Проєкт трансформації радянських шкіл в Україні запустило урбан-бюро Big City Lab за ініціативи віцепрем’єр-міністра з інновацій, розвитку освіти, науки й технологій Михайла Федорова спільно з Міносвіти та ГО «Маріуполь Reborn», які збирають експертизу для відбудови Маріуполя. Європейські архітектори з об’єднання Rebuild the Wonderful відповідають за архітектурну складову. Бюро розробляє п’ять концепцій трансформації типових шкіл, які були пошкоджені на деокупованих і прифронтових територіях. Збудувати п’ять пілотних проєктів планують до вересня 2024 року в Київській, Харківській областях, Запоріжжі та Кривому Розі.

Редакція The Village Україна запитала директорку Big City Lab Вікторію Тітову, як радянські школи програмують поведінку учнів, чому для освіти важливо мислити категорією простору й за якими принципами варто відбудовувати школи в Україні.

Вікторія Тітова

   

«Ми хотіли відповісти, що таке build back better у школах»

Під час роботи над візією відбудови Маріуполя команда Big City Lab почала наносити на карти різні «шари» міста – здоров’я, культура, житло, публічний простір. «Коли ми дійшли до освіти й нанесли на карту всі школи й дитсадки, то побачили, що майже всі вони виглядають однаково – збудовані літерами «Н», «П», «Г», «О», які повторюються. Далі ми проаналізували, що 72% шкіл – це п’ять типів будівель, на основі яких можна зробити п’ять типових проєктів. Потім ми подумали, що, найімовірніше, така історія в інших регіонах також. Імовірно, що далі на схід, то більше типових шкіл», – розповідає керівниця Big City Lab Вікторія Тітова.

Ідея трансформації шкіл з’явилася ще восени 2022 року, але більш ніж пів року чекали «вікна можливостей». «Коли Оксен Лісовий став міністром освіти, ми зрозуміли, що час цієї ідеї настав», – каже Тітова. З ідеєю пішли до віцепрем’єр-міністра Михайла Федорова, який відповідає за освітній напрям. «Системне рішення на рівні країни може запустити лише держава. Місцева влада також може робити проєкти на своїй території, але в них обмежений ресурс. Так само і волонтерські ініціативи чи благодійні фонди – їм набагато простіше робити проєкти case by case», – коментує директорка.

Міністру ідея сподобалася, тож Big City Lab стали виконавчими партнерами в цьому проєкті. Роль замовника виконує Міністерство освіти: «Ми можемо пропонувати різні варіанти, міністерство обирає найкращий. Наприклад, вони ухвалюють рішення залежно від того, чи можна в певній школі відновити офлайн-навчання найближчим часом, скільки там навчається дітей. Також важливо, ця школа буде ліцеєм чи гімназією до 2027 року, після освітньої реформи. Крім того, міністерство допомагає контактувати з місцевою владою, директорами шкіл, експертами. І міністерство вирішуватиме, наскільки успішний пілот і чи варто масштабувати його в Україні», – пояснює Тітова.

Як приклад наводять урбан-парк на ВДНГ, який також став пілотом: «Ніби це просто спортивний простір, але в його побудові є своя архітектурна та просторова логіка. Ми з партнерами Urban Reform і Street Culture зробили конструктор, як правильно зібрати публічний простір з активною спортивною функцією в будь-якому місці», – вважає керівниця Big City Lab. Після побудови парку восени 2022 року в Офісі президента заявили, що в 30 містах України створять 30 подібних урбан-парків (реалізацію ідеї призупинили через повномасштабну війну).

Утім, Тітова зауважує, що «типовість шкіл» часто розуміють некоректно: «Кажуть, ось «совок» набудував однакових шкіл, і ви тепер теж. Насправді ми беремо школи, які вже однакові, і підходимо до них системно. Це типова зміна конструкцій. Архітектура – це не лише те, що ми бачимо, але й багато інженерних систем, які впливають на те, як ми себе відчуваємо. Тому в межах проєкту трансформації ми залишаємо простір для варіативності в дизайні. У який дизайн оформити проєкт, кожен архітектор може вирішити вже на місці».

Для бюро проєкт став відповіддю на запитання, що таке build back better («відбудувати краще, ніж було») у школах, підсумовує менеджерка міських проєктів: «Спочатку ми жартували в команді про те, що таке build back better. Вставити вікна? Чи, може, купити нові меблі? А потім вирішили й справді відповісти на це запитання».

«Українська освітня система не мислить поняттям простору»

«Як зрозуміти, програмує простір вашу поведінку чи ні? Найпростіше – подивитися, чи обираєте ви там, що вам робити. Якщо взяти звичайну школу, то там є класи, де потрібно навчатися; коридор, де не можна бігати й сидіти на підвіконні; великий порожній хол, де немає потреби затримуватися; їдальня, куди можна прийти в конкретний час, поїсти та прибрати тарілки; актова зала, яку відкривають для концертів кілька разів на рік; бібліотека, де на початку року беруть книжки, а наприкінці – здають, у кращому випадку є кілька столиків для читання. Виходить, кожна кімната має конкретну функцію й ніби очікує, що ви будете себе поводити конкретним чином. Якщо ви смієтеся в бібліотеці, на вас шикають. Якщо прийдете в спортивну залу чи їдальню не в той час – проженуть. У дитини немає вибору», – розповідає директорка бюро Вікторія Тітова.

За її словами, українська освітня система взагалі не мислить поняттям простору. Міністерство фокусується на програмі освіти, наприклад, запускає системи взаємодії вчителя й учня, або вчителя й батьків, курси підвищення кваліфікації або диджиталізацію, але «вимоги до простору майже неможливо намацати». 

«Ми вирішили – окей, стандарту немає, підемо поговоримо з освітянами. Але вони всі зіскакували із запитань, починали говорити про зарплати, підручники, диджиталізацію. Вони просто не знали, як говорити про простір. Нам доводилося ставити питання з непрямих боків, щоби на нього не можна було дати очікувану відповідь. Наприклад: «Як ви любите проводити час, коли ви наодинці?» Сформулювати ТЗ для проєктування й зрозуміти, що ми хочемо від архітекторів, було дуже важко, бо користувач звик до того, що є даність і вона незмінна. Винятком були хіба що ті вчителі, які були за кордоном чи працювали там, вони осмислюють простір трохи інакше», – каже директорка.

Загалом у проєктуванні орієнтуватися можна було хіба що на державні будівельні норми, які, за словами Тітової, доволі сильно обмежували архітекторів у кількості ідей, які вони могли б утілити. 

«Найскладніше місце – це кухня та їдальня. Усе, що стосується харчування – це передусім про безпеку, але іноді це занадто. Наприклад, в Україні не можна, щоб діти їли на вулиці (за кордоном це дозволяють). Тому, щоб потенційно об’єднати їдальню з актовою залою чи холом, треба робити кульбіти. У цих питаннях ми керуємося рекомендаціями щодо облаштування шкільного харчування в межах реформи, яку ініціювала перша леді Олена Зеленська у 2022 році. Ми хочемо зробити з маленьких кабінетів, запрограмованих на конкретну дію, один спільний багатофункціональний простір», – розповідає очільниця бюро.

Також у ДБН є вимога про те, що локери (шафки для речей) не можна ставити в коридорах. «За нормами дозволені й широкі коридори, й вузькі. Якщо в широких коридорах поставити локери, вони все ще будуть ширшими, ніж вузькі, але локери однаково там ставити не можна. Тому приватні школи зазвичай ставлять локери в класах. Коли тобі не треба простягати номерок, щоби забрати свої речі – це про певну незалежність людини, про те, що в неї є особистий простір», – коментує Тітова.

За ще однією вимогою, школа має бути мінімум за 25 метрів від дороги. Водночас виконання цієї вимоги сприятиме тому, що школа буде нібито «відірвана» від міста і її простір містяни не сприйматимуть як простір міста, вважає Тітова. Водночас вони однаково ходитимуть повз територію школи через «дірки»:

«Порожня ділянка землі із купою дітей – це погіршує безпеку, а не покращує. Це принцип природної безпеки: місця, де багато людей, безпечніші, ніж місця, де їх немає. Тому у своїх проєктах ми ставимо паркан не перед школою, а за нею або збоку. Якщо дитина на перерві, вона може бути у внутрішньому дворику. Після уроків, коли її забирають батьки, вона може піти в зовнішній», – пояснює директорка.

Scream rooms і «попити кави без дітей»: які потреби мають учні та вчителі

Коли команда почала шукати подібні кейси трансформації радянських шкіл за кордоном, зокрема в країнах Балтії, то зрозуміла, що їх не так багато, до десяти. Так само як і здебільшого в Україні, школи відновлювали лише номінально, наприклад, фарбували фасад у яскраві кольори, утеплювали його або змінювали меблі. Однак кейси трансформації радянських шкіл реалізувала ініціатива Rebuild the Wonderful, куди входять три архітектурні бюро з Литви, Естонії й Угорщини. Потім ця ініціатива стала партнером Big City Lab.

Перед тим, як почати роботу, бюро провело фокус-групи зі школярами, партисипації з директорами й експертні інтерв’ю разом із командою «Я і моя школа». За словами Тітової, це дослідження не репрезентативне й призначене насамперед для того, щоб зрозуміти користувача. Утім, загальноукраїнське онлайн-опитування також провели разом з освітньою організацією EdEra та медіа «Освіторія».

«Під час фокус-груп діти казали: «Я інтроверт, мені не вистачає місця, де усамітнитися» або «Виходиш на вулицю, щоб провітритися, а там нічого робити. У кращому випадку є одна лавочка, яка постійно зайнята». Досвід поза класом не менш важливий, ніж у класі, бо школа не лише про знання, а й про соціалізацію, розуміння кордонів, дослідження світу, дорослішання особистості. Діти говорять про дуже очевидні речі, які потрібні будь-якій людині. Наприклад, ми хочемо, щоб в офісі в нас було робоче місце, а також місця для ділової чи неформальної зустрічі, для усамітнення, їжі, відпочинку, щоб порухатися. Але ми чомусь думаємо, що в дітей інші потреби, і їм потрібно просто сидіти на стільці за партою й навчатися», – коментує керівниця бюро.

За її словами, подібні потреби мають і вчителі: «Це ті самі стандартні речі, які потрібні кожній людині. У вчителів рідко коли є хороша вчительська, де можна попити кави без дітей хоча б п’ять хвилин, або своє робоче місце не в класі. Під час інтерв’ю це був крик душі, наче їх ніколи про це не запитували», – каже Тітова.

Діти також пропонували додати в школи scream rooms – маленькі кімнати зі звукоізоляцією, де можна звільнитися від емоцій: кричати, бити боксерську грушу чи розривати шматок тканини. Детальніше з результатами опитування можна ознайомитися за посиланням.

12 принципів відбудови, які пропонують Big City Lab

Безпека. Укриття розглядатимуть не лише як сховища, але і враховуватимуть архітектуру самої школи (вона може сприяти як булінгу чи агресивній поведінці, чи, навпаки, здоровій комунікації). Наприклад, у відкриті простори пропонують інтегрувати невеликі простори для усамітнення.

Школа – це частина спільноти. Школи вже фактично є центрами для громади, а під час повномасштабної війни їхня роль посилилась, каже директорка бюро Вікторія Тітова. Але навчальний процес там триває лише 170–190 днів на рік. «Тримати будівлю площею п’ять, вісім чи десять тисяч квадратних метрів порожньою протягом більш ніж пів року – це нонсенс». Тому хочуть зробити так, щоби містяни могли користуватися спортивною інфраструктурою школи чи проводити там культурні заходи для громади.

Безбар’єрні школи. Безбар’єрні рішення – один із напрямів роботи бюро, яке в січні випустило «Альбом безбар’єрних рішень» під егідою першої леді Олени Зеленської. «До повномасштабної війни безбар’єрність для більшості була nice to have. Нарешті до людей дійшло, що це така сама норма, як і те, що будівля не має на вас падати», – коментує Тітова.

Різноманітна шкільна територія. Крім ігрових і спортивних майданчиків, пропонують облаштувати тераси, дворики, зовнішні павільйони. Як зелені огорожі та захист від спеки та дощу хочуть використовувати живоплоти. Також вхід у вбиральні чи гардероб планують зробити доступним не лише зсередини будівлі, але й із вулиці.

Багатофункціональність у всьому. За словами Тітової, у школах є чимало прикладів, коли коридор такої самої ширини, як і клас, але в класі купа меблів, а коридор порожній. Такі коридори пропонують наповнити нішами-схованками, диванчиками або столами, щоби коридор виконував мінімум десять інших функцій, окрім ходьби. Наприклад, архітектурні елементи – підвіконня чи сходи-амфітеатри, можна буде використовувати для сидіння.

Хол як серце шкільної спільноти. За задумом урбан-бюро, хол повинен мати фізичний і візуальний зв’язок із громадським майданчиком і внутрішнім двором. Це має бути простір для зустрічей, знайомств, брейнштормів, спільної групової роботи, де можна буде проводити різні заходи.

Матеріали, що дарують відчуття дому. Проєктувати навіть тактильний досвід – звуки, запахи й дотик – пропонують у Big City Lab. Для цього пропонують використовувати природні матеріали, як-от дерев’яну підлогу чи великі вікна, крізь які заходитиме природне світло.

Відображення місцевої ідентичності. Місцеву ідентичність можна визначати розташуванням школи, кліматом, історичним контекстом, особливостями шкільної спільноти та місцевих мешканців, кажуть у бюро, і пропонують створювати «простір, де відчувається характер». 

Для відображення місцевої ідентичності, можна використовувати місцеві матеріали у фасадах та інтер’єрах. Так хочуть зробити в одній із пілотних шкіл у Київській області, яка розташована поміж сосен. Сосни мають насичений колір стовбура, тож для її фасаду підбиратимуть природні кольори, щоб максимально «вписати» будівлю в середовище. Або, наприклад, інша школа в Київській області, яку обрали для пілота, має фасад із ромбоподібними деталями й високою тонкою плиткою – архітектори пропонують підібрати інший матеріал, але зі схожим патерном.

Коридори – це більше, ніж транзит. Їх можна використовувати, наприклад, для відпочинку та зустрічей. Підвіконня в коридорах можна розглядати як лавки чи полиці, а між класами й коридорами можна облаштувати «зелену стіну» для зонування.

Класи кидають виклик ієрархічності. Поки що важко уявити собі школу як «простір, де живе демократія», але з цим уже почали експериментувати в Новій українській школі, каже Тітова. Виклик ієрархічності – це про те, що учні не мають сидіти за партами й дивитися на вчителя, а можуть робити клас мобільним і підлаштовувати під свої завдання, наприклад, за допомогою легких меблів. 

Формування стосунків через візуальний контакт. Це про зв’язок outdoor та indoor, тобто між тим, що відбувається всередині та зовні школи, а також окремо всередині школи, наприклад, між поверхами, коментує Вікторія Тітова. Між класами й коридорами пропонують зробити скляні двері, а також скляні двері до «таємничих» внутрішніх просторів, як-от кабінет директора. Це має сприяти толерантності та формуванню довіри між учасниками навчального процесу.

Будівля школи як учитель. За словами Тітової, це більш філософський принцип, який вдасться виконати, якщо реалізують усі попередні. Команда хоче створити багатошаровий простір, який можна випробовувати на міцність дитячою допитливістю і який допомагає дитині розкрити свій потенціал. Такий простір потрібен для того, щоб виховати не нормативного радянського громадянина, а вільного й самостійного, який зацікавлений у своїй освіті та має свободу ухвалювати рішення, пояснюють у бюро. 

Як обирали школи для пілотних проєктів

Спочатку запитуємо, як загалом визначити доцільність відбудови: коли ще можна працювати зі старою будівлею, а коли варто зводити нову. «Для нас це передусім економічні показники. Якщо порахувати суперпрагматично, без екологічного аспекту, то реконструкція має бути хоча б на 30% дешевша, ніж будівництво нового. Крім того, на деокупованих територіях можна побудувати новий будинок, але людина однаково буде приходити на місце старого й казати: «А коли ви збудуєте на цьому місці?» Так само і школа – це ностальгійне місце для всіх. У селах є деякі школи, де буквально навчалися поколіннями – батьки, діти та їхні онуки», – розповідає Вікторія Тітова.

Для пілотних проєктів розглядали школи не лише на деокупованих територіях, але й на територіях, де багато руйнувань, як-от у Кривому Розі. Щоб обрати школи, за допомогою оцінок місцевої влади проаналізували ті, що зазнали руйнувань за останні півтора року. З 835 шкіл відносно легко можна було відновити 745 (наприклад, вони не мають великих тріщин у фундаменті).  

Далі разом із Міносвіти почали визначати школи, пріоритетні для відновлення (треба було обрати ті, які відвідує багато дітей, бо, наприклад, невеликі школи в селі могли б і без руйнувань не «вижити» в перспективі десяти років). Загалом в Україні 12 тисяч шкіл, а за кількістю дітей потрібно 9, тобто кожну четверту школу не має сенсу утримувати, але закривати їх – доволі важкий процес, пояснює керівниця бюро.

Після такого відбору залишилося 403 шкіл. З них третина, 134 школи – це типові радянські будівлі, у яких навчається половина всіх дітей. Деякі з цих шкіл уже брали участь у програмах для відбудови. Команда також визначала, це будуть гімназії чи ліцеї (бо хотіла попрацювати з обидвома типами будівель); наскільки близько школа розташована до кордону чи лінії фронту (це впливає на пошук фінансування); чи зацікавлені місцева влада, громада й керівництво школи співпрацювати. За комбінацією цих критеріїв і визначили школи для п’яти пілотних проєктів.

Один із пілотів у процесі роботи довелося замінити – це була школа в Запорізькій області, яку обрали в липні й уже почали досліджувати. Але за 400 метрів від школи сталося влучання: удар ракети спричинив землетрус, а тріщина, яка була невеликою, сильно збільшилася. «Це була досить стара школа, 1950-х років. Вона вже тоді була побудована з певним порушенням норм. Ми були вимушені відмовитися від цього проєкту, бо не встигали б відбудувати школу в межах саме цієї програми, до вересня 2024 року», – розповідає Тітова.

У жовтні 2023 року команда Big City Lab завершила розробку концептуальних рішень за підтримки Mariupol Reborn. Зараз перебуває на етапі розробки проєктної документації. До кінця грудня планують вийти з експертизою кошторису, а на початку 2024 року – провести тендерний відбір підрядників, щоб уже в березні вийти на будівельний майданчик.

«Ми намагаємося залишити шість місяців на реконструкцію – це реально, але складно. Будівництво залежить від мільйона речей – від стабільності фінансування, доступності матеріалів, від того, чи будуть вони привезені вчасно», – додає Вікторія Тітова.

Вона каже, що після будівництва робота бюро не завершується, бо треба ще підготувати місцевих до того, щоб вони користувалися простором, активували його (наприклад, не закривали актову залу на ключ).

Фінансуватимуть проєкт, імовірно, міжнародні донори (зараз немає підтвердженого фінансування, але є попередні домовленості). Проєктування частково фінансували українські донори, але державні кошти не використовували, зазначає директорка.

«Робити щось масштабне під час війни – це важко. Але зараз ми не робимо масштабування, ми робимо саме пілоти. Коли відкриється «вікно можливостей» для повноцінної національної програми, уже буде готове рішення», – додає Вікторія Тітова.

Портрет: Артем Галкін