ЗСУ продовжують контрнаступ на Харківщині. Уже підняли український прапор і над містом Ізюм, яке росіяни тимчасово окупували в березні. За даними Ізюмської міської ради, зруйновано 80% інфраструктури міста. Наразі відомо про тисячу загиблих, але в міській раді кажуть, що насправді жертв набагато більше. У місті залишаються приблизно 10 тисяч мешканців.

Напередодні звільнення Ізюма ми поговорили з його мешканкою, 21-річною Анастасією Бугерою. Дівчина навчалася на останньому курсі бакалаврату за спеціальністю «право» в Харківському авіаційному інституті, а також на військовій кафедрі, де й познайомилися зі своїм хлопцем-військовим, Костею. До початку повномасштабної війни вони зустрічалися вже рік.

Коли почалося російське вторгнення, він перебував у Маріуполі: спочатку на металургійному комбінаті імені Ілліча, потім – на «Азовсталі», а тепер – у полоні на тимчасово окупованій Росією території Донецької області. З Костею немає зв’язку вже майже п’ять місяців, з кінця квітня. 

Публікуємо історію в серії матеріалів про фіксацію воєнних злочинів у російсько-українській війні спільно з ІСАР Єднання.

«28 лютого – мій день народження та останній день, коли в нас було світло»

З Харкова до Ізюма я приїхала ще на новорічні канікули – вирішила там залишитися, бо навчання було дистанційним, а кількість хворих на коронавірус зростала. Але 28 лютого, на свій день народження, я хотіла повернутися до Харкова – росіяни не дали мені цього зробити.

О четвертій ранку 24 лютого я прокинулася від звуків вибухів. Спочатку подумала, що мені здалося, але потім зайшла в інтернет і побачила відео, де Путін оголошує «спеціальну воєнну операцію». До цього батьки були впевнені, що повномасштабне вторгнення не почнеться, тож наша «тривожна валізка» з’явилася в перший день війни. Усе необхідне – речі, документи, ліки – ми перенесли в підвал.

Пізніше зателефонував мій хлопець: мені було дуже страшно, я плакала, коли з ним говорила, я дуже хвилювалася за нього. Він сказав, що він поруч і що все буде добре.


Тато підняв склянку та сказав: «З днем народження, сонечко!» І тоді мені стало так образливо, що через це «пришестя» я маю так святкувати цей день!


Протягом кількох днів вибухи було чутно відносно далеко, ми в цей час допомагали українським військовим: готували для них їжу, приносили продукти. Але в ніч із 27 на 28 лютого російські військові вперше обстріляли Ізюм, і стріляли вони не по військових об’єктах (їх у місті немає), а по будинках і супермаркету. З цього моменту постійні обстріли не припинялися.

Останній день зими був останнім днем, коли в нас ще були світло й опалення. Ми навіть змогли купити сік і посидіти у світлі телевізора: тато підняв склянку та сказав: «З днем народження, сонечко!» І тоді мені стало так образливо, що через це «пришестя» я маю так святкувати цей день! У холодному підвалі, одягнена в декілька штанів, кофт, теплу куртку та вкрита ковдрами.

«Росіяни казали, що підкладуть йому під ноги гранату, щоби він не втік»

Перші тижні були жахливими: менш ніж протягом години ми могли почути, як зриваються мінімум десять авіабомб. Під час цих вибухів навіть відчинялися двері підвалу, хоча вони були щільно закриті. Коли щось «летіло», приходило розуміння, що це летить смерть – хтось загине чи буде поранений.

Ми опалювали будинок невеликим каміном, але він не був пристосований для постійного обігріву, тож доводилося спати в трьох парах шкарпеток. З 3 березня зникли ще й зв’язок і вода, бо росіяни розбомбили вежу. Тож ми були без інтернету та не знали нічого, взагалі.

Мій однокласник намагався дістатися до вежі, щоб зловити зв’язок, але «опинився не в тому місці й не у той час». Його затримали росіяни, побили, зв’язали йому руки та ноги, зав’язали очі та сказали, що підкладуть під ноги гранату, щоби він не втік. Крім того, вони перевірили його телефон, але потім витягли з нього сім-карту та відпустили.

За водою ходили до криниці, метрів 200, таких походів могло бути багато. Готували їжу в гаражі, на газовій плитці, пізніше я навіть смажила там млинці.


Нас попереджали, що за годину можуть підірвати міст, але ми не хотіли повертатися без запасів – не встигли на десять хвилин


Місцеві допомагали одне одному, як могли, привозили хліб і гуманітарну допомогу. Але в один із днів, коли люди отримували хліб, російські військові обстріляли чергу. Мені не довелося цього бачити, бо я майже не виходила з дому.

Проте в магазинах закінчувалися продукти, тому ми з батьками вирішили поїхати до Святогірська (про деокупацію міста в Нацгвардії повідомили 13 вересня). Нас попереджали, що за годину можуть підірвати міст, але ми не хотіли повертатися без запасів – не встигли на десять хвилин. Автівку довелося залишити у знайомих, на іншому боці річки, тому додому ми поверталися пішки.

Згодом ми дізналися, що росіяни забрали нашу автівку. Але пощастило, що там було небагато пального, літри три, тож далеко вони на ній не доїхали. Зате пробили всі колеса, повиривали номери, познімали чохли для салону. Нам вдалося забрати автівку, але в якому вона була стані!

«Сім’я загинула майже в повному складі. Залишився живим лише чотирирічний хлопчик»

Ми не могли сидіти в підвалі постійно, там було дуже холодно та сиро, тож ходили туди лише під час обстрілів. Але навіть похід до сховища міг стати останнім: одна родина намагалася перебігти до підвалу й не встигла. Це було пряме влучання у двір.

Сім’я загинула майже в повному складі – мама, сестра, бабуся та дідусь. Залишився живим лише чотирирічний хлопчик. Він лякався гелікоптерів, затуляв вуха руками та постійно плакав. Здається, знайомі його родини потім забрали хлопчика до Польщі.

Комусь вдавалося зайти за магазин за секунду до обстрілів. А один чоловік закрив собою дитину. Кому як «пощастило».

Частину Ізюма, де ми жили, росіяни окупували на початку березня. Приблизно з місяць ішли бої: руйнування були настільки великі, що українські військові вирішили вийти з міста. Тож до кінця березня Ізюм був окупований повністю.

«Коли до нас прийшли російські військові, я сховалася в дивані»

Росіяни заходили в будинки, запитували, чи є там військові, АТОвці. Буквально за день, як зайшли до нас, я зняла у своїй кімнаті фотографії, де хлопець був у військовій формі. Так порадив зробити батько. У мене теж була військова форма, бо я навчалася на військовій кафедрі – пощастило, що відвезла її до Харкова.

Коли ми дізналися, що російські військові вже йдуть нашою вулицею та заходять у будинки, батько сказав мені ховатися в диван і сидіти тихо. Було дуже страшно – саме нещодавно деокупували Бучу, Ірпінь та інші міста Київщини, і ми побачили, що залишили по собі росіяни.

Щоби я могла ховатися в дивані, батько спиляв там рейку, тож я сиділа в ніші для постільної білизни. Зверху сиділи мої бабусі та дідусь. Дідусь уже погано ходить і бачить через діабет. Коли зайшли росіяни, бабусі та дідусь просто розмовляли. Російські військові, мабуть, помітили їхній переляк, і тому не сильно нас розпитували. Але сусіди розповідали, що в когось перевіряли все підряд.

«Росіяни поселилися в будинку навпроти, ми спостерігали за ними через бінокль»

Російські військові зайняли будинок, який нам було видно з двору по діагоналі. Вони не обирали «поганих» будинків. Розграбували навіть школу, де працювала моя мама та колись вчилася я: там був мультимедійний клас із новим обладнанням і кухня, яка ще не була в експлуатації. Кажуть, у школі залишилося лише відсотків десять парт.

Десь ми знайшли бінокль мого прадідуся, який був разом із ним на війні, і спостерігали за росіянами – як вони набирають воду, готують собі їсти. Навіть жартували, мовляв, хто ще за ким стежить.

Мешканці Ізюма намагалися згуртуватися, раділи, коли прилітало щось у росіян з української сторони. Тиша ж, навпаки, лякала.

Багато людей, які мали проросійські погляди, змінили свою думку. Але були й такі, які підтримували росіян, особливо літнього віку. Наприклад, одна бабуся, якій уже років під 90, постійно слухала радіо та казала, що нас бомбить Америка, що вона має перестати постачати нам зброю. Тоді я не витримала та навіть забула про те, що в нас велика різниця у віці. Почала в неї запитувати, хто насправді зараз окупував місто, через кого вона зараз бігає в підвал, не може нормально спати, не має комунікацій. Через кого мій хлопець зараз має оборонятися в Маріуполі. Вона не знала, що відповісти, а на наступний день повторювала те саме.


Багато людей, які мали проросійські погляди, змінили свою думку. Але були й такі, які підтримували росіян, особливо літнього віку


Росіяни роздавали нам газету з назвою «Харків Z». Який же там був абсурд! Такі втрати української техніки, захмарні числа – такої кількості взагалі немає на озброєнні в українській армії. Або, наприклад, російські військові могли викласти відео, де танк їде Балаклією, і підписати, що це вони в Ізюмі нібито знищили склад боєприпасів.

Вони також тиснули на мою маму, змушували її працювати вчителькою в російській школі. Казали, що їм однаково на її бажання, і що вона мусить. Приходили й до мого брата, який працює лісником. У нього вони вимагали, щоби він показав їм дорогу на Слов’янськ через ліс. Натомість брат сказав, що відповідає за іншу ділянку лісу, і вони пішли ні з чим.

Батькові, навпаки, у якомусь сенсі пощастило, бо він мав радянський військовий квиток (служив ще в 90-х роках). Цей квиток був пропуском у будь-яке місце. Росіяни дуже раділи, побачивши його, і казали: «Ви теж служили в нашій армії?»

Але людям не відразу дозволили переміщуватися між окупованими містами. До цього було дуже важко, у нас закінчувалися життєво важливі ліки для бабусь і дідусів. Росіяни видавали лише по п’ять таблеток на людину, але цієї кількості могло вистачити лише на два з половиною дні.

Продукти почали завозити з Росії, через Куп’янськ. Вони були дуже дорогі. Розплатитися за них можна було гривнями та рублями.

«Я отримала поранення в ногу, коли російські військові намагалися «розмінувати» снаряд у нашому дворі»

Російські снаряди падали скрізь – один упав у дворі моєї бабусі. Вона дивом уціліла, але залишилася без вікон. Ще один снаряд впав у дворі нашого будинку. Він пролежав там місяць, аж доки російські сапери не вирішили його «розмінувати».

Ми запитали в них, чи потрібно нам сховатися, коли вони підриватимуть снаряд. Вони відповіли, що не треба та що все буде добре. Тож ми продовжували сидіти на вулиці, в альтанці біля будинку. Я сиділа біля вікна, яке вибило ударною хвилею. Уламки порозліталися по даху та по двору, а один із них потрапив мені в ногу. З переляку я витягла його сама.

Лікарі сказали, мені пощастило, що цей уламок не дістав до стегнової артерії. Вони зашили рану та наклали чотири шви. Тепер на моїй нозі назавжди залишиться слід від російських військових.

«Захисники на «Азовсталі» втрачали свідомість від голоду»

Коли мені нарешті вдалося зловити зв’язок (новини та відео я могла завантажувати по дві-три години), то дізналася, що мій хлопець у майже оточеному Маріуполі. Від болю хотілося кричати.

У нас було мінімум інформації, але ми знали, що його підрозділ розділився на дві частини: одні потрапили в полон, а інші – на «Азовсталь».

Хлопець майже нічого не розповідав: телефонував мамі та казав, що живий і здоровий. Мені хлопець надіслав відео з «Азовсталі». Я завантажувала його три дні. Там Костя казав, що вони хочуть їсти та пити, навіть втрачають свідомість від голоду. Але вони продовжували захищати кожного з нас, продовжували боротися! «Азовсталь» витримувала понад 30 авіабомб щодня, не припинялися й обстріли.

24 квітня з Костею обірвався зв’язок, у нього вимкнений телефон. Пізніше на одному з відео, яке публікувала російська сторона, я впізнала його – побитого, схудлого, травмованого. Росіяни ще й казали на відео, що українські військові зробили правильний вибір, здаючись у полон, що Зеленський їх покинув, а «азовці» – терористи. Я намагалася не слухати росіян, лише дивитися відео.


Я постійно себе запитую: «Як справи у мого хлопця? Що він їсть? Як спить? Як йому допомогти?» Але відповідей немає.


Як можна було знищити сплячих і беззбройних людей в Оленівці?! Кості немає у списках загиблих і поранених. Але це списки російської сторони, вони не підтверджені.

Міжнародний комітет Червоного Хреста гарантує полоненим збереження життя й обмін. Але російський полон – це тортури та знущання. Коли в Ізюмі забирали чоловіків, їх били струмом і допитували. Когось повертали ледь живим, а декого не повертали. Я постійно себе запитую: «Як справи у мого хлопця? Що він їсть? Як спить? Як йому допомогти?» Але відповідей немає.

«Щоби не чути обстрілів, я вдягала навушники та вмикала музику на повну гучність»

Поки мої одногрупники закінчували навчання, я перебувала в окупації. Тим часом треба було складати ЗНО на магістратуру, а це було неможливо фізично, бо вдома пропадало світло.

Гелікоптери літали постійно, по колу та дуже низько – здавалося, що можуть зачепити дах будинку. Спочатку ми падали на землю, бо не знали, чи будуть вони нас бомбити.

З часом я почала звикати до того, що «прилетіти» може будь-куди: надягала навушники та вмикала музику на повну гучність. Мені було байдуже, і це лякало.

Тому я порадилася з батьками та вирішила виїжджати до Сум, до мами свого хлопця. Розмовляли з батьками ми в неділю, а евакуація була в понеділок, тож я не встигла зібратися. У той день обстріляли евакуаційну колону. Ми вирішили перечекати ще тиждень, потім це все розтяглося на місяць.


Коли я опинилася на українській території, я просто почала плакати. Я не хотіла цього робити, але сльози лилися самі собою


Батьки відвезли мене до Печенізького водосховища, там чекала хрещена на автівці. Звісно, ми підготувалися до виїзду, повидаляли з телефонів фото та переписування, які можуть викликати підозру. Нам відносно пощастило – нас не сильно перевіряли. Але історії були різні. Наприклад, одній дівчині наказали видалити «Дію», мовляв, українські документи не потрібні, бо скоро вона отримає російський паспорт.

Коли я опинилася на українській території, я просто почала плакати. Я не хотіла цього робити, але сльози лилися самі собою. Росіянам не має пробачення.

«Хочу до Харкова, їздити на зелених «богданчиках» за десять гривень і щоб мені відтоптували ноги»

З кінця липня разом із мамою хлопця я перебуваю в Польщі, у невеликому курортному містечку. Тут доволі багато українців, але поки ми не спілкуємося – намагаюся звикнути до нових умов життя. Неподалік є невеликий аеродром, і я здригаюся від звуків літаків.

Загалом мені тут подобається, але Харків я люблю набагато більше. Дуже хочу додому, здається, буду бігти поперед автобуса, який мене везтиме до України. Хочу знову їздити на зелених «богданчиках» за десять гривень і щоб мені відтоптували ноги.

Моїм батькам також вдалося виїхати, майже одночасно зі мною, але вони виїхали через Куп’янськ, а потім через Росію вирушили до Естонії. Інші рідні залишилися в Ізюмі, виходили на зв’язок десь раз на тиждень. Брат казав, що комендантську годину збільшили, не випускали їх із дому протягом чотирьох днів (інтерв’ю записували 10 вересня).


У мене було чудове життя до війни, а зараз я не знаю, що робити далі


Я подала документи на магістратуру – сесію мені закрили, бо я гарно навчалася протягом усіх років. Наступного року я також планую закінчити військову кафедру.

Постійно намагаюся знайти хлопця на відео, якими діляться у групах родичі захисників «Азовсталі». Конференції, спілкування зі ЗМІ, петиції… Ми їх підписуємо, але не знаємо, чи справді вони допоможуть. Наприклад, просимо про те, щоби після полону захисників вивезли у треті країни на реабілітацію, і щоби до кінця війни вони більше не були учасниками бойових дій. Асоціація родин захисників створила навіть скриньку з речами першої потреби, які знадобляться військовим, коли вони повернуться.

У мене було чудове життя до війни, а зараз я не знаю, що робити далі. З мамою хлопця ми намагаємося одна одну підтримувати. Постійно думаю про Костю, навіть коли купую продукти в супермаркеті. Згадую, як ми обговорювали, які фрукти нам подобаються, а які – ні.

Колись мій хлопець подарував мені ляльку, її звуть Аліса. Я постійно її обіймаю й уявляю, що обіймаю свого хлопця – так мені стає легше. Але я хочу справжніх обіймів! І просто сказати йому, що я його люблю. Я продовжую дзвонити та писати повідомлення. Але не отримую відповіді.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.