Старенька поїдена іржею «сімка» повільно проїздить повз блокпости та протитанкові їжаки на околиці Запоріжжя. Джокер на щедро обклеєному прозорим скотчем задньому склі виклично дивиться на водіїв, які їдуть позаду. Скло тримається тільки на скотчі. У машині сидять 11 людей і собака хаскі. Серед пасажирів – 5 дітей.

Авто паркується біля центру реєстрації та першої допомоги для людей, які вибралися з Маріуполя. «Так, у ВАЗ–2107 ми вмістили 11 людей. Це машина моєї тещі», – біля авто стоїть усміхнений 22-річний Іван. На лобовому склі він ще до війни наклеїв великий помітний напис «Суетолог», потім обставини змусили додати його значно більш важливий напис на листі А4 «ДІТИ».

На правому крилі авто велетенська вм’ятина: «Це було ще два роки тому, коли з машиною вирішила поцілуватися BMW». А от заднє скло відірвало вибуховою хвилею під час обстрілу.

Для більш детального пояснення контексту розмови уточнюємо: розмова записана у день, коли герої дісталися Запоріжжя, – 28 березня 2022 року. 

Місто в облозі:

«Тіла лежали вздовж дороги, ми їх накривали й однаково йшли по воду»

«Ми самі із Сартани всі (селище на східних підступах до Маріуполя – ред.). Коли все починалося, ми були в центрі подій. 24 числа ця машина стояла метрів за 20 від місця, де впала бомба. Спочатку ми виїхали з дружиною з дворічною донькою 26 лютого, потім я вже приїхав за батьками, сестрами і їхніми дітьми; ми всіх вивозили по черзі».

Іван з родиною з 27 лютого по 22 березня, майже місяць, прожив у підвалі школи Приморському районі Маріуполя. «Коли я був там востаннє, у школі жили близько 200 людей. Це було дуже важко. Ми спали там «впритирочку» з усіма. Опалення взагалі не було з самого початку. Ми укривалися речами та спали просто в одязі. Поруч був дитячий садок, тому звідти нам дали кілька матраців і покривал».


Поки все готувалося, доводилося на землю падати, бо були й такі моменти, що свистіло над головою, коли почалися ближні бої


«Їжі особливо не вистачало, передусім годували дітей. «Червоний хрест» допомагав нам, але цього дійсно вистачало лише для дітей. Готували все на багатті у великому казані. Готували люди, які не боялися вистрибнути надвір. Поки все готувалося, доводилося на землю падати, бо були й такі моменти, що свистіло над головою, коли почалися ближні бої. Обличчям у підлогу, голову накриваєш. Частіше готували макарони, гречку, інколи супи намагалися приготувати, щоб діти могли поїсти рідкого. Що могли, те й готували».

«Спочатку воду привозив «Червоний хрест», це було в перші два тижні, а потім ми самостійно шукали, кожен сам, хто як міг. Але зазвичай ці машини з бочками потім розбивали. Бувало так, що машина привозила воду, ми бігли набирали, а коли наступного дня виходили туди ж по воду, то вона була розбита на друзки. Була ситуація, коли не було води й можливості піти по неї теж, але почався сніг – ми підставляли відра, щоб потім приготувати чай, каву».

До машини підходить Артур, чоловік рідної сестри Івана. Артурові 32, він один із тих 11-ти, хто помістився у ВАЗ–2107: «У Приморському районі є джерела. Ми ходили по воду до них. Міни падали, снаряди падали. Тіла лежали вздовж дороги, ми їх накривали й однаково йшли по воду».

Артур, як й Іван, працював вантажником в АТБ. «Я служив, потім звільнився, учасник бойових дій. Коли все почалося, хотів підписати контракт, але військкомат уже не працював. Хотів був записатися в територіальну оборону, але була якась метушня, уже наносили авіаудари, тому пріоритетом було вивезти родину».


Була ситуація, коли не було води й можливості піти по неї теж, але почався сніг – ми підставляли відра, щоб потім приготувати чай, каву


Вирішили покинути Маріуполь 22 березня, коли зрозуміли, що місто в блокаді й уламки почали влучати в школу. «Діти білого світу не бачили місяць, і це не могло далі продовжуватися. Це було спонтанне страшне рішення. Тому що, коли ми виїжджали, довкола були обстріли, а в голові – туман. Ми не розуміли, куди і як їхати», – каже Іван.

Чоловік Іванової сестри додає: «Приїздили волонтери, пояснювали, як краще виїхати з Маріуполя на Мелекінську трасу. Потягнули десь добу, потім таки поїхали. Уже почалися ближні бої: зі школи виходиш, а тут військові з автоматами одне одного луплять, кулі свистять. Й ось, коли вийшло спіймати невелике затишшя, швидко виїхали. 11 людей з речами застрибнули в машину. Закинули в машину 5 дітей і 6 дорослих, дітей – на руки, прив’язали речі в мішках, які дорогою погубили. Їхали Мангуш – Бердянськ – Мелітополь».

Клітка:

«На першому ж блокпості мене забрали в полон»

«На першому ж блокпості в Мелекіно (місто на березі моря, виїзд з Маріуполя в напрямку Бердянська – ред.) мене забрали в полон. Забрали, тому що написав двоюрідному брату повідомлення, що обстрілюють Сартану, додавши нецензурне слово на адресу російського народу. Цим самим повідомленням повідомив брата, що виїжджаю. Я видалив його, але зв’язку не було. А коли з’явилася мережа, повідомлення підтягнулось і вони якраз відкрили мій телефон і прочитали, які вони хороші та прекрасні». Іван розповідає про полон сміючись: «У мене навіть довідка є, що я був у полоні…» – показує маленький папірець розміром з коробку сірників, який фіксує, що хлопця перевіряли ДНРівці.

«Взяли мене в полон. Двічі вдарили по голові долонею, поки вели в гараж. Там вже було близько 11 людей. З кожним спілкувалися по-різному. Зі мною більш-менш спокійно, лише кілька разів отримав у в плече, спину й по голові, а з деким зовсім інша розмова».

«Потім у в’язниці в Мангуші була клітка 2 на 3, і у ній 36 людей. Вибач за вислів, троє з нас сиділо тупо «на параші», тому що іншого місця сісти не було. Тих, хто поводився агресивно, ми відправляли сидіти в той куток: «Іди там от сиди! Ми тут однакові всі!»

«Добу відсиділи в Мангуші, потім нас привезли в Докучаєвськ. З 12 дня до 18 нас тримали на вулиці, відсіювали: мирні до мирних, військові до військових, ДСНСники до ДСНСників, поліцейські до поліцейських. А нас тримали до 18:00 і після цього почали перевіряти все: відбитки пальців, допитували, дивилися документи, перевіряли татуювання. Запитували, як я сюди потрапив. Розповідали, який руський мір прекрасний: «Залишайся тут, у вас там життя не буде, бо ми все захопимо». Зняли з моїх інших кросівок шнурки, зняли годинник, ремінь і телефон із зарядкою. Навіщо їм шнурки, не розумію. Можливо, для того, щоб я не підвісив себе або не задушив у камері нікого. Їжі нам ніхто не давав, звичайно. Тільки воду три доби».


У мене навіть довідка є, що я був у полоні


«Коли нас відпускали, зі мною сидів чоловік, якому повернули телефон. Я доєднався до вайфаю, знайшов в Instagram свою дружину, там був її номер телефону, і я їй у Viber написав, що живий і здоровий. Нас випустили, але була проблема дістатися звідти: автобуси їхали лише в один бік – на Донецьк. Правда, потім привезли полонених, і ми попросилися тим же автобусом доїхати назад».

Родина Івана весь цей час чекала на нього. Отримали повідомлення й повернулися з Бердянська до Мангуша.

У Запоріжжі:

«Маріуполь вистоїть, там ще є люди, які дихають»

«Як тільки повідомлення прийшло від Івана, ми відразу поїхали по нього.

Блокпости проходили по-різному. День нормально, і навіть документи не дивились: дітей бачили та пропускали. Але частіше перевіряли ретельно. Я своє посвідчення й військовий квиток тримав у «ліфчику» дружини, хоч мені всі казали: «Краще б ти його з’їв, до того ж АТОшник».

«Коли виїхали на наші блокпости, то майже плакали від щастя, нашим пацанам кричали, що вони красунчики та просили триматися. І діти теж кричали від радості». А що далі? Іван заспокоює: «Далі, думаю, ми переможемо. Усе буде Україна. Маріуполь вистоїть, там ще є люди, які дихають».


Це не помста, просто гнати їх треба звідси, бо не діло


«Зараз ми поки тут, у родичів, а далі не розуміємо куди. Є бажання вивезти сім’ю ближче до центральної частини України. За кордон ніхто не хоче, не хочемо кидати країну. Ми з Іваном зараз відвеземо в більш безпечне місце дітей і дружин, а самі підемо в тероборону або ЗСУ, будь-куди. Це не помста, просто гнати їх треба звідси, бо не діло».

Фото: Андрій Баштовий