Богдан Мохно – киянин. Коли почалася повномасштабна війна, йому було 22 роки. Захоплюється баскетболом і бігом. За освітою – фізичний терапевт, реабілітолог. До війни рік працював за спеціальністю й дуже любив свою роботу – за можливість допомагати людям і комунікувати з ними. Коли Росія напала на Україну, Богдан пішов у ЗСУ – працювати військовим лікарем. Найважче для нього – це смерть побратимів. До повномасштабної війни Богдан не мав досвіду втрати. З першими смертями в житті зустрівся саме на фронті.

Далі – його монолог про перші місяці війни.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для The Village Україна. Усі історії з циклу «Люди, які працюють зі смертю» можна прочитати в окремому спецпроєкті Меморіалу. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.

 

23 лютого. Я – реабілітолог.

 

Богдан Мохно, до 24 лютого 2022 року реабілітолог, опісля – військовий лікар

До 24 лютого я працював реабілітологом. Допомагав людям лікувати проблеми опорно-рухового апарату за допомогою методу кінезотерапії – фізичних вправ на спеціальних медичних тренажерах. Тоді й подумати не міг, що скоро в будівлю, де я працював, влучить ракета, а я вступлю до лав Збройних сил України – буду рятувати побратимів і стикатимуся з їхньою смертю на війні. 

24 лютого в мене мав бути вихідний, тому вечір напередодні я провів із друзями – додому повернувся тільки о третій ночі. Залишалося кілька годин до того, як наше життя зміниться.

Поспати тоді майже не вдалося: мене розбудив старший брат, і повідомив, що почалася війна. Ще не встиг прокинутись, як він сказав: «Усе, йдемо у територіальну оборону!» Я тоді не сприйняв його слова серйозно, мені потрібен був час зібратися.

 

 25 лютого. Я – військовий медик.

 На другий день війни брат знову закликав мене разом іти в тероборону. Тоді я вирішив, що дійсно – треба. Це не було тиском – скоріше пропозицією, яка наштовхнула мене на думку: «У мене буде місія на цій війні». 

У приймальному пункті для добровольців нашвидкуруч опрацьовували заявки тих, хто бажав доєднатися до оборони. Брат записався добровольцем на фронт, його майже одразу відвезли. Ми довгий час не мали зв’язку. Зустрілись уже перед виїздом на передову – виявилось, що вони проходили навчання. 

Я ж хотів стати військовим медиком. Хотів продовжувати допомагати іншим, але вже по-новому – так, як того вимагає ситуація. Питання було хіба в тому, чи дадуть мені таку можливість. 

Але сумніви розвіялися.

– Можна піти медиком? Я маю дотичну освіту. 

– Так! Можна й треба! Якраз медиків нам катастрофічно не вистачає. 

Так почалася нова сторінка моєї кар'єри. Я став бойовим лікарем із позивним «Док». 

 

 

Навчання й підготовка

У перші три місяці я був у Києві, ще з кількома хлопцями охороняли один з об'єктів. Водночас почав активно вчитися й дізнаватися нюанси нової посади.

Бойовий медик – це передусім солдат, який має виконувати бойове завдання. І лише за необхідності надавати екстрену домедичну допомогу. 

Моя сфера – бойові травми та поранення. Але на початку до мене приходили й із застудою, скалками чи будь-якими іншими проблемами. А я був і не проти, бо, по-перше, хотів допомогти, а по-друге, набиратися досвіду. 

Учився я дуже багато – і самостійно, і на курсах, куди мене відправляли. Цінність навчання – величезна, адже викладали нам медики, які пройшли війну: українці, фіни, американці, канадці… Навряд чи більшість тієї інформації, яку я отримав, можна знайти в інтернеті. Потім я вже і сам викладав основи медицини своїм товаришам. Кожен солдат має пройти такий курс, щоби знати, як урятувати себе та допомогти побратиму.

 

 На фронт

«Я знайомився з кожним із них, дізнавався, хто чим живе». Богдан – про перші дні з військовими

Нам часто казали, що скоро відправлять на фронт, але цей момент постійно відкладався. Морально я так і не підготувався до передової, але мені здається, що це й неможливо. Я б ніколи не був готовий. 

Я не сумнівався у своїх силах. Знав, що можу зробити, але не знав, що може статися. Проте розумів напевне – буду бачити страшні поранення та смерть. І безпосередньо з тим взаємодіяти.

У червні 2022 року ми приїхали в Донецьку область і поселились у колишньому напівзруйнованому заводі, який став нашим тиловим пунктом управління. З того моменту в мене почалася повноцінна робота. 

Я став взводним медиком, відповідав за здоров’я 30 солдатів. Ще в період підготовки я знайомився з кожним із них, дізнавався, хто чим живе та захоплюється. Усього в нас у роті було три медики – по одному на взвод. Три взводи утворювали роту, на яку був ротний медик – «начальник» взводних медиків. 

Здебільшого, якщо відділення зі взводу їде на бойове завдання, то я також їду, або завчасно готую евакуацію, щоб тяжкопоранених можна було оперативно доставити до лікарні після надання екстреної домедичної допомоги.

Мої завдання – зупиняти всі життєво небезпечні кровотечі (перев'язати, накласти турнікети), підтримувати життєву стабільність, допомагати з евакуацією в лікарню, чекати на вердикт лікарів і заповнювати документи. Евакуація тяжкопораненого солдата обов'язкова, наскільки б далеко не була лікарня, інакше він помре. Також я можу робити уколи, діставати уламки, зашивати рани, виймати з вух каміння. 

 Це було дуже сумне бойове хрещення

Спочатку наше відділення відправили на блокпост на перехресті, треба було перевіряти машини. Там у мене й сталося бойове хрещення – я вперше надав бойову медичну допомогу. 

В один із днів нас обстріляли касетами – ми з хлопцями ховалися в окопі. Наша артилерія почала збивати снаряди, уламки посипались на перехрестя. Коли обстріл минув, ми вийшли. Через кілька хвилин я чую вибух – підірвався один із наших побратимів – Ігор із позивним «Танкіст». Ігорю відірвало руку, майже відірвало ногу – вона ледь трималася на м’яких тканинах, випалило очі. Він був у глибокому шоку, стогнав і намагався піднятися. 

Док надає допомогу пораненому воїну

Бойовий медик не має все робити сам. Одне з найважливіших завдань – роздавати вказівки побратимам для допомоги постраждалому. Дуже часто солдати просто впадають у ступор, коли бачать понівечених побратимів. Так було й того разу – хлопці не знали, що робити. Я діяв зібрано: підійшов до Ігоря, перетягнув турнікетом ногу, сказав іншим, чим мені допомогти. Довелося роздавати вказівки криком. Чіткі команди допомагають солдатам зібратись.

Під час евакуації Ігоря я постійно заспокоював і підбадьорював його. Я був увесь у крові – з ніг до голови. Уже біля лікарні кричу персоналу: «Швидко – ноші сюди!» Узагалі я доволі спокійний, але тоді так розкричався від стресу, що мене довелося заспокоювати. 

Коли ми передали пораненого лікарям, мене просто накрило. Усе як у тумані. Було дуже моторошно. Я тричі мив руки й не міг змити кров. Дворові собаки злизували її з моєї форми. Мені сильно запам’ятався тоді запах крові – запечений після вибуху. 

Я чекав на вердикт лікарів чотири години, викурив дві пачки сигарет – одну за іншою. Ігор був у комі. Повернувшись на об’єкт, я не міг спати ще три дні, апетиту також не було. Періодично наверталися сльози. За місяць я дізнався, що Ігор не вийшов із коми. Він помер – не витримало серце. 

У той момент події місячної давності з’явилися перед очима, стало зле. У голові я неодноразово прокручував сценарій своєї допомоги побратиму. Думав, що, може, усе ж треба було зробити щось інакше, й Ігор би вижив. Обговорював ситуацію з ротним медиком, але він казав, що я все зробив правильно й від мене більше нічого не залежало. 

Ігорю було близько 40 років, у нього залишилися дружина та донька. Я дуже добре його знав, ми потоваришували ще під час служби в Києві. Це було дуже сумне бойове хрещення.

 Робота з тілом загиблого товариша

«Єдина думка: хто поранений, хто помер? Вони всі – мої друзі». Богдан – про перший досвід роботи із загиблим

 

Перша робота з тілом загиблого сильно закарбувалася мені в пам'яті. У той день я був дуже втомлений і голодний. Тільки-но сів поїсти, як передали, що на одному з блокпостів – поранений і загиблий. Я відразу побіг по свій медичний рюкзак і ми ще з кількома хлопцями поїхали. 

Єдина думка, яка була в мене голові: хто поранений, хто помер? Вони всі – мої друзі, і цей момент невідомості був дуже складним. Я їхав і переживав. 

Пораненого евакуювали ще до того, як ми прибули. А із загиблим треба було працювати мені. Тіло накрили клейонкою. Коли я підняв її, то був шокований – воно було сильно понівечене й розірване на частини. Але я зрозумів, хто це. Ми познайомились за кілька днів до його смерті, разом їли суп і дуже душевно тоді поговорили. 

Мені як медику треба було продумати алгоритм дій, за яким ми заберемо тіло та відвеземо в морг. Робити все треба було оперативно, поки не почався новий обстріл. Я роздав хлопцям мішки й по парі медичних рукавичок, тіло ми збирали по частинах. Не дивилися, що збираємо. Просто робили. Одного з наших хлопців знудило. 

Я знову швидко та зібрано зреагував. Але дорогою в морг був уже зовсім інший. Наверталися сльози, емоції взяли гору. У машині стояв запах розірваного тіла.

Товариші питали мене: 

– Як ти, Док, нормально?

– Нормально, як завжди, нормально. 

Вони за мене переживали. 

Уже в морзі ми знайшли жетон цього військового, а також маленький фотоальбом. На світлинах – він із дружиною та дитиною. Стало ще сумніше. Такий був мій перший досвід роботи із загиблим. Тільки-но познайомився з людиною, а через два дні вже збирав її тіло в мішок.

 

 Здавалося, що я помру

 

За два місяці на фронті загинуло восьмеро моїх побратимів. Усі вони стали мені близькими. Загинуло й двоє дуже хороших друзів із позивними «Сова» та «Хом’як». На жаль, я не зміг їм допомогти, і мені дуже шкода. 

«Сова» після поранення просив:

– Не кажи моїй мамі та дівчині, що мене поранило. Зі мною все нормально, бачиш? Я видужаю, тоді розкажу сам.

За кілька днів він помер. 

Раніше я не втрачав нікого з близьких, не мав жодних дотиків до смерті. З першими смертями в житті стикнувся на війні. Мені здавалося, що я й сам помру, бо на передовій – рулетка. Щодня я був на волосині від смерті. Іноді бувало так складно, що хотілося забитися в куток і плакати. 

 

 Після перших 65 днів на фронті

Коли пройшла перша ротація і я повернувся додому в Київ, усі казали, що я дуже змінився – закрився та став серйознішим. Мені складно було спілкуватися з людьми. 

Я став погано спати, жахіття у снах майже щоночі: війна, понівечені тіла, кишки, ракети, смерть. Якось, наприклад, снилося, як мене застрелили. У мене постійний страх обстрілів, тому що на фронті прилітало дуже часто.

Певний час я приймав транквілізатори, пропрацьовував травми з психологом. Також ходив на фізичну реабілітацію в Центр здоров'я, де працював до війни. Дуже складно відновлюватись після смертей, які я бачив.

З передової додому я привіз цуценя, дівчинку. Назвав її Віля. Повне ім'я – Вільна, на честь Вільної України.

Після нашої Перемоги я хочу повернутися до роботи реабілітологом і стати в цьому справжнім професіоналом. Тим більше й після війни фізична реабілітація – дуже потрібна. Постраждалим треба буде відновлюватись. 

Цуценя, яке Богдан привіз із передової. Скорочено – Віля, на честь Вільної України

Ротний медик якось запитав мене:

– Навіщо ти їдеш на війну?

– Рятувати. 

– А вбивати?

– Ні, тільки рятувати.

Я не шкодую, що став військовим лікарем. Бо виконую на війні свою місію – рятувати.

Розмову було записано 12 листопада 2022 року

   

Авторка: Ольга Коротенко

Ілюстраторка: Ярослава Яцуба