Власний досвід людини та сукупність подій на світовому рівні невипадково називаються одним словом – історія. Вона вивчає минуле, яке стає основою для того, що відбувається сьогодні. До 28-ї річниці незалежності України ми поговорили з тими, кому близько тридцяти, про те, як їх попередні історії впливають на них тут і зараз.

Раніше ми запитували у тих, кому близько 20, що вони думають про своє майбутнє.

Текст: Ірина Виговська

Фото: Юлія Малиновська

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.


Лєра Польська, 30 років

фотографка

 Минуле – це бекграунд, коли ми усвідомлено до нього ставимося, то можемо змінювати наше сьогодення і творити майбутнє

Цього січня я зрозуміла, що мені через 10 років буде 40. Для мене 40 – це соціально визначна дата. Я була настільки шокована усвідомити це, що вирішила підбити підсумки своїх 30. Я шукала всі події, які змінили мене за цей час, і зрозуміла, що багато важливих моментів трапилось у дитинстві. Наприклад, коли мені було років 7, ми з батьком колекціонували іграшки з кіндерів: левів, бегемотів, акул. Я жила в маленькому містечку, у нас був кіоск, який, крім продажу цигарок, спеціалізувався на обміні кіндерів. Ми з батьком вміли вистукувати потрібну іграшку: довго трусили шоколадне яйце і за звуком визначали, чи маємо таку фігурку в колекції. А якщо раптом припускалися помилки і всередині було те, що ми вже мали, йшли в кіоск і вимінювали іграшку – торгувалися за ту, яка нам потрібна. Ця історія досі є для мене прикладом, як іти до своєї мети, шукати та досліджувати.


Якби тоді знала, що можна піти в будь-яку професію і зробити будь-що, мій шлях був би не таким довгим


Ще один поворотний момент у житті також пов’язаний з батьком, а точніше з днем, коли його не стало. Мені було 18 років, я вчилась у медичному університеті, бо завжди вважала медицину сферою, де можна допомагати людям. Але втрата батька змінила мене: було дуже важко психологічно, я підтримувала маму і повернутися до навчання забракло ресурсу. До того ж у медичному є кафедра патологічної анатомії, яку потрібно пройти, і це теж було для мене випробуванням. Я не змогла закінчити цей університет, але згодом здобула ще дві освіти: кінотелеоператорську та із захисту довкілля.

 Для мене краса у тому, щоб бути в діяльності та жити в насолоді

Зараз, як і останні 12 років, я займаюся фотографією – створюю природні портрети, що розкривають справжню жіночу красу. Також як спікерка співпрацюю з різними ініціативами: Фондом народонаселення ООН, з жінками, які постраждали від гендерно зумовленого насильства. Для мене це важливо, тому що під час спрямованої на них агресії жінки часто втрачають зв’язок зі своїм тілом і природною красою. Я створюю тренінги, які допомагають це віднайти, зокрема через фотографію.

Остаточно я вирішила, що буду створювати жіночі портрети, коли зрозуміла, що моя мама стає старшою і не завжди почувається такою красивою, як раніше. Коли я задумалася про те, як можна показати їй, що жінки гарні у будь-якому віці, народився мій перший соціальний проєкт «Краса поза часом». Я їздила по Україні, шукала активних жінок старшого віку, які класно почуваються, знімала їх та записувала історії. Для мене краса в тому, щоб бути в діяльності та жити в насолоді. Я знайшла 12 героїнь у різних куточках України, найстаршій було 100 років, наймолодшій – 65. Цей проєкт став для мене переломним, я переконалася, що хочу фотографувати жінок і показувати, що ми справді красиві за будь-яких умов. Кожна по-своєму.


У моєму минулому було і залишається дуже багато природи: для мене це глибокий зв’язок між людиною і лісом


Ще один соціальний проєкт – Fearless – виник через мою особисту історію. Багато виборів у житті я зробила суто для себе – не так, як від мене очікували, а так, як хотіла. Для цього потрібна була сміливість бути собою, обирати для себе, сміливість не виправдати чиїсь очікування, йти власним шляхом. Для мене Fearless – це проєкт, який мені хотілося б побачити у підлітковому віці. Я створила його, щоб знайти сучасні українські жіночі рольові моделі, показати, що поруч із нами є жінки, які обирають власний шлях. Телеведуча на інвалідному візку Уляна Пчолкіна, єдиний жіночий екіпаж в автомобільних перегонах в Україні у складі Зулі та Маші, Тетяна Матяш, яка працює в поліції – усі вони стали для мене яскравими прикладами. У підлітковому віці бракувало саме прикладів жінок, які обрали щось поза трикутником університет-борщ-діти. Здається, якби тоді знала, що можна піти в будь-яку професію і зробити будь-що, мій шлях був би не таким довгим.

Коли я покинула медицину, то зробила дуже правильний вибір для себе, тому що допомагати людям можна по-різному. Для мене це – показувати жінкам, що вони красиві, надихати, мотивувати та дарувати впевненість. Іноді слова підтримки теж лікують: коли ми вчасно підтримуємо людину, вона може взагалі не захворіти.

У моєму минулому було і залишається дуже багато природи: для мене це глибокий зв’язок між людиною і лісом, відкритими водними просторами, луками, деревами. Тісний конекшн з природою допоміг зрозуміти, що багато процесів відбуваються незалежно від нас. Зміна сезонів, відчуття простору та часу показують, що речі плинні.


Хочу фотографувати жінок і показувати, що ми справді красиві за будь-яких умов. Кожна по-своєму


Моє минуле надзвичайне – саме воно створило мою основу. Минуле – це бекграунд, і коли ми усвідомлено до нього ставимося, то можемо змінювати наше сьогодення і творити майбутнє. Майбутнє залежить від вибору, який ми робимо щодня. Я багато переосмислюю вплив подій та речей, тому мені здається, що минуле – це класна частина мене, але те, яка я сьогодні – мій власний вибір.



Саша Удалий, 30 років

ІТ-спеціаліст

 З того, що я мав у дитинстві, я передаю своїм дітям міцні родинні зв’язки

Я виріс у спальному районі Дніпра. У моїй школі зачіска довше за 8 міліметрів не вважалася нормою, за неї можна було отримати, а після шкільних дискотек людей відправляли до лікарні на пів року. Якщо ти виходив з дорогим телефоном у кишені, мав знати, чим це може закінчитися, адже вулицями ходили гопники, а дорогами їздили п’яні водії.

Мої батьки із двох різних соціальних прошарків. Мама із сім’ї інтелігентів, тато з того ж спального району, що і я. Від тата в 12 років я дізнався, як варити «ширку» з макової головки та вживати її. Тато казав, що всі знають, як це робиться, але він боїться уколів, і застерігав мене. Мама не знала нічого про це, але теж застерігала.


Якщо ти виходив з дорогим телефоном у кишені, мусив знати, чим це може закінчитися


Батьки бажали мені всього найкращого. Мама змусила під час вступу в школу вивчити поему Лермонтова «Демон». Мене після прочитання двох рядків відправили в клас із розвинутою підготовкою. Я з чотирьох років вмів за дві секунди порахувати кількість букв у будь-якому слові. Мене не водили в дитячий садок, тому я до семи років усе ще спілкувався без матів. В 11 років мама показала мені постановку «Майстер та Маргарита», а в 12 ми прочитали разом з батьками цю книжку. Враховуючи іудейське коріння та пролетарське минуле моїх батьків, я розумів, до чого це все. Після розпаду Союзу батьки насправді не знали, що робити далі, тому виховували мене як космонавта, якого хотіли відіслати на нову планету.

 Якраз наближався кінець світу за календарем мая. Мені запропонували полетіти на Гоа

Але в Дніпрі єдиним варіантом для мене було боротися, обманювати, карати, конкурувати, доводити свою «альфачість». І все заради сумнівної цілі – третьої «бемки» на посаджених пружинах і роздовбаних катках, яка гриміла та шипіла і на якій обов’язково мав пересуватися «нормальний пацан» з нашого району. Мене ця екосистема не задовольняла, тому доводилося шукати всі можливі альтернативи, пропускати їх через себе, експериментувати.

Перша можливість з’явилася в університеті, коли з «гопуватої» школи я потрапив у концентрацію веселих і неординарних хлопців та дівчат. На перший День студента ми вигадали увібратися в панчохи, комбінації та підбори та жартувати нижче пояса. У таких пошуках себе інколи здавалося, що, може, це моя нова норма – я проявляв себе в ній, заслуговував увагу та рухався далі, до іншого перегину. Звичайно, це були неформальні культури, нові музичні течії, усі доступні на той момент наркотики, від яких не вмирали, алкоголь. До 20 років я спробував, здавалось, усе, що було доступно в місті.


Після розпаду Союзу батьки насправді не знали, що робити далі, тому виховували мене як космонавта, якого хотіли відіслати на нову планету


Я переїхав з Дніпра у Київ просто тому, що треба було щось змінювати. В мене почалась екзистенційна криза. Я вже працював в ІТ-компанії, куди потрапив завдяки фейковому резюме і співбесіді, на якій усе вигадав. Але мене взяли, і я дуже собою пишався. Я міг собі дозволити винаймати квартиру в центрі та щодня влаштовувати там вечірки. Але я не знав, що робити далі. Я міг би ще п’ять років попрацювати на тому ж місці та претендувати на зарплату вдвічі більшу, продовжувати спілкуватися з тими ж людьми, ходити в одне і те саме неформальне місце, тому що все інше – караоке-бари. Це був глухий кут.

Великим втручанням минулого в моє теперішнє була поїздка в Ялту в 10 класі. Ми там з кимось побились, і я потрапив у лікарню з внутрішньою кровотечею у мозок і втратою пам’яті. Є лише спогад, як о 4 ранку мене голить налисо тато, бо мені хотіли зробити трепанацію черепа. Після цього я був рік прикутий до ліжка, у мене повністю зникли смакові відчуття, а волосся я не стриг ще близько двох років. І саме в той момент двоюрідна сестра з Києва надіслала мені перший альбом гурту 5’nizza. Я слухав його цілодобово місяць поспіль. Ця музика стала для мене показником того, що в цьому світі ще існує життя, що я тут не сам, що є куди рухатись далі й можна шукати можливості.

Якраз наближався кінець світу за календарем мая. Мені запропонували полетіти на Гоа. В день кінця світу на заході сонця я позичив у рятувальника серферську дошку, накурився, виплив на середину океану, як мені здавалося, просто сів і подумав, що якщо все зараз закінчиться, то нехай так. Наступного дня мені надійшла пропозиція роботи від англійської компанії на позицію в Києві. Я пройшов співбесіду в брудному індійському комп’ютерному клубі з ледь відчутним інтернетом. З Гоа прилетів у Київ в одній сорочці, пропаленій іскрами від косяків, у мінус 15, підписав контракт і за тиждень уже почав своє життя на Позняках.

Зі своєю дружиною я познайомився за принципом Хуліо Кортасара. У нього є книга «Гра в класики», яка повністю повторювала суть мого життя, тому що її треба читати в хаотичному порядку. У ній є дві історії: та, яку можна читати послідовно, і та, яка приводить тебе до цього скаженства. Книжка починається зі слів: «Ми з Маєю ходили все життя одними і тими ж вулицями, і в якийсь момент нарешті пересіклися». З Яриною було те саме: ми жили на Контрактовій, ходили в одні й ті ж бари, знали одних і тих самих людей. Так продовжувалося три роки, поки ми нарешті не зустрілися.


З того, чого бракувало мені, але я хотів би дати це своїм дітям – повна автономність і право вибору


Буквально наступного тижня я їй віддав другий ключ від своєї квартири. Сказав, що це і її квартира. За рік ми одружилися, ще через 9 місяців народилася наша дочка Зоя, а ще за півтора року – син Марко.

З того, що я мав у дитинстві, я передаю своїм дітям міцні родинні зв’язки. Якими б набридливими не були бабусі та дідусі, перше і найголовніше – відчуття сім’ї, ліктя, на який можна спертися, і життєвих габаритів. А з того, чого бракувало мені, але я хотів би дати своїм дітям – повна автономність і право вибору. Якщо моя донька хоче ходити у спеку в шубі – хай ходить. Саме так закріплюється майбутня особистість, робляться перші кроки та перші успіхи.



Тоня Ноябрьова, 36 років

режисерка

 Усі мої фільми – це те, що мене хвилює, якийсь прожитий епізод

У мене є друзі, на яких минуле не впливає. Таке відчуття, що у них не було минулого. Вони не ностальгують, не згадують дитинство, живуть лише сьогоднішнім і майбутнім. Для мене це серйозна тема: мене дуже тримає минуле і я постійно в нього пірнаю.

У мене було щасливе дитинство. Ми з батьками-акторами постійно їздили на гастролі, об’їздили весь Союз. Я взагалі дуже радянська дитина. Не тому, що мені подобався устрій держави, а тому, що для мене все це побутові речі: автомати з газованою водою, я маленька, ми на морі, довгі канікули. Здавалося, що весь час світу – твій.


Я їжджу в метро, ходжу вулицями, слухаю людей. Я дуже на землі живу в цьому сенсі


Я не хотіла бути акторкою чи режисеркою, я взагалі не хотіла вчитися. Я була палко закохана і мріяла поїхати в Москву до нього. Батьки теж не наполягали на спеціальності. Навпаки, зазвичай люди творчої професії застерігають дітей від цього – радять спочатку отримати нормальну освіту, яка буде потім тебе годувати. Я вступила на режисерський факультет, тому що туди було найлегше вступити – треба було пройти творчий конкурс, розповісти віршик.

 Я дуже хочу почуватися щасливою

Я ніколи не була увімкнена в навчання. У мене було своє бурхливе життя, я працювала в нічному клубі та капітально прогулювала заняття. Мене зібралися відраховувати. Я уявила страшні заголовки газет, що дочку Іллі Ноябрьова виперли з інституту за неуспішність, розуміла, що мене виженуть ще й з дому, швидко взялася за голову, почала вчитися, і в процесі з’ясувалось, що режисура мені справді подобається.

За освітою я режисер масових свят і видовищ, тому свою кар’єру починала на телебаченні. Навіть не як режисер, а як редактор. Потім уже доросла до режисера, потім – до головного режисера каналу. А в кіно потрапила у 2007 році, коли мій тато знімав стрічку «13 місяців». Я вперше побувала на знімальному майданчику, і просто з’їхала з глузду від того, який це наркотик. Я зрозуміла, що без цього жити більше не зможу.

Сценарії до своїх фільмів я завжди пишу сама. Це трапляється, коли в мені є якась тріщина, про яку хочеться розказати світові. Нещодавно я отримала фінансування від держави на зйомки нового фільму. Він буде про прощання з дитинством.


Я не хотіла бути акторкою чи режисеркою, я взагалі не хотіла вчитися


Мої батьки розлучилися, коли мені був 21 рік, але все одно для мене це стало великою травмою. Я не можу сказати, що досі гостро це переживаю, але я часто думаю про те, як безглуздо все сталось. Ця ситуація дуже вдарила по мені, надломила, і з неї з’явився сценарій нового фільму. Мій момент прощання з дитинством настав саме тоді. Тоді я вже жила з молодим чоловіком, мала окреме життя, ніби доросле. Але коли дізналася про розлучення батьків, в одну мить зруйнувалось відчуття дитинства.

Певний час я працювала з татом, він був дуже суворим начальником. Мені не можна було запізнюватися. Він дуже мене муштрував, вдячна йому за це, хоча іноді й несправедливо, тому що я не заслуговувала тих привселюдних докорів. Зараз, спостерігаючи за своєю роботою на бекстейджі, я бачу, що теж дуже вимоглива – безапеляційно та емоційно говорю. Збоку може здатись, ніби я зараз буду всіх вбивати. Насправді у нас в сім’ї так заведено спілкуватися – ми дуже експресивно одне з одним розмовляємо, іншим це може бути схожим на сварку.

Коли трапилась аварія на Чорнобильській АЕС, ми з батьками і сестрою переїхали в Одесу. І саме це місто мене найбільше сформувало і вплинуло на світосприйняття. В моєму серці живуть помідори мікадо, бринза, тюлька і «втомлений» виноград. Влітку в Одесі виноград практично не буває молодим, він відразу «втомлений». Одеса виховала в мені та всій моїй сім’ї схибленість на їжі. У нас постійно на порядку денному ринок, продукти, ми з сестрою обмінюємося рецептами та фотографіями страв. Для мене медитація – піти на ринок і гладити овочі. Я завжди встигаю готувати, бо для мене це пріоритетна річ. Навіть під час своїх зйомок повнометражного фільму я примудрялася вночі готувати – я так знімала напруження – і брати з собою на майданчик обід у контейнері.


Для мене медитація – піти на ринок і гладити овочі


Усі мої фільми – це те, що мене хвилює, якийсь прожитий епізод. У мені з’являється тріщина, яка не дає спокою, мучить мене. Я сідаю та починаю писати, адже треба якось це вилити, трансформувати в історію. У мене є прекрасний повнометражний фільм «Герой мого часу» про те, як сусіди залишали сміття в під’їзді. Це одна з моїх тріщин. В якомусь сенсі герой – моє альтер его. Я всі історії беру з власного життя. Я їжджу в метро, ходжу вулицями, слухаю інших. Я дуже на землі живу в цьому сенсі. Хочеться думати, я розумію, що хвилює людей.

В юності завжди мрієш утекти з дому, добами не з’являтися. А тепер мій ідеальний план – це я сама у квартирі. Я можу тижнями не виходити. Мій рай – щось готувати, дивитись, читати. Скільки було таких випадків, коли класна вечірка, довго готую вбрання, всі на мене чекають. Я вже нафарбувала червоним губи, практично викликала таксі, а потім роздягаюся, вмиваюся і залишаюся на самоті. Мене це інколи емоційно перевантажує, тому що здається, що я все своє життя проведу вдома. Я дуже хочу почуватися щасливою. Адже насправді у мене для цього все є, я хотіла б про це не забувати.



Гуня, 33 роки

власник кав’ярні

 Я мрію, щоб мої батьки, як зрештою і всі інші, більше займалися собою

Мій шлях до кави лежав через чай, а чаєм я захопився через те, що вважав себе чорним хлопцем, репером. Усі чуваки, які писали хіп-хоп 10 років тому, курили травку і розпивали пуерчик. Багато хто з відомих реперів читали тексти про чай – Баста, Гуф та подібні виконавці популяризували культуру пуеру. Мені в якийсь момент пуер навіть замінив травку. Чай почав відкривати нові відчуття та враження, а згодом захопив настільки, що я почав ходити на чайні церемонії, купувати відповідний посуд.

Щоліта я їздив працювати до моря: спочатку в Крим, потім у Грузію. Ми з другом хотіли відкрити в Грузії мобільну кав’ярню, адже на них був великий попит навіть у Полтаві, де ми жили. Тоді я почав досліджувати ринок кави і приїхав у Київ поговорити про це зі спеціалістами. Я випадково зайшов у кав’ярню на Прорізній до баристи Андрія Чуковського, і він приготував мені каву в кемексі. Це був мій перший кемекс. Я тоді вперше побачив, що кава теж може довго готуватись і бути ритуалом. Це так зрезонувало в мені з улюбленими чайними церемоніями, що захотілося заглибитися у тему. Спочатку мені сподобався сам процес заварювання візуально, а потім, уперше в житті, сподобався смак кави.


Мені здається, що відзначати свята потрібно не тоді, коли це роблять всі, а коли маєш настрій та гроші


За два тижні я взяв квитки до Грузії, поїхав туди, відкрив мобільну кав’ярню і зрозумів, що чай навіть у ресторанах там подають пакетований. Тож я вирішив проводити чайні церемонії. Ходив із пропозиціями по офісах, і в одній з компаній мені сказали, що якщо і робитимуть церемонію, то звернуться до місцевого гуру Шота. Мені стало цікаво, хто це. Я з ним зв’язався, познайомився, він дав мені літературу, багато розповідав про китайський чай, тому що довго жив у Китаї. Але я був упередженим до будь-яких інших країн, які виробляли чай, і поки жив в Грузії, не куштував чай з плантацій Шота. Спробував лише, коли поїхав, і тепер на полиці моєї кав’ярні є лише його лінійка чаїв.

Через півтора року в Грузії я познайомився зі своєю майбутньою дружиною і поїхав з нею в Санкт-Петербург. Я дуже хотів будувати сім’ю, і мені треба було чітко визначитися, чим я буду займатися. Так я почав вивчати напрям кави і зрозумів, що у ньому багато перспектив. Тому планую займатися кавою, поки у цьому буде розвиток.

 Для мене переломним моментом, коли я усвідомив, що вже дорослий, стала сім’я

Ще одне із моїх захоплень – музика – почалося з тата. Він перші мої звуки, а згодом слова, писав на старому бумбоксі на касету. Влаштував мені звукозаписувальну студію ще змалечку. Я у 15 років знайшов ці касети і переслуховував.

Мій перший музичний кумир – Олександр Малінін. Батьки знали про це і водили мене на його концерти, щоб я дарував йому квіти. З віком я перемкнувся на електронщину, і вся моя музична освіта базувалась на групі Prodigy. Старші чуваки тоді ганяли в Москву і привезли журнал про молодіжні тренди «Птюч». Я був настільки захоплений цією культурою, що взяв у молодшого брата блокнот, який йому подарували на день народження, і переписав туди всі сленгові слова з поясненнями. Типу: болт – чоловічий статевий орган. Я тоді почувався дуже крутим, хоч і вигріб від мами.

Хіп-хоп з’явився в моєму житті через кілька років.Тоді було модно танцювати брейкданс. Друзі приносили в школу касети з хіп-хоп-збірками, ми вмикали їх на старому магнітофоні «Маяк». І я спочатку казав, що це не круто, бо це не Prodigy, а потім натрапив на треки «Касти» та Cypress Hill і змінив свою думку. Ми з однокласниками взяли одну з мінусовок «Касти», написали перший трек і створили шкільний хіп-хоп-гурт.


Я завжди казав собі, що як тільки в мене з’явиться дружина і діти, я буду на максимум віддаватись цьому


На нашому районі комп’ютер був в однієї дівчини, і ми ходили до неї писати біти. Це було складно, адже одну пісню треба було зберігати аж на трьох дискетах. Тож справжня робота почалася лише тоді, коли з’явилися диски. Наступний мій гурт «Погана мода» проіснував з 2004-го до 2008 року. Ми накопичили матеріал на альбом, але так його і не видали.

Потім я випадково і по фану зробив гурт із Женею Галичем з O.Torvald. Він запропонував записати одну пісню. Ми зробили її за 15 хвилин, нам сподобалось працювати разом, і почався запис альбому в Жені на кухні. Згодом ми зняли перший кліп і в тестовому режимі поїхали в тур, знаючи, що в Жені впізнаване обличчя – він тоді працював на телебаченні. Очікували, що хтось прийде нас слухати.

Сьогодні я не займаюся музикою. Мені наче і хочеться, але я не розумію для чого. Музика має бути бізнесом, де ти виступаєш виробником, а я не люблю продавати. Зате моя теперішня кав’ярня міститься у квітковій крамниці Женіної дружини. Ми продовжуємо спілкуватися, наші діти ростуть разом.

Для мене переломним моментом, коли я усвідомив, що вже дорослий, стала сім’я. З музикою завжди були пов’язані легкі наркотики та алкоголь. А оскільки я максималіст, то не вживав потроху. Тож наситився абсолютно всім. Я завжди казав собі, що як тільки в мене з’явиться дружина і діти, я буду на максимум віддаватись цьому.


У мене є велике питання до батьків і їхнього ставлення до життя


Нещодавно мене «зафлешбечило» – ми з дружиною і донькою приєдналися до традиції моїх кавових колег і пішли всі разом у похід з наметами. В один із днів я витягнув із себе спогад про те, що і зі мною в дитинстві батьки їздили на природу з колективом з таткової роботи. Так само, як і я тепер зі своєю донькою, батько був відповідальним за багаття та шашлик. Єдине – ми зараз тусуємось без м’яса. У плані традицій я взагалі не сентиментальний. Мені здається, що відзначати свята потрібно не тоді, коли це роблять всі, а коли маєш настрій та гроші. Але моя дружина любить традиції, і ми починаємо їх створювати. Наприклад, завжди святкуємо Новий рік у маленьких містечках.

У мене є велике питання до батьків і їхнього ставлення до життя. Вони жили не заради себе, а заради дітей, а все має бути інакше. Вони досі намагаються все зробити для нас, хоча мали б насолоджуватися власним життям. Я кілька тижнів тому приїхав до бабусі, і вона зі сльозами на очах віддала 300 гривень. Плакала тому, що я не хотів брати гроші. Вона каже, що їх для мене збирала. І я не можу їй пояснити, чому мені непотрібні ці 300 гривень. Бабуся думає, що робить мені краще. Я мрію, щоб мої батьки, як зрештою і всі інші, більше займалися собою. Тоді в майбутньому в них буде цікавіший діалог зі своїми дітьми.