СпецпроєктиХати-мазанки як сучасне житло?
Як столяр Микола Степанець повертає тренд на українську етніку
«Усі матеріали для будівництва ось тут – під ногами»
Робота руками – це новий чорний. Утомлені діджиталом, ми повертаємося до глини, заліза, дерева, фарби, аби створити щось фізичне. Справжнє.
Філософія сміливості та творчості близька американському віскі Bulleit, яке формує навколо себе спільноту творців. Разом із брендом ми продовжуємо серію історій «Мрії, сильніші за страх» про людей, які створюють.
Наш наступний герой – Микола Степанець, який вже 10 років виготовляє неідеальні, але тому й унікальні меблі. Його вироби можна побачити, помацати, навіть посидіти на них у київських закладах «Хлібний», Hum-Hum, «Хармс», а ще у PR Bar, «Косатці», Marokana тощо. Три місяці тому Микола переїхав на хутір Балики Київської області, де вже рік керує будівництвом хати-мазанки, у якій тепер живе. Степанець разом із друзями організовує толоки, куди запрошує сусідів і гостей із міст, прославляє ремісничу традицію та рекомендує всім частіше працювати руками – задля власного щастя.
Хронологія
власної справи
20
11
13
14
15
18
19
20
21
Працював у громадянській організації «Ґараж Ґенг», еволюцією якої став перший в Україні краудфандинг – «Спільнокошт». До появи цього проєкту ми з командою багато подорожували, вигадували атракційні меблі, організовували заходи, активно проводили час, а потім творча робота перетворилася на офісну. У мене почала боліти голова, я став нудьгувати, знизилася працездатність. Тож я взяв собі невелику відпустку, щоб зробити додому меблі, й настільки цим захопився, що працювати в офісі вже не зміг.
До мене звернувся шалений шеф ресторану «Канапа» Артем Уразаєв із проханням зробити екстравагантний посуд для його закладу, а потім і для багатьох інших закладів Дмитра Борисова.
Революція. Люди ще більше звернулися до себе та своїх мрій. Знайомі відкривали заклади та книжкові крамниці – вони й стали моїми першими великими клієнтами. Тоді я орендував простий будівельний вагончик біля свого будинку, з якого зробив майстерню. До цього я працював у квартирі на балконі. А потім сталася й перша майстерня в центрі міста – в Будинку вчених.
Одного дня мені зателефонували відразу троє знайомих з однаковим запитом – «Ми будуємо бар і хочемо, щоб ти робив меблі». З одним із них, власником київського PR Bar Віталієм Маначинським, ми тепер міцно дружимо. А наприкінці 2015 року я відкрив велику майстерню в одному з павільйонів ВДНГ й оселився там на 3 роки.
Майстерня переїхала на Поділ. Тоді ж у мене вперше трапилося вигорання від роботи та стресу.
Паша Нікандров, колишній співвласник закладу «Можжевельник», став моїм бізнес-партнером. Він узяв на себе фінансовий облік та адміністрування проєктів, що дуже важливо в компанії із творчою людиною, як я.
З другом та однодумцем Ян Лебедь почав керувати капітальною реставрацією мазанки на хуторі Балики, яке тривало рік.
Остаточно оселився на хуторі Балики.
2011
2013
2014
2015
2018
2019
2020
2021
Працював у громадянській організації «Ґараж Ґенг», еволюцією якої став перший в Україні краудфандинг – «Спільнокошт». До появи цього проєкту ми з командою багато подорожували, вигадували атракційні меблі, організовували заходи, активно проводили час, а потім творча робота перетворилася на офісну. У мене почала боліти голова, я став нудьгувати, знизилася працездатність. Тож я взяв собі невелику відпустку, щоб зробити додому меблі, й настільки цим захопився, що працювати в офісі вже не зміг.
До мене звернувся шалений шеф ресторану «Канапа» Артем Уразаєв із проханням зробити екстравагантний посуд для його закладу, а потім і для багатьох інших закладів Дмитра Борисова.
Революція. Люди ще більше звернулися до себе та своїх мрій. Знайомі відкривали заклади та книжкові крамниці – вони й стали моїми першими великими клієнтами. Тоді я орендував простий будівельний вагончик біля свого будинку, з якого зробив майстерню. До цього я працював у квартирі на балконі. А потім сталася й перша майстерня в центрі міста – в Будинку вчених.
Одного дня мені зателефонували відразу троє знайомих з однаковим запитом – «Ми будуємо бар і хочемо, щоб ти робив меблі». З одним із них, власником київського PR Bar Віталієм Маначинським, ми тепер міцно дружимо. А наприкінці 2015 року я відкрив велику майстерню в одному з павільйонів ВДНГ та оселився там на 3 роки.
Майстерня переїхала на Поділ. Тоді ж у мене вперше трапилося вигорання від роботи та стресу.
Паша Нікандров, колишній співвласник закладу «Можжевельник», став моїм бізнес-партнером. Він узяв на себе фінансовий облік та адміністрування проєктами, що дуже важливо в компанії із творчою людиною, як я.
З другом та однодумцем Ян Лебедь почав керувати капітальною реставрацією мазанки на хуторі Балики, яке тривало рік.
Остаточно оселився на хуторі Балики.
Учителі із промзони
10 років тому «у глушині» або на території київських промзон були такі собі мужички, які переважно працювали «за класикою» та не завжди поважно ставилися до стилю лофт, який тоді тільки з’являвся. Вони не розуміли, що це за іржавий метал і дерево в маслі? Можна ж лаком покрити! Тому «прогресивні» замовники не могли пояснити тогочасним ремісникам, що їм потрібно. І от був я – людина, що знала і смаки замовника, і могла перекласти це на мову майстрів. Спочатку я був посередником: спілкувався із клієнтом, з’ясовував, що йому конкретно потрібно, брав гроші, йшов до мужичка в робі, все йому ретельно пояснював і спостерігав за процесом виготовлення витвору, а з часом і сам брав участь у створенні предметів.
У мене було два такі серйозні учителі-ремісники – Фелікс Іщенко та майстер Карен. З ними я повірив у те, що столяр може бути гордим персонажем, який робить те, що йому подобається. Адже 10 років тому столяр сприймався як «напевно, у людини не вистачило грошей, аби нормально вивчитися».
Спочатку мої вчителі говорили, що я – бракороб, тому що часто мої експерименти приводили до того, що вони вважали виробничим браком. Але саме це купувалося найбільше, тому що було чимось справжнім. Мої речі відрізнялися простотою та неідеальністю.
Перші вироби
та перші клієнти
Робота у громадській організації дозволила мені зібрати хороший соціальний капітал із молодих людей, які тільки починали відкривати свої маленькі бізнеси – кожен мріяв відкрити кав’ярню, книжкову крамницю, магазин вінілу тощо. Вони побачили, що я працюю з деревом, і стали питати: «А ти можеш таке зробити?». Це були різні й іноді дивні речі, наприклад, модульна стінка для листівок із фанери та дроту.
Мої вироби – це те, що не завжди можна замовити в інших майстрів. Оригінальна річ, за яку вони не беруться, тому що раніше такого не робили – їм простіше виготовити 10 однакових столів і продати їх, ніж пірнути у творчий пошук. А мені цікавий пошук, а не серійне виробництво. Тому я досі вчуся й у мене досі є вчителі. Зараз мені цікаво досліджувати скульптуру й хочеться займатися художніми практиками, які б ґрунтувалися на моїх внутрішніх пошуках в області мистецтва. Я копаю вглиб, до джерел ремесла.
Зараз на один виріб у нас іде в середньому два-три тижні, а на меблі для закладів – може, й місяць. За весь цей час ми створили понад 1000 екземплярів.
Примітивне будівництво
як новий тренд
Раніше людині, щоб побудувати хату-мазанку, не потрібно було замовляти архітектора й везти якусь команду будівельників здалеку. Як правило, в селі було кілька людей, які все всім будували та знали, які матеріали можна використовувати. Глина – три метри від будинку, дерево – в лісі стоїть, сусід Василь – під боком, він допоможе. Все під рукою. Тому це можна назвати примітивним народним будівництвом – як уся народна творчість. Локальні матеріали, локальні практики, локальні майстри.
Я почав займатися примітивним будівництвом рік тому, коли стався ковід і найперший локдаун. Тут варто згадати Яна, колишнього співвласника київського бару «Можжевельник», тому що саме з ним ми затіяли цей проєкт. Рік тому я робив меблі для закладів, а Ян займався житлом для гостей міста, й у нас обох майже повністю призупинилася діяльність. Ми приїхали на хутір Балики та стали думати, що нам робити. Товариш Яна – Мар’ян Андрусенко тоді наштовхнув нас на думку: «Хлопці, в Україні великий фонд мазанок, але ніхто не знає, що з ними робити. Це цікавий виклик, вам не здається?». Ми подумали й усвідомили, що я – столяр, а Ян працює з гостинністю, тому ми цілком можемо зробити сучасну мазанку. Ми її відреставруємо й покажемо, що вона може бути екологічною, комфортною для життя, сучасною й одночасно локальною, тому що всі матеріали для будівництва ось тут – під ногами.
Я почав займатися примітивним будівництвом рік тому, коли стався ковід і найперший локдаун. Тут варто згадати Яна, колишнього співвласника київського бару «Можжевельник», тому що саме з ним ми затіяли цей проєкт. Рік тому я робив меблі для закладів, а Ян займався житлом для гостей міста, й у нас обох майже повністю призупинилася діяльність. Ми приїхали на хутір Балики та стали думати, що нам робити. Товариш Яна – Мар’ян Андрусенко тоді наштовхнув нас на думку: «Хлопці, в Україні великий фонд мазанок, але ніхто не знає, що з ними робити. Це цікавий виклик, вам не здається?». Ми подумали й усвідомили, що я – столяр, а Ян працює з гостинністю, тому ми цілком можемо зробити сучасну мазанку. Ми її відреставруємо й покажемо, що вона може бути екологічною, комфортною для життя, сучасною й одночасно локальною, тому що всі матеріали для будівництва ось тут – під ногами.
Локальні матеріали, локальні практики, локальні майстри.
Люди з міст купують собі ділянку землі, їздять на дачі, хочуть відпочити в якомусь готельному комплексі. Ми вирішили трохи перенаправити цей корабель у бік етніки: соломи, глини, дерева. Закупилися книжками з етнографії, історії, археології та пірнули в дослідження.
Рік ми керували будівництвом, шукали майстрів із глини та з кожним днем упевнювалися, що українська естетика в архітектурі та матеріалах – це дуже круто. Так будівництво переросло у проєкт «Курінь», у якому ми з партнером Андрієм Батіним будуватимемо тимчасове примітивне житло, яке можна швидко розмістити, наприклад, на фестивалі, або в межах готельного комплексу, або на своїй землі як літній будиночок, або поки будується капітальний будинок. «Курінь» буде доступний до замовлення. Ми будемо консультувати людей, які захочуть самі собі його побудувати. Ми за відкритий дизайн і розвиток самостійного будівництва.
Також ми організовували толоки – це така традиційна практика, яка об’єднувала людей, що живуть в одному місці. Наприклад, допомогти комусь зібрати урожай або побудувати хату. У нас вийшло зробити ремісничу толоку, коли всі закидали мазанку глиною. Того року ми зробили три толоки й залучили приблизно 250 осіб. Це був практично фестиваль, на який до нас в основному приїжджали з Києва. Люди працювали, робили душ, кидали глину, копали сходинки. Потім ми всі разом готували їжу, влаштовували вечірки, плавали з екскурсією на катері на острови, ходили купатися.
Команда та клієнти
З кожним роком проєктів стає все більше, і їхня складність росте. На самому початку я брав собі помічників, але це були непостійні одиниці, які з часом змінювалися. У Києві є майстерня, у якій Павло, мій компаньйон, займається місцевими проєктами – від закладів до квартир. А я на хуторі експериментую: відкриваю нові напрями із примітивного будівництва та протоскульптури.
Практично всі мої робітники (теперішні та колишні) – це дуже різні люди, у яких був тільки мінімальний досвід роботи з деревом, але їм хотілося спробувати. Це вчені, IT-працівники, менеджери, фінансисти тощо. Хтось із них потім відкрив власний проєкт. Зараз у майстерні працює троє людей, але процес роботи над виробом відбувається не тільки там.
Сьогодні ми робимо багато дерева для проєкту «Хлібний». Якось моя колишня дружина, яка працювала в ресторанному бізнесі, познайомила мене з шефом із «Канапи» – й ось він, досить амбітний та екстравагантний, просив мене робити дивні речі. Наприклад, тарілку із прозорою кришкою, під якою повзають равлики. Йому моя робота сподобалася, ба більше – він купив її дорожче, ніж більш «прилизаний» аналог, тому що в моєму примірнику було видно, що це ручна праця. І я зрозумів, що в цьому моя сила.
Потім я робив меблі й посуд для інших закладів Дмитра Борисова – «Барсук», Oxota na ovets, «Риболов». Борисов теж новатор, тому йому хотілося дивних предметів, яких до цього в Україні не було. Потім був PR Bar, а пізніше на мене вийшов Олег Волосовський, власник Loft Buro. З ним ми співпрацювали тричі, він нас запрошував, коли потрібно було зробити складний творчий виріб, що стане центральним і найвиразнішим у приміщенні. Так, наприклад, у заклад «Марокана» ми робили шефський стіл зі столітньої тополі. Для виробу ми розрізали стовбур поперек, аби показати виразні річні кільця життя дерева. У бар «Косатка» я зробив свій перший лофт-стіл із металу та грубого дерева. Тоді це був один із перших хіпстерських крутих закладів у місті. Серед них був ще й «Можжевельник», звісно, туди я теж робив меблі.
Ми багато експериментуємо з матеріалами й обробкою, працюємо навіть із тканиною та друком на ній. Мені взагалі подобається будь-яке дерево, а от мій партнер Паша вболіває за метал, текстиль і скло.
У нас вийшло зробити ремісничу толоку, коли всі закидали мазанку глиною. Того року ми зробили три толоки й залучили 250 осіб.
Робота руками та сила
неідеальних речей
Для мене ручна праця – це реалізація свого шляху. Набагато цінніше зробити не надто рівно, але самому і для себе, ніж дивитися на ідеальні предмети та перейматися тим, що ти поруч із ними якийсь неідеальний.
Робота руками, як я вважаю, це моє покликання. У Сковороди є такий термін «споріднена справа» – це про мене та ремісництво. Мої діди та прадіди на півночі України будували водяні й вітряні млини. Мене це сильно увімкнуло, я зрозумів, що інтуїтивно, коли ухвалюю якесь рішення в цій сфері, – воно працює. У мене немає профільної освіти, але коли я беру в руки дерево, в мене все виходить.
У світі превалює концепція перфекціонізму – наприклад, Ikea з їхніми ідеальними, часто складними для реалізації, формами, філософія гаджетів Джобса. Коли людина дивиться на таку річ, то, як мені здається, віддаляється від ручної праці, тому що зробити щось собі додому таким ідеальним складно. Але можна зробити по-іншому й отримати задоволення. Так само й із мазанкою – якщо на неї подивитися, то тут немає нічого рівного, вікно трохи криве, вона сама вся коситься. Проте в ній я відчуваю себе спокійно, тому що не думаю, що в порівнянні з нею я якийсь «кривий».
Робота руками та сила неідеальних речей
Робота руками, як я вважаю, це моє покликання. У Сковороди є такий термін «споріднена справа» – це про мене та ремісництво. Мої діди та прадіди на півночі України будували водяні й вітряні млини. Мене це сильно увімкнуло, я зрозумів, що інтуїтивно, коли ухвалюю якесь рішення в цій сфері, – воно працює. У мене немає профільної освіти, але коли я беру в руки дерево, в мене все виходить.
Для мене ручна праця – це реалізація свого шляху. Набагато цінніше зробити не надто рівно, але самому і для себе, ніж дивитися на ідеальні предмети та перейматися тим, що ти поруч із ними якийсь неідеальний.
У світі превалює концепція перфекціонізму – наприклад, Ikea з їхніми ідеальними, часто складними для реалізації, формами, філософія гаджетів Джобса. Коли людина дивиться на таку річ, то, як мені здається, віддаляється від ручної праці, тому що зробити щось собі додому таким ідеальним складно. Але можна зробити по-іншому й отримати задоволення. Так само й із мазанкою – якщо на неї подивитися, то тут немає нічого рівного, вікно трохи криве, вона сама вся коситься. Проте в ній я відчуваю себе спокійно, тому що не думаю, що в порівнянні з нею я якийсь «кривий».
Про творче вигорання
Навіть займаючись улюбленою справою, ти можеш зламатися на тому, що все хочеш зробити сам. У 2018 році так вийшло й у мене, тому що я був і засновником, і столяром, і бухгалтером, і SMM-фахівцем. Я втомився, прийшло вигорання. При цьому кинути все й піти в іншу справу не було й думки – натомість я зрозумів, що потрібно залучити людину, яка буде займатися тим, що не дуже цікаво мені, але що буде чіпляти її. І ось Паша – ідеальний партнер, тому що йому цікаво все організувати, систематизувати, вести чіткий облік й таблички. А я консультую та знаходжу клієнтів, перенаправляю їх до Паші й розвиваю інші напрями.
Про важливість колаборації для бізнесу
У нас є творчо-виробничі колаборації – це партнери-майстерні, з якими ми обмінюємося клієнтами або спільно беремо замовлення. Так ми комплексно виконуємо проєкти. Щобільше, ми переконаємо цих фахівців у тому, що те, що ми придумали й хочемо втілити в життя, варто робити, навіть якщо це не відповідає якимось нормам. У багатьох працівників цехів у нашій присутності вже око починає смикатися. (сміється)
Колаборація – це можливість створити щось нове, на що твоїх ресурсів і знань може не вистачити. Колаборації – це наступний рівень ремісничої діяльності. Не можна робити колаби, поки ти не реалізувався як майстер, тому що ти будеш ревнувати, тягнути на себе ковдру, казати щось типу: «Ну це ж моє замовлення» й інші дитячі історії. А колаборація – це коли об’єднуються дві дорослі незалежні одиниці.
Після 10 років досвіду можу сказати, що ми підходимо до того, щоб постити в соцмережі виріб і писати: «У співпраці», «З допомогою», «Завдяки», «Пліч-о-пліч», «З такою-то майстернею». Це розвиває всіх, відбувається обмін соціальним капіталом, досвідом. І, що особливо важливо для мене, ремісників стає більше, вони стають красивішими, багатшими й упевненішими в собі.
Після 10 років досвіду можу сказати, що ми підходимо до того, щоб постити в соцмережі виріб і писати: «У співпраці», «З допомогою», «Завдяки», «Пліч-о-пліч», «З такою-то майстернею». Це розвиває всіх, відбувається обмін соціальним капіталом, досвідом. І, що особливо важливо для мене, ремісників стає більше, вони стають красивішими, багатшими й упевненішими в собі.
Справжні речі – неідеальні.
Як і кожен із нас.
І в цьому головна краса й сила крафтових виробників.
Вони щирі, вони одні з нас
Ця філософія простоти й відкритості близька і бренду Bulleit
У 1830-ті роки в американському штаті Кентуккі Август Буллет створив бурбон за особливою рецептурою: через високий уміст жита його смак був більш пряний і яскравий, ніж в інших бурбонів. Проте виробництво раптово припинилося, коли після кількох десятиріч успішного виробництва Август таємничо зник дорогою в Новий Орлеан разом із запасом алкоголю.
Через кілька поколінь, у 1987 році, той самий рецепт відновив його прапраправнук Том Буллет. Заради цієї сміливої мрії Том наважився на кардинальні зміни в житті: він залишив успішну кар’єру юриста та здійснив свою мрію про відновлення сімейного виробництва.
І в нього вийшло.
Сам Том завжди вважав, що частка успіху бренда належить барменам і споживачам, які передавали рекомендації з вуст в уста та розвивали все більшу прихильність до Bulleit. Так почалася історія цілої спільноти людей, які надихаються сміливістю творити.
інші матеріали серії
Made For #1
Це люди, які
власноруч збирають будинки на колесах
Анатолій Бурбеза та його будинки Lifestylecamper, що об’їздили весь світ
Made For #2
Я з 1999 року
створюю кастомні
байки
Сергій Ткаченко та його майстерня мотоциклів Moto Voodoo Kustom
Made For #3
Що таке апсайкл
і гендерно-
нейтральний одяг?
Дизайнерка Яся Хоменко
та її шлях у дизайні
Made For #4
«Коли звучить
уперше, відбувається
магія»
Як Віталій Потоцький виробляє дизайнерські автономні колонки
Made For #5
Я роблю стімпанк-маски для Givenchy, Slipknot і Рідлі Скотта
Фантастичний всесвіт харків’янина Сергія Петрова та студії Bob Basset
Made For #6
«Я створюю
окуляри
з кави».
Історія Максима Гавриленка та його крафтового бренда Ochis
Матеріал підготовлено за підтримки
Коментарі
Підписатись