Журналістка Світлана Ославська й фотографка Анна Ільченко – сестри родом із Сєвєродонецька. Вони почали документальний проєкт Old Khata Project три роки тому, восени 2020 року, на львівській кухні, де міркували, як «найкраще висловити свою любов до хатів». Авторок цікавили «інтер’єри з іконами, килимами, оленями й квітами», «візуально цікаві хати» і їхні жителі.

За неповних три роки Ославська й Ільченко об’їхали майже сотню сіл України до й після повномасштабної війни і створили фотокнигу з українськими хатами й цитатами їхніх мешканців. Книгу випустили в співпраці з видавництвом «Човен». Замовити Old Khata Book в Україні можна тут, а за кордоном  – тут.

Авторки Old Khata Project розповіли The Village Україна, чому українські хати не автентичні, а радше історичні й чому Україна різна не лише на заході й сході, але й у межах одного регіону.

 

Світлана Ославська й Анна Ільченко

   

 

Чому треба було досліджувати хати

Запитуємо авторок проєкту, чому, на їхню думку, зараз такий інтерес до старих українських хат. Ославська й Ільченко вважають, що цей інтерес був давно, ще до 2014 року, коли дауншифтери купували хати й робили з них креативні хутори. «Придбати хату стає дедалі важче, бо з’явився попит, це така елітарна річ», – каже Анна Ільченко. «Людям хочеться мати мрію, що одного дня вони сядуть, будуть розчісувати свою корову, робити сир і збирати помідори з власної грядки. Цей образ допомагає пережити складні часи», – вважає Світлана Ославська.

У дитинстві авторки часто їздили із Сєвєродонецька до родичів на Луганщині й Волині: «Ми на все літо їздили до бабусі й дідуся, тому любов до села в нас із дитинства. Це були довгі мандрівки через усю Україну, коли ми бачили, як змінювалися степи на ліси», – згадує Ільченко.

У студентські роки сестри почали ходити в походи до Карпат й зацікавилися різними стилями будівництва. Крім того, обидві працювали в медіа й часто разом їздили в репортажні поїздки. «Хати – це красиво, нам просто подобалося. Але ми хотіли зробити щось конкретне, і вирішили, що це буде фотокнига», – розповідає Ославська. «Ми хочемо показати людям, що це цікаво – історія хати, її оздоблення, розташування. Це вартує того, щоб його зберегти. Наш проєкт може переродитися на інше, наприклад на малюнок. Деталі з хат можна було б інтегрувати в архітектурні проєкти», – вважає Анна Ільченко.

Авторки вирішили створили сторінку в Instagram під назвою Old Khata Project. Її одразу почали вести двома мовами для аудиторії, яка цікавиться Східної Європою й Україною зокрема. «У нас була цікава переписка з фотографкою з Бразилії. Коли вона побачила фото хат на Поліссі, то сказала, що ці інтер’єри суперсхожі на інтер’єри, які є зараз у нащадків українських емігрантів. Оцей надмір усього в інтер’єрі – образи, рушники, вишивки, штучні й живі квіти, килими, домашні фото – і це все на одній стіні», – описує Ославська.

Після початку повномасштабної війни підхід до Instagram дещо змінили: замість невеликих підписів почали публікували великі історії-монологи про те, чим живуть українці в селах. Для цього залучили перекладачку Роксолану Машкову.

 

 

Як обирали, куди поїхати, і якими були перші експедиції 

«Не завжди знаєш, що й у якому селі побачиш. Є дуже відомі села, наприклад: Космач, Опішня, Петриківка. Але там можуть не зберегтися будинки, які нам цікаві. Є ті села, про які ми не знали, але нас туди запросили, або через ці села пролягав маршрут транспорту. Ми були готові до несподіванок. Наприклад, не очікували, що в Успенівці Одеської області побачимо левів на хатах», – розповідає Світлана Ославська.

Перед тим, як поїхати в певне село, Світлана й Анна вивчали його географію на Google Maps. Наприклад, Олександрівка Херсонської області розташована на Дніпробузькому лимані. Певні села згадували з уроків історії, як-от Суботів Черкаської області. Маршрут обирали, комбінуючи фактори, починаючи від логістики й завершуючи власним інтересом. В Instagram проєкту публікували добірку, яку складали інтуїтивно, кажуть авторки.

 

 

Свої поїздки Україною Анна й Світлана називають експедиціями: для того, щоб вирушити кудись, потрібне дослідження заздалегідь і пошук контактів. Спочатку це були невеликі поїздки тривалістю до тижня, дослідниці вирушили в карпатське село Дземброня, а потім на Сумщину й Чернігівщину. «Це не була нескінченна дорога, ми могли їздити на кілька днів, повертатися, скидати матеріал і декілька днів відпочивати. Це були безтурботні літні експедиції», – каже фотографка Ільченко.

Про логістичні труднощі й коронавірус

У довоєнні експедиції сестри їздили громадським транспортом і часто стикалися з логістичними труднощами, які іронічно описували у своєму блозі. Серед них – відсутність квитків, раптова зміна напрямку чи «кам’яні фейси» касирок на вокзалі. Запитуємо, чи не хотілося в такі моменти все кинути. Анна й Світлана заперечують – мають великий досвід подорожей, зокрема й автостопом, тому «потреба добиратися до села, куди не ходить автобус, – це просто логістична задачка».

Часто доводилося ночувати в тих самих старих хатах, які досліджували, або просто в порожніх хатах у селі, згадують Ославська й Ільченко: «Люди приносили нам якісь кавуни чи помідори, давали тушкованку. Усе було б прекрасно, якби не один момент: у Світлани алергія на старі хати», – розповідає Анна Ільченко.

Цікавимося, коли сестри зрозуміли, що аудиторія готова підтримати їхні експедиції на «Спільнокошті» (2021 рік): «Успіх «Спільнокошту» не був випадковістю», ми його запустили рівно за пів року після того, як почали вести сторінку в Instagram. За чотири чи п’ять днів ми зібрали 80 000 гривень, навіть трошки більше. Це дуже скромно, 80 000 тисяч вистачить на їжу, поїздки потягом чи автобусом і щоб заплатити за ночівлю», – відповідає Світлана.

«Ми бачили певний відгук, людям була цікава народна архітектура. Кожен бачив у ній щось своє, навіть те, що ми в них не бачили. Ми не думали, що «Спільнокошт» піде так добре, мабуть, у нас дуже лояльна й крута соціальна «бульбашка». Нам зі Світланою здавалося, наче в нас щодня день народження», – додає Анна.

 

 

Авторки кажуть: у перших експедиціях у них не було обмежень, крім ковіду. «Одного разу ми були в Закарпатській області, і нам здалося, що в нас штам «Дельта». Накрутили себе й вирішили поїхати в Ужгород робити тест. Звідти не було транспорту, тому ми зупинили бетонозмішувач. Звісно, тести виявилися негативними», – розповідає Світлана.

Для того, щоб приділяти час поїздкам, Ільченко звільнилася з роботи, а Ославська відмовилася від замовлень на фрилансі. Запитуємо, чому було важливо призупинити роботу заради проєкту. Анна знизує плечима: «Це ж була пригода. Ми просто розуміли: якщо не зробимо велику експедицію цього року, то ніколи не зробимо. Ми не знали, що буде за рік». А за рік сталася повномасштабна війна.

Перед повномасштабним вторгненням авторки хотіли вирушити у весняну експедицію. І таки вирушили, але із запізненням в кілька місяців: «На початку травня ми поїхали на Київщину. Усе квітнуло, але квітнуло між зруйнованих будинків», – згадує Світлана.

 

Про експедиції деокупованими територіями

Після 24 лютого 2022 року багато будинків на заході України, які стояли порожніми, раптом наповнилися людьми зі сходу, каже Світлана Ославська. «На Різдво я була в Івано-Франківській області. У селі є вулиця, де багато порожніх будинків. Там живе місцева родина, а поряд – люди з Херсонщини. Ще через хату – люди з Харківщини, із-під Ізюму. Ці люди не були друзями, але намагалися допомагати одне одному. На Святвечір, пісний день для Галичини, харків’яни й херсонці зібралися в хаті місцевих. Кожен приносив наїдки, зважаючи на свою домашню традицію. У селі на Покутті на Святвечір був м’ясний шашлик. Але ніхто нічого не сказав, шашлик поставили на стіл. Дуже коректно обійшли цей момент, хто що їсть. Спочатку всі разом помолилися, потім куштували кутю одне одного. Це було дуже зворушливо», – згадує Ославська.

На звільнені території влітку 2022 року діставалися вже не громадським транспортом, а орендованою автівкою. Покрити витрати на бензин й оренду допомогли невеликі гранти від House of Europe та Інституту гуманітарних наук у Відні. «Території, ближчі до лінії фронту, з Франківська чи Львова здавалися більш небезпечними. Але ми туди приїжджали й розуміли, що життя там так само триває, як і тут, просто здалеку все здається страшнішим», – коментує Анна Ільченко.

 

Дослідниці кажуть: із повномасштабною війною українці стали більш обережними. І згадують історію з Миколаївщини: «Ми зупинилися сфотографувати хату, повз яку кілька разів проїжджали. Назустріч вибігла жінка, яка кричала, що зараз викличе тероборону, розгорнулася певна драма. Ми намагалися їй все пояснити, дістали дозвіл від ЗСУ, свої журналістські посвідчення, але нас не слухали. Ми почекали, поки мине цей момент емоційної недовіри й наступного дня вже пили каву вдома в цієї жінки й брали в неї інтерв’ю».

До фотокниги Old Khata Book не ввійшли фото з Донецької, Запорізької й Харківської областей. Авторки розповідають: на Харківщині просто не знайшли прикладу, який був би характерний для регіону, а на Донеччину й Запоріжжя не встигли, бо почалася повномасштабна війна. «На береговій лінії Запоріжжя неймовірно красиві блакитні хати із сонцями на піддашші. Сподіваюся, там щось вціліє й люди туди повернуться», – каже Ільченко.

 

   

Ми були вчительками, ріелторками, свідками Єгови, шарлатанками… Але люди з часом танули й поступово довіряли нам більше

   

 

За майже три роки авторки відвідали тисячі хат і близько сотні сіл. «Ті хати, які ми бачили в Україні, – як палімпсест, там нашаровано все: радянський час, інші імперії, незалежна Україна. Нас цікавили хати, які мали в собі різні нашарування історичного часу. На жаль, вони не є автентичними, тому вони й цікавили найперше. Автентичні хати знайти важко, хіба що хата глиняна й уже розпадається», – розповідає фотографка Анна Ільченко.

Важливий також матеріал, із якого збудована хата. Наприклад, дерев’яні карпатські хати будують з цілісного зрубу чи з половини, вони можуть зберегтися ще з 19 століття, там досі живуть люди. А глиняна хата, збудована в цей самий період, не збережеться, бо вона дуже швидко «входить у землю й може перетворитися на те, звідки вона вийшла, – на гору глини», додає Світлана Ославська.

 

 

Дослідниці зауважують: хати в Україні часто відрізняються від класичного розуміння «шевченківської хати». Наприклад, поєднанням кольорів і декором здивували Миколаївська й Херсонська області: «Там нетиповий підхід: сонечка розміщують не на піддашшя, а по кутках. Десь на подвір’ї садять кактуси. А поєднання теплового теракотового з блакитним небесним мають дуже гармонійний вигляд на березі лиману, як у Станіславові на Херсонщині».

У хатах проводили різну кількість часу: це могло бути й дві години, і кілька днів. Світлана Ославська розповідає: якщо в мешканців був досвід спілкування з журналістами, то це радше погано, бо людина починає говорити шаблонними фразами й те, що журналісти можуть від неї очікувати. Тому певний час ішов «на розігрів», треба було дочекатися, поки людина почне розповідати справжню історію. 

«Ми були вчительками, ріелторками, свідками Єгови, шарлатанками… Але люди з часом танули й поступово довіряли нам більше. Краще було пояснювати, що ми робимо книжку, тоді їм було більш зрозуміло. Не так зрозуміло, як те, що ми маємо якийсь проєкт. А книжка – це фізичне, люди могли це осягнути», – каже Анна Ільченко.

Утім, бувало й таке, що люди починали говорити потоком ледь не після «добрий день».  Ославська згадує історію з Волосівки Житомирської області: «Це на півдні області. Там специфічні будинки з цегли, але фарбовані в різні кольори: рожевий, зелений – і не тільки навколо вікон. Але нам не вдавалося особливо поговорити з людьми. Одна жінка стояла на вулиці, ніби кликала нас поглядом. Коли ми підійшли, вона одразу почала говорити й розповіла про святе дерево, якому треба поклонятися. Жінка продемонструвала нам, як вона це робить. Цьому дереву сказав поклонятися батюшка, якщо віряни не мали сил дійти до церкви. Це було цікаве поєднання християнства і язичництва. І це те, про що ми точно не здогадалися б запитати».

Авторки проєкту також додають, що багато речей не ввійшло до книжки. Наприклад, в Одеській області одна жінка розповідала їм про те, як вручну викладала подвір’я битим каменем; це була саморобна бруківка, щоб не було багнюки. Цю «бруківку» жінка називала «камушек-дікарьок»: «Нам сподобався цей «дікарьок», але не було цитати, чогось цілісного, що можна було б включити в книжку»,– каже Світлана. Або, наприклад, у Суботові авторки дізналися, що там специфічно вживають слово «невірний» як «неправильний» або «той, що нам не подобається»: «Дідо казав: це невірна хата, маючи на увазі, що вона розвалюється. А інший казав: о, це невірна риба, тобто вона не ловиться».

 

   

Адміністративні області не відповідають історичним регіонам, а навіть якби й відповідали, це не панацея, щоб пояснити регіональні відмінності

   

 

Авторки Old Khata Project вважають, що інтерес до сходу й півдня України почав рости з 2014 року: «З’явилося більше горизонтальності в плані регіонів, зникла ієрархічність. Спочатку ми мали потяг Київ – Донецьк чи Київ – Луганськ, потім з’явився Київ – Маріуполь, а тепер маємо потяг Львів – Ізюм, бачила його вчора на вокзалі [інтерв’ю записували 16 вересня]. Тобто Ізюм з’явився на ментальній карті людини зі Львова, його там ніколи не було. Не знали про скіфських баб в Ізюмі, які стоять там на пагорбах. Війна ще більше посилила те, що регіони знають один про одного», – коментує Світлана Ославська.

Області в Україні не відповідають історичним регіонам, а«навіть якби й відповідали, це не панацея, щоб пояснити регіональні відмінності», каже журналістка. Наприклад, на півночі й півдні Волині хати відрізняються: на півночі є дерев’яні зразки, а на півдні немає. Базова хата на півночі Полісся білена, з блакитними вікнами й дверями (це вже радянське надбання), з однією невеликою кімнатою, пічкою, сінями й господарською прибудовою. 

Історично Волинню є лише південь регіону, а північ – це Полісся, пояснює Ославська: «Полісся було бідне, там немає промисловості. Можливо, люди мали менше грошей, щоб перебудовувати свої хати. Тому там збереглося найбільше архаїчного в хатах, звичаях, мові й піснях. Етнографи так говорять не лише про Волинську область, а загалом про всю смугу Полісся. Так само в межах однієї Галичини є Покуття, а є Лемківщина. Різність – це круто».

Світлана додає, що різність – це також про одне село й навіть про одну вулицю: «Приїжджаєш на деокуповану територію, і тобі розповідають: мій сусід співпрацював з росіянами, а інший, навпаки, був у теробороні. Ця сусідка викладала українську в окупації, а інша мала стосунки з росіянином. Люди з Франківська кажуть: у центральній Україні люди такі щирі й відкриті, а в мене вдома всі хитрі. І навпаки, людина з Харкова може мати сентименти до української мови й Карпат».

Як працювали над фотокнигою

Продакшеном книги Світлана Ославська й Анна Ільченко займалися разом із дизайнеркою Катериною Смоляровою. Видавництво «Човен» доєдналося вже на етапі передпродажу:  «Човну» було цікаво, вони такого [фотокнигу] ніколи не робили», – каже Ославська. 

Дизайн обрали мінімалістичний, щоби він відповідав змістові. Обкладинку зробили з сірого картону, а корінець книги – блакитного кольору. «Можливо, співвідношення кольорів у книзі нагадують матеріали хати», – кажуть дослідниці.

Наприклад, блакитний в інтер’єрах й екстер’єрах об’єднує фактично всі області України: «Коли ми питали, чому саме такий колір, то старше покоління казало: «А як інакше? Дивіться, яке небо синє!» А молодше: «Так завжди було, і так має бути». Вибір кольору може бути пов’язаний із тим, що саме синій був у наявності: синьку додавали у вапно й білили хати. З іншого боку, в окремих селах трапляється зелений пігмент, додають авторки проєкту.

Вони вирішили відходити від класичного поділу на розділи й традиційного формату фото – підпис, додали також короткі й «місткі» цитати з розмов, які «допомагають вловити певний наратив, над яким людина може довше задуматися». Такі цитати називають «малою поезією»: «Інтерв’ю були довгі, але ми не хотіли давати класичний журналістський текст: фраза жінки, кома, тире. Нам здавалося, що знайти послідовність у цитатах – саме той спосіб, який найбільше пасує цим людям і тому, що вони говорять про свої хати й своє життя», – коментує Ославська. 

 

 

Цитати приваблювали дослідниць не лише змістом, але й специфікою мови сільських мешканців; образами, які вони використовують для опису, чи просто ритмікою мови. Тому вимову й мову людей, подекуди насичену діалектизмами, вирішили максимально зберегти.

Роботу над упорядкуванням книжки, ще без воєнного розділу, почали наприкінці 2021 року. Дослідниці шукали резиденцію, щоби разом попрацювати, і зупинилися на Унівському монастирі. Попрацювати там порадив друг і товариш Дмитро Пащук, який був знайомий із монахами й реставраторами. Пащук відвіз Анну й Світлану в монастир. На цьому моменті авторки проєкту роблять паузу, а далі повідомляють, що Дмитро загинув пів року тому на Херсонщині.

Дослідниці перебували в монастирі протягом тижня й працювали в спільній кімнаті, де був Wi-Fi: «Монахи були дуже відкриті до того, що люди можуть перебувати в монастирі й не ходити щоранку на службу. Вони щодня приходили й цікавилися, що ми робимо, а ми всім пояснювали концепцію. Ми жартували, що монахи були нашими першими бета-ридерами».

Щоб впорядкувати книгу, Анна й Світлана роздрукували цитати й розклали їх довгою лінією на підлозі: «У Google-документі також можна створити послідовність, але ти не бачиш усієї картинки, щось може бути на іншій сторінці», – пояснює Світлана Ославська. Фото обирали, передивляючись їх на проєкторі. Робити це довелося двічі: вдруге – після повномасштабного вторгнення, коли додали воєнний розділ. 

Дослідниці кажуть, що їхню книгу вже замовляють у ближній і дальній Європі, а також Австралії й Латинській Америці.