і сміттєпровід на кухні. Помешкання досі має оригінальне планування, хоча частина його й відійшла сусідам. Залишилися навіть прорізи зі здвоєними дверима в іншу частину квартири, хоча тепер за ними просто шафи-ніші.

На кухні також встановили колонку, яка «померла» разом з прадідом. Я в містику не вірю, але після смерті прадіда у квартирі багато чого вийшло з ладу: поламалася колонка, забився сміттєпровід, що трапляється украй рідко: я пам’ятаю всього раз, до цього він не забивався десятиліттями.

Попри все це під час капітального ремонту перекриття на залізобетонні не замінили. Вони досі дерев’яні й уже дуже старі – скриплять і тремтять, коли проїжджає потяг, ​​трамвай або вантажівка.

У дитинстві я проводила багато часу в цій квартирі. Моя прабабуся була домогосподаркою. Один з приємних спогадів – як ми ліпили вареники з вишнями на кухні. Прабабуся завжди забивала ними всю морозилку.

Якщо прадід працював з аквареллю або пастеллю, то робив це на кухні. Він розкладався на столі, а я сиділа поруч і мазюкала щось своє. Іноді й нудьгувала: друзів тут я не мала, бо в будинку мешкали люди старшого віку. Ця квартира і будинок більше для дорослого життя.

«Я завжди хотіла жити в старому будинку»

Виросла я в хрущовці біля Центрального вокзалу. У цю квартиру заїхала п’ять років тому, після смерті бабусі. Це був потужний крок у доросле життя – ремонт я робила власними силами за свій кошт. З моїм тодішнім хлопцем ми самі фарбували, клеїли шпалери.

Я завжди хотіла мешкати в старому будинку, і мені випала така можливість. Я не проміняю його на новобудову. Для мене це ідеальний варіант. Архітектура того періоду (забудова Києва ХIX сторіччя – ред.) – моє хобі. Я навіть приєдналася до проєкту «Мапа реновації», тому що захоплююся цією ініціативою. Будівлі того часу завжди непередбачувані: ти ніколи не знаєш, яке планування побачиш у квартирі. А в хрущовці точно відомо, що тебе очікує.

Вважаю, що у цій квартирі можна жити або одній, або удвох, тому що є прохідні кімнати. Хоча прадід з прабабусею мешкали тут з двома дітьми. Та ця квартира для такого не призначена.

Кардинальних змін під час ремонту я не робила: оновила стелю, змінила шпалери, пофарбувала двері. На кухні вирішила відкрити одну стіну: раніше вона була затинькована, але під час ремонту відколовся шматок тиньку, ми збили все та вкрили цеглу лаком. Серйозний ремонт зробила лише у ванній і туалеті.

Частково я змінила меблі, але, наприклад, шафу для книг прадіда залишила. Меблі дуже складно переміщати. Прадід знав, що тут крива підлога, і під ніжку шафи підклав деревинку, щоб та стояла рівно. Також залишила старі крісла прадідуся, які я перетягнула новою оббивкою. Я збиралася їх викинути, та вони виявилися дуже зручними. Крім того, є радіола, яка теоретично може грати, але в ній треба змінити голку. Старий дисковий телефон ще робочий, проте ми відключили «Укртелеком» у квартирі. В одній кімнаті залишилася оригінальна розетка на стелі, в іншій – ми встановили пінопластову розетку з «Епіцентру», щоб дотриматись одного стилю в усіх кімнатах.

 Прадід знав, що тут крива підлога, і під ніжку шафи підклав деревинку, щоб та стояла рівно

Цей будинок не аварійний, але комунікації старі

Цей будинок не аварійний, але комунікації старі. Під час ремонту я поміняла трубу, однак тільки в межах своєї квартири. Проводка теж стара. Через це два роки тому сталася пожежа, на шпалерах навіть залишився жовтий слід. Я тоді сама була вдома. Десь о першій ночі пролунав дзвінок у двері, я відчинила, а там пожежники. Не палало, але було багато диму. Тепер у мене стоїть датчик диму, пожежі я боюся.

Запах зі сміттєпроводу буває тільки влітку. Сміття часто забирають. Останні кілька років мишей не бачила, а бабуся розповідала, що за радянських часів вони були – тоді ставили мишоловки.

Звукоізоляція тут чудова, хіба що вікна іноді пропускають шум з вулиці. Нещодавно біля нашого дому звели інший будинок, від нього дуже відбивається звук. Таке відчуття, що трамваї їздять під вікнами.

«Усі види реклами і засклені балкони»

Весь перший поверх будинку – це офіси й магазини. Мій будинок примітний і тим, що на фасаді є всі види реклами, і заскленими балконами.

Сусідського ком’юніті, на жаль, у нас немає. Сусідня квартира раніше належала жінці, з якою дружила моя прабабуся. Але в неї не виявилося спадкоємців, тож житло дісталося далекій родичці, яка його здає. Спочатку квартиру віддали під офіс, а після пожежі заїхали мешканці. Там сьогодні живе молода сім’я. Ще спілкуюся з жінкою, яка живе на поверх вище.

 Загалом іноді мені здається, що я живу в цьому будинку сама

Одного разу зламався домофон, безпритульні ночували в під’їзді й поводилися неадекватно. Це був єдиний раз, коли сусіди об’єдналися: ми уклали новий договір з оператором домофона. Загалом іноді мені здається, що я живу в цьому будинку сама.

Фото: Євген Карєв