Антон Мартинов – колишній співвласник і директор видавництва «Наш Формат», що відоме, перш за все, нон-фікшн літературою. Серед їхніх останніх помітних видань – «12 правил життя» канадського психіатра Джордана Пітерсона, яку у 2019 активно обговорювали у США та Європі, а також «Цивілізація», «Імперія» і «Площі та вежі» британського історика Ніла Ферґюсона.

У грудні 2019 року Антон повідомив, що виходить із проєкту, яким займався сім років, і продає частку своєму партнеру Владу Кириченку, який керуватиме проєктом одноосібно. За кілька місяців до цього Антон погодився стати позаштатним радником тодішнього міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського. «Мене захопив масштаб його мислення».

Ми говоримо з Антоном про реальні причини виходу з проєкту, період роботи в міністерстві, скандали навколо українських видавництв і проєкти, якими він тепер буде займатися

Підтримай The Village!

Про рішення піти з проєкту

У грудні 2019 року ти написав, що продаєш свою частку та виходиш із «Нашого Формату». Чому ти вирішив піти з успішного проєкту, який певною мірою асоціювався з тобою?

Ми вели цю розмову з Владом Кириченком (засновник і власник видавництва, – ред.) протягом кількох років. І для мене, і для нього ця компанія, як дитина, – ніхто не хотів різати по-живому. Я розумів, що мені треба трохи більше свободи від Влада, а йому треба трохи більше свободи від мене. Настав час, коли ми один одного вже більше не доповнювали, а чимось не давали можливості для ширшої самореалізації.

У нас було класичний варіант 50 на 50 власності в компанії, що стримувало як його у своїх планах, так і мене. На деякі концептуальні речі в нас були різні погляди. Зрештою, у бізнесі комусь потрібно було брати на себе повну відповідальність і нести цей тягар. Наше балансування могло би продовжуватися, але коли ми приїхали з виставки у Франкфурті, Влад запропонував викупити мою частку. На той момент я розумів, що переді мною стоять масштабні задачі в Міністерстві культури. Тож подумав, чому б не спробувати?



Коли ми приїхали з виставки у Франкфурті, Влад запропонував викупити мою частку



А ти міг би детальніше розповісти про ваші розбіжності, у чому вони проявилися? Бо зараз усе звучить досить загально.

Я думаю, велика розбіжність у пріоритетах і характерах. До завдань, які на даному життєвому шляху вирішує Влад, мені ще потрібно тягнутися та дожити. Завдання, що ставлю перед собою я, Влад, імовірно, уже пережив. До того ж, у нас був завжди різний підхід до менеджменту. Є чимало дрібних робочих моментів, як у всіх. Зважай, що ми працювали разом сім років. Прийшов час попрацювати в різних компаніях.

Ми розділили НФ на версії 1.0 – це 2006–2012, 2.0 – це 2012–2019, якраз мій період. «Наш формат» 3.0 – це вже з 2020 і далі. Усе в руках у Кириченка, але він пише, що хоче повернутися до версії«Наш Формат» 1.0. Як саме це буде – краще запитати у нього. На мій погляд – це гра в ніші. Коли є певна спільнота людей, які лояльні до бренду, і ти працюєш тільки з ними, не виходячи за межі.

У мене була інша позиція: ми мусимо виходити за межі спільноти та діставати нових людей, зокрема, російськомовних. Долучати їх до нас, щоб вони розуміли цінність того, що ми робимо. Це теж була відмінність між мною та Владом. Йому не хотілося нікому нічого доводити. Я його частково розумію, він не хотів боротися з вітряками. А в мене ще були сили. Ми грали першим номером, задавали тренди й намагалися формувати правила гри, власним прикладом показуючи, як можна робити якісно, вчасно та привабливо. Не скажу, що у Влада була інша точка зору, але з 2018-го року ми почали розходитися в деталях реалізації.

Влад підтримував видавничу редакційну політику, хоча іноді ми хотіли видавати різні книжки. У нас все ж різний бекграунд – я до цього займався книжками, Влад – біотехнологіями. Я намагався балансувати й брати якісну вартісну літературу, при цьому не опускаючись до рівня «трешу».



Ми грали першим номером, задавали тренди й намагалися формувати правила гри, власним прикладом показуючи, як можна робити якісно, вчасно та привабливо



Є локомотивні проєкти, завдяки яким можна видавати якісну літературу. Наприклад, той же Марк Менсон «Витончене мистецтво забивати на все». Це популярна література, ми продали близько 20 000 екземплярів цієї книги, і взялися за наступну частину «Усе замахало, але надія є». Це не суперглибока література, але Менсона можна зустріти, певно, у кожному аеропорті світу, значить, він зачіпає болючі теми. Проте ми принципово відмовилися від іншої книжки Менсона про пікап, яку підібрала та видає українською «Альпіна-Україна». На моє переконання, вона не пасує до портфеля видавництва.

Влад хотів видавати високу полицю – де Голль, Маннергейм, Бен-Гуріон. Я не був проти, але наполягав на системній бізнес-моделі. На одному бажанні та краудфандингу далеко не заїдеш.

Бібліотека – це не бальзаматор книжок

Ти писав, що за час твоєї роботи в «Нашому Форматі» 2.0 (2012–2019) ви продали близько півтора мільйона книжок. Розкажи про це трохи більше.

Ми рахували, що видали десь під півтора мільйона книжок, а продали близько мільйона двісті тисяч. А якщо взяти ще й інтернет-магазин, де ми продавали книжки інших видавництв, то їх буде ще більше. Ми працювали над «довгим хвостом», який би забезпечував пропозицію та широту асортименту. Середня планова обіговість накладу була на рівні 4–6 місяців. Зараз «Наш Формат» влаштовує активний розпродаж, схожа історія з ВСЛ та іншими видавцями. Основна причина – криза й нестача грошей. Низько- та середньообігові активи перетворюються у гроші шляхом розпродажу. Зважаючи на зростальну собівартість друку – це може бути гра в «коротку».

Видавці розпродають книжки, щоб отримати оборотний капітал. Це робиться через дисконт і знижки. Тобто, якщо книга не йде за рекомендованою роздрібною ціною, її скидають у сток. Це нормальна практика, але треба активно працювати маркетингу з назвами в перший рік після їхнього видання й тримати асортимент у наявності, щоб забезпечувати широку пропозицію. Книжка – не продукт щоденного споживання та має інші параметри оборотності. Якщо не буде довгого хвоста й широкої пропозиції українських видавців, вона завжди є у видавців російських.

Розкажи, як тобі далося рішення піти з видавництва?

Дуже складно. Міркував над цим досить довго. Бувало, що й ночами не спав, думав, як так, стільки років віддав. Ми вже вийшли на якийсь більш-менш нормальний рівень, і за накладами, і найменуванням, і впізнаваності та кількості контактів. Нас у приклад ставили закордонні агенти, мовляв, поки хтось ниє, як усе погано, «Наш формат» доводять, як можна працювати. Це багатьом знайома історія розставання. Кожен у житті з таким стикався у стосунках, сім’ї, бізнесі. У мене були схожі емоції.



Якщо не буде довгого хвоста й широкої пропозиції українських видавців, вона завжди є у видавців російських



Коли ти вирівнявся емоційно?

Десь наприкінці 2019 року. У середині 2018 року ми домовилися з Владом, що я йду з посади операційного директора з 1 липня 2018. У нас залишаються однакові долі, але я не був директором і керівним партнером. У мене був виклик – передати всі справи новій керівниці – Ілоні Замоцній, яка виросла на наших очах і була гарною заміною мені. За пів року вона увійшла в курс справ, і це був перший позитивний момент – процеси налаштовані, команда зібрана й компанія може вільно рухатися без мене.

Протягом літньої відпустки влітку 2019 я думав, куди рухатися далі, щоб не заважати робочому механізму «Нашого формату» й зайнятися новим проєктом. Дивився на різні інші галузі. Але в перший день після відпустки о 9:00 подзвонив Бородянський (колишній міністр культури, молоді та спорту України, 29 серпня 2019 – 4 березня 2020). На зустрічі мене захопив масштаб завдань, про які він говорив. Він реально хотів «запускати космічний корабель у космос» і своєю вірою в це зарядив і мене. Тож я вирішив свою енергію направити в конструктивну галузь і допомогти державі. Я тоді зрозумів, що ми багато всього досягли за два роки. Команда також працювала майже автономно, без мене. Чому б не йти далі? Бородянський був ледь не першою людиною, яка в межах видавничої галузі сказала мені: «Думай масштабніше».

Про роботу в міністерстві

Про що ви говорили на першій зустрічі з Бородянським, і на які задачі ти йшов?

Ми говорили про мої ідеї – як можна збільшити галузь у фізичному вимірі, про кількість виданих книжок, кількість книгарень, нову роль бібліотек. Також ішлося про те, щоби стати головним гостем Франкфуртської книжкової ярмарки. Щоби було зрозуміліше – це ніби прийняти чемпіонат світу з футболу.

Я був узагалі без досвіду роботи на державу. На початку навіть не знав, на яку саме посаду йду. Потім виявилося, що це позиція координатора напряму книги та видавнича індустрія. Згодом Бородянський зробив мене позаштатним радником. Я побачив, як працює механізм із середини, побачив «інший світ» і викладався на повну, щоб закріпити правильний вектор руху галузі.

Чи думав ти на той момент про критику та хейт зі сторони спільноти? Адже всі міністерства перебувають за Зеленським, будь-яка його дія для людей – ніби червона ганчірка.

Я на зустрічі відразу сказав, що не голосував за команду президента. Я розумів, які цьому є причини. Ішов працювати на державу безпосередньо з Бородянським, а не з командою президента. Але не усвідомлював, що це стане таким ярликом. Перш ніж іти на цю посаду, я попередив усіх у Facebook про свої погляди, пояснив, чим планую займатися.

Ми хотіли спробувати підтягнутися на рівень Польщі. Створити правила гри, щоб видавництва конкурували якістю та маркетингом, а ритейлери не ціною, а сервісом. Загалом побудувати цивілізовані правила гри й збільшити обсяг самого ринку. Польща – це десь 530 мільйонів євро. Україна – близько 100. У грошовому вимірі найближчим часом до них підтягнутися неможливо, купівельна спроможність українців не дасть цього зробити. Але збільшити ринок у 2–2,5 рази за п’ять років – реально.



Я на зустрічі відразу сказав, що не голосував за команду президента



Окей, а якщо конкретніше про інструменти реалізації цілей у міністерстві?

Ми розділили все на чотири питання. Перше – це мода та звичка читати. У нас ланцюжок між професійними скілами та самоосвітою досі не відчувається. Якщо людина думає, що їй вистачить простих відповідей, які вона бачить в YouTube, то це не зовсім так. У житті не буває так просто: якщо хочеш справді щось зрозуміти та навчитися – доведеться напружуватися, занурюватися в тему, читати книжки та вивчати глибше, інакше є всі шанси залишитися на пероні, коли твій потяг уже пішов.

Друге – це доступність української книжки. Книжка - це емоційні покупка, тому вона має бути широкодоступна у зручному форматі. У «Нашому Форматі» ми вирішували це, виходячи на заправки та супермаркети, наприклад, «Епіцентр», «Ашан», ОККО. Йдеться й про зручну доступність електронних книг. В Україні досі немає зручних сервісів читання електронних книг за підпискою та із захищеним форматом файлу. Український інститут книги працював над створенням подібної цифрової платформи, але я не знаю державних Spotify чи YouTube. Я часто буваю в різних стартапах, організація їхньої роботи сильно відрізняється від того, що може собі дозволити державна машина. В УІК хороші люди, але вони затиснуті бюрократичною машиною й у таких умовах стартап не народиться.



У нас є круті ілюстратори, у нас є непогані автори дитячої та художньої літератури



Третє питання – широта асортименту, пропозиція. Ми в рік видаємо – за даними Книжкової палати – 24 тисячі тайтлів. Для прикладу, на російському ринку – це 120 тисяч найменувань. За експертними оцінками, у всіх книгарнях країни можна побачити не більше 8–10 тисяч найменувань, решта – це навчальна та академічна література. Загалом видано 61 мільйон примірників книг у 2019 році. З них 37 мільйонів – навчальна література. Адекватної потребам бізнесу аналітики немає. Це все тягнеться ще із СРСР. З цих даних ми майже нічого не розуміємо. Ми рахуємо скільки книг видано, а не скільки продано. В Європі рахують навпаки, для цього працює спеціальний сервіс статистики, який збирає цифри зі всіх магазинів і видавців, агрегує їх і показує результат. Одна з наших задач - порахувати й зрозуміти ринок зараз і, зважаючи на драйвери та деструктори, спроєктувати, яким ми його хочемо бачити в майбутньому.

Також потрібно було створити умови для розвитку широкої палітри літературних ніш і різнопрофільних видавництв, які створюють багато сучасної літератури. Завдання було розширити асортимент, хоча б у два рази за 5 років. Щоб закрити питання нестачі книг. Ми з Бородянським хотіли відкрити велику книгарню, зробити наш аналог Waterstones на Пікаділлі (британська книжкова мережа, найбільший магазин у Лондоні налічує 150 000 книг, довжина полиць – 13,5 км, – ред.). Ідеться не про бізнес, а про важливі символи розвиненого суспільства. Але коли почали рахувати, зрозуміли, що в нас не вистачає сучасного та актуального асортименту на 5000 м².

Четверте – це культурна дипломатія. Це коли ти приїздиш на книжкові виставки, показуєш, хто ти, чим займаєшся, на що спроможний. У нас є круті ілюстратори, у нас є непогані автори дитячої та художньої літератури. З нон-фікшном поки що гірше, тому що в нас просто немає стільки досвіду, як у Британії чи США.

Звісно, я хотів би зробити Україну головним гостем Франкфурту у 2025 році. Так, це великі гроші не тільки на саму участь, а на розбудову відповідної інфраструктури. Це б означало прорив на десятиліття вперед. Це був би величезний мотив активно перекладати українських авторів світовими мовами, щоби бути в контексті.

Чи вдалося щось із цього реалізувати?

Пів року – занадто короткий проміжок часу для системних реформ. У мене не вистачало повноважень, а у Бородянського, крім книг, ще було з десяток різних напрямів культури й спорту. Ми часто зустрічалися та працювали на вихідних і не в робочий час. А коли описали диспозицію й здавалося, що підійшли до впровадження, уряд уже зняли.

Ти казав про «токсичний хвостик» від цієї співпраці…

Зараз я його, можливо, відчув. Поки сидів, нічим особливо не займався, читав фейсбук. Бачив, що люди пишуть, мовляв, я працював на «Зе» команду. Дивно це читати, особливо враховуючи, що я заявив позицію на старті. Я все одно переконаний, що не помилився. Я чув, з якими історіями ходять видавці до Бородянського. Усе, що ми зробили в «Нашому форматі», змінивши ринок за ці 5–7 років, могло перетворитися на повернення назад, якби не вчасно знайдені аргументи. Банально, але в міністра дуже мало часу й дуже велике навантаження. Якщо у нього за цією ділянкою не закріплена людина, що веде у правильному напрямку, це може погано завершитися для країни в цілому.

Ходаки, що оббивають пороги приймальні нинішнього міністра, говорять, що треба активно повертати російські книжки, щоб нам було що читати. Мовляв, українські видавці неспроможні забезпечити широкий асортимент. Я вважаю, що це повна брехня. До Бородянського з цим також ходили. Витримати правильний вектор, не збитися зі шляху – це теж важливо.



Ходаки, що оббивають пороги приймальні нинішнього міністра, говорять, що треба активно повертати російські книжки



Український ринок книги справді може повернутися лицем до Росії?

Є дві версії розвитку подій. Перша – повернення до СРСР. На міжнародному рівні починають говорити, що російська така ж наша, як і, скажімо, москвичів. Тобто Україну, за допомогою дипломатії, можуть повернути лицем у цей бік. Щоб наші видавці гіпотетично могли купувати права на видання російською мовою та видавати їх тут і продавати в Москву. Якщо не зважати, що росіяни просто так свій хліб не віддадуть, то економічно це може бути навіть вигідно, але ця позиція геть не кореспондується із запитами суспільства й реаліями політичного режиму сусідньої країни. Ми досі – заручники російських наративів у культурі.

Інша версія подій – це формування власного ринку, як це зробили чехи чи поляки. Це складно й вимагає системного підходу, не лише до видання книжок, але й до культури загалом. Декому досі незручно читати українською й він шукає аналоги російською, колись це особливо було про бізнес-літературу. І з цим також потрібно працювати на всіх рівнях: промо, пропозиція, доступність. Ми, звісно, не злетимо до масштабів російського ринку, тому що в нас кількість носіїв мови на порядок менша. Цей бізнес працює так, що якщо ти продаєш 3 тисячі екземплярів книжки, то вона виходить на беззбитковість. Зробити це на ринку, де носіїв російської мови 250 мільйонів набагато простіше, ніж продати 3 тисячі на ринку, де носіїв української 30 мільйонів.



Інша версія подій – це формування власного ринку, як це зробили чехи чи поляки



Але в нас набагато краща ситуація, ніж на ринках Естонії, Латвії, Литви, які побудували свої. Ми, звісно, гігантами не станемо, але впевненим середняком – можливо. Тому я переконаний, що нам треба йти своїм шляхом, це зменшить кількість проблем у майбутньому. Нам потрібно будувати своє інформаційне поле, ставати незалежними в цьому сенсі, від Росії перш за все.

Якщо ми вже зачепили російське питання, хотілося б поговорити про історію конфлікту між книжковою мережею «Є» та онлайн-книгарнею Yakaboo. Нагадаю контекст – книгарня «Є» звинуватила Yakaboo у співпраці з Росією та закликала бойкотувати їх. Тому що Yakaboo стали дистриб’ютором української «дочки» російського видавництва «Альпіна Паблішер». Прихильники Yakaboo зі свого боку назвали це атакою конкурентів. Що ти думаєш із цього приводу?

(На момент публікації матеріалу, пост книгарні «Є» зі звинуваченням, який вони розмістили на своїй сторінці у фейсбук, недоступний. «Можливо, його було видалено або було змінено налаштування конфіденційності допису». Ми надіслали запит з уточненням ситуації в книгарню «Є», але на момент публікації відповіді не отримали.

Детальний розбір ситуації та позиції сторін можна прочитати тут).

Я вважаю, що Yakaboo припустилися помилки, узявши на широку дистрибуцію «Альпіну». Одна справа – забезпечувати доступ до російського асортименту, щоб в інтернет-магазині була широта пропозиції. Інша справа – коли вони беруть лінійку видань «Альпіни» та йдуть із ним у великі мережі – Novus, «Ашан», «Епіцентр». Це все одно, що рубати гілку, на якій сидиш.

Як працює книжковий роздріб: є одне найменування, наприклад, «Атлант розправив плечі» Айн Ренд. Його заводять, наприклад, у Novus, для якого це один тайтл. Популярні книжки можуть брати двома мовами, але це швидше виняток чи експеримент. Якщо в мережі вже є, наприклад, ця ж книга російською, то україномовному відповіднику потрапити всередину вкрай складно.

Yakaboo, за певний час, можуть просто повиводити українських видавців із полиць. Якщо української книжки не буде на полицях магазинів, то тиражі впадуть, відповідно – зменшаться обігові кошти, тоді впаде пропозиція українського асортименту на тому ж Yakaboo. Я вважаю, що в них накопичена прекрасна історія продажу, вони добре знають, що й кому продається. Я їм говорив це неодноразово, краще вони б узяли цю статистику, наклали на свій видавничий план в Yakaboo Publishing і розвивали наш ринок.

Про конфлікт між колективом «Нашого формату» 2.0 та засновником

Хотів би запитати з приводу ситуації, що виникла між командою «Наш формат» 2.0 та засновником Владом Кириченком. Частина команди звинуватила Влада в некоректній поведінці та звільнилася. Згодом Влад написав, цитую: «На мою думку, абсолютно нормально й природно, коли під час перезапуску бізнесу одні люди йдуть із компанії, а інші приходять». З якими питаннями до тебе зверталися люди, у тому числі з команди, коли ситуація трапилася?

Мені почали дзвонити (спільні знайомі, іноді – видавці) інтенсивно за два тижні до того, як у них відбувся цей скандал. Я не лізтиму в деталі, тому що це внутрішня кухня видавництва, з мого боку буде некоректно щось розголошувати. Люди цікавилися справами, запитували про турбулентність у колективі. Я пояснював, що всі зараз сидять удома через карантин, будь-яке слово, ніби сірник, тому все потрібно гасити. Я би прогорював, з’ясовував на рівні дрібних питань, щоб не допустити пожежі.

Згодом я написав пост, пояснив, що поточної ситуації не знаю й не можу нічого сказати тим, хто мені дзвонить. Почала гуляти теорія, мовляв, я створюю нове видавництво, і ця команда йде до мене. Я дійсно створив «Лабораторію» й займаюся нею, але плацдарму, щоб забрати таку велику кількість класних людей, які пішли з НФ у мене просто немає. Мені потрібно спочатку зробити продукт, який потім буде заробляти на велику професійну команду. Це все не один рік часу.

Раніше комунікацію з Владом брав на себе я, був перекладачем з імпульсивної мови на більш зважену для команди. Для людей, які залишилися, прямота Влада може бути деякою мірою стресом. А коронавірус підсилив цю ситуацію – відсутність особистої комунікації посприяла пожежі.

У моєму новому видавництві саме зараз буде, можливо, дві вакансії – координатор на видавничу частину та координатор на маркетинг. Решта команди, у тому числі редакція – фрілансери. Зі мною працюватимуть кращі люди зі сфери, наприклад, це можуть бути перекладачі з ВСЛ чи «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Це ж не означає, що я беру команду чи видавців.



Я би прогорював, з’ясовував на рівні дрібних питань, щоб не допустити пожежі



Про нові проєкти

Розкажи, будь ласка, про нові проєкти – видавництва «Лабораторія» та сервіс Notio? Можемо почати з Notio. Коли ти замислився над додатком?

Я кілька років думав, що хотів би зайнятися технологічним бізнесом. У 2018 році ми в «Нашому форматі» почали робити мобільний додаток, але цей досвід був неуспішним. У січні 2020 почав думати про Notio. Це буде ніби Netflix для книжок із деякими елементами Coursera. З розробкою digital-продуктів треба якомога швидше вийти на MVP (Minimum viable product, – ред), запустити його з мінімальним функціоналом, і далі «допилювати» під потреби твоїх клієнтів.

У межах MVP це має бути читалка за моделлю підписки із захищеним форматом файлу для видавця. Буде опція орендувати книгу (аналог бібліотеки в цифровому форматі) або придбати доступ на всі книжки бібліотеки. Також ми запровадимо елементи навчання за книжками, щоби людина могла глибше «прочувати» тексти. Хочеться, щоб, завдяки додатку, люди не лише читали, але й рефлексували щодо прочитаного. Наш движок рекомендаційної системи порадить найрелевантнішу для читача літературу.

Ми розраховуємо, що людина буде читати в середньому три книжки на місяць. Що більше людина читає, то нижча для неї вартість книжки. Наприклад, якщо людина читає один текст – книжка дорівнює вартості підписки, скажімо, це 150 гривень. Якщо дві – це 75 гривень. І так далі. Загалом – це буде історія про фітнес для мозку.

Поки що в нас невелика команда. Але згодом хотів би взяти партнера з технічними компетенціями, який добре розуміється на розробці mobile app. Для мене важливо працювати з людьми, які мене доповнюють. Запуск плануємо на осінь. Мета – 10 000 клієнтів за наступний рік.

Якщо в мережі вже є, наприклад, ця ж книга російською, то україномовному відповіднику потрапити всередину вкрай складно

А яка в тебе історія з «Лабораторією»?

Я повернувся з відпустки 16 березня з думкою, що дуже хочу перекласти та видати українською книгу «Черчилль та Орвелл. Битва за свободу». З’явилося це бажання ще на початку року, коли я прочитав цей прекрасний текст Томаса Рікса. Головні герої – з різних полюсів: один – лівий, інший – правий. Орвелла ледь в Іспанії не застрелили в шию, Черчилля збила машина в Нью-Йорку десь приблизно в один історичний відрізок часу. Якби їх не стало, хто знає, як би зараз виглядала історія… Але не буду спойлерити, книжка з кінця серпня вже буде доступна.

Із самого початку не хотів відкривати видавництво, думав, що втомився від книжок. Але коли за кілька місяців охолов, то зрозумів, що мені це цікаво, у мене це виходить, чому б не продовжити? Я не планую побудувати величезну структуру, але хочу добре працювати з маркетингом, щоб великими накладами розповсюджувати близькі мені та важливі для суспільства сенси.

Тож «Лабораторія» – це певною мірою самореалізація. Це те, що мені близьке, і, на мою думку, може направити дискусію в потрібному напрямі. Мені подобається розкривати книжки, де є якась суспільна користь, які формують особистість або де можна заразитися підприємницьким духом. Я ці книжки читаю сам. Хотілося б щось після себе залишити корисне.

Зробити книжку з хорошою обкладинкою та текстом – це половина справи. Ще треба мати розгалужену мережу скаутів і хист ухвалювати правильні рішення.

Лише після цього завантажувати конвеєр чимось потрібним, а не всім підряд, сподіваючись: «Щось вистрелить». Звісно, у мене були промахи в цьому плані. Наприклад, книга Джеймса Брауна «Диво в Берліні», 3000 накладу якої ми продавали 3 роки. Хоча можу додати, що в нас на той момент ще не було широкої дистрибуції. Можливо, у теперішньому контексті все було б інакше. У будь-якому разі – без помилок перемог не буває.



Дискусія в тому ж New-York Times чи New Yorker у тому числі точиться навколо певних книг



Більшість ідей я беру в англомовному світі. Я слухав подкаст Джо Рогана й там дізнався про книгу Deadliest Enemy («Смертельний ворог. Людство проти мікробів-убивць», Майкла Остергольма та Марка Ольшейкера, – ред.). Її планую видати в Україні вже в серпні цього року.

Дискусія в тому ж New-York Times чи New Yorker у тому числі точиться навколо певних книг. Тому, читаючи їх, усе одно натрапляєш на якісь тайтли. У «Лабораторії» мені хочеться синтезувати сенси. Останнім часом від багатьох розумних і спроможних людей я отримав багато крутого зворотного зв’язку щодо книг, які виходили в «Нашому форматі», що вони допомогли їм щось усвідомити, якось уплинули на них. Тож мені точно не соромно за свою роботу. Я розумію, що якісь речі просто не завершив. У тому числі й через це з’явилася «Лабораторія».

Наш фокус буде на нон-фікшні та якісній художці. Філософія бренду базуватиметься на трьох речах. Смисл – якісно відібрана змістовна література та різноманітність контенту. Комфорт ментальна та фізична доступність, зручні формати (якісний пейпербек (м’яка палітурка), подарункове видання, аудіокнига, електронна книжка. Дизайн сучасна та приємна айдентика бренду, зручна верстка текстів, iconic-design обкладинок, разом із його естетичним, емоційним і розважальним упливом на людей.

Ти часто згадуєш сенси та вплив літератури. Що мається на увазі?

Обговорення, що необхідні для руху вперед, у нас часто поверхневі, або ж перетворюються на скандал і ми закриваємося в собі. Нам важко аргументовано спілкуватися, у людей багато загального незадоволення, яке вони часто транслюють на будь-яке обговорення. Тож важливо навчатися проговорювати всі питання, не брати грубою силою – злістю, криком, емоціями, а знаходити аргументи, учитися їх доводити, і головне – визнавати, якщо помиляєшся. Коли я працював у міністерстві, то наголошував, що бібліотека – це не бальзаматор книжок, а точка комунікації, точка збирання для обговорення важливих питань.

Почуття та думки нікуди не діваються – якщо ми їх не сказали прямо, то потім усе одно висловлюємо на кухні близьким чи перед екраном ноутбука та телевізора. І виходить, що ми крутимо дулі в кишенях, замість того, щоб направляти цю енергію куди треба.

Коли ми літаємо з дружиною та дітьми до Італії, Іспанії, Франції, маємо можливість спостерігати високий рівень тамтешніх дискусій у цій частині Європи. Тракторист із маленького іспанського села їде зранку випити чашку еспресо й поговорити. А ввечері в них узагалі цілі дискусії в барах і кафе, де вони під невелику пляшку пива говорять, говорять, говорять. І не бояться не погоджуватися зі співрозмовником, проте шукають аргументи за і проти – це для більшості норма. При цьому, найчастіше, обходиться без образ і скандалів. Так рухається прогрес.


Текст: Марк Лівін

Редактор: Андрій Баштовий

Літературна редакторка: Ніка Пономаренко

Фото: Костянтин Гузенко

Верстка: Анна Шакун