Документальний фільм «Далі» про українських жінок, які тимчасово виїхали в Європу внаслідок повномасштабної війни Росії проти України, випустили творці серіалу «Спалах». Медіа «Слух» і Knife! Films записали відеоінтерв’ю з героїнями з різних міст України про життя в нових країнах і бажання повернутися додому. Разом з авторами фільму розповідаємо кілька історій героїнь «Далі».

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Фільм «Далі»

Анна Тарапата – професійна тренерка з тхеквондо. Після початку війни у 2014 році вона переїхала до Черкас, де жила та працювала останні вісім років. 35-річчя Анна зустріла на Кіпрі не з власного бажання, а через повномасштабне вторгнення РФ. Війна знову змусила її переїхати та почати все з початку.

Анна Тарапата

тренерка з тхеквондо, через війну була змушена залишити спочатку Донецьк, а згодом Черкаси, тимчасово перебуває на Кіпрі

Анна Тарапата – професійна тренерка з тхеквондо. Після початку війни у 2014 році вона переїхала до Черкас, де жила та працювала останні вісім років. 35-річчя Анна зустріла на Кіпрі не з власного бажання, а через повномасштабне вторгнення РФ. Війна знову змусила її переїхати та почати все з початку.

Анна Тарапата

тренерка з тхеквондо, через війну була змушена залишити спочатку Донецьк, а згодом Черкаси, тимчасово перебуває на Кіпрі

Про роботу

Анна має справу, якій віддана вже 24 роки – це спорт і тхеквондо. Після переїзду до Черкас вона продовжила тренерську діяльність, а згодом очолила Федерацію тхеквондо Черкаської області. Як тренерка та наставниця вона прагнула та робила все для того, щоб діти, яких вона навчала, змогли повноцінно займатися цим видом спорту. Навесні цього року планувався перший турнір Черкаської області на Всеукраїнському рівні та відкриття спортивної зали площею 800 квадратних метрів лише під центр тхеквондо.

Крім тренерства, у Черкасах Анна активно організовувала соціальні активності, зокрема навчала дівчат і жінок самозахисту. Кілька років поспіль вона реалізувала цей проєкт у співпраці з Патрульною поліцією міста, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.


Я розуміла, що буде війна, але не думала, що це почнеться в один день


«Я не думала, що це почнеться в один день»

Анна Тарапата добре пам’ятає початок війни Росії проти України в Донецьку 2014 року, коли вона на власні очі бачила перестрілки за вікнами, чула автоматні черги. Вона знає, що люди, які збиралися на відпочинок, тоді були розстріляні біля Metro неподалік аеропорту. «Я не усвідомлювала, що це реальне життя», – пригадує Анна.

Зі своїм чоловіком, командиром батальйону патрульної поліції, вона не раз обговорювала можливий розвиток подій і ще в січні зібрала валізу для доньки. «Я розуміла, що буде війна, але не думала, що це почнеться в один день. Я не могла уявити, що хтось може зазіхнути на цілісність цілої держави в один ранок», – ділиться Анна.

24 лютого, як і більшість українців, Анна прокинулася від звуків вибухів. Уже ввечері чоловік попросив їх із донькою виїжджати на захід України, хоч вони цього й не планували. «Насправді я дуже домашня. Я зробила все, щоб купити квартиру впродовж року, у мене було по дев’ять тренувань на день. За ці вісім років я зробила значно більше, ніж за все попереднє життя. Мені було складно їхати», – зізнається Тарапата. Найважчим моментом подорожі було отримати дорогою до Львова повідомлення від чоловіка: «Я би хотів тебе ще раз побачити». Вони не знали, як буде далі.


За ці вісім років я зробила значно більше, ніж за все попереднє життя


«Ніякого статусу переселенки я не брала та брати не збираюся»

Щодо свого від’їзду на Кіпр Анна зіткнулась з осудом знайомих. «Я зовсім не планувала цієї поїздки, проте вдячна за те, що я саме тут. При цьому, я не обрала якусь іншу країну, як мені рекомендували знайомі, які шукають кращого майбутнього для своїх дітей. Як мати я це розумію», – ділиться вона.

Донька Анни

Я не хочу їхати заради чужих грошей, у мене є руки та ноги, моя квартира ціла, мій чоловік живий


Їй рекомендували Швейцарію, оскільки в цій країні безплатна освіта, високі зарплати, а на дітей чекає хороше майбутнє. Їй розповідали про Велику Британію, адже там безплатно, багато переваг, ще й чудова англійська. Також їх із донькою запрошували до Ірландії та пропонували безплатне харчування, житло, виплати. Проте жінка залишається вірною власній позиції:

– Я не хочу їхати заради чужих грошей, у мене є руки та ноги, моя квартира ціла, мій чоловік живий. Є значна кількість людей, які втратили все: сім’ї, житло, можливо, вони вже не почуваються такими здоровими, як раніше. Таким людям більше необхідна допомога, тому нехай вони скористаються цими перевагами. Я приїхала працювати. Ніякого статусу переселенки я не брала та брати не збираюся.

Про сили жити далі

Анна дотримується думки, що кожен може знайти сферу діяльності для себе. Вона пригадує себе й інших переселенців з Донецька, які у 2014 році переїхали до різних українських міст і знаходили роботу за лічені місяці.

– Коли людина в стресі, вона інакше поводить себе, починає більше працювати, знайомиться швидше з новими людьми. Коли я їхала, то знала, що моя комунікабельність дозволить мені знайти підхід до будь-якої людини. Я можу робити все, якщо це не спорт – без різниці. Мені не страшно шукати нову роботу. Якщо мені потрібні кошти, я візьмусь за будь-що.

На Кіпрі Анні продовжила тренерську діяльність і майже повністю відновила модель роботи, за якою працювала в Україні. Вона проводить тренування вранці та ввечері, а ще налаштовує дистанційну роботу, щоб підтримувати дітей і дорослих, яких тренувала в Україні. Анна переконана, що працювати потрібно, що не можна весь сидіти, склавши руки, плакати в подушку та читати новини.

– Робота – це моя віддушина. Що більше я працюю, то менше думаю про те, що відбувається. Але, звісно, що комплекс біженця присутній: я не можу відпочити, не думаючи про те, що зараз відбувається вдома в Україні. Немає дня, що не починається з перелистування новин.


Робота – це моя віддушина. Що більше я працюю, то менше думаю про те, що відбувається


«Ми любимо Україну такою, якою вона є»

Анна розповідає, що понад усе мріє повернутися до Черкас і завершити те, що почала: відкрити тренувальну залу, перезапустити роботу Федерацію тхеквондо в Черкаській області, створити нові робочі місця для людей, які так само опинилися в Черкасах і хоче стати тренером. А ще вона хоче зробити все для того, щоб діти-переселенці могли тренуватися безплатно.

– Наш народ відрізняється глибокою любов'ю до місця, де ми народилися. За останні п’ять років в Україні вже зріс рівень життя, демократії, але ми любимо нашу країну ще до цього всього, до економічного стрибка, до визнання у всьому світі. Інші країни, можливо, нас переросли, і їх люблять за щось, за певні якості. А ми любимо Україну такою, якою вона є.


Наш народ відрізняється глибокою любов'ю до місця, де ми народилися


Таня Булгакова – фотографка, а ще режисерка й операторка з Харкова. Для неї рідне місто – не лише дім, це суцільна любов, місце, де вона відчувала себе в безпеці та дуже своєю. Повномасштабне вторгнення РФ змусило Таню разом із родиною залишити рідне місто й евакуюватися до Нідерландів.

Таня Булгакова

фотографка, залишила Харків, тимчасово перебуває в Нідерландах

Таня Булгакова – фотографка, а ще режисерка й операторка з Харкова. Для неї рідне місто – не лише дім, це суцільна любов, місце, де вона відчувала себе в безпеці та дуже своєю. Повномасштабне вторгнення РФ змусило Таню разом із родиною залишити рідне місто й евакуюватися до Нідерландів.

Таня Булгакова

фотографка, залишила Харків, тимчасово перебуває в Нідерландах

«Ми жили у творчій рожевій бульбашці»

Таня, як і її найближче оточення, не готувалися до можливого вторгнення та зовсім не були до цього готовими. Вони не надто читали й обговорювали новини, просто жили своє спокійне життя.

– Якось 14 лютого ми з друзями пішли на прогулянку та помітили, що практично за кожним столиком кав’ярні обговорювали війну. Але ми намагалися не дуже псувати своє життя поганими новинами. Зараз я відчуваю, що це було безвідповідально.


Дім – це фортеця


«З кожним днем ми розуміли, що небезпека все ближче»

24 лютого харків’ян розбудили вибухи, Таня без зайвих роздумів зібрала найбільш цінні речі у два рюкзаки. Її батьки не вірили, що почалося повномасштабне вторгнення. Як би Таня чи її сестра не говорили з ними, що стає небезпечно, що можливо доведеться поїхати, батьки все заперечували.

– Їм просто це не вкладалося в голову. Вони не такі легкі на підйом, як я, ніколи не були за кордоном, ніколи не подорожували. Вони жили своє статичне життя в Харкові. Їм було складно прийняти думку, що вони можуть виїхати. Для них дім – це фортеця.

Щодня друзі запитували Таню, чому вона не їде з міста, чому вона досі там. День, коли вдарили по Харківський ОДА, став для неї найболючішим. «Раніше нищили Салтівку, Горизонт – це дуже страшно, бо це квартали, де живуть люди. Але коли потрапляють у центри, будівлі, з якими пов’язано так багато моментів – це ніби вбивають близьку людину. Тоді я вперше відчула, що в моєму місті стало дуже небезпечно», – розповідає дівчина.


Тоді я вперше відчула, що в моєму місті стало дуже небезпечно


«Я ніколи не бачила стільки людей на вокзалі»

Таня врешті ухвалила рішення, що потрібно їхати та почала вмовляти родину. «Я розуміла, що якщо поїду без них, вони самі не виїдуть. А я просто за тиждень посивію, якщо вони залишаться там. Це було найскладніше», – ділиться дівчина.

Для неї зібрати речі та поїхати ніколи не було проблемою. Проте цього разу вона мала поїхати та не знала, чи повернеться колись. «Коли почалися бої в місті, коли в чатах друзі постять відеознімання з вікна, як обстрілюють сусідні будівлі, я навіть подумала, що Харків можуть здати, і він буде в окупації. Жити в окупації я б не змогла», – зізнається Булгакова.

Єдиним способом вибратися з міста стали евакуаційні потяги «Укрзалізниці». Пригадує, що таку кількість людей бачила хіба на день міста на площі, але ніяк не на вокзалі. Міська інфраструктура вже не працювала так, як до 24 лютого, натовп на вокзалі був схвильований, але всі чекали на потяг. «Лише коли почали кричати, що потяг переповнений, що будуть пускати лише жінок і дітей, почалася тиснява, агресія в перемішку зі страхом», – згадує Таня. Вона потрапила лише в п’ятий потяг, провівши на вокзалі весь день.


Єдиним способом вибратися з міста стали евакуаційні потяги «Укрзалізниці»


«Перетин кордону став полегшенням»

Батьків урешті вдалося переконати виїхати, уже у Львові Таня зустрілася з усією своєю родиною. Далі на них чекали Нідерланди, де їм запропонувала притулок одна з клієнток Тані. У новій країні дівчина нарешті відчула спокій і безпеку та поступово почала відновлюватися. «До цього я заїкалася, у мене блимало око [нервовий тік], усередині було дуже багато ненависті та руйнівного», – згадує Таня.


Усередині було дуже багато ненависті та руйнівного


Вона відчула, що має повернути себе у творчий стан, щоби продовжувати працювати, щоби забезпечувати сім’ю. Творче зцілення Таня віднайшла в художніх музеях: вона регулярно навідувалася до Ван Гога й інших. Через деякий вона знову почала бачити композицію, ловити вдалі моменти для фото, розставляти візуальні акценти. Емоційний стан батьків Тані також із часом стабілізувався, вони потроху адаптуються до нової для них країни, вивчають мову.

«Я дуже сумую»

«Я не збиралася емігрувати та починати тут якесь життя наново. У Нідерландах непросто та дуже дорого. Я сумую дуже за Україною. Перші місяці я боялася, у свідомості весь час був той стан, що я бачила та відчувала, коли виїздила. Сподіваюся, уже дуже скоро приїхати хоча б на деякий час, а потім повернутися назавжди в наші мирні міста разом із сім’єю. Дуже чекаю на повернення в Харків, там же кожна вулиця про мене та для мене, я там була дуже щаслива. Я дуже сумую», – ділиться Булгакова.


Я не збиралася емігрувати та починати тут якесь життя наново


Переглянути всі історії у фільмі можна за посиланням.

Упродовж двох тижнів після прем’єри фільму «Далі» на YouTube-каналі «Слух» вийдуть вісім окремих розширених історій героїв (частина з них не ввійшла до повнометражного фільму).