«Мурали – наша відповідь на російську агресію на культурному фронті», – сказала заступниця міністра закордонних справ Еміне Джапарова, представляючи проєкт The Wall, у межах якого в п’яти містах: Відні, Берліні, Марселі, Брюсселі та Найробі – створили монументальні роботи, присвячені Україні.

The Wall – культурний проєкт, який реалізували агенція Port та Український інститут за підтримки МЗС. Водночас мурали як реакція на війну з’являються стихійно з ініціативи самих митців по всьому світу – у Німеччині, Франції, Литві, Чехії, Грузії, Сполучених Штатах.

На стінах українських міст муралісти тепер зображують здебільшого символи спротиву російській агресії. Так, у Києві вже є мурали зі «Святою Джавеліною», псом Патроном, рятувальниками ДСНС, «Привидами Києва».

У цьому матеріалі досліджуємо, як поява патріотичного стритарту впливає на міський простір. Про що митці й арткуратори вважають за доцільне комунікувати на стінах будинків? Хто дає дозвіл на створення муралів? І чи є ризик спотворити місто артами на тему війни?

Поспілкувалися про це з арткураторкою Катею Тейлор, художницями, а також з авторами низки київських муралів (зокрема, «Святої Джавеліни»), компанією Kailas-V.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Мурал «Привиди Києва» авторства Андрія Ковтуна на вулиці Межигірській у Києві. Фото: Кирило Тимошенко

«Робота в міському просторі має бути ще більш етичною, ніж коли ти працюєш у галереї»


З пропозицією реалізувати проєкт із муралами в європейських містах Український інститут звернувся до агенції культурного менеджменту Port. Мистецтвознавиця й засновниця агенції Катя Тейлор придумала концепцію The Wall. Задум полягав у тому, щоб українські й іноземні художники створювали колаборативні роботи про спільні цінності, як-от свободу, демократію та єдність.

Команда The Wall реалізувала мурали у Відні, Берліні, Марселі та Брюсселі, ще одну роботу створили в Африці – у столиці Кенії Найробі.

Мурал, створений у межах проєкту The Wall у Відні. Автори муралу – українець Микита Кравцов і французький художник Венсан Паронно. Фото: Port
Мурал Unfolding Windows у Марселі авторства Данила Ковача та бразильської художниці Джулії Мота Альбукерке. Фото: Port

Робота куратора мурал-проєкту полягає в тому, щоб прописати концепцію, обрати художників, затвердити ескіз, пояснює Катя Тейлор. Водночас куратор має вирішувати низку практичних проблем. «Дуже часто це виходить за межі романтичної ідеї, що я просто пишу в чистому, світлому кабінеті концепцію. Наприклад, у Найробі я вела перемовини з паркувальником, який не хотів надати нам простір для техніки», – розповідає Тейлор.

І все ж створення концепції можна назвати найбільш відповідальним завданням куратора, адже так він визначає, про що художники комунікуватимуть у міському просторі.

«Мистецтво у громадському просторі, на відміну від, скажімо, музейних виставок, звертається до всіх, хто з ним стикається [спонтанно – ред.] Тобто, якщо ми просимо людину прийти до музею, то це додаткова «перешкода». Якщо ж глядач стикається з мистецтвом на вулиці, він не робить спеціальних зусиль. І з усім тим зустрічається з найважливішим порядком денним дорогою на роботу, додому, відводячи дитину в садок або купуючи кебаб у кіоску», – розповідала мистецтвознавиця, пояснюючи, у чому взагалі полягає важливість муралів про Україну в європейських містах.

Мурал Flower of Democracy в Берліні створили український художник Андрій Кальков і німецький стритартист DXTR the Weird (Dennis Schuster). Фото: Катя Тейлор

Так, незапланована «зустріч» із муралом, що розповідає про спільне майбутнє України та Європи, може залишити слід у пам’яті глядача й у майбутньому вплинути на його рішення та політичні вибори, вважає Тейлор.

Не зображувати на будівлях воєнну агресію або зброю – правило, яким керувалися за замовчуванням. В окремих випадках із місцевим контекстом потрібно було працювати особливо обережно, відзначає арткураторка.

Наприклад, у Кенії, щоб направити художників, окрім загальної концепції, потрібно було прописати детальний бриф. «Там дуже специфічний контекст, який українці часто не знають. Обізнаність із ситуацією в Україні в кенійців доволі низька, і тому коридор творчої думки був набагато вужчим [ніж у Європі – ред.] Точніше, мені треба було його свідомо звузити, щоб донести до місцевих дуже доступний меседж про те, що ж робить Україна та чому кенійці мають звертати на нас увагу», – розповідає Тейлор.

Зрештою, у муралі вирішили використати меседж про те, що Україна постачає до Африки зерно, попри війну. Також зробили акцент на темі колоніального минулого, яка є спільною для України та Кенії.

Мурал «Зерна культури» в Найробі створили художник із Кенії Eliamin Ink разом з українцем Андрієм Ковтуном і Нікітою Кравцовим.  Фото: Port

За початковим задумом, колоніалізм мав бути втілений в образі величезного павука з короною Російської імперії на голові, однак від цієї ідеї довелося відмовитися. «Коли ми почали малювати, люди реагували агресивно. Наш художник у певний момент хотів піти з проєкту, тому що йому почали погрожувати й узагалі його кар’єра, скажімо так, опинилася під загрозою», – пригадує мистецтвознавиця.

Приклад із Кенією вчергове доводить, що робота в публічному просторі має бути більш толерантною, етичною, ніж коли йдеться про мистецтво, представлене в галереї або в музеї, відзначає Тейлор: «Ніхто на етапах погодження ескізу нам не забороняв зобразити павука, але фактично це неможливо було виконати через реакцію місцевих. Малюнок був висотою в сім метрів, і ми, розуміючи, що невдовзі поїдемо з цього міста, а людям і далі доведеться жити з цим павуком, вирішили не робити його. Це про повагу до людей, які мешкають у цьому просторі. А також про те, щоб головні меседжі, з якими ми приїхали, були почуті».

Створення муралу Flower of Democracy в Берліні. Фото: Port

Вулична художниця Faith XLVII з Південно-Африканської Республіки, яка створює величезні мурали від США до Європи, так описує свій підхід до роботи в міському просторі: «Ідея створення мистецтва на вулицях – це прояв свободи. Але, гадаю, це залежить від окремих митців і їхнього підходу. Зі свого боку я намагаюся максимально вбудовувати свої роботи в оточення, сподіваючись, що вони сподобаються людям. Адже коли ти відкриваєш мурал, ним володієш уже не ти, а місто. Тож вони повинні вирішувати, підходить він вулиці чи ні».

Як приклад Faith XLVII наводить співпрацю з проєктом The Silent Watcher у Філадельфії, який має встановлений механізм комунікації та попереднього обговорення проєктів стритарту зі спільнотою.

Мурал Ad Pacem із зображенням грецької богині миру авторства Faith XLVII в Цинциннаті. Фото: Faith XLVII

«Це особливо важливо, коли йдеться про великі форми вуличного мистецтва. Якщо з’являється багато великих муралів, важливо, щоби був певний встановлений процес комунікації з громадою», – відзначає художниця.

Водночас роботи, що провокують суспільну дискусію, теж мають право на існування, вважає Faith XLVII: «Навіть якщо це провокативна робота, вона змушує людей обговорити певну тему, і я бачу в цьому цінність», – каже мисткиня.

Робота Faith XLVII Douce Vie в місті Анже. Фото: Faith XLVII

Дозвіл на створення муралів: як це працює в Україні та за кордоном

В Україні універсальної процедури погодження муралу немає, як і законодавчої бази, яка б це регулювала, розповідає маркетологиня Яна Волк, керівниця творчої групи Kailas-V.

Команда реалізувала низку проєктів у Києві, Харкові, Чернівцях, Черкасах, Бахмуті, Ізюмі, Авдіївці, Енергодарі та низці інших українських міст, й підходи до роботи щоразу дуже різнилися, відзначає Волк.

У Києві Kailas-V відомі, зокрема, муралами зі «Святою Джавеліною», Михайлом Грушевським на вулиці Січових Стрільців і Павлом Скоропадським неподалік від Центрального вокзалу.

Мурал зі «Святою Джавеліною» на вулиці Авіаконструктора Антонова в Києві.
Фото: Kailas-V

«В основному представники місцевих адміністрацій самі звертаються до нас з проханням намалювати щось життєствердне. Тоді я починаю вивчати, які в цього міста основні статті бюджету, яка структура населення, чим воно, власне, живе. Відштовхуючись від цього, придумуємо концепцію, що саме для цього міста буде життєствердним, затверджуємо її. Водночас місто є лише ініціатором, гроші з міського бюджету на мурал ніхто не виділятиме. Фінансують це або підприємці, меценати, або благодійні фонди. З держбюджету можуть дати кошти, хіба якщо виграєш конкурс від Українського культурного фонду, – розповідає Волк.

Мурал із Михайлом Грушевським на вулиці Січових стрільців у Києві. Фото: Kailas-V

Найскладніше отримати дозвіл на мурал на житловому будинку. Для цього зазвичай потрібно отримати письмову згоду від кожного з мешканців, пояснюють у Kailas-V.

Згідно з рішенням Конституційного суду, загальна стіна будинку є спільною власністю всіх мешканців квартир, тому, щоб вести будь-які роботи зі стіною, зокрема, малювати мурал, потрібна одностайна згода жителів. Водночас у Києві траплялися ситуації, коли муралісти порушували цю процедуру.

Якщо йдеться про будівлю в комунальній власності, процес погодження відбувається набагато швидше. На окремі проєкти команді було достатньо дозволу від районної адміністрації, інші узгоджували на рівні міста.

Пошук локації також відбувається по-різному: буває, що місто виділяє конкретну стіну, а часом творча група самостійно займається пошуком підхожої будівлі.

Мурал із Павлом Скоропадським на вулиці Старовокзальній у Києві. Фото: Kailas-V

Трапляється, що схвалена на рівні району робота зазнає втручань із боку міської адміністрації. Це підкреслює той факт, що чіткої структури узгодження щодо муралів бракує, розповідають у Kailas-V. Так, у Києві за вказівкою КМДА комунальники замалювали німб на зображенні «Святої Джавеліни» в той же день, коли художники завершили роботу. Це обурило творчу групу, яка назвала дії міської адміністрації «потуранням дикунству» [німб замалювали через протести Ради церков – ред.]

«Як людина, яка тривалий час жила в Києві, я розумів, наскільки важливі для міста ці мурали, – розповідав в інтерв'ю The Village Україна засновник Saint Javelin Крістіан Боріс. – І я подумав, що якби ми могли зробити мурал, це був би ніби спосіб зафіксувати Saint Javelin. [...] Сподіваюся, одного дня ми зможемо повернути німб».

Про свій досвід отримання дозволу на мурал у Києві розповіла також художниця Соня Морозюк, чия робота з’явилася в березні 2023-го на вулиці Мечникова та викликала неоднозначну реакцію міської спільноти.

 Я дуже хотіла мурал у центрі міста. Процедура була така: звертаєшся до КМДА, вони кажуть, які стіни доступні

Фото: Соня Морозюк

«Я дуже хотіла мурал у центрі міста. Процедура була така: звертаєшся до КМДА, вони кажуть, які стіни доступні. Спочатку дали дозвіл малювати на стіні будинку, що біля костелу на Великій Васильківській. Але там голова ОСББ була проти мого муралу. Вона не зрозуміла, «що це за патріотизм такий», і запропонувала краще намалювати танк, воїна якогось. Я не збиралася таке робити. На Мечникова всім мешканцям сподобався ескіз, тож вирішила робити там, скандалів не хотілося», – розповідає Морозюк.

У Європі процедура узгодження муралу також різниться від міста до міста, стандартного підходу немає, а на отримання дозволу може знадобитися й кілька місяців, відзначає Катя Тейлор: «У деяких випадках це вирішується на рівні державної політики, але найчастіше за дозволи відповідає муніципальна структура, як-от департамент культури. А у Брюсселі, наприклад, є окрема муніципальна програма зі стритарту, яку вони реалізують упродовж двох років.

Програма присвячена жінкам, і, щоб вписатися у неї, ми мали замінити художників на художниць. У Відні ми фактично малювали мурал на рекламній стіні, поверх реклами McDonald’s. Ця стіна, власне, була придбана. У Берліні була приватна стіна, і її власники самі узгоджували проєкт із муніципалітетом. У Брюсселі мали спочатку малювати на одній стіні, але там було кілька власників, і один із них нам відмовив, тому зрештою зробили мурал на стіні місцевого госпіталю, який допомагає «Охматдиту».

Мурал Grow in Freedom у Брюсселі, створений українськими художницями сестрами Фельдман і бельгійською ілюстраторкою Терезою Здралевич. Фото: Port

«Усе регулюється лише внутрішніми рамками етики та виховання»


Виходить, що в Україні практично немає відбору для художників-муралістів, які працюють у міському просторі. Точніше, немає відбору, який би здійснювали фахівці в галузі образотворчого мистецтва.

«Ситуація зі стритартом в усьому світі подібна, але в Європі, скажімо, все-таки більша інтеграція публічних проєктів із культурними інституціями, музеями, галереями, тому це, можна сказати, працює як фільтр, що виконує більш-менш адекватний відбір митців», – розповідав виданню Pragmatika ексучасник артдуету Interesni Kazki Олексій Бордусов.

Робота Володимира Манжоса, ексучасника дуету Interesni Kazki на Подолі в Києві, третій та останній мурал із серії «Час змін». Фото: Володимир Манжос

Які «фільтри» сформулювали для себе самі митці, зокрема, в умовах війни? «Ми можемо відмовитися від замовлення, якщо нам не подобається ідея, – каже Яна Волк із Kailas-V. – Так, ще до повномасштабної війни декілька благодійних фондів звернулися до нас, щоби ми зобразили місто, на яке летять ракети, червоне небо, щось таке. Ми відмовилися відразу. Бо коли ти таке малюєш, ти відразу це приваблюєш у місто».

«Якщо будинок являє собою історичну цінність, ми також не беремося там малювати. Ще буває, коли девелоперам хочеться щось намалювати, вони запрошують нас на будівництво, а ми бачимо, що там і так достатньо перевантажений простір, і теж відмовляємося», – додає Волк.

Згідно із законом «Про охорону культурної спадщини», робити написи та позначки на пам’ятках заборонено, відповідно, не можна створювати мурали на будинках, що мають охоронний статус. Водночас у Києві були й прецеденти, коли мурали з’являлися на пам’ятках архітектури, як-от робота бразильського художника Nunca історичній будівлі, що на вулиці Спаській, 6-А.

Фото: вікіпедія

Агресивні зображення на муралах вважає недоречними й Морозюк: «Люди творчі дуже по-різному рефлексують про війну, я вирішила робити це через добро. У мене за весь час була одна негативна картина, усе інше транслює підтримку та конструктив».

Принаймні в цьому позиції митців збігаються з думкою арткураторки. «Навіть якщо ви хотіли зробити щось агресивне або депресивне, ви маєте бути дуже обережним у публічному просторі, тому що це спільний простір, і врешті ви робите щось лояльне. Так, з одного боку [у муралі – ред.], ви не можете донести всю печаль від того, що відбувається, а з іншого, ви тоді комунікуєте не з відчуттям провини або болю всередині людини, а спілкуєтеся з нею на інших емоціях. Люди зазвичай більш відкриті до позитивних досвідів, і тому через такий «фільтр» легше до них достукатися», – каже Катя Тейлор.

«Насправді все стримується лише внутрішніми рамками етики та виховання. Якщо мені щось не подобається, я вважаю щось потворним, я про це не хочу думати, говорити, та і малювати, звісно», – ділиться стритарт-художниця Ніколь Фельдман. Сестри Ніколь і Мішель Фельдман до початку повномасштабної війни здебільшого займалися нелегальним, стихійним стритартом, але у 2022-му долучилися до проєкту The Wall, створивши роботу у Брюсселі.

Сестри Ніколь і Мішель Фельдман під час роботи над муралом Grow in Freedom у Брюсселі. Фото: Port

«Стихійний стритарт не завжди лякає. Лякає, коли все узгоджено, але однаково має поганий вигляд»


«У мене залишається неоднозначне ставлення до муралів, попри те, що я сама цим займаюся, – відзначає Катя Тейлор. – Ми дуже ретельно обираємо, що ми будемо малювати, міркуємо, як люди будуть із цим взаємодіяти. У Києві це все дійсно регулюється дуже погано. Я обожнюю мурали від Interesni Kazki, але є й багато сумнівних творів. Тому, якби мені запропонували робити щось у Києві, я була б дуже обережна. Багато людей, які з’ясували, що мурал може бути класним інструментом, вирішили, «ось у мене є герой, і я хочу, щоб він опинився на стіні». І хтось бере та малює це, а війна тим часом ще навіть не закінчена. Є ризик, що місто зрештою буде дуже дивно виглядати, еклектично.

Мурал із псом-піротехніком Патроном у парку «Відрадний». Фото: «Київзеленбуд»

Я би продовжувала працювати за межами України та використовувала би будь-які методи, щоб про нас не забували та щоб нас пізнавали в позитивному ключі, але я б дуже обережно ставилася до будь-якого мистецтва в публічному просторі, яке з’являється зараз, під час війни, в Україні, часом дуже хаотично, непослідовно. Це може зрештою мати дуже поганий вигляд у комплексі».

У Kailas-V своє бажання робити мурали на честь волонтерів, медиків, рятувальників і співробітників «Нової пошти» пояснюють тим, що про цих людей «не можуть мовчати». У Черкасах команда реалізувала проєкт «Героям Слава», залучивши кошти благодійників, і мала намір розвивати тематику, але вичерпалися фінансові ресурси, каже Яна Волк: «Вартість фарб, підготовка фасаду, піднімна техніка – усе це коштує значних грошей».

мурал «Героям Слава» у Черкасах. Фото: Kailas-V

Водночас є митці, яким ресурсів не бракує: «Мені здавалося раніше, що створити мурал це дуже дорого, але насправді ні. Залежить від складності роботи, звісно, але в середньому від 150 тисяч гривень. А за нинішнім курсом у доларах це не так уже й багато. У мене добре продаються картини, тож я би далі сама мурали фігачила, це ж прикольно. Тим паче після Мечникова до мене стали звертатися люди з проханням їм також щось позитивне намалювати на будинку», – каже Соня Морозюк.

Невдовзі новий мурал за картиною Морозюк має з’явитися на Центральній вулиці в Бородянці, де його створюють спільно з КОВА за кошти меценатів.

Фото: Соня Морозюк

«Певно, мав би бути якийсь експертний відділ за міського департаменту культури. Можливо, кілька незалежних експертів, які визначатимуть, що варто, а що не варто «випускати» в міський простір», – міркує Катя Тейлор. Водночас додає, що містам необов’язково необхідний такий підхід: «Так, у Берліні й у Брюсселі все виглядає естетично, бо там багато узгоджень, трешу просто не допускають. А в Афінах, наприклад, усе місто розмальоване хаотичним стритартом, і це теж досить круто виглядає. Тобто я не можу сказати, що через те, що в Афінах нічого не узгоджено, воно виглядає недоречно. Там немає практично муралів, здебільшого графіті, але це виглядає суперкруто. Я б сказала, що в кожного міста є свій органічний вайб. Мене більше лякає, коли все узгоджено, але однаково має поганий вигляд, і це те, що нерідко трапляється в Києві».

Обкладинка: Дарина Лисак