Офіційної статистики, яка зображала б реальні масштаби сексуального насилля з боку російських окупантів в Україні, наразі немає. Станом на липень Організація Об’єднаних Націй фіксувала 124 випадки насилля щодо дівчат, жінок, хлопчиків і чоловіків, однак цю цифру в ООН назвали «верхівкою айсберга». Сексуальні злочини дуже латентні: постраждалі часто не хочуть повідомляти про вчинене над ними сексуальне насилля та не готові звертатися до правоохоронців. Водночас війська РФ застосовують сексуальне насилля як метод ведення війни, зокрема, для залякування, помсти чи «покарання» цивільного населення на окупованих територіях, наголошують в Інституті національної пам’яті.

До правозахисної організації «Ла Страда-Україна» від 24 лютого звернулися 23 людини, які зазнали сексуального насильства від окупантів. Більшість випадків фіксували у травні-червні, це були здебільшого постраждалі з Київської області. У «Ла Страда» очікують на нову хвилю звернень після деокупації територій на сході та півдні України.

Запитали віцепрезидентку та юристку організації Марину Легеньку про те, якими можуть бути сексуальні воєнні злочини, як їх фіксувати та куди звертатися постраждалим. Також розповідаємо, як правильно говорити про сексуальне насилля, вчинене окупантами, щоб не нашкодити слідству та самим потерпілим. Публікуємо інтерв’ю в серії про фіксацію воєнних злочинів РФ в Україні, яку ми готуємо спільно з ІСАР Єднання.

Ілюстрації: Анна Шакун


Як кваліфікуються сексуальні воєнні злочини за українським і міжнародним законодавством?


Сексуальне насильство під час війни – це воєнний злочин. В Україні його кваліфікують за статтею 438 Кримінального кодексу (Порушення законів і звичаїв війни). Ця стаття передбачає в цілому відповідальність за жорстоке поводження з військовополоненими, цивільним населенням, розграбування національної спадщини, але не визначає окремого складу злочину для сексуального насильства.

У Кримінальному кодексі є категорія злочинів проти статевої свободи та недоторканості, до якої входить зґвалтування. Водночас ті злочини, які вчиняють російські солдати на тимчасово окупованих територіях, не можна кваліфікувати за статтею 152 КК про зґвалтування, тому що йдеться про метод ведення війни.

Зґвалтування є воєнним злочином, згідно з Римським статутом, – це міжнародний договір, що заснував Міжнародний кримінальний суд і який, зокрема, надає суду право розслідувати воєнні злочини. Україна підписала договір ще у 2000-му, але так і не ратифікувала його.

Тож стаття 438 КК дозволяє кваліфікувати сексуальне насильство з боку окупантів як воєнний злочин, оскільки ці дії, безумовно, підпадають під загальне визначення «жорстоке поводження з населенням». Однак у такому визначенні недостатньо уваги приділено саме сексуальному підґрунтю та характеру злочинів.


Чому це – проблема?


Для того, щоб такі злочини належним чином розслідували на міжнародному рівні, їм треба дати правову оцінку в Україні.

Перша справа про зґвалтування під час війни вже передана до суду [У Солом’янському райсуді Києва заочно судять російського військового Михайла Романова, обвинуваченого у вбивстві мешканця села Богданівка, колишнього депутата міськради Броварів Олексія Здоровця та зґвалтування його дружини], є й інші кримінальні провадження, які перебувають на стадії розслідування. Однак зі звернень, які надходять до нас, можна припустити, що наразі в Україні належним чином кваліфікують здебільшого ті випадки сексуального насильства, коли йдеться саме про зґвалтування.

Інші види сексуального насильства, пов’язаного зі збройним конфліктом, – примусове роздягання, доторки, приниження сексуального характеру, примушення ставати на коліна чи спостерігати за насильницькими актами – дуже часто навіть самі постраждалі особи не ідентифікують як сексуальне насильство. Відповідно, є певні складнощі з ідентифікацією й в органів слідства.

Водночас ми погоджуємося з тим, що зґвалтування є найбільш жорсткою та жорстокою формою сексуального насильства, яка найбільше травмує постраждалих.

Зґвалтування є найбільш жорсткою та жорстокою формою сексуального насильства, яка найбільше травмує постраждалих


Чому не всі постраждалі готові звертатися за допомогою?


Постраждалі часто не звертаються до правоохоронних органів, бо не почуваються в безпеці в Україні, бояться повторного нападу, мовляв, «якщо я щось розповім, вони [окупанти], якщо повернуться, мене знайдуть і вб’ють». Такі постраждалі готові звертатися за психологічною підтримкою, бо мають у цьому потребу, але не готові звернутися до жодного органа державної влади.

Другий чинник, який зупиняє постраждалих звертатися за допомогою, це страх бути засудженими. Одна з постраждалих розповіла нам, що ні до кого не звертатиметься, бо напередодні вона розповіла історію своїй подрузі, а та відповіла щось на кшталт: «А я тобі казала, що треба було виїжджати! А ти сиділа – от і дочекалася». Ці звинувачення накладають значний відбиток на психіку, і тоді людина не готова говорити про те, що з нею сталося, назагал.

Ми закликаємо людей, які не готові говорити, принаймні для себе зафіксувати, описати те, що з ними відбулося, і зберегти ці записи на майбутнє. Бо воєнні злочини не мають терміну давності, про них можна повідомляти й за рік, і за два після події. Біологічний матеріал у такому разі не є основою для доказової бази – головним доказом є свідчення постраждалих. А оскільки надто травмувальні спогади можуть бути витіснені з пам’яті захисними механізмами психіки, краще все записати якомога раніше. Не повертатися до цього, не перечитувати, а просто зафіксувати, щоб за потреби цим можна було скористатися.

Ми закликаємо людей, які не готові говорити, принаймні для себе зафіксувати, описати те, що з ними відбулося, і зберегти ці записи на майбутнє


Що слід зробити постраждалому, щоб зафіксувати злочин, і куди звертатися з доказами?


Описати те, що відбулося

У якому форматі фіксувати те, що сталося, неважливо: це можуть бути записи в електронному форматі або від руки. Що більше інформації, то краще. По-перше, потрібно вказати дату та час, коли це відбулося, також зазначити місце події з деталізацією не просто щодо населеного пункту, а щодо конкретного приміщення. Якщо точна адреса невідома, потрібно зафіксувати, що було навколо, які будівлі були поряд.

Щодо опису самого насильника, потрібно вказати кількість осіб, які скоїли злочин, який вигляд вони мали, якою мовою розмовляли, чи зверталися одне до одного та як (за іменами, званнями, псевдонімами), на чому вони приїхали, чи лишався хтось поза приміщеннями, який вигляд мала їхня форма (за нею можна ідентифікувати, чи це був рядовий склад, чи керівний).

Зберегти матеріальні докази, якщо вони є

Якщо в постраждалого або у сторонніх осіб, які були свідками злочину, є фото або відео, на жаль, це потрібно зберігати. За можливості також варто дізнатися дані осіб, які були ймовірними свідками події. Також треба зберегти біологічний матеріал, якщо він залишився, наприклад, на білизні, одязі, простирадлах, матрацах тощо. Такі речі потрібно помістити в окремий чистий пакет.

Матеріальним доказом можуть стати й будь-які медичні документи, якщо постраждалі зверталися за медичною допомогою. Звісно, не йдеться про проведення судово-медичної експертизи, особливо якщо це тимчасово окуповані території. Але якщо постраждалому надавали будь-яку медичну допомогу після того, як стався насильницький акт, ми закликаємо зберігати документи, що підтверджують факт звернення до лікаря, як-от виписані рецепти, довідки тощо.

Звернутися до правоохоронних органів

Постраждалі можуть звернутися до органів Нацполіції (як у відділок за місцем перебування, так і на лінію 102), а також до Офісу Генерального прокурора. Останній наразі зайняв дуже орієнтовану на постраждалих позицію, там є окремі посадові особи, які відповідають за взаємодію постраждалих з органами прокуратури. До Офісу Генпрокурора постраждалі можуть звернутися як електронними каналами комунікації, зокрема, така опція доступна для мешканців тимчасово окупованих територій (тут, зі зрозумілих причин, ідеться швидше про фіксацію злочину, ніж про негайне реагування на нього), або за контактними телефонами.

Бажано, щоб до правоохоронних органів зверталися також свідки. Особливо якщо йдеться про сексуальне насильство, вчинене щодо дитини, або якщо дитина стала свідком такого насильства. Про такі злочини треба повідомляти обов’язково.


Що відбувається після звернення до правоохоронців і як проводять розслідування?


Звернення постраждалого реєструється, за ним відкривають кримінальне провадження. Далі призначають низку слідчих дій, які можуть різнитися для кожного окремого провадження. Це може бути допит і низка експертиз, якщо вони потрібні (імунофізіологічна експертиза, якщо наявний біологічний матеріал; судово-медична експертиза, якщо є травми; психолого-психіатрична експертиза, якщо потрібно оцінити психологічний стан постраждалого).

Допит і судово-медична експертиза, якщо ми говоримо про факт сексуального насильства, будуть обов’язково. Можуть призначити й інші слідчі дії: наприклад, упізнання.

Після збирання доказів затверджується обвинувальний акт, його направляють до суду. Далі починається судовий розгляд справи, куди постраждалого можуть залучати для спілкування із суддею, який призначає покарання винному.

Щоб належно завершити досудове розслідування, потрібно з’ясувати особу людини, яка вчинила злочин. Якщо це буде кримінальне провадження, під час якого встановили факт злочину, але не встановили особу, яка його вчинила, таке провадження не можна буде передати до суду. В Україні є інформація про те, як розміщувалися в населених пунктах російські підрозділи, це полегшує ідентифікацію осіб, які вчиняли злочини.

Коли особа встановлена, матеріали направляють до суду, де відбувається судовий розгляд справи та призначається покарання.


Як працюють із постраждалими дітьми?


За дитину повідомити про злочин може будь-який дорослий, якому стала відома ця інформація, або батьки. Також у дитини має бути законний представник – це особа, яка представляє її інтереси під час досудового розслідування й потім, під час судового слідства. Це необов’язково один із батьків, це може бути навіть орган опіки та піклування, якщо раптом дитина залишилася одна.

Постраждалі діти мають право на безоплатну вторинну правову допомогу від держави – послуги адвоката. Ми завжди радимо особам, які звертаються до нашої організації, скористатися такою допомогою.

Під час досудового розслідування комунікувати з дитиною буде спеціальний психолог, який знає відповідні методики роботи. Це потрібно для того, щоб додатково не травмувати дитину під час слідчих дій і досудового розслідування. Допити з дітьми проводять зазвичай за допомогою ігрових методик із використанням малюнків, наприклад. Так слідство отримує максимальну кількість інформації, зокрема, тієї, яку дитина не змогла передати вербально. Досить часто трапляються випадки, коли дитина на малюнку зображує статеві органи, чоловічі геніталії, зображає місце події, хоча не може його належним чином описати голосом.

Допити з дітьми проводять зазвичай за допомогою ігрових методик із використанням малюнків


Яке може бути покарання для винного та чи передбачена компенсація для постраждалих?


За українським законодавством, особи, які скоїли воєнні злочини, нестимуть встановлене за конкретний злочин покарання, зокрема до 15 років позбавлення волі або довічний термін ув’язнення. Останнє може загрожувати винному в разі, якщо його дії призвели до смерті особи.

Державна компенсація для постраждалих не передбачена. Водночас під час кримінального провадження постраждала особа може заявити цивільний позов про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої злочином.

Отримання компенсації – це складний процес, у якому важливу роль відіграє встановлення факту злочину й особи злочинця на території України. Коли це зроблено та призначене відшкодування шкоди, можна залучити міждержавні механізми, які в теорії дозволяють виконати рішення суду. З РФ це, звісно, поки що не працює.


Якщо людину, яка скоїла злочин, убили під час бойових дій, як це вплине на хід справи?


Якщо встановлено, що особа, яка скоїла злочин, загинула, звісно, вона засуджена не буде. Але буде встановлений сам факт злочину і, відповідно, справа може бути передана до Міжнародного кримінального суду.


Як правильно комунікувати про сексуальні воєнні злочини?


Повідомляти про сексуальні злочини потрібно, бо такі злочини – це елемент ведення війни. Вони мають бути належним чином ідентифіковані, щоб відповідальність за них понесли як особи, які скоїли злочини, так і Російська Федерація як держава.

Тож такі вчинки не можна та не потрібно замовчувати. Але, звісно, описувати їх і надавати їм розголосу потрібно за дуже чіткими алгоритмами, з дуже глибокою повагою до постраждалої особи та з турботою про те, щоби забезпечити постраждалій особі подальше безпечне перебування на території України та невпізнання.

Забезпечувати невпізнання

Представникам ЗМІ, які приїжджають працювати на деокуповані території, слід розуміти, що, навіть якщо постраждалі зі своєї волі розповідають на камеру про зґвалтування, публікувати це можна щонайменше із замилюванням обличчя. Інакше це може зашкодити слідству, може завдати шкоди самій постраждалій особі – навіть через роки, оскільки матеріали залишиться в мережі, і постраждала може несподівано стати для когось упізнаваною. Тож до згоди розповідати про сексуальне насильство на камеру слід ставитися з обережністю, адже постраждалі можуть робити це у стані афекту. Щонайменше потрібно забезпечувати таким особам невпізнання.

Без зайвих деталей

Щодо самого процесу спілкування з постраждалими, воно має відбуватися вільно: нехай постраждалі розповідають лише про те, що вони вважають за потрібне. Не потрібно ставити додаткових уточнювальних запитань на кшталт: «А як саме це відбулося? А розкажіть детальніше? А що вони примушували вас робити?» Цю інформацію недоцільно публікувати, і саме тому її недоцільно запитувати. Вона не несе цінності, а лише додатково травмує постраждалу особу.

Можна повідомляти, де територіально був скоєний злочин (у межах області). Можна говорити про те, чи постраждалий чоловік, жінка та чи має жінка дитину. Також доцільно розповідати загалом: «Відбулося зґвалтування чотирма російськими військовими на очах у малолітньої чи неповнолітньої дитини». Це формат, який дозволяє не впізнати постраждалу особу, але зафіксувати сам випадок.

Не використовувати слово «жертва»

Ми завжди закликаємо не використовувати слово «жертва» в матеріалах і під час спілкування з постраждалими, тому що воно додатково віктимізує. У термінах кримінального законодавства ми використовуємо слово «потерпілі», а в загальній практиці можна також вживати поняття «постраждала особа». Є ще міжнародний термін «виживша», тобто та, яка пережила, вижила.

Намагатися бути корисним

Якщо вже журналісти працюють із випадками сексуального насильства під час війни, їм потрібно мати принаймні кілька контактів, за якими вони можуть направити постраждалу особу. Оскільки не всі постраждалі готові звертатися до поліції, доцільно перенаправляти їх до організацій, які зможуть надати людині психологічну та юридичну допомогу, навіть якщо вона не хоче звертатися до правоохоронних органів.


Яку допомогу та кому надає

«Ла Страда»?


Організація забезпечує роботу гарячої лінії з протидії торгівлі людьми, гендерної дискримінації та домашнього насильства. Гаряча лінія працює 24/7, там можна отримати правову та психологічну допомоги. Після того, як постраждалих ідентифікують, консультанти та консультантки гарячої лінії визначають потреби та передають їх для подальшої комунікації із соціальним працівником.

«Ла Страда» надає психологічну підтримку у форматах онлайн та офлайн. Онлайн-консультуванням можуть скористатися й українці за кордоном. Щодо юридичної підтримки – команда забезпечує первинне консультування, тобто радить, куди та як звертатися постраждалим, якщо вони хочуть комунікувати з правоохоронцями.

Також організація може запропонувати різні види гуманітарної підтримки, зокрема, забезпечення дитячим одягом та іншими базовими речами.

Звернутися за допомогою може будь-хто: чоловіки, жінки, свідки насильства, діти. Усі консультації є конфіденційними. Якщо особа не захотіла повідомити особисті дані, вона однаково отримає підтримку.

Номери гарячої лінії «Ла Страда»

116 123

0 800 500 335

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.