Воєнні злочиниНам вдалося повернути дітей з російського полону. Записали три історії батьків

Депортація українських дітей до Росії та спроба знищити їхню ідентичність, змінюючи їм документи чи незаконно всиновлюючи їх, підпадає під ознаки геноциду – одного з чотирьох міжнародних злочинів.

У середині березня цього року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Російської Федерації Володимира Путіна й уповноваженої з прав дитини РФ Марії Львової-Бєлової щодо незаконної депортації й переміщення дітей з окупованих територій України до РФ. За офіційною статистикою, станом на 10 липня, майже 19,5 тисячі дітей примусово депортували або вивезли в РФ. Росія ж говорить про 744 тисячі українських дітей, що перебувають на її території.

Як Росія викрадає українських дітей і як їх повертають на батьківщину? Редакція The Village Україна поспілкувалася з батьками, яким удалося повернути дітей в Україну з російського полону.

Подружжя військових Катерини Скопіної й Ігоря Дмитриковського разом із донькою Анною-Марією жили в Маріуполі до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. 21 лютого 2022 року Катерину і її чоловіка викликали за бойовою тривогою. Вони вирішили відвезти дівчинку до батьків чоловіка в село Новокраснівка Маріупольського району. Подружжя домовилося з ними, що вони візьмуть їхній автомобіль і завезуть внучку до батьків Катерини у Львів й самі там залишаться на період активних бойових дій. «Та цю домовленість вони не виконали», – розповідає Скопіна.

Із 12 на 13 квітня Скопіна потрапила в полон разом із близько півтора тисячами військових, котрі перебували на заводі імені Ілліча. Спочатку її й інших полонених помістили в колонію в Оленівці, а згодом вивезли в Росію – спочатку в Таганрог, потім Бєлгородську, Курську області, Курськ. Згодом Катерину обміняли після восьми місяців полону. Її чоловік також потрапив у полон і перебував там понад рік – до кінця квітня цього року.

Після повернення з полону Катерина Скопіна дізналася, що її донька так і залишилася в окупації. Спершу батьки чоловіка дозволяли їй спілкуватися з донькою по телефону, та згодом сказали, мовляв, вона росіянка. «Не хотіли віддавати [дитину], бо ми військові. Вони цим маніпулювали, шантажували…» – каже Скопіна.

Катерина припускає, що свекор і свекруха могли оформити російські документи на дитину, але точно про це не знає. Вона написала заяву в поліцію про викрадення дочки та зверталася в правозахисні організації й державні органи, щоб її повернути. Жінці зателефонували з офісу омбудсмана й допомогли повернути дівчинку 8 травня. Нині сім’я живе в Києві, батьки продовжують нести службу. «Треба щось робити щодня, не впадати в розпач, а робити», – радить Катерина тим, хто добивається повернення дітей з окупованих територій чи РФ.

Мама 14-річної Софії Алєся Савінська не одразу дізналася про те, що її дочка перебуває в таборі в Анапі. Сімʼя жила в Херсоні на момент повномасштабного вторгнення.

Донька ходила в школу в іншому районі міста, а тому п’ять днів на тиждень жила з бабусею. А на вихідних поверталася додому. Із вересня минулого року в школі почали вчити дітей за російською програмою. Алєся була проти, щоб Софія продовжувала там навчатися, але вона з бабусею вирішила по-іншому – і дівчина таки пішла в школу.

Згодом у школі почали запрошувати дітей у табір в РФ. Алєся знову заперечила на запитання Софії. «А 14 жовтня мені зателефонувала подруга, наші діти вчилися разом. Вона сказала, що Софія вже на лівому березі і їде в табір. Я почала телефонувати бабусі Софії, ніхто не брав слухавки. Згодом написали мені смс, що, мовляв, вони десь у селі в подруги бабусі й там немає зв’язку. Тобто надурили мене.. І так було днів десять, після чого донька написала мені в телеграмі, що дійсно вона поїхала в табір, зізналася. Але нічого конкретно не сказала, у якому таборі, з ким. Просто періодично писала, що з нею все добре», – розповідає Алєся Савінська.

На початку грудня вона поїхала з Херсона через сильні обстріли міста після деокупації, але перед цим подала заяву в поліцію про викрадення дочки. А наприкінці цього ж місяця їй написала донька, що хоче додому і щоб Алєся її забрала.

Савінській допомогли повернути доньку волонтери організації Save Ukraine. Вони взяли квитки, проклали маршрут через Польщу, Білорусь у Росію. Але просили її забрати також ще двох дітей із Криму. Бабуся цих діток померла по дорозі в РФ. Алєся змогла забрали лише одну дівчину, іншу, імовірно, удочерили в Росії.

На білоруському кордоні Алєсю допитували півтори години, випитували мету візиту. «Питали, чому їду. У мене була історія, але вона не склалася... Поки не дізналися правду, не відпустили… А в Росії вже була більш підготовлена, там допит тривав близько 20–30 хвилин», – каже Катерина, не розповідаючи деталей.

За донькою вона поїхала в Краснодарський край. Свекруха оформила всі документи про відмову від опікунства, і мама забрала дівчину. «Софія висновків ніяких не зробила. Їй було там добре, там була бабуся, бабуся завжди добра. А мама погана… Вона навіть не розуміє, чим це могло закінчитися», – сумно каже жінка.

16-річна Аліна Ковальова із села Новокаїри Бериславського району Херсонської області вирушила до російського міста Ковилкіно в Мордовії. Її вмовила поїхати туди сусідка Євгенія, якій дівчина допомагала з дітьми.

Мама дівчини – Світлана Попова – не знала про наміри доньки й після її виїзду не могла сконтактувати з нею близько пів року. «У цієї Жені п’ятеро дітей, от дочка ходила допомагати, няньчити. А сама сусідка до «руських» бігала. Ну і якось сказала моїй Аліні, що от прийдуть українські й будуть усіх убивать, хто з росіянами співпрацював. Я їй кажу: ти ж дитина… Ну давали вам ті «руські» згущонку, тушонку… Це ж не означає співпрацювати». Вони всім давали, треба ж було якось дев’ять місяців жити в окупації. Додому приносили», – розповідає Світлана.

За її словами, сусідці все ж довелося вмовити її дочку поїхати в Росію. Потайки Аліна вкрала свідоцтво про народження й поїхала із Женею, нічого не сказавши матері.

«У Криму Аліні зробили російське свідоцтво, а в Мордовії, де їх поселили, Женя оформила на неї опікунство й отримувала опікунські… Купила собі будинок, квартиру…» – зазначає Попова.

Знайти сусідку вона змогла лише за пів року: та зареєструвала нову сторінку у соцмережі Facebook, у її «друзях» знайшли нову сторінку Аліни. «Ми почали переписуватися, і я написала, що приїду й заберу її. Коли Женя про це дізналася, то розбила телефон доньки, щоб та зі мною не спілкувалася. Але коли я приїхала були готові всі документи: Женя написала відмову від опікунства й відправила Аліну в Рузаївку, у реабілітаційний центр. Коли я приїхала, Аліна вже чотири дні там була», – каже Світлана.

Дорога в Росію була дуже складна, три ночі жінки, котрі їхали за дітьми, не спали. Та труднощів з оформленням документів, щоб вивезти Аліну, у Світлани не виникло.

«[Аліна] сказала, що більше не хоче туди… А нещодавно в мене двоє онуків народилося [у Світлани восьмеро дітей] у Кривому Розі, де ми зараз всі мешкаємо. Нехай своїх няньчить», – каже Попова й усміхається.

Обкладинка та фото: Офіс президента