Людські фігури, схожі на величезні ляльки-мотанки – перша асоціація, яка виникає, коли дивишся на фотокартини Ірини та Павла. Після початку повномасштабного вторгнення художники організували виставку «333» в Музеї Києва, а пізніше їхні роботи незалежно від них самих помандрували в інші міста України та за кордон – до Швейцарії, Польщі, Португалії, Японії, Нідерландів.

Після виставок художники проводять аукціони, де продають найбільш популярні роботи, а вторговані кошти передають на ЗСУ. Фотокартини дуету «Вони разом» уже придбали американський актор Шон Пенн, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба та віцепрем’єр-міністерка Ірина Верещук.

Ірина і Павло стали творчим дуетом у 2020 році, а у 2022 році, під час повномасштабної війни, почали волонтерити, одружилися, вступили до «Культурного десанту», а згодом і мобілізувалися до лав ЗСУ. The Village Україна розпитали художників, чому культура важлива на деокупованих територіях і «на нулі» і як це – робити портрети бійців на передовій.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Ірина та Павло Зайченки познайомилися в Instagram – їм сподобалися роботи одне одного, згодом вони вирішили зробити щось спільне. «Іра шукала оператора, який буде робити роботу та ставити менше запитань», – усміхається Павло. Вони швидко зрозуміли, що підходять одне одному в робочому плані та почали разом працювати над спільними замовленнями. «Усі думали, що ми давно одружені. Ми, не змовляючись, приходили в однаковому одязі. І, як виявилося потім, жили за п’ять хвилин одне від одного», – згадує Іра.

Тож у 2020 році вирішили створити дует «Вони разом», де Іра відповідала швидше за творчі моменти, а Павло – за технічні. За сім місяців до початку повномасштабного вторгнення Павло зробив Ірі пропозицію, але одружитися не встигли.


Почала малювати, щоби не збожеволіти, коли «сильно бахкало»

Ірина: 24 лютого ми були вдома, на 22 поверсі, між трьома стратегічними військовими об’єктами. Наші вікна виходять на Київську ГЕС. Тому ми бачили й чули всі літаки. Пізніше зателефонувала подруга й запропонувала сховатися в них, у великому підвалі. Я не могла повірити, що це відбувається, у мене був шок. Павло був більше keep calm.

Павло: Ми майже відразу усвідомили, що, можливо, наша діяльність не буде потрібна під час повномасштабної війни. Треба було адаптуватися та зрозуміти, чим займатися далі, тримати стрій та емоційно-психологічну рівновагу. У нас навіть близько не було думки кудись їхати.

10 березня друзі поїхали відвозити дочку до Німеччини, а вже 11 березня ми з Ірою почали волонтерити в Києві й області. До цього друзі нас стримували, тому ми їм казали, що все ок, ми вдома, собаки нагодовані [усміхається]. Загалом у нас таке оточення, що ніхто й не думав про інше, крім волонтерства. Тим паче в нас була величезна тачка – пікап, щоправда, куплений не для війни. Ми возили великі партії гуманітарної допомоги.

Так тривало до деокупації Київщини: «За тиждень до цих новин Іра повернулася до творчості. Вона так відчуває, що мені іноді здається, що вона інопланетянка», – каже Павло. Іра ж відповідає: почала малювати, щоби не збожеволіти, коли «сильно бахкало». Поки що серію не показують, але кажуть, що це портрети волонтерів, працівників ДСНС і військових в образах супергероїв у сучасному стилі.

Іра: Коли почалися новини про зґвалтованих дівчат із Бучі й Ірпеня, мене переповнював біль. З’явилася картинка, яку я мусила втілити – інакше я збожеволію, сказала я Паші. Тож ми самі пошили костюм, образ погодилася втілити моя подруга. Я виклала в мережу першу роботу, яка називалася «Біль», мені хотілося, щоби люди знайшли там віддушину. Кілька друзів підхопили й сказали, що треба робити виставку. Ми почали знімати.

Роботи об’єднали у виставку «333» (її показували в серпні-вересні 2022 року в Музеї Києва). Назва виставки – не випадковий збіг цифр, а число, яке вигукують артилеристи для одночасного пострілу, щоб створити ритм. Так хотіли втілити й синергію українців під час повномасштабної війни: «Ми не можемо знати облич усіх героїв України, але ми знаємо, що кожен переживає цю історію по-своєму та робить це героїчно. Нема такого, що якщо ти «на нулі» – ти герой, а якщо в тилу – ні. Кожна людина на своєму місці максимально робить те, що вміє», – коментують художники.

Моделей знімали під час обстрілів, у холод і під дощем, а щоб створити образи, використовували предмети воєнного побуту – бойові патрони, маскувальні сітки, уламки скла із Миколаївської ОВА, крапельні системи з реабілітаційного центру для військових: «Ті, хто виїхав після початку повномасштабного вторгнення й повернувся, казали, що їм було страшно, коли дивилися на наші картини. Але тим, хто проживав це тут, страшно не було. Картини були розподілені так, що спочатку ти відкриваєш рани, а наприкінці їх закриваєш, у тебе залишається надія», – розповідає Іра.

Пізніше почали організовувати аукціони й виставки за кордоном – із цим допомогли друзі. Художники знали, що багато картин не пропускали за кордон через цензуру (наприклад, там були зображені кров і трупи), але постаралися обійти цю заборону: «Ми намагалися зробити красивий образ без крові, але в описі до картини розповідали про події в Україні, які «надихнули» на її створення», – пояснюють «Вони разом».

Митці зізнаються – не рахували, скільки вдалося заробити грошей за допомогою творчості. Продавали й картини, і NFT, і лише з продажу фізичних робіт вторгували приблизно 20 тисяч доларів. Кошти передавали особисто тим, кого знають – іноді й готівкою в руки активістам «Жовтої стрічки».

«Нам не треба було ні перед ким звітувати, воно відразу працювало. Наприклад, ми бачили в новинах, що в центрі Херсона висить надрукована жовто-синя листівка, і знали, що це профінансовано саме цими грошима», – коментує Павло.

Бійці казали: «Сфоткай, на надгробок буде»

Після того, як Київську область деокупували, Іра та Павло поїхали туди з фотоапаратом. Також побували в Чорнобилі, а згодом їхній давній друг Коля Серга запропонував приєднатися до нього й інших артистів: вони виступали перед бійцями без афіш та особливого обладнання, щоб «зробити їм терапію» – музикою, віршами, фотографіями. Назва «Культурний десант» з’явилася вже згодом – їздили й на деокуповані території, і на передову.

Іра: Я зрозуміла, що культура потрібна, коли ми вперше поїхали на «нуль» і побачили, який у хлопців крутий побут у лісі. Вони облаштували собі зони: тут зона, де можна палити, й велика попільничка; тут смітник; там якісь саморобні гантелі.

Загалом перше, що роблять росіяни – це змінюють культуру й освіту, завозять навчальні матеріали для дітей, плакати. Вони діють із точки зору пропаганди, а ми діяли з точки зору любові. Вони писали «зов», а ми виправляли на «Азов». Бо ми ставимося до своєї країни так само як ставимося до своєї душі.

Павло: В Ізюмі є таке місце, «Роза вітрів», там ресторан зверху, де намалювали стрит-арт із котиками. Військові їздили туди, щоб просто сфоткатися й показати рідним. Вони витрачали на це свій час, коли могли відпочити.

Ще було дуже приємно, коли один боєць, поранений під Краматорськом, відразу з лікарні приїхав на нашу виставку в Дніпрі. Перед цим ми бачилися всього «півтора раза»: ми приїжджали до них у частину й чотири години з ним розмовляли – він тоді був залізобетонний, не виказував ніяких емоцій. Але на виставці познайомив зі своєю дружиною, і з того часу ми товаришуємо.

Іра: Після завдань бійці були змучені, втрачали сили духу. Вони могли ставати до тебе в кадр зі словами: «Сфоткай, на надгробок буде». У цей момент ти розумієш, що треба сказати щось таке, щоби перебити цю емоцію. Я щиро ними захоплювалася й казала: «Ви що! Це як картинка на фільм, ви давно бачили себе в дзеркало?» Ми намагалися підсилити маскулінність наших бійців, щоби на фото вони здавалися кіборгами, і на виході ми мали класну картинку. Приємно, коли військові потім ставлять ці фото на аватарки, надсилають родичам і навіть кажуть, що ними можна воду заряджати. [усміхається]

«Ми спонтанно розписалися в Києві, цокалися банками з «Пепсі», а наступного ранку поїхали до Краматорська»

Іра: Ми їдемо туди, де потрібні найбільше. Сьогодні ввечері ми вдома, а завтра зранку виїзд на Херсонщину чи на Донеччину – як такого плану в нас немає. За день можемо побувати в чотирьох-восьми різних локаціях і частинах. Виїжджали зазвичай десь о сьомій ранку й могли бути там до десятої.

Павло: В один із таких днів, 15 липня, ми проїжджали повз Печерський РАЦС. Я вирішив зробити Ірі сюрприз і сказав кілька хвилин посидіти в автівці. Вона ні про що не питала. Я забіг у РАЦС, там сказали, що розписатися можна просто зараз. Тож повернувся до Іри з квітами. Після розпису ми цокалися банками з «Пепсі», просто в шортах і футболках, як були. А на наступний день рано-вранці вже виїжджали до Краматорська з «Культурним десантом». Це був такий собі «медовий місяць»: артисти є? Є. Кортеж є? Є. Навіть салют є!

Іра: О, це був сильний салют! Такої подорожі не купиш за гроші. Ми сиділи біля заводу в бомбосховищі, були сильні «прильоти».

«Був пам’ятник Леніну, а ми зробили котика». Чугуїв, жовтень, 2022

«У Харківській області розстріляли автівку на тій дорозі, де ми проїжджали годину тому»

Іра: Коли ми вперше потрапили на деокуповану Харківщину, усередині була просто порожнеча. Особливо запам’ятався один населений пункт під Куп’янськом, де не залишилося жодної вцілілої хати. Я бачила лише натяки на красивий двоповерховий будинок, де була розмальована пасіка, парники, колись доглянуті дерева. До цього неможливо звикнути. Щоразу я це бачила й мені здавалося, що бачу це вперше.

Одного разу зустріла двох підлітків у деокупованій Балаклії: була сонячна погода, вони стильно виглядали та везли ВМХ-вєлік. Мене це так вразило! Кажу: «Пацани, а що ви тут робите? Це ви тут були, коли місто було окуповане?» Вони розговорилися, розповіли мені, що москалі хотіли в них забрати вєлік, але не знали, як на нього навіть сісти.

Мені захотілося пофоткати цих хлопців: ми раніше робили екшн-фотографію, тому я запропонувала одному з хлопців зробити кілька трюків на велосипеді. Лише потім випадково помітила на фото, що цей хлопець робить трюк біля пробитого асфальту.

Але найстрашніше було, коли знімали бійців на позиціях. Кожного разу стає страшніше й страшніше: сьогодні ти відпрацював, поки не прийшла «відповідь», а завтра? Час від часу в мене бувають емоційні гойдалки, можу поплакати, замкнутися в собі. Павло для мене стабілізатор.

Павло: Загалом було багато ситуацій, коли була небезпека для життя: за кілька сотень метрів від нас були «прильоти» на центральній площі Херсона, у Миколаєві. А в Харківській області група ДРГ розстріляла автівку, яка їхала тією самою дорогою, що й ми годину тому. Нам просто щастило опинятися в правильному місці й у правильний час.

«Навіть номери військових квитків майже збігаються»

На запитання про те, як усе-таки ухвалили рішення разом мобілізуватися в ЗСУ, Павло й Ірина лише кажуть, що вони просто всюди разом (що логічно випливає з назви творчого дуету). За час повномасштабної війни розлучалися всього на три дні.

9 листопада вирішили разом вступити до 59-ї бригади – тієї самої, яка заходила в Херсон і яка зараз стоїть на Донецькому напрямку. Кажуть, у них навіть номери військових квитків майже збігаються. Тепер виконують завдання не лише від бригади, але й від Генштабу та від Центру стратегічних комунікацій та описують свою роботу як «не зовсім звичайні бойові завдання».

Іра жартує, що під час служби складає «список сексистів», бо ще під час поїздок із «Культурним десантом» була єдиною дівчиною, і хлопці під час виступів постійно забували додати «…і дівчата»: «Лише за два чи три місяці мені вдалося «привчити» їх до цього», – каже художниця. І усміхається: коли щодня носиш одне й те саме, військову форму, вмикається «дівчинка», тож уже думає над своїм луком після перемоги. Додає, що в армії не відчуває ні дискримінації, ні гіперопіки, бо поряд завжди коханий чоловік, який піклується про неї скрізь – удома, в автівці чи на «нулі».

Павло й Ірина зізнаються – коли навколо небезпека, з творчістю важче, бо всі сили йдуть на те, щоби просто залишатися в адекватному стані. Та попри це, Іра згадує, як в одному закинутому приміщенні вони знайшли старий і брудний килим, і вона тоді сказала: «Пашо, мені дуже треба цей килим. Я придумала одну штуку, яку можна зробити».

Митці також планують виставку з фотографіями жінок, які служать «на нулі». За задумом, кожна дівчина має втілювати певний колір стрічки вінка, а фото мають бути в монокольорі: «Для однієї з дівчат я підібрала зелений колір, і вже після зйомки виявилося, що вона вагітна. А зелений колір означає життя», – ділиться Іра.