За приблизними оцінками, від тисячі до двох із половиною тисяч людей втратили зір під час повномасштабного вторгнення чи отримали певні порушення зору. Цифри різняться, бо під час повномасштабної війни їх подають не міністерства, а державні медичні служби, розповідає виконавча директорка громадської спілки «Сучасний погляд», тифлопедагогиня й тренерка Олеся Перепеченко, яка займається реабілітацією українських військових.

Перепеченко майже повністю втратила зір у дитинстві після ускладнень від хвороби. Зараз більшість тих, хто втратив зір – це військові, які отримали мінно-вибухові травми, й іноді – політравми. Один із них – очільник благодійного фонду «Побачимо перемогу» Владислав Єщенко. Сапер із позивним «Самурай» також має порушення слуху й переніс кілька пластичних операцій на обличчі. Попри власні труднощі, ветеран заснував благодійний фонд і тепер допомагає іншим військовим, які частково або повністю втратили зір.

Редакція The Village Україна запитала у Владислава Єщенка й Олесі Перепеченко, чому військові з втратою зору часто відмовляються користуватися білою тростиною, чому їм не завжди потрібен шрифт Брайля, які додатки використовують незрячі для взаємодії зі світом, як загалом проходить їхня реабілітація й що можна зробити в Києві, щоби середовище для людей із порушеннями зору було безбар’єрним.

   

 

Владислав Єщенко

Очільник благодійного фонду «Побачимо перемогу»

Олеся Перепеченко

Виконавча директорка громадської спілки «Сучасний погляд», тифлопедагогиня й тренерка

   

 

Найважче – почати

Фізична, психологічна й соціально-професійна реабілітація починається після медичної, розповідає виконавча директорка громадської спілки «Сучасний погляд» Олеся Перепеченко, яка з 2019 року проводить реабілітаційні табори для військових. «Коли людину виписують додому, важливо, щоб вона почувалася не в мушлі, не в повній темряві, щоб її можна було чогось навчити й повернути до самостійного життя, яке було раніше», – каже Перепеченко.

Реабілітацію поділяють на первинну й вторинну. Первинна включає більше індивідуальних дисциплін, а вторинна – це групова реабілітація, більше спрямована на роботу в команді. Під час занять також дають поштовх і контакти, які можуть допомогти знайти себе в новій професії, уточнює Перепеченко.

 

 

Процес реабілітації зазвичай починається ще до виїзду в табір. З дзвінка – дружині військового, або самому військовому, або з особистого візиту тренерки. «Якщо десь у шпиталі є військовий, який втратив зір, ми не даємо йому одразу тростину в руки й не нав’язуємо – давай, роби це. Якщо людина не готова, що більше ти говориш про реабілітацію, то більше ти людину дратуєш, – пояснює Перепеченко. – Тому спочатку це бесіди на різні теми, здебільшого говорять хлопці. Вони самі мають відчути внутрішній запит. Одного військового я вмовляла приїхати на реабілітацію пів року. Потім він мені дякував, що я його не ламала й дала час адаптуватися», – розповідає тренерка.

 

 

Якщо людина не готова, що більше ти говориш про реабілітацію, то більше ти людину дратуєш

 

 

Ветеран і засновник благодійного фонду «Побачимо перемогу» Владислав Єщенко розповідає, що потрапив у шпиталь у дуже важкому стані – як з’ясувалося пізніше, лікарі давали лише 20% вірогідності, що він виживе. Ветеран перебував у комі десять днів. Загалом лише медична реабілітація тривала до чотирьох місяців: два місяці в київському шпиталі, потім – у ЛОР-інституті, далі – в офтальмології та Київській міській клінічній лікарні №1.

За словами ветерана, після такого тривалого відновлення він не зміг приділити достатньо часу соціальній і побутовій реабілітації, бо вирішив віддатися роботі: разом з Артемом Пахомовим вони створили благодійний фонд, який допомагав би військовим із порушеннями зору та їхнім родинам. І вже в процесі роботи Єщенко познайомився з Олесею Перепеченко, яка запросила ветерана на реабілітацію в Рівненську область.

«Ми контактували з десятком організацій, мене взагалі шокувала думка, що я маю проходити реабілітацію. Поки я не поговорив з Олесею Миколаївною, – розповідає Владислав Єщенко. – Тож моя реабілітація почалася лише за рік після поранення: я вчився навичок орієнтування, користування ПК і телефоном, повністю змінив своє ставлення до білої тростини: треба прийняти той факт, що ти будеш із нею ходити й що тростина – твій помічник. Після двох тижнів реабілітаційного табору я приїхав новою людиною та зрозумів, що не треба винаходити велосипед – треба просто масштабувати цей напрям. Так ми й стали партнерами із громадською спілкою «Сучасний погляд».

 

Тренажерна зала, ергокухня та перші самостійні походи в супермаркет

«Сучасний погляд» не має власного приміщення для реабілітації, тому реабілітація завжди відбувається у виїзних таборах. Учасники – від шести до десяти військових, родичі, які їх супроводжують (або асистенти) та фахівці, які займаються реабілітацією. Первинна реабілітація може тривати від двох до чотирьох тижнів, залежно від запиту. Таких виїздів може бути до шести на рік.

Перший день – це діагностика фізичних і побутових якостей кожного учасника табору. Фахівці тестують, наскільки людина швидка й гнучка, як працюють її м’язи. Після втрати зору люди стають менш активними й рухливими, це впливає на їхнє здоров’я, пояснює Олеся Перепеченко.

 

Також у людини запитують, що їй вдається чи не вдається в побуті, аж до особистої гігієни (чистити зуби, голитися, митися). Також подібні запитання ставлять дружинам чи іншим родичам військових, бо відповіді іноді можуть різнитися. Крім того, у перший день військові мають пройти психологічний скринінг.

Після цього команда фахівців, яка складається з 12–14 людей, прописує індивідуальні план і програму для кожного військового. Враховують і побажання самих військових. За словами Перепеченко, більшість спочатку має запит «потягати залізо». Тренажерна зала для реабілітації має бути безпечною, щоб людина з порушенням зору не травмувалася, випадково натрапивши на «залізо» під ногами чи над головою, тому з цим також можуть допомагати асистенти.

Уже згодом військові розуміють, що навички соціального побуту чи орієнтування в просторі не менш важливі. «Двоє хлопців захотіли робити голубці – от така в нас ергокухня!» – коментує тренерка.

Спочатку військових вчать орієнтуватися в кімнаті без тростини. Людина з порушенням зору насамперед вивчає кімнату тактильно, щоб зрозуміти, де й що розташовано, квадратна кімната чи прямокутна, у який бік витягнута, скільки там вікон – про все це розповідає тренер. Якщо втрата зору в людини набута, то в неї сформоване бачення світу й образне мислення, інакше кажучи, людина пам’ятає, як така кімната могла виглядати раніше (методика роботи з людьми, які народилися незрячими, відрізняється).

   

Якщо втрата зору в людини набута, то в неї сформоване бачення світу й образне мислення, інакше кажучи, людина пам’ятає, як така кімната могла виглядати раніше

   

Фото: ГС "Сучасний погляд"

Для того, щоб орієнтування було простішим, тренер пропонує заняття на розвиток сенсорних систем. Після втрати зору в багатьох людей збивається крок, їм знову треба вчитися ходити прямо. Також важливо розвивати тактильність – відчувати тілом тепло, холод, подих витру чи протяг. Сенсорні системи можна розвинути настільки, що деяким навіть вдається розпізнавати предмети за метр чи півтора метра до місця їхнього розташування. Орієнтування – дуже важливе, бо коли, наприклад, незряча людина потрапить на вулицю, то вона має розуміти, далеко чи близько їдуть автівки, у якому напрямку, де дорога, а де тротуар, додає тренерка.

Після того, як військові навчилися орієнтуватися в невеликому просторі, можна пробувати виходити на вулицю з тростиною. Людина може піти до супермаркету або скористатися громадським транспортом – спочатку з асистентом, а потім і сама. Наприклад, щоби розрахуватися в супермаркеті, можна запитати в касира, скільки решти він дає, або ж скористатися спеціальною програмою під назвою Cashreader, яка розпізнає номінал купюр різних країн. «Військовим буває соромно, що вони своїми питаннями затримують чергу, це проблема соціальної взаємодії, яка іноді потребує роботи з психологом», – коментує Перепеченко.

 

На ергокухні військові вчаться, наприклад, наливати на звук або вагу та використовувати тактильність у побуті. Щоб перелити щось із чайника в чашку, можна регулювати рівень води за допомогою спеціальних датчиків, це одна з допоміжних технологій. Військових вчать асистивних технологій, але водночас намагаються зробити так, щоби людина з порушенням зору могла впоратися й без них. «Певна річ може бути не завжди вдома в людини, або, наприклад, у неї можуть сісти батарейки», – каже тренерка. Вона підкреслює, що військових не вчать все робити наново, а скоріше відновлюють функції організму: «Якщо людина все життя їла ложкою, ми не будемо вчити її їсти виделкою».

Реабілітаційна програма доволі насичена, але водночас дає змогу обирати альтернативу. Наприклад, якщо військовий не хоче сьогодні йти на заняття з користування комп’ютером, він може піти в тренажерну залу, якщо не хоче на скандинавську ходу – може піти на танцювально-рухову терапію. 

Близько 20:00 щодня всі учасники табору збираються в конференц-залі – обговорюють день, грають у настільні ігри. Для людей із порушеннями зору є спеціальні шашки та шахи. Шашки різних кольорів мають різний рельєф (гладкі, опуклі чи випуклі) й лягають у відповідні ямки на шаховій дошці. «Коли торкаєшся дошки долонею, то розумієш, де яка шашка. Ми завжди кажемо, що в нас очі на пальцях і долонях», – коментує Олеся Перепеченко.

Фото: ГС "Сучасний погляд"

   

Військовим буває соромно, що вони своїми питаннями затримують чергу, це проблема соціальної взаємодії, яка іноді потребує роботи з психологом

   

«Протягом перших кількох днів ми розуміємо, хто що може. Хтось швидко все сприймає, хтось – повільніше. Це не група – не вивчив щось, пішли далі. Ми живемо з ними з 8:00 до 23:00, постійно разом на заняттях. Навіть якщо і не хотіли б, то вивчать», – додає тренерка.

Зараз також вчаться працювати з військовими, які мають політравму, наприклад, втратили слух чи кінцівки на війні. «Ми, наприклад, вчимо їх допомагати собі зубами або вчимо, як допомогти собі за допомогою протеза», – каже Перепеченко. За її словами, поки що мало фахівців, які працюють із політравмою.

Також ветерани, які не мають верхніх кінцівок, або просто мають перебиті судини на пальцях, не зможуть користуватися шрифтом Брайля. Олеся Перепеченко вважає, що обов’язкове вивчення цього шрифту – це стереотип. Наприклад, ліки можна не підписувати спеціальним шрифтом – достатньо ввімкнути програму, яка допоможе «прочитати», що написано на упакуванні. Звісно, за потреби військових із втратою зору вчать користуватися шрифтом Брайля – але скоріше не для того, щоб досконало його вивчити, а для того, щоб відбувся синтез «пальці – мозок», пояснює Перепеченко.

 

 

 

Чому важливо працювати не лише з незрячими, але й із членами їхніх родин

Коли людина втрачає зір, то ще довго сприймає це як каліцтво: «Я нікому не треба», «Я ж каліка, я не можу». Військові починають себе знецінювати й водночас можуть почати маніпулювати своїм оточенням: «Навіщо мені вчитися наливати чай, якщо Наталка все мені принесе й подасть? – розповідає тренерка Олеся Перепеченко, і продовжує. – Тому тут треба працювати й із Наталкою. Щоб вона сказала: «Ти свої речі там у шафі поклав, іди візьми. Ти маєш сам це робити».

 

   

 

Певні завдання вони виконують із зав’язаними очима: не для того, щоб відчути, як складно бути незрячим, а для того, щоб навчитися правильно допомагати

 

   

 

 

Тому дружин та інших членів родин військових, які мають втрату зору, вчать, як поступово знизити гіперопіку та як спілкуватися так, щоби не принизити гідності людини з порушеннями зору. Родичі ветеранів також мають окремі заняття з фізичної терапії та соціальної реабілітації. 

Певні завдання вони виконують із зав’язаними очима: не для того, щоб відчути, як складно бути незрячим, а для того, щоб навчитися правильно допомагати. Наприклад, не просто подавати певний предмет, а озвучувати це: «Чому ти не береш? Я тобі даю». Або доторкнутися до людини з порушенням зору, натякнувши їй, що вона має взяти певний предмет.

 

 

 

Як люди, які втратили зір, можуть допомогти одне одному

Коли військові розуміють, що їхні тренери – також люди, які мають порушення або втрату зору, то більше їм довіряють, розповідає виконавча директорка громадської спілки «Сучасний погляд»: «Коли приходять психологи й соцпрацівники та розповідають, що все буде добре, військових це дуже сильно бісить. Я не одразу кажу їм, що також маю втрату зору, спочатку просто приходжу познайомитися. Вони питають у мене, чого я хочу, мовчать або починають «бузити». А потім ніби ненароком падає моя тростина, і військовий запитує: «А це що?» А я відповідаю: «Та це я прийшла до тебе з тростиною». І тоді риторика одразу змінюється. Вони дивляться, як ми щось робимо, і кажуть: «Чим я гірше? Я теж можу так зробити», – каже Олеся Перепеченко. 

«Мені не треба пояснювати людині з порушенням зору, як мені погано й важко – ми навіть про це не розмовляємо. Вона сама розуміє, як працювати», – погоджується ветеран і директор благодійного фонду «Побачимо перемогу» Владислав Єщенко.

 

 

 Це таке щастя, коли бачиш, як дорослий мужчина знову набирає номер своєї мами

 

 

Тож у команді «Сучасного погляду», яка складається з 30 людей, 75% фахівців мають часткове або повне порушення зору. Це інструктори із соціального побуту, рухової терапії, орієнтування, масажисти. За потреби вони залучають асистентів, які не мають порушень зору. Команда немаленька, бо лише з однією людиною треба працювати по шість або вісім годин на день, і це доволі виснажливо фізично й емоційно, зізнається Перепеченко.

Тренерка не погоджується з твердженням, що незрячі не можуть учити незрячих. Наприклад, ті, хто навчає військових працювати на смартфонах чи комп’ютерах, також мають повну або часткову втрату зору. Людина, яка бачить, не може повністю донести інформацію, бо для незрячих змінюється алгоритм роботи, каже тренерка. Зокрема, вони користуються програмами екранного доступу, скринрідерами. А для того, щоб навчитися користуватися смартфонами, треба правильно поставити пальці, а також підібрати собі синтезатор – наскільки швидко він буде говорити, чоловічим або жіночим голосом.

«Це таке щастя, коли бачиш, як дорослий мужчина знову набирає номер своєї мами. «Мамо, я тобі сам дзвоню!» А вона: «Синочок, я так скучила за тобою!» Для нього така радість, що він сам набрав цей номер. А батьки, або ті, кому телефонують, не завжди розуміють щастя від цієї ейфорії», – описує Олеся Перепеченко.

 

Якими додатками користуються люди з порушеннями зору

«Усе, що пов’язано зі штучним інтелектом, допомагає нам жити», – каже виконавча директорка «Сучасного погляду». «Я вже кілька днів, як «підсів» на штучний інтелект, розповідає ветеран Владислав Єщенко. – Можна зробити фото, і штучний інтелект детально опише, що там. Ось, наприклад, у тебе є дві однакових пляшки, ти хочеш дізнатися, де Сoca-Cola, а де Pepsi. У таких випадках можуть допомогти Voiceover (Apple) і Talkback (для Android)».

Фотографує текст, розпізнає його й «читає» ще один додаток, Sullivan. «Один ветеран розповів мені, що, коли він виходить на вулицю палити і йде дощ, то він запускає цей додаток і читає оголошення біля під’їзду, щоб не було нудно», – каже Олеся Перепеченко.

Ще одна програма для людей із порушеннями зору має назву Be My Eyes. У цій програмі можна знайти волонтера, який знає потрібну мову, і допоможе, наприклад, зорієнтуватися на місцевості, якщо навести туди камеру. «У нас так один чоловік, який частково має зір, навіть на велосипеді їздить селом. Ставить телефон на кермо, а волонтер розповідає йому, куди повернути. Але я не прихильниця такого, бо тут можуть втрутитися багато чинників – наприклад, собака вибіжить на дорогу, або просто буде поганий інтернет», – розповідає Перепеченко.

 

 

 

Чи потрібні людям із втратою зору собаки-поводирі

На певних етапах білої тростини буде достатньо, вважає виконавча директорка «Сучасного погляду». За її словами, в Україні просто не розвинена культура собак-поводирів, зокрема й через законодавчі бар’єри – із собаками не завжди можна заходити в транспорт чи соціальні установи, наприклад, в аптеку. Крім того, під час тренувань у собак-поводирів приглушують агресію, вони не навчені захищатися від вуличних собак, яких багато, зокрема, у селах, вважає Олеся Перепеченко.

Навіть якщо навчати собак-поводирів в Україні, їх не можна тут сертифікувати – для цього потрібно їхати за кордон. За три роки собаки мають проходити повторне навчання. До того ж виховання собаки-поводиря доволі дороге – від 150 000 гривень, зазначає Перепеченко.

Благодійний фонд «Побачимо перемогу» планує розвивати цей напрям і зараз співпрацює із кінологічним центром «Антеус», що виховує собак-поводирів. Центр розташований на території Межигір’я, і, за словами Єщенка, зараз має юридичні проблеми, тож може просто припинити існування.

 

 

 

Яким має бути безбар’єрне середовище для людей із порушеннями зору

«Я йду з тростиною тротуаром – обираю правий орієнтир і спокійно йду. Намагаюся йти рівно, уздовж будинку, але іноді з нього виступають підвальні вікна чи сходинки магазинів. Тростиною я відчуваю, як змінилася поверхня: якщо коліщатко рухається асфальтом – це один звук, якщо ні – інший, – описує Олеся Перепеченко. – Якусь яму обвішують стрічкою. Для мене стрічка – це ні про що. Треба огорожу ставити принаймні до середини зросту, щоб людина не потрапила в ту яму. Такий випадок уже був, здається, у Кривому Розі, коли майстри розрили яму, кудись поїхали, а чоловік впав у окріп, потім довго рятували».

Недоступне середовище для людей із порушеннями зору – це також автівки, припарковані на тротуарах, загородження з рекламних щитів, напівсфер і стовпчиків, зазначає Перепеченко.

Утім, за її словами, зараз усе більше людей розуміють, як себе поводити з тими, хто має порушення зору. Найгірше для незрячого – коли його починають штовхати в певний бік або кричати йому – лівіше чи правіше, бо людина просто може не зрозуміти, що звертаються саме до неї. «Кому це ти кричиш? Собаці? Водію, який паркується? Іншій людині?» – запитує Перепеченко. Найкращий варіант – не нав’язувати допомогу, а просто її запропонувати. Якщо людина з порушенням зору відмовляється, можна описати травматичні перешкоди попереду, якщо такі є – наприклад, стоїть вантажівка, яка вивантажує ящики чи коробки.

 

 

Найгірше для незрячого – коли його починають штовхати в певний бік або кричати йому – лівіше чи правіше, бо людина просто може не зрозуміти, що звертаються саме до неї

 

Владислав Єщенко, який, крім втрати зору, також має порушення слуху та користується слуховим апаратом, зізнається, що відчуває себе дуже дезорієнтованим на вулиці – зокрема й через те, що йому важко зрозуміти, чи зупинилися автівки, або з якого боку лунає голос людини. Зазвичай військовий просить перевести його через дорогу: світлофори в Києві, які мають озвучування, можна перерахувати на пальцях однієї руки, зазначає Єщенко.

Ветеран вважає, що найліпша стратегія – це давати інформацію в закладах освіти, щоб діти передавали знання й толерантність наступним поколінням. Тому в Києві вже запустили пілотний проєкт із соціального інформування в школах. У цьому проєкті Владислав Єщенко – інструктор, його супроводжують дружина та батько. Вони відвідали вже три київські школи, де розповідали учням, як правильно пропонувати допомогу незрячим людям, а також грали з ними в ігри, які допомогли б краще зрозуміти людей із порушеннями зору – наприклад, дістати предмет із мішка із зав’язаними очима.

 

 

 

Щодо етичної комунікації, то найбільш вдалим терміном буде «людина з порушенням зору». Також можна використовувати слова «незрячий» або «незряча», але не в бесіді з людиною, яка має порушення зору, зазначає Олеся Перепеченко.

 

Пересадка рогівки та «біонічне око»: чи можна взагалі відновити зір

Благодійний фонд «Побачимо перемогу» вже понад рік допомагає військовим із порушеннями зору і їхнім родинам. Починали з поширення інформації про технології «біонічного ока» за кордоном. Для цього підписали меморандум з Інститутом Мігеля Ернандеса в Іспанії й з Інститутом фізіології Богомольця в Києві. Владислав Єщенко мав стати учасником експериментального дослідження в Іспанії, але все-таки відмовився їхати туди на пів року – вирішив зосередитися на допомозі військовим, які втратили зір.

Насамперед фонд намагається врятувати зір тим, у кого це ще можливо. Іноді відновити здатність бачити можна, пересадивши рогівку: «Був випадок, коли людина майже не бачила півтора року, а після пересадки рогівки навіть читає», – розповідає Владислав Єщенко. Тому фонд співпрацює з Першою клінічною лікарнею, що закуповує потрібний біоматеріал в Україні. Вартість однією рогівки становить близько 45 000 гривень. За словами ветерана, лікарня повністю готує документи, домовляється про закупівлю, а фонд підтримує її фінансово.

 

Дещо складніша ситуація з очними протезами, каже директор фонду. Це муляжі, що скоріше дають естетичний ефект, але водночас утримують орбіту ока й повіки. Очні протези потрібно виготовляти під форму ока, на замовлення. За інформацією Владислава Єщенка, зараз такі протези виготовляють іноземні спеціалісти, які час від часу приїздять в Україну зі своєю сировиною. Один очний протез може коштувати приблизно 20 000 гривень. Самому Владиславу протези підібрали у Вінниці – з тих, які були в наявності.

«Мені просто пощастило, що знайшлися протези під мою форму ока. Попереджали, що протези можуть западати чи випадати, і, можливо, їх треба буде змінювати, але цього не сталося, і я вже майже рік із ними ходжу. Якщо слуховий апарат треба знімати на ніч, то з очними протезами – навпаки, можна спати, тоді краще утримується орбіта ока. Зняти протез можна, якщо, наприклад, треба його продезінфікувати, але я це роблю рідко», – розповідає Владислав Єщенко.

Щодо експериментальних технологій «біонічного ока», то майже всі вони засновані на відновленні зору шляхом електроніки, розповідає ветеран. «Наш мозок працює на мінімальних електричних імпульсах. Люди навчилися зчитувати частоту й силу цих імпульсів і теоретично можуть їх копіювати та впливати на потрібну частину кори головного мозку, не залучаючи водночас око та зоровий нерв. Для цього використовують спеціальну камеру зі штучним інтелектом. Така технологія потенційно може дати двовимірний чорний-білий зір із невеликою швидкістю передачі даних», – пояснює Єщенко.

   

Насамперед фонд намагається врятувати зір тим, у кого це ще можливо

   

За його словами, зараз до десятка країн тестують подібну технологію, зокрема Німеччина й Ізраїль. Neuralink Ілона Маска теж обіцяє схожий ефект: «Маск сказав, що зору за їхньою технологією позаздрять навіть ті, хто бачить. Красивий маркетинговий хід, але хочеться вірити в результат», – коментує ветеран. 

Також у листопаді 2023 року лікарі в Нью-Йорку вперше пересадили око. Після пересадки в пацієнта добре функціонували кровоносні судини та сітківка, але він однаково не бачив. Хірурги вводили в зоровий нерв ока стовбурові клітини з кісткового мозку донора, але зв’язок не встановився, тому зараз працюють над іншим механізмом, який допоміг би з’єднати мозок з очима шляхом введення електродів.

Запитуємо, як відрізнити справжні помічні технології від шахрайських. Владислав Єщенко каже, що таким фільтром для благодійного фонду є експертиза родини Веселовських [професори й академіки НАН України, зокрема Зоя Веселовська була лікаркою, яка практикує, і виконувала складні офтальмологічні операції].

«Коли щось нове з’являється, то вони це досліджують. Наприклад, Веселовські бачать перспективу в цій технології в Іспанії. Я теж бачу перспективу, бо наука йде вперед семимильними кроками. Якщо раніше для розробки чогось потрібні були бути десятиліття, то зараз – це роки, іноді навіть місяці або тижні», – упевнений ветеран.

 

Інформацію про технології відновлення зору час від часу поширюють серед військових і їхніх родин, якими опікується фонд. Для цього, зокрема, створили чат у Telegram, де військові з порушеннями зору спілкуються за допомогою голосових повідомлень.

Крім того, фонд фінансує реабілітацію військових і допомагає їм із перекваліфікацією. «Дуже важко знайти фінансування. Більшість допомагає тим, хто воює. І забувають про військових, які вже віддали борг Батьківщині і яким теж потрібні допомога та реабілітація», – зізнається Владислав Єщенко. 

Зараз співпрацюють із фондом Олександра Терещенка – колишнього заступника міністра в справах ветеранів, а також фондом «Після служби», Першим медичним об’єднанням Львова, Національною асамблеєю людей з інвалідністю та громадською спілкою «Сучасний погляд». 

Виконавча директорка «Сучасного погляду» розповідає, що Фонд Олександра Терещенка також фінансує реабілітацію для військових, які втратили зір. Крім того, в громадській спілці можуть залучати інші кошти. Наприклад, Український центр фізичної культури й спорту для людей з інвалідністю як держструктура не може платити тренерам зарплату, але може оплатити харчування для ветеранів.

   

Інформацію про технології відновлення зору час від часу поширюють серед військових і їхніх родин, якими опікується фонд

   

 

 

Як військові з порушенням зору та їхні родини можуть отримати допомогу

«Усе життя я прожив із метою віддати себе для допомоги іншим, часто багато чим жертвував. Коли я потрапив у ситуацію, коли допомога потрібна мені, це дуже сильно давило морально, – ділиться Владислав Єщенко. – Але коли минув час, і я зрозумів, що маю ресурс – інформацію, спеціалістів – щоби допомогти іншим, можу взяти кількох людей під свою опіку. Мені хотілося створити організацію, яка буде сама пропонувати допомогу. Тому одного вечора я набрав Артема Пахомова. У нього не було досвіду, у мене також, але ми вирішили, що наб’ємо свої ґулі й усе буде добре», – каже ветеран.

Владислав Єщенко розповідає, що після створення фонду на сторінку писали не лише люди, яким потрібна допомога, але й лікарі. «Я намагаюся досягнути того, щоб усі медзаклади й офтальмологи давали пацієнтам контакти для подальшої соціальної й побутової реабілітації. Якщо цього не робити, є ризик, що люди з втратою зору стануть соціопатами й не зможуть повернутися до нормального життя. Це може призвести навіть до суїциду», – коментує ветеран.

 

  

 

Мені хотілося створити організацію, яка буде сама пропонувати допомогу

 

   

 

Він також каже, що намагається особисто спілкуватися з кожним військовим. «На моєму прикладі вони бачать, що не можна опускати руки й можна багато досягти, попри втрату зору», – вважає Владислав Єщенко. Зараз під опікою фонду перебувають до 80 людей – мало й багато одночасно, каже ветеран. «Під час повномасштабної війни число незрячих збільшилося мінімум на 300 людей. Часткове порушення зору отримали близько 800 людей. Разом – це вже понад тисяча. Тому ми хочемо максимально поширювати інформацію».

Щоб звернутися по допомогу у фонд «Побачимо перемогу», можна написати на пошту чи в соцмережі фонду, а також на особисті сторінки Владислава Єщенка. Також можна подзвонити за телефоном, зазначеним на сайті – це особистий телефон ветерана.