Верховна Рада ухвалила законопроєкт про мобілізацію, викинувши з нього положення про демобілізацію після трьох років служби. Міноборони й Генштаб протягом восьми місяців мають напрацювати новий проєкт закону про ротації й демобілізацію. У Міноборони кажуть, що не можуть «ухвалювати поспішних рішень», тому винесли ці пункти окремо. У новому документі мають врахувати ризики, які можуть виникнути на фронті. Але для тисяч військових, які служать із перших днів повномасштабної війни, і їхніх рідних це означає ще щонайменше вісім місяців невизначеності. До новин про демобілізацію можна не дожити. Запитали у військовослужбовців, як це – служити безстроково.  

Богдан Лепявко,

служить із 28 лютого 2022 року, Сухопутні війська ЗСУ

   

Питання проведення принаймні часткової демобілізації в осяжні терміни, звісно, стоїть гостро. Проте слід розуміти, що війна – це двосторонній процес. Ворог здійснює певні дії, ми на них реагуємо, і навпаки. Якщо ворог, маючи в кілька разів більший людський ресурс, проводитиме мобілізацію й накопичуватиме сили – у нас не буде іншої відповіді, ніж збільшуватися самим. Питання демобілізації нерозривно повʼязане з питанням мобілізації. Військові добре розуміють, що просто так зменшити чисельність Сил оборони зараз неможливо. Перш ніж проводити демобілізацію, потрібно набрати й підготувати більшу кількість людей, ніж планується відпустити: крім заміни, необхідно створювати резерви. І коли влада грається в популізм, заявляючи, що «нам велика кількість не потрібна…», військові зчитують це однозначно: демобілізація відкладається. Альтернатива лише одна – програти й загинути як країна та нація. 

Інше питання – це те, як саме ухвалюється закон про мобілізацію. В ідеалі він мав би відновити певне відчуття справедливості, насамперед для військових. Дати розуміння, що певний внесок у майбутню перемогу зробить кожен, а не лише ті, хто пішли в перші тижні чи місяці й ось служать уже понад два роки. Проведення демобілізації дало би змогу людям відпочити, відновитися, вирішити особисті справи, зайнятися власним здоровʼям. 

Я не готовий робити оцінки, але певен, що значна частина цих демобілізованих людей через 3–6 місяців знову повернулися б у військо. У тому числі – через рекрутинг, у підрозділи та на посади, де б вони приносили найбільше користі (бо ми ж знаємо, що переведення відбуваються довго та складно). Підготовлені люди, добровольці, не кажу вже про учасників АТО, не зможуть сидіти й дивитись на війну через телевізор. Але відпочинку вони потребують, і відпустка на 15 днів цю проблему не вирішує. 

Але щоб це зробити, необхідно спершу посилити мобілізацію, дати необхідні повноваження відповідальним за її проведення органам, підвищити відповідальність за ухилення від військової служби, у тому числі й для військовозобовʼязаних, що перебувають за кордоном. Лише тоді можна буде говорити про якісь реальні терміни служби.

Ілля Гавриленко,

служить із 2 березня 2022 року, понад рік служив у ЗСУ, потім перевівся в Нацгвардію

   

Відчуття ті самі, що ходити старезним мостом, що десятиліттями не ремонтували. Він ніби й тримається, але постійно усвідомлюєш, що в будь-який момент він може обвалитися. І що далі – то більша ймовірність цього. Отак і тут, що довше в зоні бойових дій, то більший шанс, що колись просто «не пощастить».

Якби був встановлений строк, то була б і надія, ціль, до якої треба дотягнути, після якої «ти – герой, ти заслужив на відпочинок», але зараз більшість солдатів бачить, що виходів звідси тільки два – смерть чи каліцтво. 

І що довше служать, то більша частина хлопців стає песимістично налаштованими щодо таких перспектив, почуваються зрадженими державою та придумують способи, щоби більше не повертатися на бойові – від вигаданих хвороб до напитися антисептика, а деяких навіть кримінальна відповідальність за СЗЧ чи невиконання наказів із часом перестає лякати.

Антон

(ім’я змінено),

служить із 28 березня 2022 року, Сили спеціальних операцій

   

Як це – служити безстроково? Навіть якщо ми не говоримо про бойовуху, це відчуття, що твоє життя не належить тобі, тому воно проходить повз тебе. Звісно, це відчуття змінюється з роками, про це не йшлося у 2022 році, але зараз відчуття саме такі. Роки йдуть, люди в навколишньому світі розвиваються: заводять сімʼї, руйнують сімʼї, ідуть на роботу, міняють роботу, а в тебе все йде за планом, який тобі визначила держава. І ти суто залежиш від держави й нічого не можеш змінити. Ти є майном, яким держава розпоряджається. У такому ритмі зʼявляється апатія до життя, ти стаєш пасивним до всього, що відбувається навколо. Трапляється елементарне вигорання. Отже, служити безстроково – це не дуже добре. І людям, які проводять політику мобілізаційних заходів, треба враховувати, що ресурс [військовослужбовець, – ред.] – не вічний. Навіть якщо він живий і більш-менш здоровий, він стає менш ефективним.

Іван,

служить із 24 лютого 2022 року, Третя окрема штурмова бригада ЗСУ

   

Думаю, я не скажу нічого нового про втому військовослужбовців на третьому році повномасштабної війни (а дехто з побратимів уже понад десять років воює). Утома – це наш постійний компаньйон. Я наголошу на деяких інших тезах:

1. Перебуваючи на війні, МИ ВСІ ДАЛЕКО ВІД РОДИН, БАЧИМОСЬ УКРАЙ РІДКО, ТІЛЬКИ В КОРОТКИХ ВІДПУСТКАХ. ЦЕ НЕ МОЖЕ НЕ ВПЛИВАТИ НА СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ, СТОСУНКИ ВСЕРЕДИНІ РОДИН. Знаю кількох побратимів, які одружені, але не можуть завести дітей зі зрозумілих причин. 

2. Перший пункт призводить до психологічних проблем у військовослужбовців, які, накладаючись на безперервний стрес, тільки збільшують свої масштаби. Зараз дещо активізувалась робота в підрозділах із цього напряму, але цього однаково недостатньо.

3. Наступну тезу, яку я хочу озвучити, я почув від військового [і письменника Сергія] «Сайгона», і вона справила неабияке враження на мене. Цивільне суспільство бачить в основному виснажених військовослужбовців у брудній формі з баулами, які пруть на маршрутку чи поїзд, які їдуть у відпустку/з відпустки/на ВЛК; поранених або взагалі тих, які загинули. Чують історії колишніх військовослужбовців, яким вдалось демобілізуватись (із різних причин), про неадекватних командирів, недоукомплектовані підрозділи тощо. НІХТО НЕ БАЧИТЬ КРАСИВИХ, СИЛЬНИХ, ЗДОРОВИХ ДЄМБЄЛЄЙ НА ВІДПОЧИНКУ З РОДИНОЮ, ніхто не чує про успішні операції не рівня ГРУ-СБУ, а про зачистку посадки або відбиття штурму, у якому всі наші лишились живі, про адекватні підрозділи, у які ці демобілізовані повернуться за потреби.

Це створює напругу в суспільстві, нерозуміння військовослужбовцями цивільних, і навпаки. А також небажання долучатись до Сил оборони України, оскільки цивільні бачать здебільшого трагічні історії.

4. Безстрокова мобілізація створює у військовослужбовців відчуття кабали. Ми всі перебуваємо в невизначеності, а це дуже сильний демотивувальний чинник.

Це я висловився дуже дипломатично, ретельно підбираючи вирази. Думаю, усі прекрасно розуміють, наскільки негативні відгуки у війську стосовно безстрокової мобілізації.

Віктор Загорулько,

служить із 24 лютого 2022 року, два місяці в ТрО, потім перевівся до Четвертої бригади швидкого реагування Національної гвардії України

    

Одразу зазначу, що це особиста думка, а не позиція батальйону. Колись після строкової служби я собі сказав, що більше не те що в армію не піду, але і форми ніколи не надягну, бо від тюрми це, мабуть, мало чим відрізняється. У 2015 році я зібрався в добровольчий батальйон «Січ», але коли побачив казарму у вертолітному ангарі Яника [Віктора Януковича – ред.], то згадав свою строкову й передумав. Та от настало 24 лютого 2022-го, і я, як і тисячі інших людей, які були далекі від армії й туди не збиралися, пішли по зброю. Хтось, як я, спочатку в добровольчому форматі на самозабезпеченні, потім, коли цей формат себе вичерпав, в офіційній армії з її плюсами у вигляді забезпечення й мінусами у вигляді необхідності гігантських зусиль на дотримання бюрократичних ритуалів та обмеження волі та свободи пересування.

Зараз, після двох років чесної служби, як я вважаю, державна влада й військове керівництво нас зрадило, бо не залишає нам шансу з гідністю повернутися додому й відпочити хоч рік, навіть після трьох років служби. Я особисто втомився, часто фантазую про самогубство. Як запобіжник вигадав собі таку формулу: якщо зроблю це, то всі зусилля марні, і в наступному житті знову сюди пошлють, тому треба триматися.

Хтось спитає: «А від чого ж ти так заморився, у тебе ж навіть вихідні бувають». Так, останній рік я не на війні, але, на жаль, робота в частині – це ще те бюрократичне пекло.

Держава, на жаль, не докладає жодних зусиль для забезпечення мобілізації, необхідної для заміни тих, хто вже давно служить. У Києві – так точно, жодного разу за рік не бачив, щоби десь когось зупинили, тисячі людей живуть спокійно своє життя, а нас, схоже, прирекли на довічне.

Михайло,

служить із 24 лютого 2022 року

   

Хочеться на самому початку наголосити, що воювати за Україну – це велика честь та обовʼязок кожного чоловіка, який називає себе українцем. Історія України споконвіку писалася в боротьбі за своє існування та незалежність. Зараз Україна продовжує писати свою історію та продовжує боротьбу… Визначення слова «війна» для багатьох українців має різний сенс, і, відповідно, кожен обирає свій шлях. Хтось стоїть у лавах Сил оборони вже більш ніж 10 років, хтось – узяв до рук зброю та склав присягу після 24 лютого 2022 року, а хтось і далі живе своє життя. 

Переходячи до самого питання, як це – воювати безстроково, я відповім так: воюють безстроково наші полеглі побратими… Памʼять про них – це та сила, що продовжує нашу боротьбу. Вони надають нам сил і мотивації продовжувати їхню справу. Хлопці 18 років (були й молодші), мужики та діди, які стояли в строю поруч із нами, передали нам козацьку хоругву й обовʼязок продовжувати боротьбу до самої перемоги. 

Сімʼя також дає мотивацію продовжувати визволення нашої країни. Адже для наших дітей і наших нащадків ми зараз виганяємо кацапів із нашої землі. 

Звісно, як і в кожної людини, у нас, у військових, є відчуття суму за родиною, бажання бути поруч із ними. Я дуже хочу бачити, як підростає моя донька, бути частиною її перемог і нових звершень. Хочу бути поряд із дружиною, хочу полегшити її життя та вигулювати нашу стафіху зранку і ввечері, поки люба моя дружина вранці збирає малу до школи, а ввечері займається тим, чим любить, смачно готує, щоб нагодувати нас, гурманів. 

Перебувати 25 місяців далеко від родини емоційно дуже тяжко, бачити, як у країні проходить мобілізація для поповнення війська, дуже сумно. Адже мобілізація проходить не для того, щоб когось до чогось змусити, а для того, щоб чоловіки, які є громадянами своєї країни, після проходження підготовки замінили НЕ НАС, а наших полеглих побратимів, і стали в стрій поруч із нами. Без поповнення підрозділ не може функціонувати й, відповідно, не може виконувати завдання з визволення окупованих територій і відбиття постійних наступів ворога. Небоєздатні підрозділи в складі всіх родів військ не зможуть не те що звільнити, а й захистити ту територію країни, куди війна не дійшла з початку 2022 року. Мобілізація повинна бути не в країні, мобілізація повинна бути в головах тих, хто називає себе чоловіком, хто називає себе українцем. 

Я висловлю свою думку, не кидайтесь камінням – але воювати безстроково – то справжня нагорода, бо ті, хто можуть тримати в руках зброю й перебувають в лавах Сил оборони, борються за святе для українця – за свою країну, за її свободу та за майбутнє своїх дітей. 

Наостанок, я передчуваю реакцію моєї дружини на все те, що я написав, і хочу сказати:

Лєро, кохана моя, моя душа, я дуже хочу повернутися до тебе й до нашої Софійки, до песика та твого кота. Але в мене є ще трохи роботи тут, із пацанами. Ми швиденько все доведемо до моменту нашої перемоги і я привезу їм скуштувати твої сінабони. Кохаю тебе. 

І ще, мало не забув. Для тих, хто вагається з вибором – утопитися в Тисі чи все ж таки взяти в тих страшних ТЦКашників повістку – маю пораду: беріть, не бійтесь. У лавах Сил оборони нормально, вас усього навчать і будуть за вас переживати, головне – правильно оберіть підрозділ. Може, вийде так, що будемо в одній бригаді наближати перемогу. 

Дмитро Нетета,

служить із 24 лютого 2022 року, 241-ша бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

   

Військовослужбовці хочуть розуміння, скільки вони мають воювати. Наразі серед військових є стійке переконання, що вийти з армії можна або мертвим, або повністю втративши здоров’я. «Білет в один кінець», «служба довічно» – саме так характеризують службу побратими. Відчуття безвиході вбиває мотивацію та пригнічує, альтернативу кожен знаходить, як може – в алкоголі або самовільному залишенні частини. 

Росте ненависть до ухилянтів, адже саме в них бачать причину своїх проблем військовослужбовці. Усі розуміють, що вони продовжують тягнути лямку, бо їх нікому змінити в окопах. Крім того, через нестачу особового складу тримати рубежі доводиться меншим складом, а це веде до втрат там, де їх можна було б уникнути. 

Перспектива служити «вічно» також негативно впливає на мобілізацію. Хто захоче добровільно йти туди, де права та свободи обмежені, ризики максимальні, а перспективи виходу – примарні? Тим більше, що відповідальність за ухилення від мобілізації за чинними нормами – сміховинна, а можливості ховатись від військкоматів у сучасних містах – майже безмежні. На цьому тлі виглядає знущанням нездатність законодавців виправити ситуацію. За лічені місяці з так званого закону про мобілізацію вичистили всі норми, які мали б зробити життя ухилянтів більш незручним. Максима про рівність усіх перед законом набуває абсурдних рис, бо наразі закон є суворим винятково для військових. 

Усе більшим стає розділення між армією та цивільними. У суспільстві сформувалось стійке переконання, що на фронті зараз лише або професійні військові, або «добровольці» – тобто ті, хто прийшов у військо самостійно або вирішив не тікати від повістки. Тобто вони самі обрали свій шлях і мають і далі «нести всі тяготи та лішенія воінской служби». Утім, варто нагадати, що значна частина сучасних Збройних сил – це цивільні, які до цього не мали жодного бойового досвіду та навіть через два роки війни не пов’язують своє майбутнє з армією. Переважна більшість із них мали певні досягнення, дохід і рівень життя, які не йдуть у будь-яке порівняння з армійськими. Розповідати цим людям про те, що хтось не придатний до війни або більш важливий у тилу, сприймаються як спроба сховатись за ними або принести їх у жертву, щоб врятуватись самому. І розмов про вдячність до ЗСУ вже недостатньо. Час вмикати інстинкт самозбереження. 

Як виправити ситуацію? Для військових очевидним є те, що через армію мають пройти якомога більше людей. Ми маємо сформувати потужний резерв із тих, хто пройшов бойові дії. Ці люди мають отримати можливість повернутися з окопів додому, відновитися й бути готовими оперативно встати до строю в разі потреби. Армія в один мільйон – це потужна сила, але армія, за якою є ще кілька мільйонів резервістів із бойовим досвідом, – непереможна. 

Росія має розуміти, що українці воюватимуть стільки, скільки треба, до повного винищення ворога. Це біг на виснаження, де фінішу не видно, а ціна поразки – життя. У такому забігу пройти дистанцію мають більше шансів ті, хто біжать не марафон, а естафету.