Від початку війни в Україні одружилося понад 30 000 пар. Це на третину більше, ніж за такий самий період 2020–2021 років. Зараз шлюб можна зареєструвати в РАЦСі, навіть у день подання заяви. Але не всі закохані можуть це зробити: хтось служить у лавах ЗСУ, а когось війна просто розділила кілометрами. Тож в Україні дозволили укладати шлюб у режимі відеозв’язку, без особистої присутності одного чи обох наречених.

Порядок реєстрації шлюбу під час війни регулює відповідна постанова Кабміну, яка буде діяти до закінчення воєнного стану в Україні. Пояснюємо, хто та як може дистанційно зареєструвати шлюб під час війни, а також розповідаємо історію Оксани й Олексія, які вирішили одружитися через Zoom, коли Олексій почав служити в ЗСУ.

Хто може одружитися через Zoom

Одруження можливе, якщо принаймні один із наречених є:

  • військовослужбовцем (ЗСУ, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, Державна прикордонна служба, Управління держохорони, Національна гвардія). Також це стосується військовослужбовців, які потрапили до лікарні
  • поліцейським
  • працівником закладу охорони здоров’я
  • особою рядового та начальницького складу Служби цивільного захисту, Державного бюро розслідувань, Державної кримінально-виконавчої служби
  • особою начальницького складу Національного антикорупційного бюро та Бюро економічної безпеки.

Що треба зробити, щоб одружитися дистанційно

Зареєструвати шлюб може не лише працівник РАЦСу, але й командир військовослужбовця або ж безпосередній керівник поліцейського чи лікаря.

Для цього той, хто бажає одружитися, має подати керівнику заяву, де вказати ПІБ, дату народження, громадянство обох наречених, а також зазначити інформацію про можливу зміну прізвища після укладання шлюбу.

Командир або керівник має скріпити цю заяву. Він надсилає заяву до РАЦСу, якщо один із наречених може туди прийти. Якщо ні, то командир сам складає акт реєстрації шлюбу та розписує молодят через Zoom, після чого надсилає документи в найближчий РАЦС.

Забрати свідоцтво про шлюб молодята зможуть у тому РАЦСі, який зареєстрував шлюб. Якщо це неможливо, то свідоцтво зможуть видати й в іншому РАЦСі, адже відомості про шлюб будуть внесені до реєстру.

Оксана Калитюк та Олексій Кукоба, одружилися через ZOOM 6 квітня о 8:30 за Києвом та о 7:30 за Варшавою


Оксана Калитюк: Чотири роки тому ми з Олексієм почали працювати над спільним проєктом на телеканалі: я була креативною продюсеркою, а він – керівником проєкту від студії продакшну, яка на замовлення каналу виготовляла програму. А взагалі, хай краще Олексій розкаже про його кохання з першого погляду. (сміється)

Олексій Кукоба: Як учора пам’ятаю день нашого знайомства. Мій керівник сказав мені: сьогодні їдемо до однієї тьолки, треба з нею подружитися, бо ми їй будемо здавати свою роботу. Коли приїхали, побачив дуже гарну дівчину: з красивими кучерями та дуже чистою українською мовою. Тоді ми й обмінялися контактами.

Оксана: Спочатку я взагалі не помічала знаків уваги з його боку, бо ми працювали в різних офісах, спілкувалися лише через переписування. Олексій міг кілька днів підряд писати мені щось щодо роботи, а потім починав підтримувати розмову вже на інші теми.

 Тоді ще сказала своїй колезі: «У мене є підозра, що я подобаюсь Олексію, але, може, мені просто здається».

Якось збиралася на роботу, уже хотіла виходити з дому, як він надіслав мені відео, де їхня знімальна група випускала в море в Індонезії маленьких черепашок. Чомусь саме в цей момент я зрозуміла, що мені не здається, і Олексій справді шукає якісь шляхи, щоб порозумітися не тільки в професійному плані.

Олексій: Усе ти помічала знаки уваги – треба поступово, не відразу ж зустрічатися! Спочатку мемчики, потім музичка, а потім черепашки як важка артилерія – перед ними вже неможливо встояти.

Оксана: Насправді в нас усе відбувалося дуже швидко. Якось була нарада в іншому офісі, і Олексій запропонував підвезти мене додому. Тоді я здивувалася, наскільки спокійно та впевнено почуваю себе на місці пасажира, і зробила йому комплімент – як класно він кермує. А потім було всього два побачення, після яких ми почали жити разом.

Олексій: Один раз ми дивилися на зорі, а інший – вечеряли…

Оксана: Ми пили вино у квартирі Олексія, там було холодно. Це класно, але я як прагматична людина сказала, що в моїй квартирі трохи тепліше. Ми перебралися до мене, а його квартиру вирішили здавати.

У нас дорослі стосунки: ми обидва мали шлюби до цього, нам не потрібні були формальності, нас усе влаштовувало.

 Це стосунки, про які не знімають серіали: ти готовий бути з людиною 24/7, тобі не набридає, цікаво щось робити для людини, зіставляти її інтереси зі своїми інтересами… Ми прожили так кілька років, але тут почалася війна.

Олексій: 24 лютого о 5:00 ранку ми відразу почали збирати речі. Я переконував Оксану, щоб вона виїхала, але розумів, що сам поїхати не зможу. Пішов до магазину за тактичним одягом: неочікувано там не було черг, народ не зорієнтувався. Кажу: «Хлопці, давайте мені все». Вони повністю зібрали комплект, і за годину я вже був у військкоматі. Дотепер служу в охороні.

Оксана: Я зібрала всіх знайомих, котів і собак і поїхала до Черкас. Дорога, яку зазвичай долають за півтори години, зайняла цілих шість. Поки їхала в забитій автівці та не розуміла, куди я їду, то чітко усвідомила, що Олексій – найдорожче та найміцніше, що є в моєму житті. Мені хотілося, щоб він про це знав, але я вже не мала слів, які могли б це передати. Тому я йому написала: «Хочу бути твоєю дружиною». Фактично я сама зробила пропозицію. А він відповів: «Чи згодна ти стати моєю дружиною?»

Олексій: У нас не було думки, що для одруження треба чекати офлайн- варіанту. Ми просто знали, що коли все закінчиться, то влаштовуємо грандіозну пиятику та запросимо всіх.

 Від моменту подання заяви та до одруження минуло десь півтора місяця. Узагалі, ми могли б одружитися швидше, але проблема була з астрологом Оксани (сміється)

Він ніяк не міг вирахувати, у який день та о котрій ми мали б одружитися. Оксана казала мені: «Дивись, можна шостого числа, але лише з 7:53 до 9:27. Якщо не встигаємо, то наступний шанс буде лише за два місяці».

Оксана: Я не сліпа фанатка астрології, але для мене було суттєво, щоб зійшлися зорі. Мабуть, інші чоловіки покрутили б пальцем біля скроні та назвали б це дурнею, але Олексій сказав: «Якщо для тебе це важливо, то окей». Це також було знаком для мене.

Олексій: Після того, як ми поговорили, я пішов до командира та повідомив, що хочу оформити шлюб. Для цього було потрібно надати інформацію про мене та дружину, зокрема з першої та другої сторінок паспорта, а також озвучити бажані дату та час. (Командир дуже сміявся з астролога).

Далі він поїхав до військкомату та вніс ці дані в спеціальний акт погодження, який потрібно було скріпити печаткою та підписом. А вже після офіційної частини через Zoom командир мав відвезти документи до РАЦСу: там їх приймають без черги та фіксують у той самий день.

Ми відразу написали заяву й на зміну прізвища, але всі адміністративні процедури треба було робити особисто, а Оксана на той момент уже була в Польщі. Якщо не оформити документи протягом місяця, раніше за це потрібно було сплачувати штрафи, але тепер змінити прізвище можна в будь-який момент.

Оксана: Коли я брала перший шлюб, то не змінювала прізвище. Це здавалося мені безглуздим, адже для цього треба пройти сім кіл бюрократичного пекла. Але зараз не сумнівалася, що зміню прізвище, задовбала Олексія запитаннями: а що, як я приїду на кілька днів і повернуся, мене назад пустять у Польщу?

Узагалі, я там опинилася не відразу. Спочатку пробула в Черкасах кілька тижнів, вишукувала каски та броніки та відправляла військовим. Потім поїхала до мами в Хмельницький (поки проїжджала Білу Церкву, наді мною свистіли літаки). Мама майже не ходила через проблеми з хребтом, ще й стрес через війну погіршив ситуацію. До того ж скасувалася операція, яка мала відбутися в Києві.

Якраз у цей час я почула перші новини про зґвалтування та вбивства – до мене вони дійшли з окупованого Херсона. Подруга побачила через вікно, як на вулиці лежать убиті жінки… Тож я схопила своїх племінниць (12 та 20 років) і маму та на власній автівці поїхала в Польщу.

У маленькому селі під Гданськом нас прихистила польська родина. За 5 кілометрів від села розташований районний центр: моя племінниця стала там волонтеркою й оформлювала евакуйованих українців. Цікаво, що вона сиділа саме в тій залі, де вкладалися шлюби. Тож коли ми з Олексієм уже затвердили дату розпису – 6 квітня о 8:30 за Києвом та о 7:30 за Варшавою – то я попросила приїхати на розпис у ту залу, і мені дозволили. Це було ідеальним варіантом, адже розписуватися в маленькій кімнатці було не дуже зручно, а йти до моря було ще холодно.

Олексій: Наш взвод саме тоді базувався на березі озера, це було дуже гарне місце. Хлопці були моїми гостями. Також приїхали наші друзі, які стали свідками. Урешті нас зібралося людей 20!

Оксана: Ми готувалися буквально за пів дня. Я розіслала друзям і родичам запрошення, щоб вони під’єднувались у Zoom. Багато з них казали мені: «Це точно не жарт?» Колега з роботи погодилася бути адміністратором конференції.

 Ввечері напередодні весілля ми з подругами зідзвонилися через відеозв’язок і випили шампанського, влаштували справжній дівич-вечір

Олексій: Я знав, що в Оксани буде красива сукня, тож попросив подругу привезти мені метелик від мого смокінга та вдягнув його зверху на військову форму. Але здається, ніхто не помітив, що в мене був метелик.

Оксана: Спочатку я не планувала бути в сукні – поїхала в китайський супермаркет неподалік, щоби придбати білу футболку. Знайшла тільки з Мікі Маусом, таку й придбала. Але на зворотному шляху я вирішила заїхати до мерії, де волонтерить племінниця, і запитати, як можна знайти український прапор.

Її колеги так перейнялися моїм весіллям, що принесли мені не лише прапор, але й дуже багато одягу, взуття, прикрас, косметики. Одна з жінок принесла весільну сукню своєї доньки, у якій та уклала шлюб у костелі. Сукня підійшла мені за розміром – була лише трохи завелика, тому ззаду скріпили її шпильками.

Старша племінниця зробила мені зачіску та вплела туди синьо-жовті колоски. Ті колоски, які залишилися, стали моїм весільним букетом. А молодша племінниця сплела мені обручку з бісеру.

І ось настав найбільш щемливий момент: усі почали під’єднуватися до Zoom. Це було людей із 60! Я їх дуже давно не бачила. Без дрес-коду, на кухні, усі плачуть…

Олексій: Офіційна частина тривала недовго, хвилин 10–15. Командир перевірив наші паспорти, сказав вітальні слова, а потім «владою, наданою державою» оголосив нас чоловіком і дружиною. Мої хлопці заспівали нам марш Мендельсона. Ми навіть записували весільне відео, я колись його змонтую.

Оксана: Ні в кого не буде таких весільних фотографій! Склалася настільки радісна та тепла атмосфера, що навіть коли Олексій і його побратими вже пішли, я залишилася з усіма в Zoom і продовжувала приймати привітання. Усі казали, що, попри все, любов та Україна переможуть.

Олексій: Хлопці теж мене вітали, підходили та казали: «Ти знаєш, Льоша, у тебе таке класне весілля було! Набагато краще, ніж у мене наживо та з гостями». І дарували подарунки: таку суму зібрали, що на пів холодильника вистачило! Це було дуже доречно, бо під час війни ми вирішили не призупиняти ремонт. А ще подарували армійський бейджик, де вигравіювані наші імена та написано – від ЗСУ.

Оксана: Коли я повернулася з мерії, то побачила, що господарі зустрічають мене біля воріт, прикрашених кульками. Виявилося, це традиція зустрічі молодят, називається «брама». Вони накрили стіл із шампанським і солодощами, а 86-річна бабуся подарувала мені пачку кави. Це було несподівано та приємно, адже я повідомила їм про весілля лише перед тим, як їхала на розпис. Під вечір ми так стомилися, що було враження, наче відгуляли справжнє весілля!

Олексій: Нам із хлопцями Оксанина подруга замовила фуршет: там було стільки їжі, що вистачило б на 30 людей! Десь шість кілограмів «Олів’є», «Цезар», червона риба, запечена картопля, дитяче шампанське…Потім ще три дні я не дозволяв хлопцям ходити до їдальні та змушував це доїдати.

Оксана: Після весілля в нас з’явилася нова традиція. Коли зідзвонюємося кожного ранку, казати: «Доброго ранку, моя дружино!» та відповідати «Доброго ранку, чоловіче!». Олексій іноді про це забуває та каже просто: «Привіт!», то тоді я йому нагадую (сміється). Кайфую, коли називаю його своїм чоловіком. У травні планую на 10 днів приїхати до України. Треба було прожити війну, щоб зрозуміти, навіщо нам весілля.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів