Зараз ми спостерігаємо в суспільстві різні процеси: збільшення кількості хейтерів, розірвані стосунки, емоційні гойдалки волонтерів: від ейфорії «я врятую світ» до знесилення, коли важко встати з ліжка. Ми поговорили з людьми, які живуть у подібному стані роками. Дівчата з межовим, депресивним та біполярним розладами – про чинники, що впливають на розвиток ментальних розладів, війну як чинник стресу та піклування про себе.

Текст: Марк Лівін, Ірина Виговська

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

«24 лютого моя психіка сказала: «Ура, та срака, на яку я завжди чекала, нарешті настала»


Ксенія Павлюк, 33 роки

Межовий розлад особистості

Я звернулася до психотерапевта, бо мала складний період у житті, але вже на другій сесії терапевт попросив сходити до психіатра. Психіатр поставив діагноз, і життя перевернулося.

Раніше я думала, що це норма, що всі люди такі, як я, і відчувають так само як і я. І дуже багато складних моментів насправді були через те, що я відчуваю щось дуже гостро, а інші люди ні. Для мене межовий розлад особистості – якраз про емоційні гойдалки.


У дитинстві мама називала мене гіперактивною, але зараз я розумію, що в житті в мене просто є два положення, як тумблер: «усе дуже круто» або «катастрофа, усе погано». У мене не буває середини, не буває просто нормально.


За біполярного розладу є два довгі стани: манія та депресія. У межовому розладі перехід від одного стану до іншого може ставатися дуже швидко, буквально за хвилину.

Наприклад, якщо на роботі відбулося щось, що мене засмутило, для мене це кінець світу. Я завжди підозрюю найгірше. Якщо я бачу, що якимось чином ставлення людини до мене змінилося, я одразу думаю, що все, людина мене ненавидить. Я не думаю, що в людини щось своє сталося, може, настрій поганий, я все перекладаю на себе. Я думаю, що я щось наробила.

У моєму випадку смуток і щастя на відстані кроку. Я намагалася знайти щось позитивне у своєму стані, і зрозуміла, що я дуже сильно відчуваю біль, якась дрібниця може утворити всередині мене темну діру, у яку я боюся дивитися. Але так само речі, які для інших людей сприймаються просто як «о, клас», для мене можуть бути грандіозними та відчуватися, як велике щастя. Якщо я сідаю на мотоцикл, на вулиці гарна погода і я їду містом, я відчуваю справжню ейфорію. Те саме може статися навіть просто, якщо мені подарували надувну кульку.

Ми з терапевтом вчимося робити так, щоби не було цих межових станів, бо це мене сильно розхитує.

Через свої емоційні гойдалки я ухвалюю дуже радикальні рішення. У мене є кілька моментів у житті, коли я раптово рвала стосунки з усіма друзями, знайомими – припиняла спілкуватися з цілим колом людей. Зараз я розумію, що зі мною відбувається та можу цим хоча б якось керувати. А коли не розумієш, робиш усе імпульсивно.

Мені подобається бути в центрі уваги, але це виснажує, це не справжня я. Тому стосунки в моєму житті рвалися пачками. Людей, які можуть це витримати, насправді не так уже й багато. Мені комфортніше з людьми, у яких також є певні ментальні розлади: у мого найкращого друга біполярний розлад, ще в кількох друзів – межовий. Нам простіше спілкуватися. Бо коли ти все життя живеш, а люди тебе не розуміють, а потім потрапляєш у середовище, де інші знають, що ти відчуваєш – це дуже приємне відчуття. Це середовище пробачає тобі твої стани, бо вони їм зрозумілі.

Я не спілкуюся зі своєю сім’єю, бо вони мене не розуміють. У дитинстві мама дуже сильно мене ображала, я не змогла їй це все пояснити, тому мені простіше було просто обірвати з нею зв’язок.

Усі компанії формуються навколо чогось, усім цікаво одне з одним, але я в якийсь момент розумію, що в мене немає фізичних і ментальних сил підтримувати ілюзію того, що я нормальна, і я просто зникаю з цієї компанії.


Мені дуже хочеться бути нормальною, а мій терапевт хоче, щоб я була щасливою.



Як вплинула війна

Я завжди живу в передчутті найгіршого, і це не лише про повномасштабне вторгнення. Коли я їду на мотоциклі містом, я думаю, що зараз потраплю в ДТП. Коли я зустрічаюся з хлопцем і він кудись іде, я думаю: «Він точно мене зраджує». Я йду вулицею та думаю, що люди тикають на мене пальцями. З усіх сценаріїв у більшій чи меншій мірі я постійно обираю найгірший. І так хитаюся між двома станами: тотальне щастя та тотальна зрадонька.

24 лютого я прокинулася зла на себе, бо я ж наче чекала, але в мене не було зібраної тривожної валізки. Я кричала на себе: «Ксюша, що за непідготовленість?! Ти ж чекала! А де твоя термуха? Де твій ліхтарик?». Але потім минув день у підвалі, хвиля злості спала, і я вже була готова до роботи.


24 лютого моя психіка сказала: «Ура, та срака, на яку я завжди чекала, нарешті настала».


Я була готова. Я весь час живу в страху, що станеться найгірший сценарій, і тепер він дійсно стався. У той момент я почувалася впевненою, знала, що робити. Я наче сконцентрувалася, були сили, було натхнення.

До того протягом восьми років у нас була громадська організація. І 24 лютого все відразу закрутилося, були ресурси допомагати, ми створили гуманітарний штаб. Я була однією з двох людей, хто ним керував.

Ми швидко налагодили роботу, прописали алгоритми всіх процесів. Але за два місяці я так напрацювалася, що випала з усіх інших сфер життя. Війна пішла з Києва, потреби в такому гуманітарному штабі тут уже не було. Зараз ми працюємо точково, для конкретних військових на півдні та сході.


Але з людьми, з якими ми робили штаб, я більше взагалі не спілкуюся.


Два місяці в Києві мене виснажили настільки, що сил підтримувати зв’язок у мене вже не було.

Я тішуся, коли є гарні новини, але від поганих не плачу. Щоправда, сьогодні я була в іншому районі Києва, де не бувала за ці пів року. Там сирена звучить інакше, ніж біля мого дому, і в мене сталася паніка. Я почала кричати хлопцю, що це ненормально. Тобто нестандартні ситуації мене можуть скосити, але новини «не беруть». Погіршень стану від цього немає, але й емоцій теж.

Я добре бачу по фейсбуку, що навіть у моїй відфільтрованій бульбашці з’являються хейтери. Я бачу, що всі на межі, усі хочуть сваритися. У мене теж певний час була нетерпимість до всього: до водіїв на дорозі, до чужого плейліста, до мови. Я намагаюся заспокоїтися, зрозуміти, що нам усім нелегко, ніхто не в ресурсі.

Найближчим часом я знову повертаюся до терапії, бо в мене зник цей серединний стан. Це прикро. Я старанно працювала над цим, рік пила купу пігулок, а тепер маю відчуття такого відкату, наче я на самому початку шляху. Я наче знову не можу впливати на свій стан. Головою розумію, що так буває. Якщо ти щось побачив, то розвидіти це не вдасться – я вже знаю, що відбувається. Але від цього страждають люди поруч зі мною. У цьому стані я ніяк не можу себе зупинити.

Я живу з хлопцем, ми рік разом. Йому дуже важко. Коли в нього накопичуються емоції, він замикається в собі. А я виходжу в ліс і йду 10 км безупинну, ридаю. Причому я йду з думками, що я готова вмерти. У мене рік до того не було суїцидальних думок, а тут я знову продумую, як це зробити.


У мене дуже багато друзів служать ще з 2014–2015 років, і я в складні моменти думаю, що в мене нікого немає в цьому світі, тому я «впишуся» до своїх пацанів, і якщо вже помирати, то помру з користю, боронячи Україну. Але це самознищення.


Я це роблю не тому, що я крутий вояка, а тому, що я знову у своїй прірві й, крім темряви, нічого навколо не бачу.

У такі моменти пояснити собі якось логічно, подихати, перевести фокус уваги не виходить. Це як сказати неходячій людині: «Встань і йди».

Війна вимила всі ресурси, які я накопичувала, і тепер я знову наче відкинута на самий початок. Я проходжу в гуглі тест Бека, який колись проходила в психіатра, і бачу в себе ті самі результати, які були на самому початку. Це ступінь, коли не можеш піти почистити зуби. Мені насправді дуже страшно. Але мене турбує ще й те, що ті ліки, які я маю вживати, впливають на мою вагу.

На терапію, звісно, я йду, бо розумію, що знищую себе й людей, які поруч зі мною. Я не можу перебувати в соціумі. Останні чотири місяці я перебуваю посеред колективу та маю показувати, що все буде добре, але ресурс не нескінченний.


Відкат стався від стресу, але я ще все погіршила, виснажившись у волонтерстві.


Тому я зараз платитиму високу ціну, але сподіваюсь, що другого разу буде простіше.

Зараз я майже перестала спілкуватися з людьми. Поки що фокус на себе, бо треба рятувати себе.

«Моя реакція на будь-який стрес – «краще б мене не стало»


Маріамі Шургая, 30 років

Депресивний розлад

Я дізналася, що маю депресивний розлад, у січні цього року. Сходила на онлайн-консультацію до психотерапевтки, вона дала мені опитувальник, а потім поставила діагноз. Але я думаю, що це почалося ще в дитинстві, бо не пам’ятаю свого дитинства взагалі: не пам’ятаю свій клас та однокласників, не пам’ятаю яскравих подій. Підлітковий період теж пам’ятаю погано, лише те, що не могла взагалі пити алкоголь, бо одразу з’являлися суїцидальні думки. Років зо 15 тому я сказала про це одній жінці, психотерапевтці, і вона тоді порадила обов’язково звернутися до спеціаліста, але я не звернула на це уваги. Тільки зараз я зрозуміла, що це могли бути прояви депресії.

Моя реакція на будь-який стрес – «краще б мене не стало». Я одразу уявляю, що було б, якби я припинила існувати. Мені дуже важко знаходити сенс і зрозуміти, навіщо мені потрібне життя. Я читала «Людину в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла, постійно намагаюся цей сенс знайти, але навіть зараз не відчуваю, що він десь таки є.

Також часто буває так, що коли я опиняюся в іншій країні або іншому місті, я ловлю себе на думці, що не розумію, де я. Мені постійно треба нагадувати собі, куди я перемістилася та що відбувається, бо в мене немає відчуття реальності. «Я в Іспанії, це океан, це все дійсно зараз відбувається зі мною». Я постійно це повторюю собі й наче починаю вірити, але як тільки щось стається, знову втрачаю розуміння, де я. Це дереалізація – також прояв депресивного розладу.

Мені важко сконцентруватися на чомусь. Так було і до війни, але зараз це виглядає ще помітніше й місцями смішніше. Наприклад, я пішла в магазин по персики. Підходжу до них, пакую, йду зважувати, розумію, що забула код, який треба ввести на вагах. Але це ж елементарно, треба запам’ятати всього дві цифри. Я повертаюся, дивлюся знову на цей код. Знову йду зважувати й розумію, що не пам’ятаю, яка з цифр у моїй голові – це код, а яка – ціна. Іду дивитися й запам’ятовувати ще раз. Іти буквально два кроки, але я всю дорогу проговорювала код вголос. Раніше в університеті зі мною ставалося щось подібне, коли я могла щось прочитати, а за кілька днів узагалі не пам’ятати, що таке було.


Ще одна реакція на тривожні події – я одразу йду спати. Я знаю, що сплю більше, ніж мої знайомі. Але якщо я не спатиму, я постійно думатиму про те, чому я живу. Мене ці думки дуже напружують, я не можу з них випірнути, тому захищаюся від них сном.


Я грузинка. У нас дуже важливо, як ти виглядаєш, що про тебе скажуть люди. Можливо, навіть важливіше, як ти виглядаєш, ніж як почуваєшся. Тому коли я планую їхати на якусь зустріч або подію, я на автоматі наношу макіяж, готую себе, маю відбути все і коли повертаюся, думаю: «Фух, це закінчилося». Це певно звичка вже, бо так було все життя. Я знаю, що деякі зустрічі треба «перетерпіти».

Я вже так сформована, що мені важко говорити про депресивні думки, бо я при цьому матиму поганий вигляд. Можливо, ображу когось із рідних. Я відчуваю провину перед сім’єю, бо думаю, що не можу мати депресію, коли маю гарну сім’ю. Вони не заслуговують на це. І що люди скажуть – як це, молода жінка може мати депресивний розлад, коли в неї все нормально?! Про це в нашій культурі не заведено говорити. Тому я виглядаю нормально – як усі виглядають, так і я. Жартую з цього, сміюся. Друзі кажуть, що в мене чудове почуття гумору, але вони не знають про мій розлад.

Мені одразу казали, що можна вживати медикаменти, але психотерапевтка порадила спробувати без них, бо медикаменти – це милиця. Депресія знову повертатиметься, адже ти не знатимеш, як їй запобігти і як робити профілактику. Тоді ти стаєш заручником ліків.

Мені було складно в це повірити, бо я почувалася дуже погано. Я була настільки дратівлива, що не могла спати вночі. Я вставляла затички у вуха, але й вони мене бісили, бісило, що я їх відчуваю.


Я думала про те, щоб викликати «швидку», щоб вони мене приспали, бо я не хочу так жити.


Мені було дуже складно дихати тим повітрям, яким я дихала, чути ті звуки, які я чула. Коли я виїхала з країни, не те щоб стало легше, але я змогла хоча б спати без затичок у вухах.

А ще в той період мені було настільки холодно, що я спала на електроковдрі, відчувала шкірою, що вона гаряча, але мені однаково було зимно. Насправді я відчуваю холод, коли його ніхто не відчуває. Мені холодно завжди. Це теж така реакція нервової системи.


Як вплинула війна

Під час війни стан може погіршуватися, бо це аномальний стрес-фактор. 24 лютого я була в Батумі, у середині березня приїхала до Будапешта, потім жила в Португалії. За кордоном мені було дуже складно, я не розуміла, як там, в Україні. Не могла спати. Не розуміла, де я, не запам’ятовувала людей. Я прокидалася, казала собі, що я маю робити та робила це на автопілоті. Усі дні були схожі. Я багато спала, а коли прокидалася, не могла зрозуміти, де я і чи справді зараз війна. Коли повернулася до України, усе стало простіше. Я бачу, що тут працюють магазини, діти граються на майданчику, а пенсіонери гуляють. З’явилося відчуття, що я в реальності, і тому мені стало спокійно.

Я не відчуваю себе вдома й зараз, але коли ти читаєш новини про Україну в Україні – це нормально. Коли читаєш в іншій країні – складно. Твоє тіло там, а думками ти тут. І винести це для мене нестерпно.

Коли я бачу новини, я часом думаю: «Це не може бути правдою». Моя психотерапевтка каже, що це захисний механізм. Коли оприлюднили інформацію про 87 000 загиблих людей у Маріуполі, я наче розуміла, наскільки це велика кількість людей, але в голові однаково звучало: «Та ні, це не може бути правдою». І так із будь-чим поганим, що трапляється. «Я не хочу жити у світі, у якому є така реальність» – така в мене реакція, відсторонення. Я не впускаю цю інформацію у свою реальність.

Я не можу терпіти ніякий біль, навіть мінімальну подряпинку на руці. Я точно реагую на біль не так, як інші люди, і не можу терпіти його навіть трохи.


Тому я завжди двічі на день чищу зуби, щоб вони були здоровими, і мені не довелося ніколи звертатися до стоматолога.


Це мій обов’язковий ритуал. Але був якийсь день із жахливими новинами, я в них пірнула й лише ввечері зрозуміла, що забула почистити зуби. Зі мною такого просто не могло трапитися. Це річ, яку я роблю постійно. На тлі стресу я помічаю зараз ось ці маленькі речі, коли я наче все контролюю, але роблю щось, що мені не властиве.

Коли я повернулася до України, мені стало набагато спокійніше. Я бачу новини, але всередині мені дуже спокійно. Я розумію, що будь-яка новина, яку я головою усвідомлюю як жахливу, усередині однаково залишає спокій. Не знаю, звідки це взялося, і боюся злякати.

Я волонтерила й до війни, а під час війни їздила по містечках, регулярно переказую гроші на різні збори, ділюся новинами зі знайомими з-за кордону – тобто роблю все, що можу робити, і мені спокійніше від цього.

Фізично я розумію, що я в режимі енергоощадження. Перед тим, як щось зробити, я роздумую, чи варто це робити.


Я інтуїтивно відчуваю, що мене багато на що може зараз не вистачити.


Розумію, що є речі, які я, якщо зроблю або якщо з кимось побачусь, потім пожалкую про це. Я не роблю ніякі вправи, хоча раніше бігала. Тому сплю по 8–8,5 годин на день, намагаюся добре харчуватися – бережу себе.

Я помітила, що з усіма, з ким я зустрічаюся, ми не говоримо ні про майбутнє, ні про минуле, ні про відчуття. Говоримо лише про «тут і зараз» і про те, від чого не важко. Я бачилася з декількома людьми, з якими ми були близькими до війни, але зараз я не допускаю інтимних розмов із ними.


Я не можу говорити про те, що на душі, лише про щось поверхневе.


Мабуть, зараз я будую стосунки лише так – на що вистачає сил. Навіть, щоб подивитися фільм, я думаю тепер, щоби сюжет був таким, щоби не жив потім у мене в голові. Те саме і з книжками. Жодних складних і болючих історій.

«Дуже хочеться, щоб мене зрозуміли»


Олеся Бобруйко, 28 років

Біполярний розлад

У мене біполярний розлад. Перший епізод стався, коли я закінчувала школу, але тоді мені сказали, що це депресія. Саме біполярний розлад мені діагностували в кінці 2020 року. Це був карантин: багато напруження, чогось незрозумілого, неможливими були звичні для мене прояви турботи про себе, на кшталт вийти погуляти. Я виснажилася, плюс сталися стресові події, які все підсилили, у мене помер кіт.

Усе почалося з гіпоманіакального епізоду: порушення сну, підвищена тривожність. Я схудла, стала дратівлива, дуже активна та творча: у такому стані мені все подобається, усе потрібно, усе цікаво. У піковій фазі я тиждень спала по 2–3 години, мало їла, була дуже активна, але мозок із цим напруженням не справлявся, тому я говорила якісь нелогічні речі – проявлялося магічне мислення. Коли я щось розповідала, люди мене не розуміли.

Оскільки я психологиня й вивчала біполярний розлад, мій чоловік помітив, що зі мною щось не так. Він звернувся до психіатра, і той зміг мене полікувати.

Найважче мені переносити проблеми зі сном. Я і так чутлива та тривожна, а коли не можу нормально спати, у мене включається катастрофічне мислення. Я одразу починаю думати, що це може бути симптомом маніакального епізоду, і починаю боятися наперед. Також з’являються ідеї величі – думаю, що я найкрутіша.


Погіршення стану запускається стресовими подіями, на які я не можу вплинути, або постійним напруженням, тобто коли виникає безсилля.


У школі це спровокувало розлучення батьків. Я дуже діяльна, але коли розумію, що не можу ніяк вплинути на якусь подію, як у випадку з втратою чи війною, починається епізод.

Я дбала про себе й до того, як у мене виявили біполярний розлад. Знала, що піклуватися про себе дуже важливо. Тож із моменту встановлення діагнозу додалося тільки медикаментозне лікування. У психотерапії я теж була й до того. Мене підтримують добрі стосунки з близькими, друзями, медитації, фізичні вправи, здоровий спосіб життя. Я майже не п’ю алкоголь.

Ще одна річ, яку я помітила за собою в маніакальному епізоді – я стаю дуже активною в соцмережах: багато чим ділюся, можу дістати старі фотки, поностальгувати, як було класно колись, почати робити відео з архівних знімків.


Як вплинула війна

На другий день війни я виїхала з України, але вирішила на початку червня повернутися на дні народження чоловіка й мами. Я побула кілька тижнів в Україні, після того повернулася до Данії, де тимчасово живу, і в мене почалися проблеми зі сном. Так знову стався епізод. Це було вперше, коли біполярний розлад проявився на роботі. До того епізоди ставалися, коли я була школяркою, а згодом – працювала на себе. Я брала паузу для відновлення, і мені не потрібно було нікому нічого пояснювати.

Зараз я вживаю нейролептики. Ми довго підбирали для мене ліки. Певний час я вживала стабілізатори настрою разом із нейролептиками.

Те, що відбувається зі мною – це чинник стресу.


Коли ми говоримо про біполярний розлад, це означає, що людині треба уникати стресових чинників, які можуть спровокувати епізод.


З початком війни я зрозуміла, що не можу жити в Україні. Я дуже чутлива, і сирени мене розхитують. Я поїхала в нікуди, уся моя сім’я лишилася в Україні. У Данії я одна, опора піді мною похитнулася. Я знайшла тут житло й роботу, тому зараз стан трохи стабілізується, хоча, звісно, тут у мене весь досвід – новий.

Війна стала великим тригером: постійний стрес, жахи, які відбуваються. Коли я читала, що було в Ірпені, Бучі, Маріуполі – це додавало мені тривоги. Їдучи до України я розуміла, що це буде стресово, але не поїхати не могла. Я радію, що я з’їздила, але це був чинник, який вплинув на розвиток маніакального епізоду. Я бачила людей, чула сирени, і це суттєво вплинуло на мій рівень стресу й одразу на сон. Хоча я була на Закарпатті, тобто туди нічого не прилітало, це однаково мене тригерило.

Я бачу, що всіх розхитує зараз. Спокуси сказати «ось тепер ви мене розумієте» немає, але дуже хочеться, щоб мене зрозуміли.

Я можу витримати менше стресу, ніж інші люди. Я одразу ламаюся. Я і до того довго вивчала тему турботи про себе, але під час війни треба приділяти цьому особливе значення.

Тепер я прискіпливіше приглядаюся до себе, коли маю проблеми зі сном. Але взагалі я тривожна людина, проблеми зі сном трапляються зі мною регулярно. Зараз я розумію, що якщо я чомусь не сплю, треба звернути на це увагу. Бо бувало таке, що я два тижні нормально не відпочиваю, потім відсипаюся на вихідних, і наче ок. Тепер я собі такого не дозволяю. Так само маркером є їжа – якщо я не хочу їсти, це може бути тривожним сигналом. І надмірна активність.


Розуміння свого діагнозу додало мені більше уважності, але разом із тим і додаткову тривогу, бо я починаю підозрювати, що кочуся в манію чи депресію.


Я відстежую сигнали тіла до настроїв та емоцій.

У стані манії я можу почуватися класно й не помічати, наскільки виснажується мій організм. Так у мене цілий рік – з квітня 2021 року й до кінця січня 2022 року – була депресія. Маніакальний епізод перед тим розвивався протягом пів року.

В Україні деякі з колег мене підтримували, а хтось булив, як за манію, так і за депресію. І це суттєво погіршувало мій стан. Тоді я припинила співпрацювати з компанією. Це було також про турботу про себе.

Жити на адреналіні – це самообман. Тобі здається, що тобі добре, але люди навколо помічають, як насправді ти виснажуєшся. Твої відчуття працюють як заперечення реальності. Вони мають свою захисну функцію. Тобто коли все жахливо, а в мене чомусь добрий настрій, хоча не мав би таким бути, я розумію, чому мій організм так реагує – це дає буфер, щоби пережити складний час. Цей стан, коли ти добре почуваєшся, він дає сильний імпульс, заманює, хочеться щось робити. Але тривога лише посилюється, і ти виснажуєшся ще більше.