Подруга загиблого на Херсонщині Дмитра Пащука розвиває міське кафе у Львові. Невістка Івана Прибила, який пішов у тероборону з початком повномасштабної війни разом із сином і більше не повернувся, вирощує равликів, бо не встиг свекор. Донька Юрія Олефіренка, який загинув ще у 2015 році, прикриваючи тілом побратимів, розвиває ферму, про яку батько мріяв на пенсії. Редакція The Village Україна зібрала три історії родин загиблих ветеранів, які вкладають сили в те, щоб ідеї захисників жили довше у їхніх проєктах.

 

Кафе «Республіка саду» 

Вікторія Гнівушевська – подруга загиблого захисника Дмитра Пащука, яка після його смерті 12 березня 2023 року на Херсонщині відкрила міське кафе «Республіка саду» у Львові. Дмитро планував відкривати заклад ще до повномасштабної війни, у березні 2022 року, але врешті його відкрили в травні 2023-го. До повномасштабної війни Дмитро також служив у Французькому легіоні (звідси позивний «Француз») і запустив у Львові заклади PortPapi й галерею «Світло».

 

   

Війна – це не те, чим би він хотів займатися

 

Дмитро дуже любив людей, був завжди готовий допомогти й створювати для них. Якщо в команді виникала проблема, то він відсував усе на задній план і все робив для друзів. Також він був щирим, відкритим, світлим, дуже веселим і трохи крейзі, якщо йшлося про тусівку з портівським вином, яке він завжди наливав.

Він дуже любив своє село [Хлівчани у Львівській області], і загалом був господарським, любив запрошувати людей. Після його смерті ми досить часто їздимо на його могилу, до його батьків на різні свята. І мені так сумно, бо я знаю, як би він тішився за життя, якби ми хоч раз такою великою групою до нього приїхали. Для нього це було б свято.

Ромко Лозинський [нардеп і побратим Дмитра] згадував, яким той був веселим і не сконцентрованим на навчаннях, завжди в нього якийсь mess. А на бойових завданнях, навпаки, Дмитро збирався, як струночка, і робив усе дуже чітко.

Він небагато розповідав про свій військовий досвід у Французькому легіоні. Можливо, ділився цим із вужчим колом друзів, куди я не завжди потрапляла в різні періоди. Легкого вайбу розповідей про війну не було, мені здається, це болючий досвід для нього. Війна – це не те, чим би він хотів займатися. Але останнього разу, коли Дмитро приїжджав до Львова, він дістав старий ноутбук і показував мені фото часів служби у Французькому легіоні, які він ніде не публікував. Це був єдиний раз, коли ми трохи про це поговорили.

Найбільше, що тримало його бізнеси – віра в те, що все вийде класно, й віра в інших людей. Коли інші казали: «Ні, це нереально, давай подумаємо більш прагматично», Дмитро ніколи не скіпав своїх ідей, у нього все неслося. Наприклад, так йому казали, коли він вирішив створити шиномонтаж, але він вірив у те, що це буде топовий шиномонтаж. Його так і не відкрили, але цю ситуацію друзі згадують, як жарт.

   

Його найбільше вміння як підприємця – знайти правильних людей і надихнути їх

   

 

 

Port – це був заклад для друзів, Дмитро його створив, щоби їх там збирати. І цей заклад – Дмитро того часу, коли він створював Port. «Республіка саду» – це прояв більш зрілого Дмитра (але це моя інтерпретація, я це так бачу).

У «Республіку саду» я взагалі прийшла малювати стіни. Це був вересень 2023 року. На той час я мала маленький бренд, який я розвивала, але не мала стабільної роботи. На місці виявилося, що треба зробити декоративну штукатурку, накладати її певними мазками, і ми почали думати, як це зробити разом із моїм хлопцем (якого теж звуть Дмитро; Пащук любив збирати довкола себе Дмитрів, бо ще один Дмитро, Сунак, займався ремонтом та інтер’єром).

З цими стінами ми провозилися два тижні, а потім Дмитро помаленьку мене захантив бути комунікаційницею. Спочатку я спиралася через його творчість, бо я, навпаки, люблю чіткість. Я розуміла, що мені потрібно буде збирати Дмитра в купу, але потім все-таки вирішила спробувати.

З часом моя комунікаційна частина закінчилася, я вже розробила бренд-стратегію, тому поступово почала займатися різними деталями, як-от рослини чи штори. Дмитро почав мене знайомити з різними друзями.

Після однієї з наших зустрічей він мав зустріч із ще однією подругою, я також сіла з нею познайомитися. Ми розмовляли про те, що потрібен керівник, який відкрив би «Республіку». І раптом ця подруга подивилася на мене й сказала: «А чого вона не може?» Але в мене не було досвіду в ресторанному бізнесі, до цього я лише пів року попрацювала офіціанткою. Тому ми посміялися й пішли додому. Увечері мені прийшло аудіоповідомлення від Дмитра. Він сказав, що я знаю всі умови, що він допоможе мені відкрити заклад і що в мене все вийде. Дмитро дуже вірив у інших людей, іноді навіть надто сильно й наївно. Його найбільше вміння як підприємця – знайти правильних людей і надихнути їх.

Я довго думала, ми після цього ще зустрічалися кілька разів і серйозно говорили про мої та його очікування, про те, якою він бачить команду. Урешті ми вирішили, що знайдемо людину, яка мене навчить і запустить заклад разом зі мною. Знайшли одного пана, але коли отримали від нього перші робочі документи, то вони були абсолютно непрофесійними.

Про це було й наше останнє листування. Я пропонувала шукати когось іншого, й Дмитро погодився. Він обіцяв написати ще одному старому знайомому, але не встиг цього зробити. Ми переписувалися в п’ятницю, а загинув Дмитро в неділю, 12 березня.

Після його смерті я зрозуміла: відкриється «Республіка» чи ні, залежить лише від мене. Друзі та рідні були розбиті – спочатку похорон, потім дев’ять днів. Утім, усі розуміли, що «Республіка» має відкритися, бо він цього хотів і зробив для цього дуже багато, і не можна просто про це забути.

Тож ми зібралися з найближчими людьми та знайшли кошти на відкриття. Бюджет був обмеженим. Я почала знайомитися з Дмитровими друзями, з якими ще не була знайома, і вони допомогли мені зрозуміти всі процеси та найняти людей. Велику частину цього шляху зі мною був Дмитро Сунак, який займався «Республікою» від початку. Це був супершвидкий спринт, багато чого було не готово, але відтягувати відкриття було нікуди.Що більше відтягуєш, то менше грошей залишається; або ми зробимо це зараз, або вже ніколи не зробимо. Але якби не люди, які мене підтримували, в мене нічого не вийшло б.

На вечорі його пам’яті Дмитра, після похорону, багато хто висловлювався. Я сказала, як мені шкода, що Дмитро не потішиться разом із нами, і я не поділюся з ним, як ми класно все зробили в «Республіці саду». Кафе ми відкрили за два місяці після загибелі Дмитра, у травні 2023 року.

Прощання з Дмитром у «Республіці» було дуже щемким, ніби відчувалася його присутність і поєдналися всі його проєкти (портівське вино в просторі «Республіки») та люди, які багато про нього згадували й ділилися історіями й частинками Дмитра, які кожен пізнав.

 

 

Що встиг зробити Дмитро в «Республіці саду»

Дмитро хотів створити простір, у якому тобі комфортно і в який хочеться повертатися. Те, що це буде міське кафе, було прописано в нас у концепції, але Дмитро чомусь не до кінця знав, чи хоче він висвітлювати цю назву «міське кафе», писати її на вивісці. Не знаю, що саме його турбувало, але цю назву ми написали.

Також для нього була важливою соціальна відповідальність, а може, просто відповідальність бізнесу, і ми намагаємося це втілювати. Щомісяця різні страви присвячені благодійним зборам, увесь прибуток із яких ми передаємо на ЗСУ. Також люди можуть донейтити за посиланням у меню.

Дмитро приїжджав десь раз на два місяці, на три або чотири дні. Для військового досить складно мати бізнеси. За ці кілька днів Дмитро мав встигнути не лише поговорити про бізнес, але й заїхати до батьків, які живуть далеко за містом, побути з нареченою Ганнусею, уладнати справи з дронами, навчаннями, документами.

У «Республіку» він завжди звозив старі тарілки, трішки радянські, які відшукував між бойовими завданнями в хатах якихось бабусь. Це були стоси бруднющих тарілок, у палетах і плівці. Я намагалася його переконати, що глиняні тарілки будуть краще, що це зараз стильно, але ми постійно відкладали це питання. Після смерті Дмитра я вирішила, що мають бути саме його тарілки. Звісно, не всі, ми їх повідбирали, але насправді вони прекрасно «зайшли».

Також раніше я страшенно хотіла забрати з «Республіки» вивіску дитячого табору «Орлятко», вона не дуже нам пасувала до концепції. Цей постер Дмитро побачив на перших навчаннях на базі дитячого табору, й дуже хотів його забрати, але йому не дозволяв командир. Згодом цей табір дуже жорстко накрили й розбомбили. Але десь за пів року Дмитрові на пошту прийшов скручений тубус із цим «Орлятком», і він був дуже щасливий. Це був смішний постер, намальований олівцями, але Дмитро постійно казав, що його треба поставити в рамку. Так і не відніс його в гараж. А зараз гості приходять, бачать постер і запитують, чи не проводимо ми дитячі табори.

Дмитро встиг доволі багато. На жаль, він не набрав команду, не зміг зібрати всіх деталей до відкриття, але встиг сформувати місію й бачення закладу, на яких зараз усе тримається, і передати мені контакти.

 

 

Як живе «Республіка саду» зараз

Мені подобається, що це не статичний заклад, він наповнюється людьми й живе своїм життям. Коли я будувала бренд і намагалася знайти його ідентичність, я попросила Дмитра, щоб він описав «Республіку», ніби це людина. Він сказав, що це точно жінка, вона доросла, самодостатня й дуже вільна. Він тоді дуже красиво це описав.

Після вечору пам’яті було важко заходити в заклад і бачити його фото, вони висіли там ще кілька місяців. Дуже багато світлин, близько 300. Це було ніби ще одне усвідомлення, що Дмитро загинув, люди заходили й ніби занурювалися в його життя. Але коли в нас у закладі почалися виставки, більшу частину фото потрібно було зняти й перемістити. Тоді мені довелося із 300 фото відібрати всього 55.

Багато людей думають, що «Республіка саду» – це церковне кафе, бо ми розташовані на території церкви. Дмитро любив ходити до церкви святого Михайла на службу. У монахів також є майстерня, де вони реставрують дерево. Певно, так Дмитро з ними й познайомився та знайшов це місце. Зараз монахи іноді заходять до нас на пиво.

Мені подобається, що ми трошки сховані, нема такого ажіотажу, як у центрі міста, хоча людей у нас теж багато. Тут дуже круті заходи сонця. Пам’ятаю, літо, я сиджу на терасі. Чутно, як у церкві йде служба, навколо зелень, і таке відчуття спокою та блаженства, ніби я десь на морі: легкий і дуже свіжий вітерець, без запаху пилюки міста.

«Республіка саду» – це місце, куди друзі приводять своїх друзів. У нас доволі велика команда, до 20 людей, деякі з них на аутсорсі. Це працівники з різних міст України, наприклад, із Харкова чи Кривого Рогу. У вересні був рік, як я працюю з цим проєктом, але через постійний темп не відчуваю плинності часу. Я не планувала цим займатися, але Дмитро повернув моє життя зовсім в інший напрямок.

У планах на майбутнє – утілити ще одну ідею Дмитра. Над нами зверху розташований готель, і Дмитро хотів, щоби там завжди був заброньований номер на «Республіку», щоби будь-хто з військових міг там безоплатно заночувати. Дмитро розумів, який шлях вони пройшли, і завжди думав про те, щоби вони мали тил, мали, до кого повернутися. Казав, що в готелі військові посплять, а в «Республіці» ми їх нагодуємо.

Один військовий прийшов до нас під час першої ротації за весь час служби. Він настільки перейнявся атмосферою закладу, що просто заплакав від щастя. Коли я прочитала цей відгук, то саме йшла на роботу, і просто розридалася.

Після смерті Дмитра ми зібралися з його друзями й поділили між собою Дмитрові ідеї, які він не встиг реалізувати. Потроху ми будемо створювати ці проєкти, щоб Дмитро й далі творив ті речі, які він хотів творити. Наприклад, він хотів створити реабілітаційний центр у Тухлі та горіховий сад з озером, де можна буде плавати на байдарках.

   

Ферма «Східницький равлик» 

Ольга Баумкетнер – адвокатка, невістка (дружина старшого сина) загиблого в російсько-українській війні Івана Прибила. Разом із родиною вона втілила мрію свекра та створила равликову ферму «Східницький равлик» у Львівській області, а також отримала грант на розвиток бізнесу від Українського ветеранського фонду та фонду «МХП громаді».

 

 

Жодного разу не приїхав у відпустку, хоча була можливість. Казав, що пацанам більше треба

   

Свекор мав багато справ у Східниці. Він був одним із першим, хто будував тут будинки, а з 1998 року також зводив готель. За освітою він був ветеринаром, а за покликанням – будівельником. Він просто обожнював будівельні роботи.

Він був класною людиною, на похороні за ним плакали всі друзі й знайомі. Ніколи нікому не відмовляв: чи треба було позичити грошей, чи витягти зі снігу на тракторі (в горах час від часу таке трапляється). Він міг пожертвувати власними інтересами, але допомагав іншим.

Коли почалася повномасштабна війна, ми одразу поїхали на заправку, заповнили пальним всі каністри й місткості, позбирали рюкзаки й теплий одяг. Разом із молодшим сином тато поїхав у військкомат. Дуже переживав за сина, вони разом працювали й проводили багато часу.

Йому було 55 років, ще й проблеми із зором. У радянській армії служив водієм. Мама [дружина Івана, Світлана] питала: «Ну що ви будете там робити?» А він відповідав: «Ти що, хочеш, щоби вони дійшли сюди»? На той момент ще не було зрозуміло, де зупиниться лінія фронту. Він просто не міг інакше.

Не всі люди зрозуміли, деякі думали, що тато пішов через гроші. Але він лише за кілька тижнів подзвонив дружині й сказав: «Свєт, скинь мені номер картки, виявляється, тут зарплату платять».

У нього була аптечка НАТО й у половини його взводу також – я закупила на тих, на кого змогла (спочатку доводилося чекати на пошту півтора тижня). Тато мав нормальні класні черевики, бронежилет.

Був розвідником, вони сиділи на березі Сіверського Донця, щоб росіяни не форсували річку. Жодного разу не приїхав у відпустку, хоча була можливість. Казав, що пацанам більше треба, бо в когось дружина вагітна, комусь треба заготовити сіно для худоби. Він вважав їх дітьми, у нього навіть був позивний «Батя». Часто мінявся змінами, не спав кілька ночей підряд, допомагав будувати укріплення. На похороні побратими казали: теоретиків, як будувати бліндажі, багато, а практиків, як батько, мало.

   

 40 людей після похорону тата збирали равликів

   

У тата був однокурсник, який близько семи років займався равликами й зараз має найбільшу ферму в Україні. Тато часто до нього їздив, вони разом варили равликів, а потім він привозив їх мішками й досліджував удома. Ніхто з нас равликів не любив, ми навіть не хотіли їх торкатися. А тато мріяв, щоби ми їх вирощували та продавали в ресторані, бо в нас курортний регіон.

Протягом двох років ми це відкладали, але з початком повномасштабної війни нам захотілося зробити те, чим би він пишався, про що ми могли б йому розповідати й мати з ним зв’язок. Спершу ми відкрили шелтер, де жили переселенці – батько консультував нас на всіх етапах, бо майже все збудував своїми руками.

Далі ми вирішили вирощувати равликів. Мали 50 соток у сусідньому селі, 17 кілометрів від Східниці. Не йшлося про великі гроші, скоріше нам було цікаво, чи зможемо ми в горах виростити равлика (ферма в Раві-Руській, з якою ми співпрацюємо, має тепліший клімат). До того ж багато ферм не почали роботу, чоловіків забрали в армію. 

Через брак досвіду ми стартонули занадто пізно та висадили равлика лише в червні, тому він трохи не доріс [маленьких прозорих равликів спочатку розміщують у полі зі спеціальною травою перко, а потім вони укріплюються й доростають на спеціальних щитах]. 

До роботи ми залучали переселенців, які жили в нас безоплатно. Для обслуговування равликової ферми достатньо однієї людини в період сезону, але ми хотіли залучати ВПО, щоб вони виконували певну соціальну місію. Одна наша переселенка, учителька, привела дітей на екскурсію: ми дали їм змогу погодувати равликів, і вони були в захваті. Після цього ми час від часу почали проводити екскурсії.

 

 

Уся наша переписка з татом у Viber – це «подивіться, яку зрошувальну систему ми зробили» або «гляньте, який равлик». Надсилали й смішні відео про равликів на кшталт «блокбастерів», де равлик відкриває «пащеку». Це давало сили триматися, тато жив нашими ідеями. Зв’язок був не завжди, тому батько вилазив на дах будівлі, щоб його зловити. Ми дуже переживали, щоб якийсь снайпер не зняв його з даху. 

Мама також жила цими равликами, сама казала: «Давай сфоткаємо, дивися, як прикольно». На рівні підсвідомості вона боялася чути новини про війну. Війна блокувалася на рівні психіки – те, що там було, мало там і залишитися. Ми говорили про це лише тоді, коли батькові потрібен був тепліший спальник або коли передавали йому посилки.

Батька привезли 1 жовтня 2022 року, а 10 жовтня він помер у реанімації. Це страшно – бачити свою близьку людину в рефрижераторі. Похорон був 15-го числа, а 17-го числа ми вже мали збирати равлика, бо 18-го були перші приморозки. Усі 40 людей, які були на похороні, пішли нам допомагати. Збираєш цього равлика й ревеш, як скажений. Коли температура падає нижче 5°C, то равлик закопується в землю, тож доводилося відкопувати його, наче картоплю. 

Ти не можеш встати з ліжка, але не можеш цього не робити. Якби ми «промахали» цей сезон, чотири місяці роботи, то тато сказав би, що так не можна. І ця робота нас витягувала – ми проводили час у компанії людей, хай навіть і плакали над тим равликовим щитом. Зараз я розумію, що 7,5 тонн равлика – це крутий результат для першого разу.

   

«Грант – це не лише про гроші, це дало нам переоцінку нашого бізнесу

   

 

Перші кілька місяців повномасштабної війни всі реєстри були закриті. Жодних справ у суді не призначали, тому моя робота адвокатки відклалася сама собою. Потім, коли реєстри відкрили, я зрозуміла, що мені емоційно важко займатися сімейними справами. Батьки відсуджують у дітей квартири, жінки судяться з чоловіками через те, що ті не хочуть виплачувати аліменти в той час, коли купа жінок віддали б багато, щоб узагалі мати чоловіка біля себе. У мене відбувся дисонанс, я не бачила в цьому предметного значення. Зараз я ходжу на частину справ, які мені подобаються, займаюся обслуговуванням бізнесу та пишу кандидатську роботу з адміністративних справ. Крім того, у нас є невеликий ресторан і тепер – ферма.

Україна третя у світі з експорту равлика (після Марокко й Польщі). Важко знайти якийсь інший агробізнес, який після коронавірусу виріс на 60%. Український равлик класний за смаковими якостями, бо ми його годуємо українським комбікормом. Але є запитання з приводу логістики [на момент інтерв’ю, 11 грудня, равлики «застрягли» на українсько-польському кордоні, звідки їх планували вивезти до Іспанії].

Найбільша равликова ферма в Європі була розташована в Харківській області, її розбомбили росіяни. Вона мала свій завод із перероблення – видобували муцин і робили з нього косметику. Також ми познайомилися з жінкою, яка мала равликову ферму в Миколаївській області. Вона розпродавала напівфабрикати з равлика за собівартістю, щоб виплатити зарплату своїм робітникам, але ми не змогли їх вивезти з прифронтової території.

Равликовий бізнес прикольний тим, що треба висадити равлика, а потім можна місяць до цього не повертатися. Щоправда, лише годувати равлика треба протягом чотирьох годин, наш робітник обходив 10 кілометрів. 

У 2022 році загальна сума інвестицій у бізнес склала 10 тисяч євро (хоча багато людей казали нам про те, що це має бути не менше 20 тисяч). За експорт равлика ми вторгували близько 13 тисяч євро та залишилися в невеликому плюсі.

Заявку на агрогрант від Українського ветеранського фонду спільно з «МХП – громаді» ми подали за дві години до закінчення дедлайну. Ми зробили акцент на гастротуризм і частково – на експорт.

З нами в конкурсі була ще одна равликова ферма, яку планували відкрити в Одесі. Загалом подали 120 або 130 заявок, 30 учасників виходили в прямі ефіри й презентували проєкти. У мене тоді не працювало поширення екрана, і я на пальцях розповідала, як красиво в Карпатах і які краєвиди відкриваються з ферми, розташованої на горбочку. Попри це, наш бізнес увійшов до десятки переможців.

Грант був досить складний для заповнення – маса документів, які мали бути завірені, роздруковані, проскановані та з накладеним цифровим підписом. І це зрозуміло, бо державні кошти. На інший етап не перейдеш, поки не прозвітуєш за попередній.

Нам вдалося залучити мільйон чотириста вісімдесят тисяч гривень. На ці кошти ми значно розширили ферму, закупили обладнання. Наприклад, хочемо придбати невеликий трактор для збору равлика (вручну зібрати його доволі важко, бо щит сам по собі важкий, а разом із равликами його вага становить п’ять або шість кілограмів). Також ми почали робити альтанку з краєвидом на гори, почали засаджувати парк, де люди могли б провести час. У 2024 році плануємо зробити зі старої дідової хати невеликий музей (щоб у частині хати можна було зупинитися).

Крім того, тестуємо різні рецепти равликів: у цьому нам допомагає переселенка, як жила в нас у шелтері, а зараз бере участь у «Майстер Шеф». У різних ресторанах в Україні та за кордоном ми спостерігаємо, як правильно подавати равлика, як він має смакувати.

За цей рік нам вдалося збільшити ферму у 2,5 раза, грант нам дуже допоміг. Ми також побудували міст до села (якщо річка виходить із берегів, то виїхати з ферми на центральну дорогу просто нереально). 

Грант дав нам не тільки гроші, а переоцінку нашого бізнесу. Якщо ми не брали б у ньому участь, то навряд чи розширилися б і навряд чи почали б займатися гастротуризмом. Мені здавалося – кому це цікаво? Але експерти сказали – це матиме успіх, працюй у цьому напрямі. 

Після того, як ми дали кілька інтерв’ю, до нас почали приїздити дружини загиблих: просто поспілкуватися, знайти ком’юніті, поділитися досвідом. У вересні почали приїздити на екскурсії військові, які були в Трускавці на реабілітації. Деякі з них приїжджають у шелтер просто відіспатися.

Багато людей хочуть просто подивитися на жінок, яким вдалося (навіть якщо не з першого разу). Бізнес став для нас способом переживання втрати й не дав нам впасти в глибоку депресію. 

Молодший син (йому 31 рік) й досі служить на Куп’янському напрямку. Він був поранений, тричі приїжджав у відпустку – на реабілітацію, похорони тата й на роковини його поховання.

 

   

Ферма на честь Юрія Олефіренка

Ольга Олефіренко – донька капітана першого рангу й командира 73-го морського центру спеціального призначення Юрія Олефіренка, який загинув у 2015 році під Маріуполем, прикривши собою трьох побратимів. На честь Юрія Олефіренка назвали десантний корабель. Донька Ольга отримала грант на розвиток ферми від Українського ветеранського фонду та фонду «МХП громаді». 

 

   

Він був настільки відданий своїй справі, що навіть на пенсії продовжував ходити у свою колишню військову частину в Кропивницькому

   

Коли працюю над фермою, то подумки йому кажу: «Тату, дивись, ти це хотів, і ми це робимо». Він завжди хотів займатися сільським господарством, коли вийде на пенсію. Коли був маленьким, то завжди допомагав бабусі на фермі – вона була провідною дояркою. Мені теж з дитинства були цікаві тварини.

 

Тато завжди був у армії. Мама казала: «Армія – його дружина, а солдати – його діти». Ми багато чого не знали про його роботу, дізналися лише тоді, коли він загинув. Коли тато дзвонив, він завжди казав, що сидить у наметі й гладить кішку. А коли ми про щось запитували, то відповідав: «А воно тобі треба?» Не хотів нас засмучувати.

Ми завжди були на нього на другому плані, усе життя віддав роботі. Але завжди брав нас із собою на якісь заходи, коли приїжджав, пишався нами. Удома це був хороший сім’янин. Щодня, коли ми з мамою та сестрою сідаємо за стіл, ми про нього згадуємо. Як батько він нам дав дуже багато. Мені хочеться, щоби він пишався нами навіть зараз. 

У 2004 році тато перевівся в морфлот, теж у розвідку, служив в Очакові. Хотів іти до адмірала. Але на момент повномасштабного вторгнення у 2014 році батько вже півтора року був на пенсії (за вислугою років). Утім, він був настільки відданий своїй справі, що навіть на пенсії продовжував ходити у свою колишню військову частину в Кропивницькому, допомагав там.

 

У 2014 році знову пішов служити, сформував 42-й батальйон. Він завжди казав: «Ми загинемо за Україну, за український народ». І пішов разом з усіма на Маріуполь. Зараз уже більше військової техніки, але раніше було все зламане. Десять днів минуло, поки зібрали ту техніку, потім навчалися на полігонах.

Тато був людиною з великої букви й розвідником №1. Завжди на керівних посадах і для солдатів був, як батько. Вони були за ним, як за кам’яною стіною. Про нього ніхто поганого слова не сказав як про командира, батько для всіх був завжди прикладом. Він і загинув, прикривши тілом трьох побратимів і захистивши село від обстрілу. Йому було 49 років. Ні в кого з побратимів не викликало сумнівів, що корабель треба перейменувати на його честь – «Юрій Олефіренко». 

Тато також служив у Афганістані, у 2008–2009 році був там як миротворець. А ще був поліглотом і референт-перекладачем, досконало знав перську мову. У зрілому віці він продовжував навчатися за спеціальністю. У нас був рік, коли водночас було три випускники: я випускалася зі школи, моя сестра – з університету, а тато – з академії [у 2008 році Юрій Олефіренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України].

Батько має орден Богдана Хмельницького третього ступеня, але ми хочемо подавати петицію, щоб йому дали звання Героя України. Ми вже подавали таку петицію, але вона залишилася без розгляду. Батько заслуговує на це звання. У наступному році буде десять років, як він не з нами. Сподіваємося, до цього часу йому дадуть звання Героя України. 

   

У 2015 році родини загиблих нікому не були потрібні

   

 

Я закінчила митну академію та спочатку хотіла йти шляхом батька. Також у нас із мамою на той момент був маленький бізнес. Після загибелі батька було дуже важко морально, тому треба було кудись вкладати свої сили. Місцева влада в Кіровоградській області (тато родом із Бобринця) виділила нам ділянку землі як родині загиблих – два гектари мені, два – сестрі й іще два – мамі. Для цього треба було обрати ділянку та написати заяву. Це було хороше місце, раніше тут були території колишніх ферм, поряд – транспортна розв’язка. На ділянках, які належать мамі й сестрі, ми зараз вирощуємо рослини на корм. До того ж бабуся подарувала мені на день народження кілька телят і поросят, тому я вирішила будувати свій бізнес.

Коли почалася АТО, підтримки сімей загиблих не було, хоча ми оббивали всі пороги. Багато хто казав: «Карабкайтеся самі». Боляче, що люди відверталися. Нікому нічого не було потрібно, тому я все робила сама. Щоби зекономити, я сама возила будівельні матеріали у 24 роки (від тата залишилися автівка й причіп). Кожен день для ферми треба було привозити воду. Електрику нам дуже довго не хотіли проводити, тому ми використовували спеціальні лампи, які заряджалися, і налобні ліхтарики.

Коли світло все-таки підвели, стало трошки простіше, але виникла проблема з кормами. Поголів’я збільшувалося (за рік виросло понад 50 телят), хотілося годувати їх натуральними кормами. Міська влада не дуже допомагала початківцям у цій сфері. Якраз була заморозки, ми запасали сіно й солому, самі носили до ночі кукурудзянку. У відділі сільського господарства мені спочатку сказали, що можуть дати три тонни кормів, потім дві тонни. Так дійшло до двох відер пшениці.

 

Також мені хотілося підвести воду, хотілося будуватися, але я скрізь отримувала відмови. Крім того, треба було займатися іншим бізнесом і їздити по 40 кілометрів у Кропивницький, де я зараз живу. Це було дуже важко, тому в один день я просто вирішила взяти й закрити ферму. 

Після цього я щороку думала, що бізнес треба розвивати, але відкладала. У 2023 році все-таки наважилася взяти поросят разом із дядьком, татовим братом, який теж жив у Бобринці та допомагав мені з фермою. І вже після цього на пошту сестрі прийшов лист від Українського ветеранського фонду з повідомленням про те, що родини загиблих захисників можуть отримати грант.

За умовами гранту, заяви могли подавати ФОПи, які вже мали приміщення. Це якраз був наш випадок, тому ми вирішили спробувати. Грант дав нам надію, ніби ковток свіжого повітря. Ми написали проєкт, бізнес-план, подали всі документи. Мені хотілося довести татові, що я зможу знову відродити бізнес.

Утім, було дуже багато сильних претендентів на грант, і я розуміла, що в багатьох із них за плечима щось є. Я була 409-та, а обирали лише десять переможців. Сама презентувала проєкт, допомагали лише мама й сестра. Мені ставили багато питань, але я на всі відповідала, бо в мене є бажання, я багато читаю, розвиваюся, тому знаю, що говорю. Мені навіть цікаво самій розумітися на звітності чи розбиратися, як працює подача води або скільки корму треба давати тварині на кілограм ваги. Я постійно в цьому кручуся.

Спочатку ми навіть не зрозуміли, що виграли. Нам обіцяли, що подзвонять, але дзвінка не було. Лише за два дні ми зайшли на сайт і побачили себе в списках. Ми не вірили в це, плакали, обіймалися. Це був такий поштовх для нас! Було дуже важко без батька [плаче].

   

Я розумію, що з татом досягла би більших висот, але зараз його немає

   

Коли я запускала ферму вперше, то в мене було більше телят, а зараз більше поросят. Для телят більш вимогливі умови утримання, наприклад, їх треба вигулювати, більше приділяти увагу ветеринарії (але кожна свиня також має бути щеплена). Крім того, у нашій області була потреба саме в таких фермах (у Кіровоградській області лише одна ферма, яка вирощує свиней, але там використовують штучні корми). Місцеві мешканці також почали цікавитися, як ідуть справи.

Грант можна було подати на півтора мільйона, але в нас вийшло лише на 765 тисяч гривень. Я підрахувала саме ті витрати, які мені справді були потрібні – корми, вентиляція, інші умови утримання. Поки що я не заробляю на фермі, бо поросята ще маленькі. Але коли почну заробляти, то хочу передати частину м’яса ЗСУ – це теж якийсь внесок.

 

 

Завдяки гранту ми поставили інфрачервоні лампи – тепер поросята будуть у теплі. Також облаштували автоподачу кормів у годівничках, тепер тварини споживатимуть корм дозовано. Крім того, налаштували проточну воду – раніше її просто наливали. Для поросят зробили окремі будиночки, щоб вони жили окремо від свиноматок, але могли до них виходити. Кожен чинник має значення. До того ж ферма стала більш автоматизованою й інноваційною, уже не треба стільки сил, щоби за нею доглядати.

Плануємо закупати спеціальні вітамінні добавки для кормів, а також більш породистих свиней, трипородних (зараз двопородні). Що більш породиста свиноматка, то більш вона продуктивна. Сподіваюся, що після поліпшення умов утримання тварин ми будемо розвиватися, можливо, вдасться отримати ще один грант на будівництво. 

Зараз я маю приміщення трохи понад 300 квадратних метрів. Також є окрема кімната з охороною. Ветеринарний лікар приїжджає на вимогу, а коли ми запустимо процес, то буде працювати повноцінно. Мені допомагає мій дядько, але я однаково їжджу в Бобринець мало не кожен день. У Кропивницькому закупаю все необхідне – цемент, дошки, світло. Грант – це відповідальність, державні кошти, тому хочу обрати якісне й зекономити, наскільки можливо. Ми отримали хоч мінімальний, але насправді дуже великий поштовх.

Фінансова допомога від держави дуже важлива. У 2015 році ми отримали 300 тисяч гривень як родина загиблого, а зараз родини загиблих отримують 15 мільйонів. 300 тисяч – це невеликі кошти. Хочеться, щоб допомога в разі загибелі військових була рівна для всіх родин. Я розумію, що з татом я б досягла набагато більших висот, але його зараз немає.

Коли я починала створювати ферму, поряд зі мною не було чоловіка. Я не хотіла, щоб мій чоловік був військовою людиною, не хотілося думати про те, що можуть бути ще якісь втрати. Але випадково познайомилася з ним, коли займалася волонтерством.

Мій чоловік – військовий, який пішов на війну 6 березня 2022 року, приїхав для цього з-за кордону. Завжди на передових позиціях – на Запорізькому та Херсонському напрямках, в Авдіївці. Ми зустрічалися на відстані, поки він не демобілізувався в січні 2024 року, щоби доглядати за мамою. 

Може, для когось війна триває два роки, але для нас вона триває вже одинадцятий рік. Сподіваємося, історію нашого тата почують. Хочеться, щоби нагорода знайшла свого героя.