Лише 10% українців вважають, що гомосексуальні пари такі самі хороші батьки, як і будь-які інші пари. Це показало «Світове дослідження цінностей» 2020 року в Україні. Водночас опитування одностатевих сімей в Німеччині Інституту вивчення сім’ї за Бамберзького університету мало протилежні результати. Діти, які виховуються в ЛГБТ-сім’ях, оцінюють атмосферу вдома як позитивну й відкриту та не відчувають себе позбавленими чогось.

Ми вирішили поспілкуватися з українською ЛГБТ-парою, яка разом виховує дитину. Каті* 30 років, вона психотерапевтка, Ірі 20, вона композиторка та навчається в консерваторії. Вони живуть разом майже 2 роки і вдвох виховують 6-річного сина від Катіного першого шлюбу.

«Одного разу я запитала сина, як він ставиться до того, що тепер у мене стосунки з Ірою й вона живе з нами. А він відповів: «Ну, в тата ж є Альона, в мами є Іра». Для дорослих зі своїми стереотипами про те, якими мають бути сім’ї, це може здаватися дивним, а для дитини – все логічно», – розповідає Катя.

Запитуємо Катю й Іру, як живеться ЛГБТ-сім’ї з дитиною в Києві, чи доводиться стикатися з осудом і дискримінацією оточення та яких прав вони як родина позбавлені в Україні.

Справжні імена героїнь змінені з міркувань безпеки.

Ми не приховуємо свої стосунки від дитини

Катя: Ми з Ірою познайомилися на прайді в Одесі у 2019 році та через кілька місяців почали зустрічатися. Я з Донецька, але в той час жила у Вінниці та збиралася переїжджати до Києва. Іра планувала переїхати з родиною за кордон, тому якийсь час у нас були стосунки на відстані.

Та потім ми вирішили, що між нами все серйозно і ми будемо жити разом і разом виховувати дитину. З того часу уже майже два роки живемо як сім'я втрьох.

Я познайомила сина з Ірою, ще коли ми жили у Вінниці й вона приїжджала до нас у гості. Малюк дуже дружній до всіх, навіть до незнайомців, вони швидко знайшли спільну мову й багато грали в ігри. Тому коли ми почали жити разом, син узагалі не був проти.

Іра: Коли в нас були стосунки на відстані, ми часто говорили через скайп і з малюком також, тому він добре мене знає.

Катя: У нас не було з ним розмови про те, що тепер у мами є партнерка, бо він про це ніколи не запитував. Водночас ми не приховуємо свої стосунки від дитини. Поводимось, як будь-яка пара. Я знаю, що деякі ЛГБТ-сім’ї приховують свої стосунки від дітей, але ми так не робимо.

Питання наших з Ірою стосунків порушилося лише раз. Для передісторії додам, що колишній чоловік теж переїхав до Києва та зараз має партнерку. Вони живуть неподалік від нас, і син щотижня проводить із ними час. Так от, одного разу я запитала його, як він ставиться до того, що тепер у мене стосунки з Ірою й вона живе з нами. А він відповів: «Ну, в тата ж є Альона, в мами є Іра».

Для дорослих зі своїми стереотипами про те, якими мають бути сім’ї, це може здаватися дивним, а для дитини – все логічно.

«Ну, в тата ж є Альона, в мами є Іра».

Іра: Ми живемо, як звичайна сім’я – працюємо, вчимося, доглядаємо за малюком, водимо його в цікаві місця та стараємося встигати займатися побутом. Зараз я більшу частину дня проводжу в консерваторії, а Катя працює з дому, тому вона з дитиною частіше. А були моменти навпаки: вона працювала з офісу, а я частіше бувала з малюком удома.

Катя: А щодо домашніх обов'язків, то як карта ляже. У нас немає чіткого розподілу. Кожні вихідні, в нас дуже багато планів і ми рідко можемо залишитися вдома й нічого не робити. Ми ходимо разом на виставки, концерти, зустрічаємося з друзями, просто гуляємо та ходимо в красиві місця, іноді беремо участь у правозахисних акціях.

Іра: Якщо вибираємося в подорож, то завжди з дитиною, наприклад, щойно повернулися з поїздки в Карпати. Також час від часу водимо його в музеї та на різні виставки. Якось ходили з ним у ЛГБТ ком’юніті-центр поджемити на різних музичних інструментах.

Катя: У Києві в нас немає родичів, на яких можна залишити сина, тому ми завжди втрьох. Ми кілька разів пробували залишати його в тата на ніч, але тому було складно справлятися із сином. Чи то його партнерка була проти, я так і не зрозуміла. Але зараз син проводить із татом десь півдня на вихідних. У це маленьке віконечко ми з Ірою намагаємося побути вдвох.

Я була одружена з «класичним чоловіком», тому друзі думали, що я «класична жінка»

Катя: Мої батьки не знають ні про мою сексуальну орієнтацію, ні про наш формат сім’ї. Але причина не в тому, що я боюся їм про це розповісти, а в тому, що в нас узагалі не близькі стосунки й купа непорозумінь. Навіть у темах, що значно простіші за сексуальну орієнтацію. Батьки залишилися жити в Донецьку, ми дуже рідко з ними зідзвонююся та практично не бачимося. Поки що я намагаюся налагодити з ними комунікацію на інших фронтах, а те, що мені подобається та мій формат сім'ї – це вже десята тема.

Іра: А я робила камінг-аут мамі та бабусі. Спочатку було складно, вони мене не розуміли, але зараз усе налагодилося. Вони в курсі мого формату стосунків і знають, що ми разом виховуємо дитину. Мама з бабусею зараз живуть за кордоном, тому ми з ними не бачимося й нечасто спілкуємося. Але загалом вони підтримують мене. Бабуся навіть регулярно надсилає посилки для малюка та передає привіт Каті.

Катя: Мій колишній чоловік не має до нашого формату сім’ї жодних питань. Він і сам – бісексуальна персона. Ми обговорювали свою орієнтацію відкрито, ще коли були в стосунках і розлученням навіть не пахло, тому для нього мої взаємини з Ірою не стали новиною. Щодо виховання сина він також не має жодних запитань чи упереджень.

Іра: Усі мої друзі в курсі про мою орієнтацію та сім’ю. Я вважаю, що немає сенсу дружити з кимось, кому я не можу відкрито розповідати про своє життя.

У мене сформувалося близьке коло спілкування, яке повністю приймає мене. А що стосується знайомих із консерваторії, то й тут я не хочу приховувати нічого, але й не розповідаю про це без нагоди. Мені пощастило з педагогинею, вона дуже сучасна та тямуща. Тому якщо розмова зайде про сім’ю, я без проблем їй розповім про це. Та поки що приводу не було.

Я вважаю, що немає сенсу дружити з кимось, кому я не можу відкрито розповідати про своє життя

Катя: У мене з оточенням усе трохи складніше, бо я була одружена з людиною, яка має вигляд «класичного маскулінного чоловіка». Тому мої друзі довгий час думали, що я теж «класична жінка». Я давно розуміла, що мене приваблюють різні люди, просто стосунки склалися саме з чоловіком. І просто через те, що до Іри в мене не було досвіду одностатевих стосунків, я не розповідала більшості свої друзів про свою орієнтацію.

Тож коли в моєму житті з’явилася Іра, довелося робити камінг-аут усім своїм друзям. Це не завжди були серйозні відверті розмови, іноді це виглядало якось так: «Привіт! Я переїхала до Києва, давай затусимо на вихідних? Не проти, якщо я прийду зі своєю дружиною?». В основному відповідали: «Так, звичайно, не проти». Кілька разів я отримувала реакцію на кшталт: «Ого! Навіть не здогадувалась про тебе таке». Але відвертого неприйняття чи засудження не було. Те, що ми живемо разом і виховуємо дитину, абсолютно окей для всіх близьких мені людей.

У мене дуже широке коло спілкування, і не всім я можу розповісти про свої стосунки. Я не знаю, як люди до цього поставляться та як відреагують. У мене сім’я, дитина, тому я завжди пам’ятаю, що моя відкритість – це не тільки про мене, а ще й про безпеку моїх близьких.

«Можеш сказати, що це мамина партнерка або мамина дружина, як тобі більше подобається»

Ми пояснюємо сину, що в житті буває по-різному

Іра: Із сусідами з нашої попередньої квартири сталася смішна історія. Півтора року ми жили в старому будинку, де в основному мешкають люди похилого віку. Біля під’їзду стояла лавка, на якій завжди збиралися бабусі та перемивали всім кісточки.

Якось до мене підійшла жіночка, яка час від часу зі мною спілкувалася та постійно запитувала щось про мою зачіску. Цього разу після чергового запитання про волосся вона спитала:

– А ви з цією дівчиною, з якою живете, ви, ну… ? – замість уточнення, чи ми партнерки, вона почала зводити разом кінці вказівних пальців.

– Так.

– А хлопчик, якого ви виховуєте, ваш син?

– Наш, – відповідаю.

– А ваш – це саме ваш чи її?

– Наш, – кажу та запитую тепер її, чи пліткують про нас інші бабусі з під’їзду.

– Постійно про вас говорять! Так і казали, що ви точно ось це, – і знову показує жест вказівними пальцями. – Але ви не хвилюйтеся, про мене теж пліткували, що я проститутка й убивця.

Катя: Тобто ми десь на одному рівні. (сміється) Зате коли ми з’їжджали з тієї квартири, я зустріла дідуся з нашого поверху й він сказав: «Ой, так шкода, ви виїжджаєте». Виявляється, про нас хоч і пліткували, але загалом ставилися добре.

Іра: Цікава ситуація трапилася в садочку. Ми часто водили малюка туди разом, іноді я заводила або забирала його сама. Виховательки знали, що Катя – мама, а про мій статус вони ніколи не запитували. Можливо, самі про все здогадалися або ж думали, що я няня чи тітка.

Одного разу хтось із дітей запитав малюка: «А хто така Іра? З мамою зрозуміло, а хто ця жінка – сестра, тітка, няня?» Він не знав, що відповісти, повернувся додому та запитав Катю: «А Іра нам хто взагалі?» Вона відповіла: «Можеш сказати, що це мамина партнерка або мамина дружина, як тобі більше подобається». Малюк відповів, що йому більше подобається дружина.

Продовження цієї історії я не знаю, бо він не розповідав, як відреагували в садочку. Мені здається, діти просто забули про це.

Катя: Як у школі, ми поки що не перевіряли, бо зараз син навчається в дистанційній школі на екстернаті. За рік він пройде два класи. Річ у тім, що він у нас дуже розумний, особливо в математиці: вже вміє множити, ділити, знає таблицю множення, від’ємні числа, відсотки, числа у квадраті та в кубі. Також він нещодавно пішов у шахову школу. Зараз це єдине місце, де він спілкується з однолітками, але там дітям ніколи обговорювати особисте життя батьків.

Ми розуміємо, що в майбутньому в школі чи на гуртках хтось може казати йому, ніби наша сім’я «ненормальна». Але в нас уже є досвід, як пояснювати йому, що в житті може бути по-різному. Наприклад, у садочку його навчили, що є хлопці, а є дівчата. Коли він прийшов додому та розвів нам про це, ми пояснили, що в житті все буває по-різному й не варто думати, що людина з коротким волоссям – це обов’язково хлопчик.

Іра: Пів року тому ми купили йому секс-просвітницьку книжку. Там пояснювалося, що в хлопчиків є пеніс, а в дівчаток вульва. Довелося пояснювати, що все не так однозначно й буває навпаки. Аргумент з мого боку був такий: як за тебе хтось може вирішити, ти відчуваєш себе дівчинкою чи хлопчиком? Ти можеш вирішувати це лише сам. Він послухав і сказав на це: «Добре, зрозумів. Але я хлопчик».

Катя: Зазвичай під статтю розуміють біологічну стать, яку визначають при народженні за видом геніталій новонародженної людини та за результатом теста на сприйняття чоловічих гормонів. Але наскільки важливо дитині, що у батьківських штанях? Справа у тому, що людина дещо складніша своєї біології. Ми соціальні істоти. Тому для опису поведінки, яку можна віднести до категорій маскулінність, фемінність, та навіть всього, що поміж та поза цієї бінарної шкали, використовується поняття гендер.

Австралійські та новозеландські дослідники у 2017 році провели цікавий огляд досліджень, які вивчали емоційний, соціальний та навчальний розвиток дітей, які виховуються одностатевими парами. Огляд показав, що діти у таких родинах розвиваються так само добре, як і у різностатевих пар. Вчені навіть наголосили, що дослідження із протилежними результатами мали дуже слабку методологічну базу, тобто були некоректно організовані. Відповідно не могли мати правдиві результати, що відображують реальність.

А от коренем стереотипів про те, що для здорового розвитку дитини потрібні різностатеві батьки, є психоаналітичні та соціально-когнітивні теорії, які надто давно увійшли в моду на фоні дискримінації ЛГБТ+ персон у ХХ сторіччі. Вони мали під собою лише соціально-політичне підґрунтя, а не наукове.

Ми розуміємо, що в майбутньому в школі чи на гуртках хтось може казати йому, ніби наша сім’я «ненормальна»

Можливо, хтось і засуджує нас, але в обличчя про це не кажуть

Катя: Ми знаємо, що в суспільстві засуджується, коли дітей виховують ЛГБТ-сім’ї, але, на щастя, особисто ми не стикалися з відвертою агресією щодо цього. І нам ніколи відкрито не говорили, що ми робимо щось не так чи можемо якось зашкодити дитині. Можливо, хтось і засуджує нас, але в обличчя про це не кажуть.

Хоча ми й не кричимо на кожному кроці: «Подивіться на нас, ми ЛГБТ+, і в нас є дитина». Поки що ми виходимо на Прайд тільки удвох, але загалом задумувались про це. Ми гуляємо разом, можемо навіть триматися за руки, але жодного разу, коли ми були з дитиною, ніхто нічого не казав. Коментарі від незнайомців часто прилітають, тільки коли ми з Ірою вдвох.

Іра: Одного разу ми всі втрьох були на пляжі. Малий стомився і задрімав, а ми вдвох сиділи та спілкувалися. Я трохи погладжувала Катю, тож люди могли запідозрити, що ми пара. І тут до нас підходить чоловік з іншої компанії, де теж були жінки й діти, сідає на нашу підстилку та говорить: «Дівчата, ви так мило спілкуєтеся. А у вас є ще такі подруги?».

Катя: Далі суть його спічу зводилася до того, чи ми не хочемо з ним переспати. І це при тому, що поруч із нами була дитина, яка, на щастя, спала. Я дуже розізлилася, не розумію, як можна так робити в присутності дитини? Але навіть у таких випадках ми стараємося не відповідати дуже різко. Люди бувають різними й ніколи не знаєш, якою буде наступна дія. На щастя, з кулаками до нас ще не лізли.

Іра: Але агресію в наш бік проявляли неодноразово. Наприклад, якось ми стояли на переході біля «Палацу спорту» та цілувалися. У цей день був футбол, і з метро виходили вболівальники «Динамо». Ми не помітили їх спочатку, аж поки нам не прилетіло: «Краще б ти хуй цілувала».

Нам ніколи відкрито не говорили, що ми робимо щось не так чи можемо якось зашкодити дитині. Але ми й не кричимо на кожному кроці: «Подивіться на нас, ми ЛГБТ+, і в нас є дитина»

Катя: А найбільш часта історія – це чоловіки, які проходить повз, кажуть «лесбухи» та йдуть далі.

Також іноді люди на вулицях підходять до нас і починають спілкуватися. Зазвичай усе починається зі сторонньої теми, а потім усе закінчується запитанням: «А ви лесбійки, так?».

Іра: Одного разу школярі просили нас поцілуватися на камеру, щоб вони це виклали у свій Instagram. І пропонували за це гроші.

Найстрашніше запитання – з ким залишиться син, якщо зі мною щось станеться?

Катя: У жодної з нас немає власного житла чи іншого майна, яке можна передати в спадок. Ми не потрапляли в реанімацію, а тому не стикалися із ситуацією, коли не могли потрапити одна до одної. Але в нас завжди є в голові думка, що колись у майбутньому ми можемо стикнутися з юридичними обмеженнями через те, що не можемо оформити свій шлюб в Україні.

І найгірше те, що ми не до кінця знаємо, з якими саме обмеженнями ми можемо стикнутися. Нам доводиться спеціально вивчати цю тему та хвилюватися про це більше, ніж гетеросексуальним парам. Вони можуть просто жити, знаючи, що держава вже подбала про них.

Найстрашніше запитання – це з ким залишиться син, якщо зі мною щось трапиться? За законом, він не зможе жити з Ірою, хоча вона має з ним близькі стосунки та зможе краще справлятися, ніж його батько. На жаль, батько може впоратися з ним 6–7 годин на тиждень, син навіть не залишається в нього з ночівлею. І це не моя примха, це його вибір. Я готова віддавати малюка колишньому чоловіку хоч на пів тижня, але, на жаль, він цього не хоче.

Навіть якщо просто пройтися списком прав людини, то тут можна побачити, що ми як представники ЛГБТ+ позбавлені деяких базових прав людини. Наприклад, у деяких випадках права на судовий захист. На щастя, нас ніхто не бив через нашу сексуальну орієнтацію, мабуть, ми дуже милі. Але декого жорстоко б’ють. А потім у судах це не класифікують за статтею про ненависть на ґрунті сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Хоча мало би бути так.

За законом, син не зможе залишитися з Ірою, хоча вона має з ним близькі стосунки та зможе краще справлятися, ніж його батько

Катя: Та найголовніше, що ми не маємо права на шлюб. Чомусь ми маємо їхати в іншу країну та платити гроші іншій державі за те, щоб узаконити свої стосунки. Це дуже дивно та нелогічно. У майбутньому ми плануємо розписатися за кордоном, якщо в нас і надалі не буде такого права в Україні.

Для мене було не так принципово розписуватися з колишнім чоловіком. Якщо ми живемо разом, любимо одне одного та довіряємо, нам не потрібно ще якось це підтверджувати. До того ж у нас був вибір. А в нас з Ірою немає такого вибору й можливості в Україні. Тому мені дуже важливо узаконити ці стосунки. Це суспільна заява, якою ми відстоюємо свої права.

Ще одне важливе право, якого в нас немає, – на всиновлення. Зараз для нас це не актуально, бо в нас уже є дитина й ми поки що не плануємо заводити другу. Але я знаю одностатеві пари, які готові всиновити дитину, мають для цього всі можливості, успішні соціально, можуть дати дитині любов і забезпечити їй гідне життя. Але вони не можуть цього зробити.