На The Village Україна триває «Тиждень муралів». У понеділок ми запустили голосування за «найкращі» та «найгірші» мурали Києва серед читачів. У вівторок говорили з експертами про те, що відрізняє якісний стритарт. А тепер розбираємося, за якою процедурою слід погоджувати нові мурали в місті.

Петицію про заборону нових муралів до появи відкритого механізму їхнього відбору зареєстрували у вересні. На думку її авторів, до затвердження ескізів нових муралів мають бути залучені громада й експерти. А поки такої процедури немає, слід призупинити створення нових робіт у місті.

Хто видає дозволи на мурали зараз і чому ця система не убезпечує місто від незаконних робіт, прихованої реклами та спекуляцій на темі війни? Яким може бути новий механізм відбору? І що робити з протестним стритартом, який також може мати мистецьку цінність?

Запитали про це креативну директорку «Українського інституту» й артменеджерку Тетяну Філевську, мистецтвознавицю Катю Тейлор, а також художницю-монументалістку Тетяну Митальникову.

«Зупинити муральний збиток Києву»

   

«Київ не потребує нових муралів. Ні красивих, ні патріотичних, ні надихальних, ні об'єднавчих. Жодних. Він не потребує їх на Рейтарській, на Січових [Cтрільців – ред.], на Подолі, у спальних районах. Київ потребує прозорої процедури відбору будь-яких мистецьких проєктів у публічному просторі. Це означає, що першою завжди йде експертиза, яка вирішує, що і де має бути або не бути», – написала мистецтвознавиця й арткураторка Катя Тейлор невдовзі після того, як зареєстрували петицію про заборону нових муралів у Києві до появи прозорого механізму їхнього погодження.

Автори петиції відзначають, що мурали є «невіддільною частиною Києва» та «збагачують культурний ландшафт міста», водночас саме через їхнє виконання та місце розміщення виникає велика кількість конфліктів. «Це повʼязано з різним сприйняттям їх мистецької цінності й, головне, непрозорою процедурою прийняття рішень щодо їх створення», – коментують ініціатори звернення.

Автори пропонують долучати до погодження муралів містян і незалежних експертів, створити для цього онлайн-платформу, а також проводити громадські обговорення. 

UPD. Станом на 19 жовтня петиція про призупинення робіт із муралами зібрала 6000 необхідних голосів, тепер її має розглянути Київрада.

Наразі рішення щодо появи на міських стінах того чи іншого муралу зазвичай ухвалюють представники районних держадміністрацій або КМДА без консультацій із громадою та експертним середовищем. Крім того, є випадки, коли мурали створюють без згоди співвласників або мешканців будинків або на стінах будівель з охоронним статусом без попереднього погодження з Департаментом охорони культурної спадщини.

Ось два останні приклади в Києві

   

  • «ПАТРІОТИЧНИЙ» МУРАЛ НА ОДНОМУ З БРУТАЛІСТСЬКИХ КОРПУСІВ КПІ, ПРОТИ ЯКОГО ВИСТУПИЛИ СТУДЕНТИ

«Патріотичний» мурал із цитатами з віршів, зображеннями жінок у вінках та військових, які обіймають дружин на фоні літаків Другої світової війни, збиралися створити на дев’ятому корпусі Київського політехнічного інституту, поблизу парку на честь військових, колишніх студентів КПІ. Ініціатива проєкту належить Соломʼянській РДА, за концепцію, ескіз і дозвіл відповідає адміністрація КПІ, розповіли у студентській спільноті. 

Перші пропозиції ескізів студрада відхилила на початку жовтня. Невдовзі студенти заявили, що виступають проти будь-яких муралів, бо хочуть зберегти бруталістський корпус в оригінальному вигляді. Експерти, з якими консультувалися студенти, також висловилися проти ідеї муралу. «Підкріплюють думку тим, що це призведе до порушення загального стилю КПІ, натомість як меморіал мурал недовговічний», – відзначав заступник голови Студради КПІ Олександр Горовий. Попри це, університет хоче затвердити оновлений дизайн, із якого прибрали частину зображень із людьми.

Оновлені ескізи муралів на КПІ. ФОТО: Олександр Горовий

Ескіз муралу на КПІ, відхилений студентами. ФОТО: Євгенія Кулеба

  • ПРОЄКТ ЄВГЕНІЇ ФУЛЕН З ЕЙФЕЛЕВОЮ ВЕЖЕЮ НА СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

У вересні на вулиці Січових Стрільців, 31 почали малювати мурал на будівлі 1903 року, що має охоронний статус. Місцеві жителі виступили проти й викликали поліцію. Роботи зупинили й склали акт про адміністративне правопорушення. Як виявилося пізніше, мурал створювали за ескізом фотографки Євгенії Фулен, не погодивши роботи ні з мешканцями будинку, ні з департаментом благоустрою КМДА чи департаментом охорони культурної спадщини, повідомила депутатка Київради Євгенія Кулеба. РДА Шевченківського району також не надала лист підтримки муралу, відзначила Кулеба. Водночас авторка муралу в коментарі «Суспільному» заявляла зворотне. Раніше Фулен уже створювала мурали в Києві в кооперації з районною та міською адміністраціями.

На стіну вже встигли нанести частину зображення – пару, яка обіймається, пелікана з пташеням і панораму Парижа. Пізніше фотографка представила оновлений варіант ескізу, який, за її словами, погодили з мешканцями. На ньому замість пеліканів зображені рельєфи собору Паризької Богоматері. Стінопис символізує вдячність Франції за військову підтримку України, сказала авторка муралу «Суспільному». «Саме цей варіант буде намальовано й саме цей варіант поїде на всі міжнародні виставки», – заявила Фулен. За словами Євгенії Кулеби, художниця не має юридичних підстав на продовження роботи.

Місцева громада біля муралу Євгенії Фулен на вулиці Січових Стрільців. ФОТО: Євгенія Кулеба

Як (не) регулюють мурали зараз

   

В Україні загалом і в Києві зокрема універсальної процедури погодження муралу немає, як і законодавчої бази, яка б це регулювала, розповідала в коментарі The Village Україна маркетологиня Яна Волк, керівниця творчої групи Kailas-V. У Києві команда створила, зокрема, мурали зі «Святою Джавеліною», Михайлом Грушевським на вулиці Січових Стрільців і Павлом Скоропадським неподалік від Центрального вокзалу. Крім того, роботи Kailas-V є в Харкові, Чернівцях, Черкасах, Бахмуті, Ізюмі, Авдіївці, Енергодарі та низці інших українських міст, де підходи до роботи суттєво відрізняються, розповідає керівниця групи.

Мурал «Свята Джавеліна», створений командою Kailas-V. Фото: Вероніка Масенко 

«Здебільшого представники місцевих адміністрацій самі звертаються до нас із проханням намалювати щось життєствердне. Водночас місто є лише ініціатором, гроші з міського бюджету на мурал ніхто не виділятиме. Фінансують це або підприємці, меценати, або благодійні фонди. З держбюджету можуть дати кошти, хіба якщо виграєш конкурс від Українського культурного фонду», – розповідає Волк.

Найскладніше отримати дозвіл на мурал на житловому будинку. Для цього зазвичай потрібно отримати письмову згоду від кожного з мешканців, пояснюють у Kailas-V. Згідно з рішенням Конституційного суду, загальна стіна будинку є спільною власністю всіх мешканців квартир, тому, щоб вести будь-які роботи зі стіною (зокрема, малювати мурал) потрібна одностайна згода жителів. Водночас у Києві траплялися ситуації, коли автори муралів порушували цю процедуру.

Якщо йдеться про будівлю в комунальній власності, процес погодження відбувається набагато швидше. На окремі проєкти команді було достатньо дозволу від районної адміністрації, інші узгоджували на рівні міста.

Пошук локації також відбувається по-різному: буває, що місто виділяє конкретну стіну, а часом творча група самостійно займається пошуком будівлі, що підходить.

Трапляється, що схвалена на рівні району робота зазнає втручань із боку міської адміністрації. Це підкреслює той факт, що чіткої структури узгодження щодо муралів бракує, розповідають у Kailas-V. Так, у Києві за вказівкою КМДА комунальники замалювали німб на зображенні «Святої Джавеліни» в той же день, коли художники завершили роботу. Це обурило творчу групу, яка назвала дії міської адміністрації «потуранням дикунству» [німб замалювали після критики Ради церков – ред.]

Відбору для художників-муралістів, які працюють у міському просторі в Україні практично немає. Точніше, немає відбору, який би здійснювали фахівці в галузі образотворчого мистецтва.

«Ситуація зі стритартом в усьому світі подібна, але в Європі, скажімо, усе-таки більша інтеграція публічних проєктів із культурними інституціями, музеями, галереями, тому це, можна сказати, працює як фільтр, що виконує більш-менш адекватний відбір митців», – розповідав виданню Pragmatika ексучасник артдуету Interesni Kazki Олексій Бордусов.

Робота художниці Faith XLVII Douce Vie в місті Анже. ФОТО: Faith XLVII

Мурал «Танцівники» українського художника Олександра Корбана на Оболоні. Фото: Mural Social Club

У Європі процедура узгодження муралу також відрізняється від міста до міста, стандартного підходу немає, а на отримання дозволу може знадобитися й кілька місяців, відзначає Катя Тейлор: «У деяких випадках це вирішується на рівні державної політики, але найчастіше за дозволи відповідає муніципальна структура, як-от департамент культури. А у Брюсселі, наприклад, є окрема муніципальна програма зі стритарту, яку вони реалізують упродовж двох років».

Чому обмеження в публічному просторі важливі та хто має їх визначати

   

«Мурали є частиною публічного простору, який не може існувати без правил. Тобто він не може бути простором, у якому реалізують індивідуальні бажання. Ми повинні всі домовитися про те, як ми використовуємо спільний простір», – коментує The Village Україна креативна директорка «Українського інституту» й артменеджерка Тетяна Філевська.

«Працюючи у попередніх своїх організаціях, у фонді «Ізоляція», фонді розвитку сучасного мистецтва «Ейдос», я дуже багато працювала саме з мистецтвом у публічному просторі. Ми досліджували міжнародний досвід, тому я можу точно сказати, що в демократичних країнах заведено мати певний кодекс щодо цього», – відзначає Філевська.

Регулювання в цьому контексті зовсім не є ознакою тоталітарного бекграунду, якщо обмеження не диктуються державою в односторонньому порядку, підкреслює артменеджерка. 

«Може бути різних багато механізмів для такого регулювання, але головне, щоб це було в діалозі, щоб до цієї розмови були залучені всі, хто важливий у цьому контексті. По-перше, це місцева влада (або центральна, якщо йдеться про місця національного значення). Обов'язково має бути залучена місцева громада, яка взаємодіє з певним простором щодня і для якої, власне, візуальні повідомлення в його межах є системоутворювальними. Тому що частково вони визначають майбутню поведінку людини, яка виховувалася довкола цих мистецьких творів», – говорить Філевська.

Третьою обов’язковою стороною «розмови» має бути експертне середовище – фахівці у візуальному, монументальному мистецтві, з роботи в публічному просторі, відзначає креативна директорка «Українського інституту».

«Експерти мають ділитися своєю думкою про те, як певний твір працюватиме чи не працюватиме. Водночас я не стверджую, що експерти не помиляються. Є, звичайно, певне обмеження людського знання. Тому що більше експертних думок і що більше поглядів вдається зібрати, то краще», – додає Філевська.

Крім того, в деяких випадках до оцінювання муралу варто залучати організації та спільноти, дотичні до змісту роботи, вважає артменеджерка. Наприклад, якщо робота стосується вшанування пам’яті, зокрема жертв трагедій чи загиблих військових, потрібно залучати експертів у сфері меморіалізації. «У кожній ситуації треба з’ясовувати, чи є ще голоси, важливі саме в цій розмові», – каже Філевська.

Хто саме ініціюватиме появу нового муралу в публічному просторі, не так важливо – це може бути як громада, так і місцева адміністрація, вважає артменеджерка.

Якою може бути нова процедура відбору муралів

   

Своє бачення механізму погодження муралів невдовзі після реєстрації петиції представила мистецтвознавиця й засновниця агенції культурного менеджменту Port Катя Тейлор. На думку арткураторки, над відбором проєктів має працювати незалежна експертна група з кількох людей із відповідною освітою та досвідом, яка змінюватиме свій склад що пів року. 

Водночас перед потраплянням на обговорення комісії проєкти мають пройти попередній відбір на спеціальній платформі, вважає Тейлор. На ній автор проєкту має спершу подати своє портфоліо, концепцію муралу, його ескіз і візуалізацію у просторі, а також попередню згоду від громади. Лише після цього проєкт може потрапити на комісію, де обговорюватимуть його художню цінність, відповідність місцю й нагальність ініціативи, а тоді ухвалюватимуть остаточне рішення про її реалізацію.

«Жителі мають право вирішувати, що може бути на їхньому будинку. Але зазвичай до них потрібно приходити вже із затвердженим ескізом, який пройшов попередні рівні експертизи. І бути готовим, що на будь-якому рівні ескіз можуть не погодити», – коментує Тейлор. 

З логікою, за якою погодження ескізу з громадою має відбуватися на етапі вже після експертної оцінки, погоджується і креативна директорка «Українського інституту» Тетяна Філевська. Але із застереженням: «Сам факт того, чи цей мурал потрібен громаді, має бути від початку проговорений. Тому що, якщо громаді цей мурал не потрібен, а їм потрібен фонтан, лавочка чи сквер, то не треба їм нав'язувати цей мурал, яким би він не був експертним і якісним».

«Тобто саме рішення про створення муралу та його тему обов'язково має бути обговорено з громадою на початкових етапах. Тому що інакше це не буде акцептовано. Ви не можете просто прийти та сказати людям, що в них тут буде мурал, бо його обрали експерти. Так це виглядає як диктатура», – каже Філевська.

І звісно, є випадки, коли мурал не потрібен на локації апріорі, підкреслюють експерти. Тут йдеться не лише про пам’ятки історії та архітектури, а й про будівлі у стилі бруталізму, конструктивізму, відзначає художниця-монументалістка Тетяна Митальникова, яка, зокрема, брала участь у відновленні мозаїчного комплексу фонтанів Київського Палацу дітей і юнацтва в Києві.

«У нас дуже багато такої спадщини, тож дуже важливо розуміти, що основною концепцією цих стилів була саме «чиста» форма, яка сама про себе говорить, як-от у випадку з корпусами КПІ. До цієї форми не потрібно нічого додавати, такі будівлі цінні самі собою. У них багато тиші, але це мовчання, яке говорить. Не слід заповнювати їх шумом муралів, слід спробувати почути в них себе», – коментує Митальникова.

Щодо експертної комісії для оцінювання муралів, важливо, щоб її склад змінювався, за ідеального сценарію – для кожного окремого проєкту, вважає художниця. Крім того, команду з арткураторів і мистецтвознавців могли би підсилити психологи, історики та інші фахівці, певною мірою дотичні до мистецтва, додає Митальникова.

А як щодо протестного стритарту?

   

На думці, що протестний стритарт має існувати, сходяться всі експертки. «Я дуже вірю в протестний, революційний потенціал мистецтва, і де як не в публічному просторі він може бути проявлений», – каже артменеджерка Тетяна Філевська.

«В Афінах, наприклад, усе місто розмальоване хаотичним стритартом, і це теж досить круто виглядає. Тобто я не можу сказати, що через те, що в Афінах нічого не узгоджено, воно виглядає недоречно. Там практично немає муралів, здебільшого графіті, але це виглядає суперкруто. Я б сказала, що в кожного міста є свій органічний вайб. Мене більше лякає, коли все узгоджено, але однаково має поганий вигляд, і це те, що нерідко трапляється в Києві», – відзначає мистецтвознавиця Катя Тейлор.

Якщо йдеться про мистецтво, що має намір потрясти суспільство, воно завжди має провокативний елемент, говорить Філевська: «Тут питання в тому, наскільки митець вміло застосовує цей інструмент. Чи викликає він в суспільстві ту реакцію, чи провокує ту дію, яку збирався? І знову ж таки, чи він достукався і чи його хоч хтось почув?»

«Коли ми дивимося на певні стіни, де зафіксована історія, де одні художники перекривають інших художників і створюють щось нове, унікальне, самоідентифікуються, це дуже цінно, – додає художниця Тетяна Митальникова. Водночас мисткиня вважає, що історичні будівлі та приватна власність не мають бути простором для самовираження.

«Я абсолютно підтримую стритарт на парканах, закинутих будівлях, місцях, які не мають історичної цінності», – відзначає Митальникова. «Я веду художні студії для дітей, і в межах цього проєкту ми з дітьми займалися так званим «нелегальним стритартом», залишаючи в різних місцях на Подолі різноманітні артоб’єкти. Це були об’ємні інсталяції, які ми приклеювали в різних локаціях району. Важливою умовою було не фіксувати ці артоб’єкти на будівлях. Тож ми вишукували закинуті простори, паркани й тим самими виражали свою повагу до міста. Демонстрували, що можна завжди знайти своє місце, щоби бути почутим», – говорить художниця.

Певний суспільний договір про вуличне мистецтво розробили у Дніпрі у вигляді «Меморандуму про вуличне мистецтво». Цей документ не має юридичної сили, а рекомендаційний характер для митців. Так, стритарт-художникам радять не створювати роботи на пам’ятках архітектури, цегляних стінах, поверхнях із природного каменю, зупинках та об’єктах благоустрою. Крім того, рекомендують наносити зображення не більш як на 50% поверхні. 

Після кількох випадків створення нелегальних стритартів на архітектурних пам'ятках у Запоріжжі місто також ініціювало розроблення меморандуму. Крім того, планують створити реєстр дозволених для малювання стін. Така практика є, наприклад, у місті Глазго в Британії, де вуличним художникам вже відвели три стіни для створення графіті. Ними опікуються мистецькі громадські об’єднання, «дискримінаційні або образливі» зображення на таких стінах заборонені.

«Насправді все стримують лише внутрішні рамки етики та виховання. Якщо мені щось не подобається, я вважаю щось потворним, я про це не хочу думати, говорити, та і малювати, звісно», – розповідає стритарт-художниця Ніколь Фельдман, яка разом із сестрою Мішель до початку повномасштабної війни здебільшого займалися нелегальним, стихійним стритартом, створюючи графіті в Україні та за кордоном.

«Я дуже ціную сміливість художників, які наважуються працювати в публічному просторі, зокрема нелегально. Тому що це ризик, це складно, це наражає на дуже багато різних реакцій, і для художників це теж має певні наслідки», – говорить креативна директорка «Українського інституту» Тетяна Філевська. «Не можу сказати єдиного правильного рецепта, чи всі такі [нелегальні – ред.] твори треба зберігати, або всі треба замальовувати, брати в рамочку чи не брати в рамочку. Тут більше йдеться про взаємодію, про контекст, про те, яку дискусію це спровокує», – додає артменеджерка.

Приблизно такою логікою користувався й засновник руху «Києве, мий» Віталій Онопрієнко, який до початку повномасштабної війни займався видаленням графіті з міських стін. На запитання, як команда визначає, що є брудом, який спотворює будівлі, а що – проявом стритарту з певною цінністю, Онопрієнко розповів виданню Pragmatika: «Я не несу відповідальності за те, що зітру, тому на мені не лежить тягар сумнівів, чи правильно я вчиню. Але, звичайно, я все-таки проводжу якийсь порівняльний експрес-аналіз. Якщо написані матюки або «Вася», то природно, такий напис видаляється. А ось кілька років тому у Львові мені трапився напис «Б’є – значить ст. 126 КК». Тоді мені здалося, що це привертає увагу до соціальної проблеми, тому подібний напис я б не видаляв».

Різницю між вандалізмом і протестним мистецьким актом визначає подальша суспільна дискусія довкола роботи, відзначає Тетяна Філевська: «Якщо це просто хуліганство, воно лише призведе до карного покарання з відповідною суспільною реакцією. Це якщо йдеться про непокору просто заради бунту. Але якщо в цьому є повідомлення, і якщо в цьому є провокація до важливої розмови, тоді це інша історія».