Ром Стівенс – анестезіолог, професор і доктор медичних наук, який живе й працює в Чикаго. Також отримав освіту в Німеччині й має більш ніж 35-річну кар’єру офіцера-медика в морській піхоті США, служив у Середземному морі, Іраці, Афганістані, Східній Африці й Україні.

Під час повномасштабного вторгнення Ром Стівенс уже втретє приїздить до України. На час нашої розмови перебуває у Львові, а в серпні збирається до Києва. Утретє анестезіолог приїхав до України разом із цілою командою лікарів з Огайо, Г’юстона, Далласа, Клівленда, які працюють в американських ЗВО. Професор учить українських лікарів і студентів за напрямами переливання крові, лікування шоку в постраждалих від війни, реанімації й ультразвукового дослідження.

Також Ром Стівенс – амбасадор благодійного фонду Help Ukrainian Hospitals. Фонд і професор особисто закупили для України портативні ультразвукові апарати, якими можна користуватися на полі бою: вони допомагають за кілька хвилин діагностувати травму без КТ і МРТ. Один такий апарат коштує близько 2500 доларів.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова розпитала в Рома Стівенса про спілкування з українськими лікарями й студентами, потреби української медицини та враження від України.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

– Роме, більш ніж 35 років ви служили у Військово-морських силах США. Це великий відрізок вашого життя, певно, можна розповідати багато, але все-таки, що згадаєте про свою кар’єру?

(Професор не любить розповідати про свої здобутки й скромно каже, що не «рятував тисячі життів»).

– Я був кадровим офіцером, дуже молодим, мені був 21 рік. Тож можна сказати, що я ношу форму більшу частину свого дорослого життя. Перші кілька років справді був на службі, медичним офіцером на флоті. Але за кілька років повернувся до цивільного життя й зробив кар’єру в університеті. Тоді я був офіцером запасу, подібно до вашої системи, у вас також є офіцери в резерві. Тобто я був офіцером за сумісництвом, мав медичну практику й працював в університеті багато років.

Потім, коли на нашу країну напали [після 9/11, або терактів 11 вересня 2001 року], багатьох офіцерів запасу призвали на службу. І я провів чимало років, беручи участь у війнах на Близькому Сході й у Східній Африці. За цей час я був й анестезіологом, і штабним офіцером, відповідальним за медичне обслуговування, навчання медперсоналу, медичне планування. На той момент я практично відмовився від приватної практики й практики в університеті, повернувся до уніформи. За цей час ми засвоїли багато уроків щодо догляду за жертвами війни, які дещо відрізняються від догляду за цивільними.

Деякі з цих уроків ми привезли у вашу країну – я й інші військові лікарі, які зараз переважно на пенсії. Чинних військових наша влада не пускає до України, тому більшість військових офіцерів-медиків тут – британці, американці, канадці, які вже на пенсії. Крім того, у нас є час: більше не потрібно працювати повний робочий день. Тому це дозволяє ділитися тими уроками, які ми засвоїли в Іраці, Афганістані й Африці.

– Мені здається, часом вам доводилося бути не лише анестезіологом, але й психологом для солдатів.

– Так, коли я був у морській піхоті в Каліфорнії, ми брали участь у війні в Іраці. Морські піхотинці, особливо молоді, часто мали посттравматичний стресовий розлад. Тому був період, близько двох років у моєму житті, коли я витрачав більше часу на розмови про ПСТР із психологами й психіатрами Військово-морських сил США, ніж на розмови з хірургами й анестезіологами. Це справді було великою проблемою. Але саме так розробили програму подолання бойового стресу й посттравматичного стресового розладу.

Це велика проблема й для вашої країни зараз, у вас також є багато молодих солдатів і, можливо, деяких старших, яких призвали з цивільної роботи воювати на фронті. І багато цивільних, які не носять уніформу, але чиї будинки зруйновані, члени їхніх сімей убиті, вигнані з домівок. Це обов’язково призведе до посттравматичного стресу. Але деякі з ваших психіатрів уже працюють над цими проблемами. Я обговорював це з доктором Олегом Березюком – радником мера Львова й колишнім членом парламенту. Разом з іншими психіатрами він працює над розробленням плану лікування посттравматичного стресу для цивільних і солдатів.

– Професоре, ви вже втретє в Україні з початку повномасштабної війни. Чи помітили якісь зміни з моменту першого приїзду?

– Узагалі вперше я приїхав в Україну ще у 2011 році. Тоді я був офіцером і служив у Військово-морських силах США. Я відвідував Одесу і знову туди повернувся у 2012 році. Уперше після початку повномасштабного вторгнення я відвідав Україну в травні минулого року. Утретє я приїхав у лютому 2023 року й буду тут до травня.

Так, я помітив зміни. Думаю, український народ став більш упевнений у тому, що виграє цю війну й поверне всі території вашої держави. Вважаю, американська і європейська допомога також є важливою, але ж воюють саме українські солдати.

Водночас Україна зазнала великої шкоди: біженці, зруйновані міста, як Маріуполь, Херсон, Бахмут і Краматорськ (ви це знаєте краще за мене). Але для мене й багатьох іноземців зрозуміло, що український народ дуже стійкий, українці об’єднуються, бо знають, що це справді їхня війна за незалежність. Ви дійсно знаєте (і світ знає), що хочете бути частиною Європи й більше ніколи не бути частиною Російської імперії.

Україна в серці Європи, ви будете (і вже є) її частиною й географічно, звісно, і культурно. Українці усвідомлюють, що буде ще багато роботи перед тим, як ваша країна зможе приєднатися до Європейського Союзу. Багато з цих речей важко зробити зараз, під час війни, бо ви боретеся за своє існування. Але плани вже починають будувати, принаймні у сфері охорони здоров’я. І це добре, бо зараз країна єдина – гарний час, щоб починати будувати плани й вирішувати деякі проблеми, які ні для кого не є секретом.

– Чого ж саме потребує українська медицина й лікарі?

– Ви маєте пострадянську систему медицини. Так, система вже сильно змінилася після незалежності. Зміни почалися між 2016 і 2019 роками, але вони не завершені: спочатку новий міністр охорони здоров’я, потім коронавірус, а потім почалася повномасштабна війна. У вас справді не було багато часу, щоби все змінити.

Сфері охорони здоров’я потрібно більше грошей і ресурсів. Мабуть, забагато лікарень, забагато ліжкомісць. Деякі дуже дорогі в утриманні, бо ви повинні платити за електроенергію й тепло, платити зарплати й пенсії. Тому деякі з лікарень, імовірно, можна було б закрити, й уже меншу кількість відремонтувати за європейськими стандартами. Дещо відбувається вже зараз, але думаю, має продовжуватися.

Також потрібні зміни, які стосуються навчання медиків й інтернатури. Вважаю, що період інтернатури, тобто стажування, потрібно подовжити, щоб інтерни отримали кращу підготовку, а також виплачувати більші зарплати лікарям й інтернам, аби відповідати європейським стандартам.

– Що скажете про спілкування з українськими лікарями й інтернами?

– Я отримав велике задоволення від знайомства з лікарями, студентами, медсестрами, це завжди була гарна взаємодія, бо українці завжди відкриті, хочуть учитися. Молоді лікарі хочуть навчитися всього й відразу. Мені, як старшому професору, цікаво поговорити з молодими лікарями про медицину. А їм цікаво знати, що ми там робимо в США. Але не думаю, що американська система – це хороший приклад, вона справді дороговартісна. Мабуть, Україні краще орієнтуватися на приклад Польщі або Чехії, бо ці країни здійснили перехід від радянської системи до європейської.

– Медицина – це більше про дії, але все-таки чи відчували мовний бар’єр у спілкуванні з українськими колегами?

– Викладання англійської в Україні почалося лише після здобуття незалежності, тому багато літніх лікарів мого віку погано розмовляють англійською. Я дуже хочу з ними спілкуватися, тому вчу українську мову. У мене прекрасна викладачка, філологиня і славістка, на ім’я Марта. Я зустрічаюся з нею щотижня, досяг певного прогресу й вже можу говорити краще. Не так швидко, як хотілося б, але моє знання української мови повільно поліпшується.

Щодо молодих лікарів, то вони часто трохи знають англійську. Тож із моєю «трохи українською» і їхньою «трохи англійською» ми можемо чудово порозумітися. Так, це завжди пригода в спілкуванні, але це працює.

– Загалом що мотивувало вас приїхати до України? Це ж може бути небезпечно.

– Думаю, небезпека відносна. Вона є для солдатів на фронті і для цивільних, які живуть у Донецькій, Запорізькій чи Херсонських областях чи в містах, як Харків або Запоріжжя, які щодня зазнають ракетних ударів. Я був в Афганістані, і це справді було небезпечно.

Мене спонукає те, що я хотів би допомогти вашій країні. Моєю першою мотивацією було донести до українських лікарів уроки, які ми, медичний військовий персонал НАТО, засвоїли на війні, щоб було не так багато солдатів, які помирають від поранень. Ми не можемо змінити те, що солдати й цивільні гинуть на війні, але можемо змінити піклування про поранених і внутрішньо переміщених осіб. Тому я хочу допомогти лікарям і медсестрам трохи краще піклуватися про своїх пацієнтів.

Жодна країна не є досконалою, включаючи мою власну. У кожній країні є люди добрі, погані й байдужі. Я не наївний, я був у багатьох країнах світу, але за все своє життя я не був свідком такої важливої боротьби за свободу, яку веде весь європейський народ і підтримують США й демократичні союзники в Азії. Це справді історичний час. Я пишаюся тим, що можу бути частиною цієї боротьби, допомагаючи українським лікарям.

– Якщо говорити не про медицину, а про життя загалом, як вам атмосфера в Україні?

– Я багато подорожував країною: двічі був у Дніпрі, двічі в Рівному, у Карпатах. Користувався BlaBlaСar і потягом, також маю застосунок таксі Bolt. Думаю, пересуватися Україною досить легко й насправді легше, ніж моєю країною. У США потрібен власний автомобіль, щоб пересуватися, а у вас тут є застосунки для більшості речей. Громадський транспорт працює, і це не дуже дорого.

Мене дуже вразили потяги, я був приємно здивований. Кілька разів я їздив першим класом, і це досить комфортно. Можу порівнювати, бо знайомий із німецькою й швейцарською системами потягів, багато подорожував Європою. Я німецький американець, навчався в Німеччині, працював у Німеччині й Швейцарії.

– А в якому місті в Україні вам було найбільш комфортно?

– Чесно кажучи, я закохався у Львів, але також дуже люблю Дніпро. Мав нагоду відвідати ваш історичний музей у Дніпрі. Провів декілька днів з істориками, гуляючи містом, ми відвідали стару козацьку фортецю. Думаю, Дніпро дуже красиве влітку, тому я хотів би туди повернутися, був там лише восени й взимку. Також я хотів би відвідати вашу столицю, Київ. Я читав про нього, але ніколи там не був.

У Києві я хотів би відвідати професора й президента Асоціації анестезіологів України Сергія Дуброва, який також працює з міністром охорони здоров’я Віктором Ляшком. Але думаю, приїду до Києва не раніше серпня.

Також починаю розуміти українську культуру, мені дуже подобається спілкуватися з українцями. І мені подобаються люди, з якими я працюю: вони прямі й відкриті, і мені легко з ними спілкуватися. Але мене це не дивує, бо в Чикаго багато українських американців. Загалом Україна – приємна країна для життя й місце, де почуваюся комфортно. Але я трохи незвичний для американця.

– США підтримують Україну, ми це дуже цінуємо. Яка ситуація саме в Чикаго, чи багато там біженців?

– Чикаго – це місто з населенням близько восьми мільйонів людей. Там проживає десь 50 тисяч українців, близько 300 тисяч польських американців і 500 тисяч мексиканських американців, є також російські іммігранти, які, до речі, також підтримують Україну. Це місто – один із центрів української діаспори, і люди в Чикаго добре знають, що відбувається в Україні. Усюди можна побачити українські прапори, навіть у маленьких містечках Іллінойсу (це штат, де розташований Чикаго).

Одна з організацій, яка допомагає Україні, – це Українська медична асоціація Північної Америки, або UMANA. Їхня штаб-квартира розташована в Чикаго, вони жертвують гроші, фармацевтичні матеріали, медичне обладнання для українських лікарень. Також я працюю членом правління Help Ukrainian Hospitals. Цей благодійний фонд заснував мій хороший друг і лікар Владислав Дєєв, який живе й працює в Мілуокі зі своєю родиною. У них із дружиною троє дітей, вони живуть у США вже вісім років. Сам Владислав – із Дніпра, його дружина – із Кривого Рогу.

У Чикаго й США ще багато подібних прикладів, і ми завжди хвилюємося щодо зміни уряду, що наступний уряд може не підтримати Україну. Але загалом підтримка дуже висока, напевно, перевищує 80% людей, і причина проста. Західні демократії засновані на демократичних принципах: обирати свій власний уряд, спосіб життя, мати можливість вільно сповідувати свою релігію, говорити тією мовою, якою ви хочете говорити, бути незалежною країною. В Україні ви боретеся й гинете за цей принцип, який поділяють у всіх західних демократіях.

Так, у Західній Європі є крайні праві чи ліві політики, які мають власні плани. Але я вважаю, що подібні елементи на маргінесі суспільства, а ідеї російських ЗМІ й російська пропаганда не мають значного поширення.

Усі мої друзі роблять щось для того, щоби допомогти Україні: від гуманітарної допомоги до підтримки морального здоров’я українців. Я полюбив цю країну, як свою власну.

Благодійний фонд Help Ukrainian Hospitals також збирає кошти на транспортування вживаного, але сучасного американського медичного обладнання в Україну. На доставлення одного контейнера витрачають від 4 до 10 тисяч доларів. Також фонд забезпечує логістику американським лікарям, які приїжджають в Україну, і готові ділитися знаннями. Підтримати Help Ukrainian Hospitals можна за посиланням.