2020 року у Львові на території колишньої автоматичної телефонної станції два друга: художник і колекціонер артоб’єктів почали створювати хаб для митців. Це мав бути простір, де можна влаштовувати андеграундні мистецькі вечірки, знімати кліпи, робити фотосесії, організовувати виставки, а також працювати в майстернях.

Александр Зиков та Арсентій Герегей вкладали весь час, гроші та сили у формування простору. Там зробили туалет і душ, кухню, кімнату з пральними машинами, щоб можна було комфортно працювати та проводити час. Величезна територія (понад 2000 квадратних метрів) наштовхнула хлопців на думку, що у просторі можна зробити щось більше, ніж просто майстерню. Так локація на АТС стала благодійним фондом.

Але 24 лютого все докорінно змінилося. Мистецький простір став прихистком для переселенців з усієї України та гуманітарним штабом, що за шість місяців роздав понад 20 тонн одягу. Ми поговорили про роботу шелтеру та гуманітарного штабу з Александром, художником, який створював простір і працював у ньому від початку, та Наталією Молочко, білорускою, яка після протестів 2020 року переїхала до України та стала тут волонтеркою.

«У нас ще до повномасштабної війни був здоровезний гардероб на понад 20 тонн одягу»

Наталія:

Я приїхала до Львова лише цієї зими. Волонтерила у правозахисній організації. Коли почалася повномасштабна війна, ми з колегами планували евакуюватися. Виїжджаючи зі Львова в бік польського кордону, я дуже плакала – не хотіла їхати з цього міста, бо дуже його полюбила. Але на кордоні ми побачили кілометрові черги з жінок і дітей і вирішили, що нам усе ж не так загрожує небезпека, як цим людям. Ми з колегами повернулися до Львова та почали шукати місце, де можна волонтерити.

Я писала у волонтерські центри, мене познайомили з Александром, який на той момент уже організовував прихисток в артцентрі. У той вечір я почала тут волонтерити.

Александр:

З 2016 року я живу та розвиваю свою творчість у Львові. 2020 року взимку мені зателефонував мій колега, один із перших колекціонерів мого арту в Україні, він запропонував мені подивитися цей простір, щоб у майбутньому зробити тут щось на кшталт майстерні. Це була величезна порожня будівля, ми почали її обживати та розписувати стіни. Ми хотіли зробити щось більше, ніж майстерня для себе. Так ми заснували благодійний фонд, щоби допомагати тим, хто цього потребує.

Зараз у просторі дуже багато одягу – він був тут ще до війни. Це планувалося як один із наших проєктів – тренування нейромережі. Ми хотіли, щоб нейромережа розбиралася в одязі, сканувала й ідентифікувала його у просторі, могла підібрати на людину вбрання за її вподобаннями. Але поки ми цим займалися, хтось у світі вже зробив таку нейромережу, тому ми вирішили роздавати одяг тим, хто його потребує.

Тобто в нас ще до повномасштабної війни був здоровезний гардероб на понад 20 тонн одягу. Перед початком проєкту ми замовили декілька фур британського секонд-хенду. З 2020 року ми роздавали цей одяг тим, хто цього потребував. Також у межах роботи фонду допомагали деяким людям фінансово – збирали на лікування. Надавали можливість митцям творити тут безоплатно. Сприяли тому, щоб люди знімали на території простору кліпи та робили фотосесії, бо локація цікава. Допомагали тим, що мали.

Коли почалася повномасштабна війна, ми відразу розуміли, що треба буде розселяти людей, які тікатимуть від обстрілів. Дві наші волонтерки і мисткині Юля та Марина, які вже рік працюють на території АТС, запропонували перетворити простір на прихисток. Разом ми займалися облаштуванням місця та надавали консультативну допомогу. У перший же день ми почали як могли облаштовувати простір для переселенців, на другий день зробили сторіз, що приймаємо людей. І вже 25 чи 26 лютого до нас заїхали перші гості – повний автобус переселенців із Харкова. Ми зробили перші спальні місця з того одягу, що в нас був, і палетів. Також ми надали одяг людям, бо дехто з переселенців приїхали в тому, у чому встигли вибігти з хати. І все, інших речей не було.

Мій друг був начальником одного з гуманітарних складів, за кілька тижнів він відправив до нас ще кілька фур одягу для ВПО. Так ми стали місцевим гуманітарним центром, де роздають одяг. Також відправляємо одяг у різні регіони: десь коробку для окремої сім’ї, а десь – повний бус.

«Щоранку телефонували та запитували, що нам відправити, але далі запитань нічого не просувалося»

Александр:

Перші чотири місяці роботи ми взагалі не збирали кошти, бо розуміли, що люди мають більше донатити на армію. Вкладали максимально свої ресурси, шукали гуманітарну допомогу. Але ми продовжуємо діяльність і як прихисток, і як гуманітарний центр уже пів року, і постали перед фінансовими труднощами. Треба робити нові зусилля із залучення коштів, тому ми опановуємо фандрейзинг.

Гуманітарної допомоги зараз майже немає. Вона раптово зникла десь на другому чи третьому тижні війни. Коли ми зареєстрували прихисток у міській адміністрації, нам кожного ранку телефонували та цікавилися, скільки людей проживає, у чому є потреба, що нам відправити. Ці дзвінки в нас були замість будильника. [сміються] Але це була єдина функція цих дзвінків. Далі запитань нічого не просувалося.

Наталія:

Ну ні, вони кілька разів щось надавали. Але бюрократії з кожним днем ставало все більше: заявку треба було завіряти в п’яти кабінетах і ще брати дозвіл у військової адміністрації…

Александр:

Якщо є гостра потреба в гуманітарці, її можна знайти. Просто треба зробити більше дзвінків, довше почекати, десь потерпіти. Тож загалом за потреби роздобути можна будь-що, але це не буде просто.

«Ми приймаємо не лише людей із тваринами, але й тварин без людей»

Александр:

Зараз ми наголошуємо на тому, що ми прихисток для людей із тваринами. Але на початку в нас не стояло питання – пускати з тваринами чи ні. Бо і те, й інше – жива істота. І якщо вони разом, то, звісно, ми не будемо їх розлучати. Уже потім, коли до нас дзвонили та запитували, чи ми приймаємо з тваринами, ми зрозуміли, що це, виявляється, перевага. І коли ми реєструвалися в міській адміністрації, нас записали як прихисток, куди можна з тваринами. І тому до нас потім відправляли всіх переселенців з домашніми улюбленцями.

Наталія:

Ми приймаємо не лише людей із тваринами, але й тварин без людей. Нам надіслали чотирьох цуценят, ще один пес прийшов до нас жити сам. Прибився. Це наші біженці без людей. З чотирьох цуценят лишилося одне. Ми продовжуємо шукати йому та псу, який прибився, господарів – вони в нас на перетримці.

«Ми не ставили лімітів на проживання – люди живуть стільки, скільки їм потрібно»

Александр:

Загальна площа АТС – приблизно 2000 квадратних метрів. З цієї площі для людей призначена десь половина. Переселенці проживають зараз на другому поверсі. Це зала приблизно 500–600 квадратів, окремо є туалети, кухня, кімната з пральною машиною. Зараз у просторі живуть 20 людей і 12 тварин. За шість місяців існування шелтеру через нього пройшли понад 200 людей.

Наталія:

Ми не ставили лімітів на проживання – люди живуть стільки, скільки їм потрібно. Зараз залишилися ті, хто з якихось причин не може повернутися додому або виїхати за кордон. Багато людей із Харкова, Лисичанська, Мелітополя, є люди з Київської області. Одна жінка, яка приїхала до нас як переселенка, почала у Львові оформлювати інвалідність, тепер не може звідси поїхати, поки не пройде всі комісії.

Людей, які жили з нами з лютого, уже немає. Найбільші довгожителі у прихистку живуть з березня. Дехто з них намагався повернутися додому, до Харкова, але його знову почали більше обстрілювати, і вони знову повернулися до нас. Наразі ми продовжуємо приймати людей. Минулого тижня заселилася сім’я з дітьми з Харкова. І ще одна сім’я з Мар’їнки. Запитів більшає, бо прихистки у Львові зачиняються, а ми продовжуємо приймати переселенців у тому ж режимі.

Щоби познайомитися з ВПО, ми проводили дружні бесіди, святкували майже всі дні народження, а одного разу навіть весілля. Організовували якісь збори – спочатку щотижня. Потім робили менш формальні заходи: готували разом їсти, слухали музику. Ми всі познайомилися, всі одне одного підтримували, не було незручностей і відчуття, що ми всі різні люди з різних міст. Нових людей ми приймали як готове ком’юніті.

Александр:

Також переселенці допомагають нам волонтерити. Коли в нас є якась необхідність у допомозі, ми залучаємо наших жителів. Вони залюбки допомагають. Спочатку ми платили гроші тим, хто працював на кухні або прибирав. Це була символічна платня – 1000 гривень на тиждень. Але це закривало питання соціалізації, бо люди дуже переймалися тим, що не можуть бути корисними та не мають роботи. Ми хотіли залучити до такого способу організації побуту всіх, але робили це власним коштом і, звісно, гроші закінчилися. Тож цей проєкт довелося прикрити.

За наявності коштів можна зробити класне ком’юніті, яке могло б стати прикладом того, як можна побудувати комуну не тільки всередині, але і зовні. Адже займатися акумуляцією ресурсів, знаходити одяг, їжу та збирати їх – нескладно. Складно – мати до цього ентузіазм усередині.

«Люди вже втомилися від звичайного волонтерства, тому зміна формату допомагає нам запускати процес ефективніше»

Наталія:

Один із напрямів нашого волонтерського центру – мистецький. У нас є вздовж сходів мистецькі галереї – можна прийти, подивитися арт, познайомитися, влаштувати екскурсію або інсталюватися в нас. Ми підтримуємо інших художників.

Також приблизно місяць тому почали робити заходи – «Гуманітарка Party» – щосуботи організовуємо вечірку, на яку люди приходять танцювати та сортувати одяг. Вона відбувається в залі, де лежать речі. Ми встановлюємо колонки, підмикаємо діджейський пульт, граємо музику. У нас відкриті пульти – хтось може пограти своє, хтось послухати. І паралельно ми сортуємо в коробки одяг, який відправлятимемо як гуманітарну допомогу.

Минулого тижня закрили запит для 30 переселенців із Донецької області, які переїхали до Черкаської області взагалі без речей. Ми розсортували чоловіче, жіноче та дитяче різного розміру та закрили запити цих людей. Також зібрали коробки для шпиталю за військової частини в Харкові, точніше для шпиталю – там чоловічий зручний одяг, спортивні костюми, футболки.

Ми думали про такий формат волонтерства давно, але мали сумніви, чи це доречно. А потім побачили рейв, який влаштували Repair Together, коли розбирали завали на Чернігівщині під музику, і переконалися, що людям таке подобається, можна зробити важливу справу та потусуватися одночасно.

Александр:

Люди вже втомилися від звичайного волонтерства, зібрати охочих, щоби вони прийшли посортувати одяг, було складно. Ресурсів стало значно менше. Тому зміна формату допомагає нам запускати процес ефективніше. Ми й класно проводимо час, і знайомимося з новими людьми, і дійсно закриваємо багато запитів. На серці від цього спокійніше, бо хочеться тусуватися, але соромно. А так ти щось робиш хороше та паралельно веселишся.

Наталія:

Також у нас є напрям волонтерства – арттерапія. Усі переселенці, які переїхали до нас, мають можливість малювати. Вони можуть приходити до Александра в майстерню та щось створювати там. Це і для них корисно, і з’являються нові картини.

У галереї вже висять роботи від наших переселенців. Також діти багато малювали. Ми хочемо цей напрям розвивати окремо як арттерапію і для наших ВПО, і для інших, і для волонтерів. Будемо проводити майстер-класи з малювання, щоб знижувати тривожність у людей.

Також ми готуємо простір, у якому плануємо проводити виставки, кошти з яких будуть направлені на потреби ЗСУ: купівлю тепловізорів, дронів, бронежилетів. Ми виділяємо приміщення за донат. І, звісно, ми виділяємо простір для майстерень вимушено переміщених художників.

Я тут теж почала малювати, хоча раніше ніколи цього не робила, і дійсно відчуваю, як зі мною це працює. І ще навчилася крутити музику на вечірках.

Влад, приїхав до Львова з Мелітополя

До війни я займався реставрацією старих фотооб’єктивів і подорожував. Про АТС 267 дізнався від подруги, яка переїхала до України з Білорусі. Ми були разом на волонтерському заході, у мене на той момент гостро стояло питання житла. Це був мій рятунок.

У Львові я з травня, але до прихистку потрапив лише в серпні. Я тут один: матір поїхала до Чехії, а батько лишився в Запоріжжі.

Моя основна зайнятість зараз – це волонтерство у службі медико-психологічної допомоги на залізничному вокзалі. Ми зустрічаємо людей, які евакуюються, а також повертаються до України з-за кордону. Допомагаємо фізично та морально. Турбуємося про маломобільних людей і людей з інвалідністю.

АТС 267 крутий усім, починаючи від своєї ідеї – адже це артпростір, мистецтво тут у кожному куточку, це місце ним дихає. Але найприємніше для мене – це люди, які роблять простір таким, який він є.

Коли Україна переможе, я знову об’їду всю країну: з півдня на північ і від заходу до сходу.

Олена, приїхала до Львова з Харкова

Ми з хлопцем і кішкою (зараз вона вагітна) приїхали до Львова пів року тому. Це були перші дні війни, я просто попрямувала в реєстраційний центр, де переселенців якось розміщали. Мені випала адреса АТС 267. І я дуже щаслива, що опинилася саме тут. У Львові я волонтерю та шукаю заробіток в інтернеті.

Мені здається, що в жодному прихистку так уважно до людей і тварин не ставляться. До того ж саме місце дуже цікаве – тут купа творчості, завжди є що порозглядати. А ще я навіть не можу сказати, чого мені не вистачає зараз, бо волонтери закривають усі потреби.

Матеріал створено в у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них