Ветерани російсько-української війни – перше в новітній історії України покоління ветеранів, яких ми як суспільство визнаємо одразу. Але як такої окремої ветеранської політики на рівні держави в Україні немає. 

31 жовтня в Києві презентували концепцію нової ветеранської політики. Над її розробкою працювали громадські організації та ветеранські простори, які мають великий досвід роботи з ветеранами, ветеранками та їхніми сім'ями. Це Veteran Hub, «Принцип», «Юридична сотня», «Простір можливостей» та Veteranka.

Про те, що таке ветеранська політика, хто взагалі такі ветерани і ветеранки і чому про це треба думати вже зараз, редакторці The Village Україна Ірині Виговській розповіла співзасновниця Veteran Hub Івона Костина.

фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Івона Костина,

співзасновниця Veteran Hub

   

 

Що таке ветеранська політика і якою вона була раніше

Я працюю у сфері ветеранських справ із 2015 року. І коли ми як Veteran Hub починали, в Україні не було розуміння, хто такі ветерани, які в них потреби і яке ставлення держави має бути до цих людей. Це було дивно, тому що, здавалося б, у нас багато ветеранів Другої світової, Афганістану, на той момент уже було визнання ветеранів ОУН, УПА. І дискурс довкола того, що люди, які отримали бойовий досвід, повинні мати певне визнання та підтримку в суспільстві, був, але водночас усе виглядало так, що державної політики немає. 

Коли почали повертатися ветерани АТО, держава запропонувала цим людям рівно те саме, що було законодавчо закріплено для всіх попередніх поколінь ветеранів. Ніяк це не переосмисливши, не розуміючи, чому саме ці речі та звідки такі обіцянки взялися. 

Потім було багато процесів: створили Міністерство у справах ветеранів, ми стали називатися Veteran Hub. Станом на 2022 рік 670 тисяч людей отримали статус учасника бойових дій, зараз Міністерство у справах ветеранів прогнозує 1 700 000 учасників бойових дій. Є близько п’яти мільйонів людей: ветеранів, ветеранок та членів їхніх сімей, учасників бойових дій, загиблих і зниклих безвісти, а політики досі немає. 

Тобто ми як держава досі не розуміємо, що саме ми робимо, яка наша мета стосовно цих людей, кого ми визнаємо ветеранами, чому саме цих людей.

Ми вважаємо, що для того, щоб реінтеграція ветеранів і їхній подальший шлях були гідними та з підтримкою, важливо дійти до суспільного договору і розподілити завдання серед усіх членів суспільства. 

 

Veteran Hub – це хаб у Києві, який запустили в 2018 році. Слухайте також епізод подкасту «Простими словами» зі співзасновником Veteran Hub Артемом Денисовим.

Не дочекавшись цієї політики від державних органів, ми зібралися з експертним середовищем та організаціями, які або давно, або, як «Принцип», нещодавно, але дуже потужно працюють у сфері ветеранських справ, і зібрали матеріали, що спираються на наш багаторічний досвід. Ми готувалися до дискусії, думали, що різні організації пропонуватимуть свої версії політики, держава – свою. Але поки що ця дискусія не відбувається. 

Ми припускаємо, що версія політики, яку ми запропонували, є наразі єдиною оформленою версією ветеранської політики в державі. І хоча не може бути єдиної правильної політики, хоча потрібна дискусія, ми зараз намагаємося рухатися далі та спонукати державу прийняти за основу наші напрацювання.

 

Як має відбуватися впровадження політики

На презентації концепції нової ветеранської політики були представники влади: віцепрем’єрка Ірина Верещук, голова Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова, заступники міністрів. Подію загалом відвідало понад 100 людей. 

На нашу думку, політика стосовно ветеранів, ветеранок і членів їхніх сімей є частиною оборонної стратегії держави. У цьому дуже проста логіка – саме воїни, які зараз здобувають бойовий досвід, логічно стануть основою резерву й узагалі сектору безпеки й оборони.

Відповідно, саме на їхні досвіди та знання ми будемо покладатися для відбудови свого захисту з погляду людського ресурсу. Навіть якщо вони не будуть тими, хто виконуватиме бойові завдання, вони будуть навчати, передавати ці знання, залишатимуться найбільш досвідченими людьми в армії ще протягом тривалого часу. 

Тому важливо, щоб, коли ми будуємо політику відносно ветеранів і ветеранок, ми розуміли, яким буде їхній шлях, як вони будуть інтегровані в безпековий сектор, а також кого безпековий і оборонний сектор буде залучати до себе в майбутньому. Що, якщо Росія буде знову ескалювати? Кого мобілізують у першу чергу? Це дасть нам змогу прогнозувати, що це за люди, які в них потреби і як їх можна реалізовувати. 

 

 

Віцепрем’єр, а не окреме міністерство

Ми вважаємо, що на рівні окремого міністерства це робити неможливо, має бути віцепрем'єр, тому що це функція координації. Це роль, яка дає змогу координувати політику різних відомств. 

Ветерани – це громадяни, які матимуть доступ до всіх послуг у державі. Тобто в будь-якій установі мають бути компетентні фахівці, які розуміють проблеми цих людей і можуть надати їм послуги. Відповідно, ця політика має бути репрезентована в усіх міністерствах, і вона має бути координована на центральному рівні.

Ми звернулися до Офісу президента з пропозицією розглянути цю політику як основу, робили презентацію для Комітету Верховної Ради й отримали дуже схвальні відгуки. Комітет Верховної Ради пообіцяв рекомендувати цю політику як основну на рівні Кабінету міністрів.

Роль Міністерства у справах ветеранів

На жаль, ми змушені констатувати, що поточна команда міністерства, на наше професійне судження, не спроможна до реалізації такої політики. Ми не мали конструктивного зворотного зв'язку з боку міністерства, крім одного із заступників, який був присутній на презентації. Міністерка не входила з нами в комунікацію, ніяким чином не відреагувала. Тобто ми не стикаємося з протидією, нашу ініціативу просто ігнорують. Хоча від інших відомств є великий інтерес і підтримка.

Ми переконані, що має відбутися пошук спроможної команди, яка зможе це втілювати. І після цього ще час, щоби розробити дійсно хорошу політику. 

Наша ініціатива пришвидшилася через законопроєкт «Про статус ветеранів і гарантії їхнього соціального захисту» від 22 серпня 2023 року. Ми дуже активно йому протидіяли, бо вважаємо, що такі відокремлені законодавчі ініціативи, які беруться нізвідки та пропонують абсолютно відірвану логіку – це наслідок браку єдиної державної політики. 

   

Держава не має пропонувати швидкі популістські рішення. Ми маємо підійти до розуміння реальних потреб ветеранів і спробувати їх задовольнити

 

Політика стосовно ветеранів зараз

Копіювання обіцянок часів Брежнєва. В українське законодавство на початку 90-х скопіювали обіцянки поколінню ветеранів Другої світової війни й Афганістану, які були дані окупаційною радянською владою без переосмислення.

Основу цієї політики закладали за часів Брежнєва з бажання нейтралізувати політичну активність ветеранів. Ветерани були першою групою людей у СРСР, які мали горизонтальне об'єднання завдяки знайомствам на службі. Вони почали формувати маленькі осередки, так само як це відбувається зараз. Але всі ці групи були заборонені. Дозволеною в Радянському Союзі була одна організація – «Cпілка ветеранів». І саме учасники цієї спілки отримали доступ до подарунків від держави. Саме до подарунків. Нікого не цікавили потреби їхніх людей, ніхто не досліджував їхній добробут. Їм просто давали щось за політичну прихильність, якщо вони входили до «Cпілки ветеранів». Усі решта десятиліттями стояли в бюрократичних чергах. Очікувати, що такий підхід задовольнить потреби ветеранів зараз – безглуздо.

Брак адекватного бюджетування. В Україні досі не було адекватного бюджетування щодо пільг для ветеранів. Якщо подивитися «Закон про ветеранів», більшість того, що там написано – це пріоритезація, першочерговість, але не гарантія і не обов'язок держави щось забезпечити. Тобто є гучні обіцянки, але дуже мало виділяють на реальне забезпечення ветеранів. 

Ми вважаємо, що держава має переглянути обіцянки та пропонувати те, що вона дійсно може надати. Навіть якщо це буде мінімум, але щоб він точно був доступний усім. Бо те, що ми зараз наскрізно чуємо на різних зустрічах із державними органами, це те, що поточний обіцяний об'єм не буде забезпечений, бо в державі не буде достатньо грошей для цього. 

Ми витрачаємо більшість грошей на війну, ми не зможемо забезпечити 1,7 мільйона, а також членів їхніх родин усім тим, що зараз обіцяємо. Тобто через 5–10 років ми опинимося в ситуації, коли стане зрозуміло, що держава набрехала своїм ветеранам. А держава – це не державні органи, це ми з вами, платники податків, і держава від нашого імені взаємодіє з ветеранами. І якщо ми на словах декларуємо, що будемо вдячні за службу, то по факту ми цю вдячність перетворимо на брехню.

 

Різні сфери не готові

Те, що ми, як держава, не розуміємо шлях ветерана та ветеранки, а тому не можемо запропонувати йому те, чого він потребує, насправді проявляється в усіх послугах. Наприклад, ветерани, які продовжують службу. Ні в Міністерства оборони, ні в Міністерства внутрішніх справ немає компетентних фахівців для роботи з хронічними наслідками участі в бойових діях. Тому що вони ніколи не розглядали людей, які отримали бойовий досвід, як тих, хто продовжує службу. Тобто такої медичної послуги для людей немає, а ветеранів, які продовжують службу, доволі багато.

Коли вони повертаються, сімейні лікарі часто також не проінформовані щодо протоколів, які могли б працювати з хронічними наслідками участі в бойових діях. Тобто вони не знають, як виявляти та лікувати ці стани, не роблять пріоретизацію на цьому. Хоча це дуже важливо.

Якщо ми йдемо у сферу психічного здоров'я, розуміємо, що психіатрія також не має достатньо компетентних фахівців, протоколів і правил діяльності. 

Тобто раніше це була не чисельна аудиторія, тому для них не планували окремі послуги. Але прямо зараз ситуація докорінно змінюється, бо коли повернуться 1,7 мільйона, усі системи послуг просто рухнуть під напливом запитів, до яких вони не готові.

 

У чому проблема бюджету Міністерства у справах ветеранів

Водночас ми бачимо від держави необґрунтовану діяльність. Наприклад, коли на зустрічах нам кажуть, що [в країні] немає грошей на ветеранів, а потім держава затверджує бюджет Міністерства у справах ветеранів, у якому 3,8 мільярда гривень (це друга за рівнем видатків стаття бюджету) витрачатиметься на наймання 15 тисяч нових держслужбовців, які називаються «помічник ветеранів». На мою професійну думку, це програма, що має прикрити відсутність системи, ще й тими самими людьми, які переживають подібний досвід.

Це програма «рівний-рівному». Тобто держава винаймає 15 тисяч ветеранів, які будуть допомагати іншим ветеранам розібратися в системі, що не працює, замість того, щоби налагодити цю систему. 

Як людина, яка наймає набагато меншу кількість менеджерів із підтримки, я розумію, що керувати цим ресурсом, вчити цих людей, менеджерити цю систему – це дуже дорого і в таких об’ємах нікому не потрібно. Водночас ветеранам та їхнім сім'ям потрібне інформування, налагодження бюрократичних процесів, адекватне бюджетування відносно потреб.

Парадоксально, що це називається експериментальним проєктом, і якби це не був настільки великий сегмент бюджету, ми б, напевно, не приділяли цьому стільки уваги. Але ми з колегами відчуваємо обурення, бо водночас нам говорять: давайте поріжемо пільги та гарантії для ветеранів, тому що в держави немає грошей. І це все якось нелогічно.

 

 

Підхід «рівний – рівному» – важка робота для ветеранів на початку власного шляху

Такий підхід у роботі – це коли людина зі схожим досвідом може більш емпатійно перейнятися історією іншої людини. Ми також наймаємо ветеранів і членів їхніх сімей на роль таких менеджерів із підтримки. За роки роботи ми встигли зрозуміти, що це дуже важка робота саме для ветеранів, які самі щойно повернулись зі служби, що є реальністю для більшості ветеранів в Україні. Їм потрібен час на себе, подбати про свої потреби, щоб пізніше дбати про інших. Тому що коли вони опиняються в ситуації, у якій бачать, що людині, якій вони емпатують, погано, і нічого не можуть із цим зробити, на них це дуже негативно впливає. 

Ми бачимо в державному плануванні, що вони не передбачають допомоги цим людям. Вони не передбачають допомоги їм навіть не в тому, щоб упоратися з моральними викликами, а в тому, щоб просто щось зробити із ситуацією, яку вони бачать. Тобто ветеран опиняється сам на сам у певній ситуації, у якій він просто безсилий, а держава йому каже, що він має відповідати перед цією людиною (бо цей підхід про особисту відповідальність) за те, що держава нічого не може зробити в такій ситуації.  

Наша основна претензія до цієї програми в тому, що ми й наші колеги з інших організацій тестуємо цей підхід в Україні уже п’ять років, і можна набагато дешевше зробити експеримент, звернувшись до громадського сектору, опрацювавши разом наш досвід. Ми могли всі разом прийти до спільних висновків, а не робити дорогий державний експеримент під час війни.

 

 

Хто такі ветерани і ветеранки

Ми вважаємо, що визначення ветерана треба переглянути, зокрема тому, що зараз статус ветерана належить багатьом людям, які не мають того досвіду, яким суспільство звикло наділяти ветеранів.

Визначення, яке ми пропонуємо, говорить про те, що ветерани – це особи, які під час надзвичайного стану, воєнного стану або іншого стану, який вимагає захисту інтересів держави, здобули бойовий досвід. 

Військовослужбовець не обирає, що йому чи їй робити на службі. Держава обирає за військового, який досвід він чи вона здобуватиме. І ті, хто здобув бойовий досвід, мають інакший вплив на своє життя й добробут, аніж ті, хто цього бойового досвіду не має. Тому ми вважаємо, що державна політика має визнавати статус людини відносно досвіду, а не відносно часового періоду.

Тому, на нашу думку, наприклад, вчинок і історичну значимість звитяги учасниківи Революції Гідності важливо визнавати на державному рівні, проте вони не є ветеранами. Це були беззбройні цивільні люди, які вийшли на цивільний протест, проти них була неправомірно застосована сила. Вони не є ветеранами війни, але вони мають бути захищені законодавчо в межах іншого статусу, який визначає саме їхній досвід і пропонує їм послуги. 

Так само мають бути законодавчо захищені військовослужбовці, які несуть зараз службу, але не здобувають бойовий досвід. Вони мають мати гідне визнання від держави та послуги. Але це інакші послуги, аніж ті, що потрібні ветеранам із бойовим досвідом. 

Те, що ми пропонуємо, означає дуже велику кількість роботи на державному рівні. Це не одна політика, це ціла низка політик, які мають захищати велику кількість людей.

Ніхто не має права оцінювати те, що відбувалося на полі бою. Ми не знаємо, хто більше чи менше воював, хто більше чи менше постраждав. У нас не буде жодних об'єктивних критеріїв. Тому ми запропонували один із найбільш інклюзивних статусів визначення ветерана.

Ветеран – це довічний статус, який належить тобі від моменту, коли ти здобув досвід, і який у тебе не мають забирати. Цей статус дає тобі базовий набір гарантій і базовий захист, який виходить із твого досвіду і впливу, якого ти зазнаєш від участі в бойових діях.

Тобто, на нашу думку, людина стає ветераном і ветеранкою не тоді, коли вона завершує службу, а в той момент, коли прибула для виконання бойового наказу. Далі з нею може трапитися що завгодно. Вона може загинути в цей день, вона може отримати поранення в цей день. Вона не обирає, що відбудеться. Вона обирає виконати наказ, і саме цю відповідальність винагороджує суспільство. 

Статусом ветерана ми позначаємо: «Дякуємо, що ти виконав це».

В одному з кінцевих пунктів нашого документа йдеться про те, що сам чинник розробки гідної професійної політики для ветеранів – це перший шлях до визнання їхнього внеску.

 

Чи має сім’я доглядати за ветераном?

Є етнографічне дослідження шляху ветеранів і їхніх близьких від правозахисної організаці «Принцип» за підтримки Veteran Hub – «Від поранення до повернення». Там ідеться, зокрема, про те, що воїни, які не мають сім’ї та достатньої підтримки у відновленні, отримують гіршу якість лікування.

Це свідчить про те, що одна з найбільших проблем медичної системи зараз – нестача молодшого медичного персоналу. Бо може здатися, що людину прооперували й усе, але насправді після цього починається боротьба за функціональність і якість життя. Якщо людина вчасно отримує достатню кількість уваги та підтримки, встає з ліжка, починає рухатись, у неї більші шанси надалі жити набагато якіснішим і більш самостійним життям.

У нас, на жаль, роль молодшого медичного персоналу виконує сім’я та родичі, а на рівні державної політики сім’ї взагалі немає. Тобто про їхні потреби держава не думає. Це проблема не лише України, якщо подивитися на політики інших країн, лише у 2014-2015 роках відбувся активний політичний діалог про включеність сімей як суб'єктів у політику щодо ветеранів. 

Раніше і в Україні, і в Радянському Союзі, і в інших країнах сприймалося, що сім'я – це люди, які мусять робити якусь певну роботу. Тобто ти маєш лікувати цю людину та дбати про неї, бо ти її любиш. Але це тільки частина історії.

 

Ми провели дослідження «Шлях коханої воїна», що базується на досвіді жінок, чоловіки яких перебувають на службі, і виявили цікавий феномен. Дружина військового – це один із небагатьох соціальних статусів в Україні, у який доросла повносправна людина не входить самостійно. Вона не підписує жодного документа, не дає своєї згоди на входження в цей статус. Він їй просто надається. Ми не ідентифікували поки що інших статусів, у яких держава дає собі змогу так ставитися до дорослої людини.

Тут можна говорити й про недостатню комунікацію з категорією людей, які чекають на коханих із фронту, бо вони опиняються в підвішеному стані між цивільним і військовим світами, водночас не мають ідентифікації ні з боку одного, ні з боку іншого.

Це люди, які фактично залишаються сам на сам з усіма питаннями, і у випадку, якщо відбувається щось погане – поранення, полон, зникнення безвісти чи загибель, – саме на них держава покладає відповідальність за все, що в неї не працює. Ці люди починають розбиратися в адмініструванні послуг. Вони самі надають послуги молодшого медичного персоналу. Вони адвокатують лікування. Вони вибивають пільги. І водночас для них самих зазвичай немає жодної підтримки. 

Ми маємо відмовитися від наративу, що сім'я – це люди, які лікують ветерана, що ветеран повертається в сім’ю, де його/її потреби є головними. Важливо пам’ятати, що сім’ї військових під час війни проживають власний складний досвід та потребують підтримки під час та після служби їхніх близьких. Вони передусім – суб’єкти політики, а не її виконавці. Насамперед цим має займатися держава. 

Сім’я має право дбати про ветерана і найчастіше природно виконує цю важливу роль, але ми не можемо поставити перед нею такий обов’язок і маніпулювати почуттями членів сім’ї. Водночас ми маємо розуміти, що це люди, які щиро вмотивовані робити добре своєму члену сім’ї. Тому їх треба підтримати: дати гроші, щоб вони могли гідно жити цей період, дати комфортне розміщення в лікарнях поруч із пораненим, дати їм навчання, як саме піклуватися про цю людину.  

І це буде дешевше, ніж винайняти 15 тисяч нових людей, які не мають такої мотивації, знань і досвіду, як жінки та чоловіки в сім'ях поранених, через те, що в них немає іншого виходу. Ми рекомендуємо в усіх своїх документах, на рівні Міністерства соціальної політики, створити програми повноцінного залучення сімей ветеранів і ветеранок, але з визнанням їхнього досвіду, потреб і з психологічною підтримкою.