У перші пів року повномасштабного вторгнення РФ в Україну Харків опинився на передовій у багатьох різних сенсах. Друге за кількістю населення українське місто розташоване за лічені десятки кілометрів від російського кордону, тому навіть після успішних дій Збройних сил України в першій фазі повномасштабної війни Харків продовжує потерпати від обстрілів ворога. Артилерійські та мінометні обстріли РФ тривають і в серпні, убиваючи цивільних і пошкоджуючи інфраструктуру. Водночас Харків на передовій і в тому сенсі, що він став символом українського опору російським військам, а містяни організували потужну мережу волонтерських організацій і взаємодопомоги.

На прохання The Village Україна Костянтин Гузенко провів у Харкові тиждень і показує, який вигляд місто та містяни мають зараз. Цим матеріалом ми відкриваємо серію репортажів із прифронтових міст, яку ми готуємо разом із DW Akademie.

На шостий місяць війни Харків досі відчувається завмерлим і порожнім. Особливо ввечері – багато місцевих усе ще живуть за «графіком» обстрілів. З майже двох мільйонів населення зараз тут залишилися приблизно 700 тисяч, розповідають місцеві, підтверджував цю оцінку голова Харківської ОВА Олег Синєгубов.


Вітаю! Я вже поставив воду, сьогодні в меню вареники з вишнями

Василь Погорілов знає майже кожного сьогоднішнього клієнта за своєю барною стійкою в підвальному приміщенні в центрі міста, називають його не за прізвищем, а Василь Іванович. Від початку літа він повертає бар до життя, працюючи переважно під мистецькі івенти, які проводять у сусідній залі. Ще до вторгнення тут проходили регулярні коктейльні вечори з метою знайомити відвідувачів з основами барної культури. Так і зараз: під захід він обирає напій вечора, але часто готує за побажаннями клієнтів. Як і більшість заходів у місті, сьогоднішній концерт покликаний зібрати кошти для військових потреб.

Окрім коктейлів, Василь Іванович сьогодні пригощає ще й варениками. З ними теж цікава історія: зроблені з вишень, якими Василя віддячила бабуся – за те, що допоміг із їжею.


Місто живе, поки в ньому є люди. Мабуть, тому і я тут

– каже харківський бармен-волонтер. Майже від початку вторгнення, щойно в нього з’явився доступ до машини друзів, Василь почав волонтерити містом, «щоби не поїхати дахом». Спочатку сарафанне радіо, випадкові «привези\вивези» за запитами соцмереж, а далі – кілька волонтерських фондів. За час війни в Харкові їх сформувалося досить багато, але майже весь час Василь працює з фондом Rescue Now. Зараз щодня возить продуктові набори за маршрутами, які формує штаб. Переважно це маломобільні люди, самотні пенсіонери чи люди, які потребують допомоги через різні труднощі, спричинені війною.


Я якраз підбивав табличку: на сьогодні в нас уже понад 90 тисяч дзвінків на гарячу лінію

– каже волонтер благодійного фонду Rescue Now Влад Главачек, який координує штаб, з яким працює Василь Іванович. – У місті досі лишаються багато маломобільних людей і тих, хто втратив можливість повноцінно себе забезпечувати чи потребує короткострокової допомоги. Ми формуємо для них продуктові набори за телефонними й онлайн-заявками.

Окрім того, від початку повномасштабного вторгнення команда відповідає за евакуацію людей. Розповідають, що за цей час встигли евакуювати понад 16 тисяч людей, з них дві третини з Харкова. «Більш як 650 – це люди з обмеженими можливостями; ті, кого вивозили на спеціальних кріслах чи ковдрах. Часто навіть їхні родичі не могли самі організувати евакуацію з північних районів міста», – пояснює Главачек. Уточнює, що спершу працювали тільки в Харкові й області, а зараз, зі зміною ситуації в місті, екіпажі працюють на Донбасі.

Уранці Василь Іванович приїздить до штабу та пакує вже зібрану партію продуктових наборів на сьогоднішній маршрут. Зазвичай це 20–30 адрес.

– Коли ми тільки почали їздити, виникло питання ефективної координації водіїв: бо це звичайні люди, а не таксисти, і швидко в голові зібрати таких складний маршрут неможливо, – пояснює волонтер Главачек. – Зараз у нас приблизно 50 волонтерів, які приймають заявки телефоном, формують їх у CRM-систему та переводять у Route4me. Це логістична система, яка формує один маршрут з усіх 20–30 адрес, що їх має реалізувати водій. Компанія надала нам безоплатний доступ до системи й так урятувала нам купу часу та палива.

– Думаю, тут дуже важлива ефективність, із точки зору безпеки, – додає волонтер Главачек. –


Попервах у місті було зовсім не спокійно, тож швидко зрозуміти, куди їхати, а не вихляти районами під обстрілами та з ДРГ, – це дуже додає актуальності.

У Rescue Now розповідають, що програмне забезпечення дуже допомогло в критичний час: «Їхній сапорт нам дуже тоді допоміг: це зараз я хоч слова в речення можу зібрати, а тоді однією рукою приймаю дзвінки про допомогу, іншою пакую набори, а в голові координую волонтерів…»

Пакуємо стареньку Daewoo підготовленими заздалегідь пакетами та виїжджаємо за маршрутом. Сьогоднішній шлях переважно проходить Холодногірським районом: він постраждав відносно не сильно, але за кілька годин дороги зустрічаємо багато людей, які дійсно розраховують на цю допомогу. Частина адрес є одноразовими, а десь Василь Іванович паркується вже не вперше.

По обіді всі адреси вже відмічені, і ми їдемо з Василем Івановичем до нього додому на Салтівку.

Дорогою додому зустрічаємо електриків за роботою й тих кількох сусідів, які залишаються тут жити. Серед них баба Маша, яку Василь випадково зустрів, уже коли район залишився майже порожній: старенька вперто залишалася жити на дев’ятому поверсі, ходила з нього пішки годувати місцевих котів і нікуди не їхала. Пізніше він включив її до адресної допомоги.

Пригадує, що в перші дні залишався жити в тому ж районі та водив старенького батька в підвальне приміщення на тривогу. «З часом скоротили спуск в укриття до шести хвилин, але однаково це дуже умовна безпека», – пояснює далі. Вони залишалися вдома, бо будинок стоїть вузькою торцевою стороною до позицій росіян. Але згодом у нього поцілили – так само як і в більшість сусідніх будинків.

Спускаємося подивитись, у якому стані це укриття зараз. Обережно ступаємо між сміття з фрагментів будинку, що розкидані подвір’ям. Ще обережніше роздивляємося землю в зарослях трави та квітів, які висадив хтось із сусідів. «Укриття» насправді є технічним приміщенням, яке навіть не повністю занурене під землю. Один вхід, сирі бетонні опори, труби опалення та залишки імпровізованих лав у найтепліших місцях. Зараз батько Василя живе на Полтавщині, а дружина з дітьми – у Дніпрі. Сам же він із моменту, як росіяни поцілили у будинок, жив у художній студії, а згодом – в «Art Area ДК».


Виявилося, що звичайні штори непогано зупиняють скло, – зауважує Василь Іванович, поливаючи квіти, і вказує на вибиті вікна.

У квартирі залишаються фотографії, деякі особисті речі, квіти та засушені трави. Під ногами іноді хрустить скло, яке ще не встигли прибрати. У цьому домі небезпечно та холодно жити, але зараз принаймні є електрика та вода. Ми збираємо з балкона потрібні речі та йдемо до машини.

Перед від’їздом гуляємо улюбленим маршрутом Василя біля водойми. Виходимо на ще більш пошкоджені будинки, і місцевість стає зовсім не схожою на один із районів ще живого міста, де ми були пів години тому.

Цього ж вечора в центрі міста знову невеликий концерт – збирають гроші на потреби ССО «Азов». Як це часто буває в дружніх колах, офіційний концерт продовжився імпровізацією, і додому всі повертаються вже темними вулицями. Харків досі живе в умовах світломаскування: єдине світло після заходу сонця – від автомобільних фар.

Ще за кілька днів уже в Art Area проводять літературний вечір зі схожою метою. Послухати Каданова, Маринчак і Жадана зібралася повна зала – і за барною стійкою у Василя знову багато старих друзів.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.