Марина Городіщева та Денис Панченко жили разом на Салтівці в Харкові, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. На початку березня, коли обстріли посилилися, разом із батьками вони перебралися в бомбосховище у школі поряд [номер та адресу не вказуємо заради безпеки людей, які досі там переховуються]. 16 березня в будівлю влучили дві ракети, одна також впала на подвір’ї школи, ще одна – у сусідній будинок. Марина з батьками того ж дня поїхала до Дніпра, а потім – до Кривого Рогу. Денис – залишився в Харкові та працює у волонтерському фонді «Волонтерська».

Публікуємо їхню історію в межах проєкту про фіксацію воєнних злочинів спільно з «ІСАР Єднання».

Фото: Денис Панченко

«Я вважав, що нам немає чого хвилюватися… Але помилявся»

Марина Городіщева: 24 лютого я прокинулася десь о п’ятій ранку – почула вибухи. Мій хлопець Денис тоді сидів на краю ліжка та читав новини з телефона. Вибухи були дуже гучними. Ми жили з моїми батьками на Салтівці, звідки до російського кордону десь кілометрів 30. Дізналися, що біля кільцевої дороги вже танки стоять. Знайомі, які там живуть, розповідали, що вони [росіяни] повиходили з танків і курили. Думали, мабуть, що тут їх із квітами зустрічатимуть. Але отримали сильний приліт – колону в результаті розбили українські війська. До цієї кільцевої від нашого дому – хвилин 10–15 машиною.

Денис Панченко: Того дня в мене була запланована співбесіда – на довгоочікувану роботу. Мої думки були лише про те, щоб спокійно її пройти. Коли вранці я почув вибухи, то точно знав, що відбувається, що саме вибухає – раніше дивився різні відео на воєнну тематику. Я зайшов у фейсбук і побачив, що Путін говорить про якусь «спецоперацію», побачив карту, що відбувається в різних регіонах. Ми вже не лягали спати.


Коли вранці я почув вибухи, то точно знав, що відбувається, що саме вибухає

Марина казала, що треба виїжджати, але я не хотів. Я вважав, що нам немає чого хвилюватися, оскільки у випадку початку війни військові ведуть бій за головні державні будівлі, а на Салтівці їх немає, тому нас ніхто не чіпатиме. Поки – сидимо, казав я… Але помилявся. Північна Салтівка зараз – знищений район, немає жодної будівлі, яку би не зачепило від обстрілу.

Паніки в місті не було. Люди були налякані, але хаосу не було. Усі стояли в чергах, хоч чули вибухи та бачили дим прильотів, але сприймали доволі спокійно. Ніхто не гріб поза касою, так би мовити, продукти чи товари. Це мене все-таки приємно здивувало, зважаючи на ситуацію.

Марина: Відчуття були дуже дивні. Я не до кінця розуміла, що відбувається. Чимало людей їхали з міста, я дивувалася, чому вони тікають. А тепер думаю, що, мабуть, вони щось знали. Не хотілося якось вірити в це.

Ми поїхали набирати воду та закупити продукти. Уже тоді черги були довгі й до продуктових магазинів, і до заправок. Ми з Денисом розділилися – пішли в різні магазини та закупилися. Після цього поїхали додому. Ми до останнього не хотіли виїжджати з міста…

Нікуди не виходили, вибухи було чутно постійно. Спали в коридорі – накидали ковдр, покривал, подушок… З часом розуміли, коли приліт, коли виліт. Іноді спускалися в підвал будинку, але там навіть не було на що сісти, тому вирішили не спускатися. Так прожили до 3 березня. У той день після обіду ми почули сильний вибух – десь неподалік щось впало. Сильно злякалися. Будинок трясло як під час землетрусу – ніби іграшковий. Тоді ми вирішили на вечір і ніч піти в школу неподалік… Це стара школа, там вчився ще мій тато. Три поверхи та ще два – бомбосховище.

Коли починаю про це розповідати, хоч уже не вперше, але знову накривають емоції. [пауза] Мій батько – після інсульту, він маломобільний. Ми пішли спочатку вдвох із хлопцем, щоби подивитися, чи можемо залишитися в бомбосховищі. Місце було. Ми зайняли чотири місця та повернулися за батьками. Узяли ковдри, якісь речі, термоси… І кішку. Батько практично не ходить, я везла його автомобілем. Там же, біля школи, залишила автомобіль.


Коли починаю про це розповідати, хоч уже не вперше, але знову накривають емоції

«Підходячи ближче до школи, ми побачили, що в неї влучили ракети – дві в будівлю, одна впала на подвір’ї й одна – у будинок поряд»

Марина: Перша ніч була досить складна. І не тільки через страх, але й через складні побутові умови. Наша кішка весь час була в переносці. На підлозі в бомбосховищі було багато дрібних камінців, скла. Я боялась, що вона пораниться, тому не випускала її. Це додавало їй стресу. Тому наступного дня ми вирішили завести її додому. Щодня після закінчення комендантської години – о шостій ранку ми йшли додому, щоб приготувати сніданок, переодягнутися чи помитися та навідати кішку. Вона муркотіла. Думаю, їй було дуже страшно, бо іноді, коли сильно гупало, нам і в бомбосховищі було моторошно.

Сніданок ми приносили батькам. Чимало людей із бомбосховища також ішли додому, дехто приходив до школи лише ночувати, але нам було страшно так довго залишатися у квартирі. Як правило, уночі могли залишатися до сотні людей. Там також готували їжу, волонтери привозили продукти, були в тому числі продукти з Польщі, Чехії. Але ми не потребували цього, могли самі готувати. З часом щоденний графік став рутиною. Зважаючи ще й на сильне хвилювання, за десять днів я схудла на чотири кілограми.


Страшно виходити з бомбосховища після того, як чуєш звуки вибухів; іноді зникало світло, і ми сиділи в темряві

Найважче, звісно, психологічно. Страшно виходити з бомбосховища після того, як чуєш звуки вибухів; іноді зникало світло, і ми сиділи в темряві. Це було дуже виснажливо, особливо, коли не знаєш, що відбувається. Щоб відірватися, я почала грати в ігри, які були на телефоні, ходила додому, щоб зарядити його. Я працюю дистанційно – директором із маркетингу однієї сінгапурської компанії. Місяць не могла працювати, на щастя, керівництво з розумінням поставилося до моїх обставин і навіть виплатило зарплату.

Дуже сильно сумувала за домом. Усе, що здавалося раніше рутиною, так хотілося повернути. Сумувала за рідними стінами, за своїми речами. Це відчуваєш тільки тоді, коли змушений бути в підвалі.

Уже тоді я думала про варіанти евакуації – власним авто чи автобусом до Дніпра [дізналася, що їздять].

16 березня ранок був звичним – ми з хлопцем пішли додому, щоб приготувати їжу. Як правило, ми поверталися приблизно о десятій. Але того дня я дуже хотіла помити волосся – уже тиждень не було такої змоги. Було страшно взагалі дозволити собі піти в душ – що, як я роздягнусь, а щось лупне? Це ж зима, холодно… Того дня я таки наважилася. І тому ми трохи затрималися. Ми почули сильний гуркіт. Почали швидко збиратися. Я побачила, що в сусідньому дворі зайнявся автомобіль.


Усе, що здавалося раніше рутиною, так хотілося повернути

Підходячи ближче до школи, ми побачили, що в неї влучили ракети – дві в будівлю, одна впала на подвір’ї й одна – у будинок поряд. Повністю зруйноване те крило, де була актова зала школи, вікна всі повилітали. Наше авто також стояло поряд – три наскрізні дірки від ударної хвилі, на лобовому склі пішло «павутиння», був пробитий дах. Пізніше, коли їхала, чула характерне потріскування.

Я почала бігти в сторону школи – там усередині мої батьки! І побачила, що назустріч біжить мама. Інші люди також почали виходити, ніхто не постраждав, на щастя. Мама знала, що ми десь у той час мали бути біля школи та хвилювалася, чи нічого з нами не трапилось. На щастя, і з ними було все гаразд. Від удару вона впала на підлогу в бомбосховищі, сильно злякалася. Тато – також налякався, але був у нормальному стані. Він менш емоційно все це сприймає зараз.


Ми зрозуміли, що залишатися не можна

Ми зрозуміли, що залишатися не можна. Я дзвонила знайомим волонтерам, які возили людей до Дніпра – якою дорогою краще їхати. Чомусь мені від цього стало легше. Ми вибрали саме ту, якою волонтер напередодні возив людей. Щоправда, у нас була ще одна проблема – нестача пального. Я не заправляла авто, не очікувала, що доведеться їхати. Черги на заправках були довгі. Ми стали в одну з них, простояли дві години. І от уже скоро підходить наша черга, а працівник заправки в гучномовець каже, що через десять хвилин заправка зачиняється. Ми були останні в той день, кого вони заправили.

[пауза] Мені було важко поїхати без Дениса. Він із самого початку казав, що не поїде. Ми дісталися Дніпра спочатку, там переночували, а потім – до Кривого Рогу – до тітки. Було багато блокпостів, я збилася з рахунку. Але ніхто нічого не запитував – бачили автомобіль.


Ми були останні в той день, кого вони заправили

«Зараз у Харкові може впасти в будь-який момент»

Денис: Я залишився в Харкові. Не хотів сидіти та нічого не робити. Та й некомфортно було від думки, що покидаю свій дім. Якби всі поїхали, схоже було би, що «здаємо» Харків.

І в перші дні думав, чим можу бути корисним, якщо жодного дня не тримав автомат у руках.

Спочатку ми з друзями почали постити відео, що відбувається в Україні, – для поширення серед росіян, щоби вони виходили на мітинги проти війни. Я – CMMник і контент-кріейтор. Але згодом зрозуміли, що їх це влаштовує. І вирішив не витрачати ні свій час на це, ні гроші на таргетування.


І в перші дні думав, чим можу бути корисним, якщо жодного дня не тримав автомат у руках

Тоді я пішов у волонтерський фонд «Волонтерська». Звісно, це все чергувалося з перебуванням у підвалі з мамою – спочатку в багатоповерхівці, де вона, а тепер і я, живемо, а потім у тій розбитій школі – у бомбосховищі. Коли чергую у волонтерському центрі, то залишаюся там на ночівлю.

У волонтерському центрі ми фасуємо продукти, ліки. У нас приходять запити – кому що потрібно. Ми розфасовуємо все в пакети, передаємо водіям, а вони вже розвозять районами міста чи області. Здебільшого опікувалися тими, хто не може вийти в магазин чи аптеку. Але допомагаємо й військовим – от нещодавно зібрали майже 64 тисяч євро на безпілотник, який передамо військовим.

Люди дзвонять на гарячу лінію та залишають заявки, що їм необхідно з продуктів чи ліків. Є люди, які віддають згодом свою консервацію чи ліки, якщо їм не потрібні вже, щоб ми передали іншим. І це дійсно радує. Заради таких людей і працюю. Є, звісно, ті, кому щось не подобається, хто хоче інших продуктів, але такі випадки – поодинокі. Ми намагаємося забезпечити тих, хто залишився, базовими речами. Якщо водії їдуть в область, то не розфасовуємо, просто даємо мішок макаронів, наприклад, чи крупи, консерви тощо.

Допомоги не буває забагато. Тим більше є люди, які й до війни не могли прожити на пенсію чи соцдопомогу, а тепер – тим паче.


Допомоги не буває забагато. Тим більше є люди, які й до війни не могли прожити на пенсію чи соцдопомогу, а тепер – тим паче

Чимало людей повертаються зараз до Харкова, знову з’являються затори. Раніше виникало якесь апокаліптичне відчуття, коли йдеш у центрі в час пік, а вулиці – порожні. Зазвичай центр був завжди переповнений людьми й автомобілями. Та попри те, що обстріли продовжуються, місто – дуже чисте, треба віддати належне комунальникам і волонтерам.

Певний період місто жило, так би мовити, за графіком: приблизно о 23:00 щось вилітало з Бєлгорода – у міських пабліках уже почали жартувати: «вилетіла якась «блєдіна» («блєдіна» – ракета), і ми чекали, поки впаде – це, як правило, хвилина-дві, а тоді йшли спати. Згодом графік змінився. Зараз у Харкові може впасти в будь-який момент, тому я завжди маю аптечку. Сподіваюся, не стане в пригоді.

Тиждень тому я збирався у волонтерський центр. Вийшов із будинку. Довго викликав таксі, але воно не їхало, і я пішов на автобус. Через пів години у сусідній під’їзд прилетіло – чи то уламок, чи якась вибухівка. У той час місто часто обстрілювали, особливо зупинки транспорту в години пік… Спосіб залякати людей. Тому я керуюсь правилом: нехуй шастать зайвий раз. [посміхається]

Мама на момент обстрілу була вдома, збиралася кота відвезти в клініку. Злякалася. Подзвонила, чи мене не зачепило. На щастя, будинок не сильно постраждав, кілька балконів зруйновані. От я в нашій квартирі якраз – із вами розмовляю. А на Північній Салтівці є будинки повністю непридатні для життя. Шкода, звісно, людині залишитися без житла. Будемо будувати щось нове – уже сучасну забудову зі сховищами. Цим ми дамо чітке посилання Росії: якщо нас попробуєте знищити, ми збудуємо ще краще, а ви залишитеся в тому ж лайні, у якому є. Ми вже пожили з радянським надбанням, тепер треба будувати сучасне.

Марина: Дуже хочеться додому, люблю своє місто. Наша кішка вже кілька днів залазить у переноску, ніби показує нам, що пора повертатися. [посміхається] Але чи буде моє життя таким самим, як раніше… Чимало моїх друзів виїхали – хто в Київ переселився на певний час, хто за кордоном і не планує повертатися. В Україні залишилися дві подруги з чотирьох, з якими я тісно дружила, бачилися кілька разів на тиждень... Тут, у Кривому Розі, не відчуваю, що це моє місто. Навіть абонемент у спортзал не можу наважитися купити. Таке враження, що я завмерла, чекаючи, коли повернуся до свого минулого життя. Чекаю на перемогу!


Прилетіло – ну, добре, що хоча би не в нас

Денис: Я читав, що люди, які живуть у центрі конфлікту, – менш стурбовані. Ті, хто залишився в місті, уже чули вибухи, бачили розруху, чутливість сприйняття після цього пригнічується. Прилетіло – ну, добре, що хоча би не в нас. Ми взагалі в групах починаємо жартувати більше, щоб легше все це переживати.

Харків – вдруге вистояв. Я вважаю його містом-щасливчиком. У березні 2014 року вперше дали пизди русні, вибачте, з великими втратами, але дали. А тепер – удруге. Завдяки людям, які зорганізувалися, місто вижило. Хоча, коли бачу відоси з Маріуполя, розумію, що моє рішення могло бути іншим.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.