13 березня у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про цивільні партнерства, згідно з яким люди будь-якої статі можуть зареєструвати стосунки. Цивільні партнерства – це добровільний сімейний союз, тобто партнери набувають статусу близьких родичів. У контексті війни це особливо важливо, бо це єдиний спосіб для представників ЛГБТ-спільноти мати можливість у випадку поранення чи смерті партнера мати доступ до нього й ухвалювати рішення.

У Міноборони законопроєкт не підтримали, аргументуючи тим, що в ЗСУ немає «тисяч» ЛГБТ+ військових, а також зазначили, що цей законопроєкт прирівнює зареєстроване цивільне партнерство до шлюбу й суперечить статті 51 Конституції про те, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка й жінки.

Спільнота ЛГБТ+ військових заперечує це твердження, уточнюючи, що законопроєкт не прирівнює зареєстроване цивільне партнерство до шлюбу. До того ж у громадській організації «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» кажуть, що їхня організація налічує 300 ЛГБТ+ військових, серед яких – 20 пар, і це лише ті, хто має активну соціальну позицію. Там вважають, що в лавах ЗСУ служать від 50 до 100 тисяч військових ЛГБТК+, які бояться відкриватися через гомофобію в українській армії. Публікують історії військових у соцмережах ГО.

На підтримку законопроєкту зареєстрували також петицію, яка вже зібрала необхідні 25 тисяч голосів. Ми поговорили з автором цієї петиції Петром Жерухою, а також із двома представниками організації LGBT Military («Українські ЛГБТ-військові за рівні права») Дмитром Гаврилюком, який втратив партнера на війні, і Павлом Лагойдою, який через дискримінацію не може перевестися в підрозділ свого партнера.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Петро Жеруха

автор петиції «За реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар»


Про відчуття себе собою


Я завжди був усупереч. Ще зі школи, якщо точки зору не збігалися, мені казали бути пластичнішим, а я ніколи цього не розумів. Щоразу, коли я усвідомлював, що це щось моє і притаманне мені – я це захищав і так вибудував свої кордони. Бо коли відчуваєш свої межі, краще відчуваєш себе собою.

Я ненавиджу, коли жертвують чимось кращим, до якого потрібно докладати зусиль, на противагу вже усталеному старому. Буває так, що через якесь моє рішення, яке я відчуваю грандіозно правильним для себе, я можу змінити своє життя назавжди, але я однаково приймаю його – краще бути виключеним з університету, краще переїхати до іншого міста й втратити весь свій побут і спілкування, краще відчути біль самотності, але врешті зробити камінг-аут, аніж втратити себе.

Бували миті, коли я сидів, ніби паралізований, і боявся поворухнутися, бо розумів, що будь-яка моя дія – це автоматично вибір певного шляху. I якщо я почну рухатися, я можу спричинити умови не для правильних рішень. Це були миті, коли я не міг зрозуміти, які думки були закумульовані моєю волею, а які – волею навколишніх, а отже, чи бажання мати гетеронормативну сім’ю є моїм власним, чи нав’язане соціумом як найзручніше, з найменшою затратою зусиль, найпростіший вибір, проте вибір, у якому я не відчуваю себе. Мій вибір – це не пошук гетеронормативної сім’ї, а пошук партнера чи партнерки, з якими я ухвалю рішення пов’язати своє життя. Відчуваєте різницю? Я шукаю не форму, а зміст.

Я розумію, що мої батьки зробили для мене дуже багато, віддали більше, ніж узагалі можна собі уявити, я дуже це ціную, але це не повинно впливати на мій вибір. Тобто це не означає, що я маю вчиняти так само чи прогинатися під систему, щоб просто батькам було спокійніше. Це взагалі найгірший варіант життя – робити так, щоб усім було легше. Мені часом закидають, що я роблю щось радикальне, але я не бачу в цьому нічого радикального, я просто обираю себе.

Мені нещодавно дядько мій каже: «Ну чого ти не почнеш із чогось простішого, наприклад, отримати знижку на оплату комунальних послуг для військових? Тобі треба одразу з прав ЛГБТ+ людей …». Сім’я, мабуть, уявляє, що я щодня сідаю та роблю табличку «що б зробити сьогодні?» – і обираю найжорсткіше. [сміється]

Я розумію, що для багатьох це перевертання їхнього світу. Але суспільству треба прийняти те, що неможливо підрівняти людей під один вимір. Це дуже радянський патерн – брак критичного мислення. Коли те, як мені сказали – правильно, а все, що буде опісля – не сприймається.

Я дуже боявся розповідати батькам про свої почуття, бо раніше я чув від них про ЛГБТ+ людей лише найгірше й «нащо вони взагалі ходять по вулиці». А коли поділився, то вони дивувалися: «Чому ти раніше не сказав?». Я підозрюю, що їхні минулі слова були необдумані й існували лише як продукт оточення, й тільки після мого камінг-ауту вони справді задумалися про це й усвідомили, що особисто не мають нічого проти, лише не розуміють і готові слухати.

Я чув багато про те, що комусь незручно, коли «ці всі ЛГБТ-люди ходять вулицями», що це пропаганда ЛГБТ+, одночасно як усе суспільство на вулиці демонструє свою гордість (pride) гетеросексуальності. Але вулиця – це взагалі дискомфортно, там багато чого відбувається, що нам не подобається й на що ми не можемо повпливати. Ми ж не хочемо заборонити якихось людей, чи зробити так, щоби вони гуртом сиділи в підвалі, бо комусь від них дискомфортно?

Особисто на мене був тотальний тиск, і хоч батьки цього не визнають, але вони були його частиною, як би це іронічно не звучало, але через свою велику любов. «Якби я не вірила, що ти зможеш, я б тебе не напружувала» підіймало моє бачення «хорошого результату» до небес, і він не кожного разу був досяжним. «Я просто хочу, щоб ти вивчився і знайшов хорошу роботу» забрало в мене не одну безсонну ніч вивчення нескінченних тем навчальних програм. Золота медаль і червоний диплом ішли паралельно з виснаженням організму, падінням зору, погіршенням пам’яті та депресією. «Ми віримо в тебе» крокувало разом із «чому ти нас ганьбиш». Це не історія про поганих батьків, бо вони чудові – це історія про причинно-наслідкові зв’язки, де кожна мить навчає, що потрібно обирати себе.

Багато хто з ЛГБТ-людей має подвійне життя – удень ти ходиш на роботу й зображаєш те, що люди хочуть бачити, а вночі за закритими шторами в тебе геть інша реальність. Бо когось звільнять із роботи за таке, хтось узагалі одружений, – і це непросто. Я вірю, що навіть якщо усвідомлення твоєї сексуальності приходить до тебе у момент, коли ти одружений, це однаково окей, і ти можеш відверто поговорити про це зі своєю дружиною. Я вірю, що кожен зможе знайти свою формулу щасливої сім’ї.

Нам треба зняти цю стигму із суспільства і цей тиск із представників ЛГБТ-спільноти. Успіх у цьому буде, тільки якщо кожен докладе зусиль і почне критично мислити, даючи простір для діалогу та співпереживання.


Захист прав ЛГБТ-людей


Я говорив про це людям, які мене оточували ще до початку повномасштабного вторгнення – треба за себе боротися. Ми ж не Північна Корея, ми мисляче демократичне суспільство. I так, правоохоронці можуть не встигати за всіма темами, але потрібно бути залученими й направляти, у який бік рухатися.

Були моменти, коли мені писали «дякую», або «завдяки тобі я вперше наважився на щось», або «дякую, що борешся за мої права також». Прийшло усвідомлення, що я ніби взяв на себе певну відповідальність за тих, хто зараз не готовий публічно боротися, хто зараз наляканий, хто очікує, щоб слідувати. Ця відповідальність рухає мене тоді, коли я сам не можу, коли я безсилий, безмовні слова інших дають мені поштовх i я продовжую боротьбу. Це зв’язок.

Деяким людям навіть важко пошерити щось, що стосується ЛГБТ-спільноти у себе на сторінках у соцмережах, бо виникає цей паралізуючий страх: «А що подумають?» Вони можуть ідентифікувати себе як ЛГБТ-людину, але ніколи про це публічно нічого не заявляти, тому навіть поширити петицію може бути страшно. І цей страх, що будуть бити і знущатися, на жаль, не є невиправданим, бо особисто я у Львові, коли прийшов на громадське обговорення законопроєкту, три години слухав, який я жахливий i що зі мною потрібно зробити.

Але якщо не говорити – люди далі продовжуватимуть міфізувати мене, мої почуття i мої проблеми. Це велике поле газлайтингу, i я дуже хочу його подолати. Коли мені говорять про те, що краще знають, як я почуваюся, які у мене проблеми (точніше, що надумані мною проблеми) i що їх вирішують за одну репліку в діалозі.


Досвід у ЗСУ


Коли почалося вторгнення, я був у Києві. У мене й моїх друзів був план, який ми не стомлювалися обговорювати. I коли все почалося, ми ніби психологічно були готові i дуже притомно евакуювалися з Києва у місце офіційної прописки – додому наших батьків у Червонограді. Це було за планом, бо так ти підеш у свій РЦТК i одразу тебе мобілізують. Коли прибули в Червоноград, одразу почали шукати місцеві телеграм-канали, й в одному з них був допис про речі, які потрібно принести для військових, що розташовуватимуться десь поруч. Вже через пару годин я й мої двоє друзів працювали у цій військовій частині, у яку ми вклали незліченну кількість ресурсів.

Ми з друзями почали формувати дуже багато документів, докладати всіх зусиль, щоб зрозуміти, як працює частина, читати дуже багато «нормативки». Дні перетворювалися на тижні без сну, зміни одягу. Я відчував, що всі працюють на межі, бо вірять у перемогу. Але був день, коли нам видали форму i я поглянув на себе в дзеркало. Я бачив людину, яка напевне втратила практично все i отримала військову форму як символ стійкості, субординованості, відданості та самосвідомості. Я усвідомив, що я військовослужбовець – суперновий статус самосприйняття. Це дало сили не розпастися.

Другий такий сильний момент був, коли я давав присягу. Я вголос висловив свою відданість українському народові, дав присягу боронити країну, її територіальну цілісність. Я це фізично відчув – це змінило мене як громадянина.

Це непросто, бо ти все життя вчився вибирати себе, розвивав себе і свою особистість, а тут твоя особистість, твоє життя в руках ЗСУ. Моя психологиня сказала, що є моменти, коли одна частина особистості стає домінантна, проте інші нічого не втрачають. Це момент, коли Петро-військовослужбовець служить, вибудовує інший спосіб життя, інші звички, отримує певний досвід, одночасно як Петро-музикант очікує в безпеці разом зі всім спектром свободи волі.

Я настільки сильно люблю свою країну, що всю особисту незалежність, яку я відвойовував все життя, я готовий віддати за секунду задля захисту країни i всіх, кого я у ній люблю.

Були моменти, що ми спали незрозуміло де, їли незрозуміло що, не милися кілька тижнів, не знімали одяг. Це дуже дискомфортно, але навіть не приходило в голову жалітися – ми все робимо для нашої країни.

У мене був протест, наприклад, я не хотів коротко стригтися, бо я сам собі обираю зачіску, а не війна мені обирає.

Я був на сході близько біля зони бойових дій, виконував накази i розумів, що потроху втрачаю все цивільне життя – зникла робота, я все таки з’їхав зі своєї квартири, i тепер всі мої речі звідти, весь мій побут у комірчині мого друга.

Але коли моя подруга зателефонувала мені i сказала, що вона зробила це, написала текст законопроєкту i ось зараз його було подано на реєстрацію – я відчув, що є частина мене, яка ніколи не зникне завдяки моїй подрузі, яка пробудила мою любов до себе i спровокувала таку яскраву боротьбу за свої права, до яких повернуся колись після перемоги.

Батьки сказали, що їм, звісно, важко і все життя перевернулося, але вони мене підтримують. Бабуся довго перепитувала, що то за партнерства такі і чи це добре. Я їй сказав, що це про юридичне закріплення стосунків між людьми, і вона погодилася, що це важливо.


Як відбувся камінг-аут


Коли я вперше розповів комусь правду (це було на п’ятому курсі університету), мені не стало одразу легше, як показують у кіно. Я лишився з тим самим тягарем сумнівів, страху i болю, тільки була ще одна людина, яка тепер також зі мною несла цей тягар. Дякую, Маринко.

Я раніше думав, що щоразу, коли я говорю вголос або подумки, що я бісексуал, мені додається плюс один гріх. Але потім я почув щось типу, що гріх – це щось, що нищить твою душу, це виключно про тебе. Я не знайшов нічого, що б знищувалося всередині через мої почуття, тому я вирішив, що гріхом свої почуття не вважатиму. Я постійно чекав, що зі мною має щось статися через те, що я такий, що має бути якесь покарання. Це дуже тиснуло.

Але нічого не ставалося, не було ніякого покарання. Єдине, що було – це жахливий досвід від спілкування з іншими людьми, які до камінг ауту, не знаючи про мої почуття, говорили речі, через які мені було дуже боляче. Зараз, коли я відкрився, я розумію, що кожен день я обираю бути ЛГБТ+ людиною, щодня розповідати комусь про те, ким я є. І це завжди виклик – чи наступного разу я відкриюся, чи злякаюся чогось.

Насправді я роблю камінг-аути щодня, бо коли я виходжу на вулицю і хтось думає: «Ооо, він, певно, із цих незрозумілих людей» – це камінг-аут. Коли я публічно захищаю права ЛГБТ-людей – це камінг-аут. Досі майже щодня я відчуваю бар’єр, хоча після посту мені вже набагато простіше. Але я ніби завжди готовий до гіршої реакції, бо не знаю, як людина реагуватиме. Завжди готовий і до бійки, і до співчуття.

Я зробив допис, коли готував петицію, зрозумів, що це важливо. Я вже зареєстрував петицію, знав, що прийдуть медіа, і якщо мої батьки дізнаються не від мене, а з ТСН – буде не дуже. Я готувався до розмови два чи три роки, але тут усе раптово стиснулося. Я зателефонував, сказав, що, знаєте, мені подобаються чоловіки. І вони дуже адекватно зреагували, сказали, що це моє життя. Коли я зробив пост, я просто дивився, як уся моя рідня, мабуть, людей двісті, увесь захід України це лайкає і шерить. І тоді стало ніби легше. Якщо моя бабуся в селі і її дорослі сусіди це прийняли, то мене дуже дивує, коли люди навколо кажуть, що суспільство не готове й це не на часі.


Як сприйняли на службі


Спочатку знали тільки двоє моїх друзів, вони радили нікому не розповідати, бо моєму життю може щось загрожувати. Але сталася ситуація, ми милися з хлопцями в котельні. Усі такі дуже гетеросексуальні, розповідають про якісь свої бійки. І тут мова зайшла про чиїсь права, я почав говорити про рівність, свободу, і один із них каже: «Петро, ти що спав з чоловіками?». І я кажу: «Так». Вони заклякли, мовчки швидко зібрали речі і вийшли. Я залишився один, пішов митися і вже готувався, що зараз вони прийдуть всі разом мене бити.

Але коли я закінчував миття, почув голоси, як хтось каже: «Петро, ти ще довго будеш митися?». Я вирішив, що битимуть вже у душі. Проте, коли вийшов, ми переговорили, i вони висловили слова підтримки. Були різні ступені прийняття, звісно. Доволі тривалий період точилися гомофобні розмови, вони питали, чи я не буду до них приставати, хтось казав, що мені треба полікуватися, але потім навіть ці люди вибачилися. Багато кому було складно це сприйняти, але в контексті війни, коли кожен в будь-яку хвилину може загинути, це сприйнялося простіше, все сприймалося інакше.

Мене багато розпитували, як це відбувається, просили розповісти про якісь вже зовсім інші речі, почали мислити. Здавалося, ніби в людей відкрилися ділянки мозку, які до цього блокувалися. Люди почали більше аналізувати. Є хлопець, який сказав, що я його перший ЛГБТ-друг, бо раніше він коли бачив ЛГБТ-людину, він одразу починав її бити. Не замислюючись. Просто це його така первинна реакція, роками сформована. І поговоривши зі мною, він задумався, навіщо він це робив. І він так більше не робитиме. Він навіть підписав петицію на підтримку цивільних партнерств.

Я злюся, коли кажуть, що це не на часі, бо в людей є критичне мислення, воно вмикається, але з цим треба працювати. Тобто людина з найбільш радикальними поглядами може змінити свою думку, коли знає, що ЛГБТ-люди – це не страшно. Бо ось є Петро, ми з ним вже пів року разом служимо, це нормальна людина, йому можна довіряти, його орієнтація ні на що не впливає.

Коли ти показуєш людям живих людей, які просто собі живуть своє життя, то вони реально бачать живих людей, а не якихось монстрів. З того, що мені закидали – це те, що я ставлю під загрозу українську націю. Що ми вимремо за два покоління. Що якщо дозволити цивільні партнерства, українців просто не стане. І люди про це говорять цілком серйозно. Тобто вони думають, що я – ворог і знищую українців.

Військова частина, звісно, не хоче себе асоціювати з цією темою. Вони намагаються перешкоджати моїй діяльності, маніпулювати: «Не роби своїх дописів, бо через тебе гинуть люди». Військовослужбовець має бути аполітичний, він не має власного вибору, власної думки, він просто виконує накази. А я ніби ось такий егоїст.

Ти ніби маєш воювати, а не дивитися, які закони приймають в цивільному житті. У тебе особисто немає проблем, тебе підтримали, чому ти в це лізеш. Іноді я дійсно думаю, чи воно того варте, що, можливо, я підставлю ще й своє командування, якщо все буде дуже серйозно. Але я знаю, що ці зміни стаються і це все можливо.


Дмитро Гаврилюк

заступник голови та голова виконкому ГО LGBT Military

У 2018-2019 роках я проходив строкову службу. Мене висмикнули за два місяці до настання 27 років, забрали прямо з роботи. До того я років десять працював у торгівлі та не мав стосунку до військової справи. Але того ж 2018 року, коли почав служити, я доєднався до громадської організації LGBT Military, виходить, що на початку її заснування. Багато чим займався, але вже десь рік обіймаю посади заступника голови організації та голови виконкому.

Після строкової служби я вирішив не підписувати контракт, бо мене не задовольняла зарплатня – тоді контрактникам пропонували 10 000 гривень на місяць. А от мій тодішній хлопець контракт підписав. Ми з ним познайомилися ще на КМБ, тобто підготовці перед строковою службою. Наші стосунки тривали чотири роки. Але в грудні минулого року він загинув. Я пішов у військкомат у березні 2022 року, але через поганий зір мене не взяли у Збройні сили (за військовою спеціальністю після строкової служби, я маю наводити «Град», але в мене косоокість), тож я долучився до добровольчих формувань.


«Українські ЛГБТ-військові за рівні права»


Наш голова організації постійно на фронті, а я поки займаюся справами організації. Нарешті знайшли собі фізичний офіс, запускаємо YouTube, TikTok, намагаємося робити контент, вирішуємо купу паперових питань. Ми робимо стріми, збираємо гроші, вирішуємо, куди їх спрямувати.

Ідея реалізувати таку організацію саме для військовослужбовців, які належать до ЛГБТ-спільноти з’явилася через установки суспільства, що в армії «такі» не служать, «їх там немає», представники ЛГБТ-спільноти ходять на «ноготочкі», а не з автоматом. Хоча навіть станом на 2018 рік було доволі багато ветеранів з ЛГБТ-спільноти. Мета організації, як і назва – «Українські ЛГБТ-військові за рівні права». Тобто не має бути такого, що коли в підрозділі про людину дізнаються щось особисте, думка про неї змінюється. Але за тенденцією, з мого власного досвіду, з кожним роком ситуація покращується. До війська приходить більше молодих і адекватних людей, які готові сприймати не лише свою точку зору.

На жаль, навіть приблизно ми не можемо сказати, скільки ЛГБТ-військових зараз на фронті, бо є закриті люди, які про це не розповідають. Не всі долучені до нашої організації, не всі знають про неї. Є десь 300–400 осіб, які зараз у війську, відкриті, і які взаємодіють із нами. Якщо брати загальну статистику – людей, які не відкриваються суспільству, то варто множити відкритих представників ЛГБТ-спільноти десь на 15.


Дискримінація


Дискримінація, на жаль, є. І, на жаль, є такі представники ЛГБТ-спільноти, які наразі не можуть самі себе захистити. Бо в якийсь момент може бракувати моральних сил пояснювати 50 величезним агресивно налаштованим чоловікам, чому ти не такий, як їм би хотілося.

Але я навіть під час строкової служби розповідав, що я гей деяким людям, коли був впевнений, що людина адекватна. І абсолютно всім, по суті, було байдуже. Бо важливо, яка ти людина. Якщо ти в житті – гівно, то ця маленька тема ще сильніше погіршить відношення до тебе. Але якщо ти виконуєш свої бойові завдання, якщо ти нормальний побратим або хороша дівчина, то коли з’ясовується така деталь про тебе, це максимум плюс одна тема для жартів. І все.

Але є серед представників нашої організації люди, яких дискримінують доволі сильно. Є Павло, якого принципово не переводять у частину до його хлопця. Там, якщо послухати голосові повідомлення від командирів, можна прозріти. Якщо м’яко, це не статутне спілкування. Вони вживають неприпустимі слова і вирази.

Ще в нас була ситуація з Миколою. Микола – ветеран і не має руки ще з часів ООС. На початку повномасштабного вторгнення він домовився, щоб його взяли на службу в навчальний центр. Все було добре, але коли виплило, що він – гей, йому погрожували, хотіли понизити, замалювати шеврони, бо «в нас таких немає». Командуванню не бажано, щоб їх представляли у такому ключі.


Цивільні партнерства


Дуже коректним з боку держави було не лізти одразу в шлюб, а почати з того, щоб розробити формат цивільних партнерств. Як громадська організація ми безпосередньо беремо в цьому участь. Ми збирали підписи від членів нашої організації, тому що вважаємо, що це досить важливий крок, який зараз роблять і депутати, і країна в цілому. Щоб на законодавчому рівні вже дати зрозуміти суспільству, що настав час не просто говорити «давайте в Європу», а щось для цього робити. І це реальний шанс допомогти певному колу людей.

У моїй особистій ситуації, коли я втратив партнера на війні, мені допомогло те, що я мав адекватну тещу і вона була в курсі наших стосунків. Тобто вона допомагала мені, ми з нею одне одного підтримували. Не було особливих проблем.

Але зараз я познайомився з хлопцем, який знає про мою ситуацію, з яким ми тісно спілкуємося. Я сподіваюся, що це переросте у серйозні стосунки, але зараз він теж на фронті. І це знову страх і обмеження.

Насправді ці партнерства охоплюють же не лише ЛГБТ-спільноту, бо не розписані хлопчик і дівчинка, які можуть бути давно разом, але не мати шлюбу теж не убезпечені. У випадку, якщо з одним із них щось станеться, другого так само не впустять в реанімацію чи не віддадуть тіло.

Чому на мою думку добре, що це не називають шлюбом? Бо для того, щоб упровадити шлюб для представників однієї статі, треба змінювати Конституцію. Під час дії воєнного стану це неприпустимо. Бо якщо змінювати в Конституції щось одне, то чому б тоді не переглянути й інші статті? Цим може скористатися ворог.


Анкетування


Протягом останніх кількох тижнів до нас в організацію почали звертатися хлопці та дівчата з тим, що їм роздають паперові анкети, де є питання про стать і сексуальні вподобання. Анкета типу анонімна, але заповнюєш ти її у кращому випадку в кабінеті замполіта, тобто щонайменше він бачить, хто що пише. У реальності це навіть ніякий не кабінет – просто приносять стос паперів, роздають усім, хто сидить, підганяють, щоб заповнювали швидше, ще й можуть додавати на словах: «Що тут геїв нема, то шо тоді заповнювать». Люди в стресі, навіть представники ЛГБТ-спільноти, звісно, пишуть неправду. Є відчуття, що через місяць нам видадуть статистику, що в армії немає представників ЛГБТ-спільноти, бо було анкетування і ніхто не зізнався.

Ми наполягаємо на тому, що цю анкету треба коригувати, і процес опитування має бути дійсно анонімним. Можливо, через «Дію» чи хоча б у Google-формах. Ми вже готуємося до того, що отримаємо відповідь про неактуальність поданих даних, і що нібито нікому не потрібні ці цивільні партнерства. Але ми будемо продовжувати за це боротися. Ми маємо уповноважених представників у керівництві, які співпрацюють із нами.


Павло Лагойда

військовослужбовець

До повномасштабної війни я працював у волонтерській ЛГБТ-організації «Захід Шанс» у своєму містечку в Івано-Франківській області. З часом закінчив курси психології та працював психологом.

На службу я потрапив добровільно. Вже в цьому місці навішуються всі ярлики, бо люди, які знали, що я гей, дуже дивувалися – навіщо я це роблю, мене ж там нібито будуть бити, ображати, я ж нібито нічого не зможу нормально виконувати по службі. А я така людина – мені палець в рот не клади, якщо хтось говорить, що я чогось не можу, то я зроблю все, аби довести, що це не так. Тож я пішов спочатку на строкову службу – прийшов у військкомат і сказав, що хочу піти служити. Хоча в мене є певні причини, згідно з якими я міг би уникнути служби. У мене хронічний нервовий тік, з таким не беруть в армію, але мене взяли. Щоправда, коли я захотів перевестися в інший підрозділ, до свого хлопця, я не зміг пройти ВЛК. Але тут справа не в здоров’ї, мені просто не дають цього зробити, якраз через те, що я – гей.

Я пішов служити, бо був невпевнений у собі, я переживав, чи зможу з цим впоратися, чи зможу я в разі чого вбити людину. Ще в «учебці» ми дивилися фільм про АТО, після якого в мене спитав хлопець, чи зміг би я когось вбити. У мене аж заболіло все всередині. Я плакав не тому, що не зможу когось вбити, а тому, що в мені боролися страх і злість. Мені було моторошно, що людина, яка питає про це, робить це так холоднокровно. Я дуже вразлива людина, мене можна образити якимось словом, але зараз я натренувався так, що мене неможливо нічим зачепити, я навчився відбивати всі образливі думки. Військо для мене виявилося такою собі школою для дорослих.


Стосунки на фронті


Зараз я служу в артилерії, а мій хлопець – у піхоті, він помічник командира. Ми хочемо бути поруч, бо він через мене пішов на цю війну. Коли я починав служити, він був цивільною людиною. Він служив з 2014 року, був військовим медиком під Донецьком. А цього разу я пішов у військо першим.

Якось ми з ним говорили телефоном, і я пожалівся, що мені важко служити. Тоді він запропонував долучитися. Сказав, що він прийде служити до мене, щоб ми були разом, і тоді буде простіше. Але моє командування всіма способами перешкоджало цьому. Ми думали, що, можливо, мені буде легше перевестися до нього, але поки нічого не вийшло. Я маю поїхати в Київ і оскаржити ВЛК. У моїх офіцерів відчувається велика дискримінація стосовно мене. Тобто вони мене не люблять як людину просто через те, що я гей.

У мого хлопця ситуація краща, майже немає дискримінації, але він направду і не всім відкрився. У нього така посада, що йому підпорядковано багато хлопців, яким не поясниш. Він може втратити авторитет, якщо вони дізнаються, що він – гей. Тому знає лише найближче коло.


Дискримінація


Усі знають, що я – гей, тому що по мені видно. Я легко запалююся, дуже емоційний. Колись питав у побратимів, як вони зрозуміли, і вони сказали, що я тільки зайшов, їм одразу стало ясно, що я – гей.

Я в багатьох інтерв'ю казав, що до мене командири добре ставляться, але це неправда. Я це говорив тільки тому, що мені погрожували, сказали, що якщо я буду скаржитися, мене вб’ють.

Нещодавно в мене сталася така ситуація. Ми сиділи з побратимами, до нас під’їхав хлопець з іншого підрозділу і з ним мій знайомий. Він кричить: «О, Паша, ти тут! Пацани, як ви з ним поруч можете сидіти, він же підарас». Мої пацани, благо, за мене заступилися, бо вони знали, що я хороша людина і немає сенсу проти мене щось говорити. Вони йому трошки заткнули рота, але сам цей факт говорить про ставлення загалом.

У квітні моїй мамі телефонували з незнайомих номерів і залякували її, казали, що спалять хату, якщо я не припиню займатися тим, чим займаюся – тобто бути ЛГБТ-активістом і «позорити Збройні сили». А на наступний день приїжджали люди, які ходили навколо дому і фотографували. Це дуже налякало маму, тому я, щоб убезпечити її, вивів це в медійну площину. Але ця ситуація вже вичерпала себе, погрози припинилися, але ми досі не знаємо, хто це міг би бути.

Дискримінація є від тих людей, які самі носять на собі якісь ярлики й намагаються їх навішати на всіх.

З побратимами проблем немає, ми нормально спілкуємося, бо вони знають, що я за людина. Я завжди включуся, завжди допоможу, тому тут жодних проблем. Мене ніхто не ображає. Мені одразу сказали, щоб я особливо не робив акцент на тому, що я гей. Бо якщо зловживатиму, зі мною «говоритимуть». Тому я на цьому особливо не наголошую. Я в першу чергу людина: реагую як людина, ухвалюю рішення і виконую свою роботу, як всі.

У деяких чоловіків є страх, що я до них залицятимусь. Зараз ми контактуємо по роботі з цивільними, і деякі з них дійсно питають: «Паша, а я тобі подобаюся?», «А ти мене хочеш?». Я завжди перепитую: «А ти хочеш усіх жінок, яких бачиш?». Це абсолютне нерозуміння часом дивує. Тут була одна дівчина, з якою ми добре потоваришували, але її хлопець страшенно ревнував, хоч і знав, що я гей. Однак, не хотів, щоб вона зі мною спілкувалася.

На службі я не зіштовхувався з іншими представниками ЛГБТ-спільноти. Тобто в мене є підозри і здогадки щодо деяких людей, але вони не відкриваються і не говорять про це.


Цивільні партнерства


Для мене це надзвичайно важливо, бо якщо я загину, і не буде моєї мами поруч, мій партнер не зможе забрати моє тіло. Тому що юридично я йому ніхто. Якщо мене ранять і мій хлопець захоче приїхати до мене в реанімацію чи в лікарню, у ті місця, де не будуть просто так впускати в палату, це також буде неможливо. До того ж я хочу узаконити ці стосунки, тому що це відкриває низку інших можливостей. Наприклад, я хочу мати спільне майно зі своїм коханим, в разі чого мати юридичний захист і могти це майно ділити, якщо буде в цьому потреба.

Добре, що зайшла мова за можливість створення цивільних партнерств. Але багато хто виступає проти, в тому числі й Міноборони. Вони цього не розуміють і вважають, що нас настільки мало, що це не варте уваги. Попросили нас зібрати тисячу підписів геїв і лесбійок на фронті. Я зараз точно не знаю, скільки людей підписало, бо маю велике навантаження, але те, що нас більше, ніж тисяча – це точно.

До початку повномасштабної війни я теж роздумував над тим, щоб взяти шлюб ще зі своїм колишнім хлопцем. Ми планували з ним їхати за кордон, але певні події в нашому житті не дозволили нам цього зробити.