Колишній реставратор, а тепер волонтер Андрій Коваль вів щоденник під час окупації Ірпеня. Чоловік втратив квартиру, понад два місяці спав у підвалі та зміг разом із сусідами налагодити допомогу для літніх людей.

Андрій поділився щоденниками, які вів місяць – з 5 березня до 5 квітня.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Субота, 5 березня

Дружина із сином поїхали. На душі легше. Останній дзвінок був о 12:00. Далі в нас зник зв’язок. Об 11:20 зникло світло. Гатять так, що вікна та стіни дрижать.

Неділя, 6 березня

Ні світла, ні зв’язку. Ходив до поліклініки запитати, чи не потрібна допомога. Ішов назад, поруч пролунав вибух. В очах потемніло та запаморочилося в голові. Десь у місті палає, бо бачу в декількох місцях чорний дим. Стріляють майже безупину.

Понеділок, 7 березня

Прокинувся о 5:00, голова розколюється. У вухах дзвенить. Світла і зв’язку досі немає. Опівдні повністю зникла вода. Хвилююся, як там моя сім’я – дві доби без зв’язку. Сплю в підвалі. Мені здається, що там безпечніше. Вийшов на вулицю – очі болять, хоч на небі і хмарно. Відчуття таке, наче загубив реальність, але присутній запах війни: порох і ще якийсь металевий. Чищу горіхи, щоб не зійти з глузду.

Третю добу не маю ніяких звісток від рідних

Вівторок, 8 березня

Прокинувся пізно. Третю добу не маю ніяких звісток від рідних. Піднявся нагору з підвалу й отетерів – немає газу. Будинок потроху остиває. На вулиці випав сніг. Найгірше, що немає газу – приготувати їжу неможливо. Вигадав спосіб, як легше чистити горіхи. Спосіб дієвий, але не вчасно. Швидко все перечистив. Завтра на вулиці розпалю багаття, щоб скип’ятити воду та приготувати їжу. Перейшов на дворазове харчування, щоб зекономити харчі.

Середа, 9 березня

Спав погано, багато разів прокидався. Змерзли ноги. У хаті +8 градусів. Зв’язок, світло, вода і газ досі відсутні. Готувати їжу на мангалі – справа легка, якщо ти кмітливий. Головне завдання – вигадати, щоб не мерзли ноги. Дуже сумую за сім’єю. У голові майже не паморочиться, і вуха нарешті розклало. Добре, що живу тут, у брата. Бо коли ввімкнуть газ, усе злетіло б у повітря. Відкрив двері, щоб трохи тепла зайшло в хату.

Четвер, 10 березня

Прокинувся рано, вставати не хотілося, але дуже холодно, тож довелося. У будинку – +5, на вулиці – -7. Розпалив багаття, щоб приготувати сніданок. Вирішив ще раз сходити до поліклініки, але там усе було зачинено. Зате знайшов, де можна зарядити телефон. Так що все ок, головне, щоби була вода та швидше закінчилася ця клята війна. Знайшов мережу, телефонував брату, дізнався, що моя сім’я виїхала й у безпеці. Заспокоївся. Більше часу проводжу на вулиці, щоб зловити мережу і подзвонити рідним. Та й на вулиці тепліше, ніж у будинку.

Пообідав із хлібом – смак неймовірний

П’ятниця, 11 березня

Зранку на вулиці -9, у хаті – +2. Розпалив багаття, як вельможний пан випив чашку чаю. Сходив до сховища, трохи допоміг місцевим. Приніс додому харчів. Хочу трохи смаколиків заховати для синочка. Пообідав із хлібом (хліб не їв десь два тижні) – смак неймовірний. Перебрав удома ліки, хочу занести до сховища. Немає зв’язку з друзями, хотілося б почути, що живі, і підказати, де можна розжитися харчами. Сумую за сином і жінкою. Щовечора переглядаю їхні фото на телефоні. Благо, знаю, де його зарядити.

Субота, 12 березня

Тиждень, як поїхала сім’я. У хаті зранку стабільно +2. Сьогодні спробую приготувати суп і викину все з морозильної камери. Світло мені тоді буде вже не потрібне. Переберу решту ліків і занесу до сховища, бо вони там потрібні. Заодно і допоможу.

Неділя, 13 березня

Прийшов до сховища, а там таке відчуття, що людей приходить ще більше. Усі шукають їжу. Помітив, що одні й ті самі люди намагаються взяти щось по декілька разів. Доводиться таких посилати слідом за кораблем. Трохи розвантажили харчів. Приходив хлопець, просив щось із дитячого харчування та ліки. Нічого не знайшли, але я сказав, що вдома в мене ще є трохи ліків. Потім знайшов і дитяче харчування. Дізнався, що по вулиці залишилося кілька пенсіонерів. Приніс із дому їм харчів, обирав, щоби жувати було легше, бо всім десь 75+.

Гади гатять так сильно, що майже не можливо вилізти зі сховища

Понеділок, 14 березня

Прокинувся о 4:00, виліз із підвалу, щоб зробити зарядку та зігрітися. Чекаю 7:00, щоб можна було розпалити багаття. Гади гатять так сильно, що майже не можливо вилізти зі сховища. Чекаю, щоб трохи вщухло, бо людям треба роздавати харчі, щоб не вмерли з голоду.

Вівторок, 15 березня

Прокинувся в гарному настрої, хоча вночі гатили так, що майже не спав. Сьогодні в мами день народження, треба не забути, якщо вийде подзвонити, її привітати. За їжею у сховище прийшло приблизно 1000 людей, ми навіть не встигали випити води.

Середа, 16 березня

Оголошено комендантський день – нікуди не можна виходити. День марно не втрачений. Нарубав дров на три-чотири дні, розкрутив кришку колодязя, щоб подивитися, чи є там вода. Вирішив попрати речі. У сусіда знайшов старий умивальник, намучився, але налагодив і поставив біля свого мангала на вулиці. Тепер я пан: готую їжу, поряд їм і відразу мию посуд. Вихідний видався на славу.

Ніхто нічого не підвозить

Четвер, 17 березня

Дні стають схожими. Солярки дуже мало, тому не вмикаємо генератор, роздаємо харчі на вулиці біля входу в сховище. Пайок теж обмежили, бо їжі залишилося дуже мало. Ніхто нічого не підвозить.

П’ятниця, 18 березня

Подивився на себе у дзеркало – виявляється, у мене справжня борода. Людей за продуктами приходить дедалі більше, сваряться, просять комусь не давати, щоб їм дісталося більше. Бачив сьогодні на вулиці двох «двохсотих». Якось звикаєш і до такого. Привели пораненого. Знайшов машину і повіз до шпиталю. Потім мені сказали, що ми чудово проїхали під кулями.

Субота, 19 березня

Два тижні, як поїхала сім’я. Сумую, але намагаюся дзвонити щодня, коли є мережа. Зробив інвентаризацію на складі, прикинув, що харчів вистачить на три-п’ять днів. І все. Нічого не привозять, хоч і кажуть, що наче на область повезли кілька фур допомоги. Думаю, це тому, що Ірпінь повністю відрізаний від усього. Як автономне місто маємо вижити за будь-яких умов.

Потім мені сказали, що ми чудово проїхали під кулями

Неділя, 20 березня

Харчів на складі все менше, а людей усе більше. Запам’ятовую найнахабніших. Бачив вибух, доволі сильний – ударна хвиля долетіла аж до нас. Заглючив годинник, і тепер я боюся лягти спати до 22:00, бо маю приймати ліки.

Понеділок, 21 березня

День почався з боїв зовсім поруч. Сиджу в підвалі. Чекав, поки трохи затихне, щоб вийти в туалет. Виходжу, а на подвір’ї сидять сусіди, дивляться, що там, читають книжки. Насварив їх, пояснив, що в нас війна. Сказав, що якщо влучить снаряд, то я їх, «трьохсотих», нікуди під кулями не потягну. Якщо «задвохсотяться», то поховаю на подвір’ї. Через дві хвилини сховалися в хату, уже за п’ять хвилин запалало зовсім поруч із нами. Загорівся ще склад за переїздом і щось у центрі. Судячи з диму, навколо нас десь три пожежі. На подвір’ї знайшов кілька уламків від міни або снаряду (я на цьому не сильно розуміюся). З підвалу майже не вилізаю.

Вівторок, 22 березня

Гатять постійно, з 8:00 ранку. Учора згоріла «Ліра» [будівельний магазин поруч із будинком Андрія – ред.], сьогодні за відчуттями гатять десь на площі. Палає все навкруги. Другий день не ходжу на роботу. Добре, що у сховищі ночують дві людини – є кому видавати продукти.

Гатять постійно, з 8:00 ранку

Середа, 23 березня

Зранку пішов набрати води і побачив багато пошкоджень. «Двохсоті» та «трьохсоті» – уже звичні речі. Сьогодні знімали одному хлопцеві шви, я допомагав лікарю. Упіймав себе на думці, що крові більше не боюся. Узагалі, хочу якнайбільше часу проводити біля лікаря, щоб у випадку чого вийняти осколки, правильно накласти джгут. Ну і щоб знати, як допомогти пораненому. У Попових [сусіди Андрія – ред.] сьогодні влучило два снаряди. Добре, що вони виїхали. Але кухні в них уже немає, і люди там не наберуть воду. Десь від 1-ї до 7-ї лінії все в диму. Таке відчуття, що там уже немає приватного сектору.

Четвер, 24 березня

Ранок почався з обстрілів. Перший о 6:00, гатило хвилин 20, другий – о 7:00, потужніший, хвилин на 30. За моїми спостереженнями, щодня обстрілюють різні райони.

Неділя, 27 березня

З четверга погано почувався. У четвер увечері прилетіло до сусідів, а через пів години вибухнуло десь поряд. Не встиг зреагувати, і мене притисло ударною хвилею до стіни. Майже добу нічого не чув, у голові ще й досі гудить, у вухах дзвенить. У суботу спробував піти на роботу, але зрозумів, що не дійду. З’явилися домашні тварини: кішка, папуга, черепаха.

Зібрав у дворі тюльпани всі, що були, і відніс у поліклініку – хай радують медиків

Середа, 30 березня

Кажуть, що місто повністю під нашим контролем, але це брехня. На гостомельському шосе (11 лінія) ідуть бої. Гуманітарна допомога в місто, виявляється, приходить, але залишається в церкві біля паспортного столу. На наші слова привезти поближче, наприклад, у поліклініку, сказали, що вони – не таксі. А до нас сьогодні приходила бабуся 89 років і попросила щось поїсти. Вона до нас ледь доповзла, а туди точно ніяк не дістанеться.

Вівторок, 5 квітня

Декілька діб тому заїхали лікарі та госпітальєри. Про них тепер пишуть репортажі. До нас продовжують щодня приходити люди за їжею. Комунікації не відновлюють. Зібрав у дворі тюльпани всі, що були, і відніс у поліклініку – хай радують медиків. Родині сказав, що повертатися ще рано.

Андрію 42 роки. Лише пів року тому він закінчив ремонт у своїй квартирі в Ірпені. Робив його 4 роки своїми руками. Зараз єдине, що залишилось цілим у його квартирі – комод 30-х років. Андрій пригадує, яких зусиль вартувало цей комод затягнути до квартири. До першого локдауну Андрій мав крамницю вінтажних меблів. Тепер думає, що треба опановувати фах будівельника. Але його квартиру, на жаль, відбудувати навряд чи вдасться.

Після деокупації Андрій продовжив ще протягом місяця спати в підвалі, бо там було тепліше, ніж у хаті. Готує досі на вогні на вулиці, бо комунікації так і не налагодили. Разом із сусідами продовжує щодня розвозити продукти літнім людям, шукає та знаходить необхідне обладнання для лікарів. А ще почав писати вірші з присвятою жінці та сину, які виїхали та досі не повернулися.