Зараз Національний центр «Український Дім» – це сучасний мультидисциплінарний центр, де проводять виставки, дискусії, кінопокази й інші події. Але таким він був не завжди. Спочатку в будівлі був розташований Музей Леніна з його п’ятиметровою скульптурою у вестибюлі. На момент нашого візиту на цьому місці стоїть величезний артоб’єкт у вигляді дрона в оточенні інших, невеликих дронів. 

У часи незалежної України, під час Помаранчевої революції, в Українському Домі базувався штаб прихильників Віктора Ющенка. Пізніше, у 2012 році, під будівлею протестували проти закону президента Віктора Януковича, який пропонував офіційну двомовність у регіонах. Під час Революції гідності в січні 2014 року в Українському Домі відбувалося протистояння між протестувальниками й силовиками. А після виборів 2019 року в будівлю Українського Дому планував переїхати Офіс Президента.

Редакція The Village Україна в рубриці «Де ти працюєш» розповідає про цікаві нежитлові будинки Києва та людей, які в них працюють. Ми відвідали Український Дім за кілька днів після того, як там відкрили виставку сучасної української скульптури «Простори. Межі. Кордони»

 фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Національний центр «Український Дім»

АДРЕСА: вулиця Хрещатик, 2

СТИЛЬ: модернізм

ДАТА БУДІВНИЦТВА: 1982 рік

КІЛЬКІСТЬ ПОВЕРХІВ: п’ять

 

З працівниками Українського Дому спілкуємося в різних куточках будівлі. Наприклад, розмова зі співкуратором «Кінопростору» Олексієм Анановим проходить у кіноконцертній залі, одній із найбільших кінозал України (477 місць). Більші зали в Києві мають лише «Будинок кіно» та культурний кластер «Краків», розповідає Ананов. 

Щоб потрапити до «Кінопростору», треба пройти підземним поверхом. Тут працює кав’ярня, готується до відкриття книгарня й досі стоять кілька мозаїк із виставки «Памфірова Маланка». Утім, вони сприймаються не як зайва декорація, а як елемент інтер’єру, який був тут завжди.

Між поверхами можна переміщатися на ескалаторах. Їхнє поєднання з мармуром стін будівлі дещо нагадує інтер'єри станцій метро. Площа будівлі – понад 17,5 тисяч квадратних метрів.

На першому поверсі Українського Дому розташована найбільша, центральна зала. На другому – велика й мала виставкові зали. Холи на третьому й п’ятому поверхах спільно з конференц-залою, залою презентацій та арт-галереєю можна використовувати для проведення подій. Бонус на п’ятому поверсі – панорама на масивну люстру та вітражі, які після російського обстрілу 10 жовтня 2022 року й дотепер закриті.

У перервах між розмовами виходимо у двір Українського Дому. Між кронами дерев визирає шматок колишньої Арки дружби народів, а зараз – Арки свободи українського народу. Якраз видно «тріщину».

 

Ольга Вієру,

директорка Українського Дому

   

Я відчула тут відсутність живої енергії, і це стимулювало мене до роздумів над концепцією розвитку Українського Дому

   

В Український Дім я прийшла працювати вже вдруге. Раніше я працювала тут із 2002 до 2010 року, коли це ще був доволі престижний діловий центр. Спочатку я була керівницею відділу, потім – заступницею директора.

У 2010 році так склалися обставини, що довелося змінити роботу, я стала директоркою благодійного фонду «Мистецького Арсеналу». Робота в «Мистецькому Арсеналі» сприяла моєму професійному зростанню, ми працювали на значно вищому професійному рівні.

Протягом восьми років я жодного разу не заходила в Український Дім. Так, я бачила будівлю зовні, але розуміла, що всередині нічого, крім вхідних подій на замовлення, не відбувається. А одного дня мене запросили на важливий захід, і я відчула те, що мене шокувало,– брак живої енергії та застій. На той час я вже точно знала: такі масштабні інституції в масивних будівлях потребують багато сил і життєвої енергії, тож мені дуже захотілося наповнити це приміщення і сенсами, і життям.

 

І я почала думати про те, чи не повернутися мені в Український Дім. Навіть написала концепцію його інституційного розвитку, залучивши всі свої знання й попередній досвід. 

Після виборів мене запросили в Офіс Президента, там шукали ефективних менеджерів. Це був той час, коли в Український Дім планував переїхати Офіс Президента. Під час співбесіди я розповіла, що маю бачення щодо забезпечення доступності будівлі й облаштування публічного простору на першому рівні майбутнього Офісу. Але внутрішньо була переконана, що Офіс не можна перенести в цю будівлю насамперед із технічних і безпекових причин. Так і сталося. І згодом, коли від ідеї розмістити Офіс Президента відмовилися, мене запросили очолити Український Дім.

Нині в нас не надто великий колектив, 64 співробітники. Коли я працювала тут у 2002–2010 роках, фактично за тих самих обсягів роботи колектив був майже удвічі більший, чисельність штату сягала 120 людей. Дві третини – це технічний персонал, адже будівля потребує постійного догляду й обслуговування. Раніше колектив прибиральниць складався з 14 людей, а сьогодні це чотири людини. Монтажників також четверо проти десятьох. Креативна команда зовсім невелика, хоча зараз і збільшилася, а спочатку всю творчу роботу ми робили вдвох-утрьох. Я вважаю нашу команду сильною й щаслива, що вдалося зібрати разом настільки талановитих і відданих Українському Дому людей, із внутрішнім запалом та ентузіазмом. Адже наші ресурси, як і рівень наших зарплат, незначні, хоча ми потроху виправляємо цю ситуацію.

Щотижня колектив збирається на наради, де ми розповідаємо, що робимо і для чого. У нас є співробітники, які працюють тут по 40 років, як наш керівник електротехнічної дільниці Іван Гаврилюк, який працював ще на будівництві Музею Леніна. До речі, на початку повномасштабної війни він приїхав в Український Дім і не виходив звідси понад 40 днів, стежив за технічними системами замість своїх колег, які змушені були поїхати з Києва.

Наші працівники можуть бути далекими від мистецтва, ми не підбирали на всі посади рафінованих інтелектуалів. Але більшості працювати дуже цікаво, а наша бурхлива виставкова діяльність є предметом гордості для кожної людини в команді.

 

   

Керівники інституцій розповідали, як мріяли про творчу роботу, а доводиться займатися трубами, каналізацією й опаленням

   

Пам’ятаю, одного разу ми зустрілися з керівниками культурних інституцій – «Мистецького Арсеналу», ВДНГ, Палацу «Україна». Усі розповідали, як мріяли про творчу роботу, а доводиться перейматися станом труб, каналізації й опалення. Життєзабезпечення самої будівлі – вагома частина нашої роботи. А будівля Українського Дому непроста в експлуатації: недостатня доступність і зношеність технічних систем, холод у приміщеннях і величезні комунальні платежі.

Ще третина роботи – фінансове забезпечення. Коли я влаштовувалася на роботу, мене запитали: «Ви не боїтеся? Там немає жодного фінансування». Я не боялася. Але зараз постійно перебуваю в пошуках ресурсів. Окрім забезпечення нашої програмної діяльності, є й інші завдання – узимку комунальні витрати можуть сягати мільйонів. 

Під час пандемії працівники сім місяців не отримували зарплату, але були настільки віддані, що працювали далі. Я щодня боялася, що хтось прийде до мене в кабінет і почне плакати, не знала, як розраджувати в такому випадку. Але люди не приходили, вони вірили й терпляче чекали. Це ще більше стимулювало мене бігати по кабінетах, переконувати, пояснювати й шукати фінансування. Нам тоді дуже допоміг Офіс Президента.

І ще одна третина роботи – програмна діяльність. Раніше Український Дім був лише майданчиком для вхідних подій, тож ми одразу почали працювати над власною програмою, яка відповідає завданням і функціям національного культурного центру.

 

У мене доволі жорстке погодинне планування щодня: зустрічі, наради, дзвінки, листування. Але в цей план втручаються купа непланових запитань, бо завжди «хтось прийшов» або «щось трапилося». Ми розташовані на Європейській площі, у нас постійно працюють виставки, тому до нас приходять дуже багато людей, серед яких автори різноманітних проєктів та ідей, партнери, друзі. І не завжди можу їм відмовити, бо ми проголошуємо максимальну відкритість. 

Часом є термінові завдання від Державного управління справами (ДУС), у підпорядкуванні якого ми перебуваємо. Тому частину плану на день доводиться дороблювати ввечері або наступного дня. І це найскладніше, розриватися між терміновими задачами. Бо, крім термінового, треба ще робити важливе.

 

   

У центрі була мертва тиша

   

 

Хтось вірив у початок повномасштабної війни, хтось не допускав такої думки. У будь-якому разі всі отримали досвід величезної біди. Як тільки прийшли до тями, то почали думати, як можемо бути корисними. Через кілька місяців вирішили, що культурне життя не може зупинитися, і першим його офлайн-проявом стала виставка патріотичного плакату на фасаді Українського Дому. Це був травень 2022 року.

З колегою Алісою Гришановою думали про те, що протягом війни будемо робити винятково виставки на фасаді. Тоді ми були переконані, що це наша єдина форма роботи й що дуже важливо демонструвати ці прояви культурного життя для тих, хто залишився в Києві та потроху до нього повертався. Адже ще в березні тут було неймовірне – мертва тиша в центрі Києва. Жодної автівки, жодної людини, хіба пташки співали.

У червні все дуже швидко почало змінюватися. Ми вирішили активно працювати, насамперед із тими видами мистецтва, які можна тиражувати, – фото чи плакатом. Організували «Кінопростір», що став місцем зустрічей і спілкування для людей. А вже наприкінці літа ми зробили виставку скульптури разом із Назаром Біликом, а потім – виставку творів Олександра Дубовика, показали роботи з його колекції та з колекції Стелли Беньямінової. Почали працювати з приватними колекціями – це був доволі сміливий крок, адже ми несемо відповідальність за роботи, які виставляємо.

 

 

Ми вирішили, що маємо забезпечити безперервне культурне життя під час війни. Хотіли зробити відкритий привітний простір, куди завжди можна прийти й де завжди щось відбувається. Також особливий фокус зробили на мультидисциплінарність, щоб урахувати інтереси різних аудиторій. 

З куратором Олексієм Анановим запустили «Діалогову платформу», куди запрошували експертів і говорили з ними на суспільно-важливі, філософські, дискусійні, актуальні теми. Бо одне із завдань Українського Дому, яке ми оголосили на початку своєї роботи – ініціювання діалогу.  

Коли почалися обстріли [10 жовтня] і стався вибух під мостом Кличка, в Українському Домі було кілька людей з охорони, усі інші працівники ще не встигли прийти на роботу. Охоронці подумали, що це пряме влучання в нашу будівлю. Вони побігли в підвал, але не встигли сховатися, почули звук вибуху і брязкіт скла. Шматки асфальту валялися на всій території. Це для нас стало страшним потрясінням, хоча ми й розуміли, що поряд урядовий квартал і загроза влучання є.

У минулому році ми готувалися до найстрашнішого сценарію на випадок блекауту, розписали все навіть на випадок, якщо не буде зв’язку. Також встановили щоденне чергування, купили паливо, їжу, консерви, спальні мішки. Законсервувати будівлю було б складно, бо певні технічні системи потребують постійної присутності людей. На щастя, минулої зими в Українському Домі не вимикали світло й було навіть доволі тепло. Але цього року ми все ж оновили алгоритм дій на випадок блекауту.

Нас рятувало те, що ми багато працюємо. Це допомагало і відвідувачам. Наша активна послідовна робота одночасно за багатьма напрямами – це наш свідомий вибір і частина нашої стратегії. 

 

   

Будь-який національний центр має бути центром для реалізації різних ідей

   

 

Український Дім не може бути простором для реалізації ідей винятково нашої команди. Ми вважаємо, що національний центр – це простір для реалізації ініціатив різних фахівців, лідерів та основних гравців тих або інших сфер. Тому ми постійно повторюємо, що є максимально відкритими, і залучаємо до співпраці партнерів, які приходять до нас зі своїми цікавими проєктами. Суто власними ресурсами ми ніколи б не змогли забезпечити повноцінну діяльність центру. 

Показова історія з Музеєм сучасного мистецтва, який не має власної будівлі. Колись була думка розмістити музей у приміщенні Українського Дому, але ми виступали проти, бо вважали, що Український Дім є не менш важливою та змістовною інституцією з багатою історією. Але цього року ми плануємо підписати меморандум із музеєм для того, щоб він мав можливість реалізовувати в Українському Домі і свої проєкти. У цьому році ми стали співорганізатором виставкового проєкту «Ти як?»: приймали роботи на збереження, займалися монтажем творів і виконували господарські завдання.

Ми постійно аналізуємо потреби своєї аудиторії, яка доволі широка та різноманітна. У нас є програми для старших людей, як-от «Зберігачі пам’яті», і для молоді, як-от «Мистецтво змін». Але наявність такої широкої аудиторії не означає, що її не потрібно розширювати далі, ми над цим працюємо.

Після повномасштабної війни аудиторія змінилася, серед наших відвідувачів дуже гарно представлений креативний клас. Але сама назва Українського Дому несе певний меседж, тож ми не можемо бути «домом» винятково для креативної сфери, маємо бути цікавими для всіх.

Візит до культурного центру або музею – це не розвага, а дозвілля, за яке сьогодні не має мучити сумління. Воно дарує емоції, серед яких і естетичне задоволення, і радість пізнання, особистого зростання, дотичності до спільних цінностей, а також спонукає думати й разом формувати наше майбутнє.

 

   

Що менше ресурсу, то більше креативності

   

 

Не можу сказати, що отримую задоволення лише від творчої роботи. Так, коли приходять понад 50 тисяч людей на виставку Марії Примаченко, отримуєш фантастичну радість від результату. Але й коли вирішуєш складне адміністративне питання, це теж маленька перемога. Будівля не нова, потребує реставрації, але ремонт – це неймовірні кошти. Були випадки, коли ми бачили, що фасадна плитка відходить, і це небезпечно для людей. І ми знаходили ресурси для поточного ремонту, кожну плитку простукали, заанкерили, укріпили, отже, зробили перебування тут безпечним. Це теж велике задоволення й радість.

Брак коштів – теж не найскладніше. Колись проходила стажування в США, організовували проєкт про винахідництво, й один із його принципів «Менше – значить краще» запам’ятався мені назавжди. Як говорить мій досвід, наявність ресурсів може навіть шкодити, адже що менше ресурсу, то більше необхідно креативності. Мені цікаво вирішувати складні питання, у мене є до цього кураж.

Мабуть, найскладніше сьогодні – неможливість чітко планувати. Тому ми плануємо одразу в декількох вимірах, готуємося одночасно до повного блекауту й до безперервної діяльності, а це непросто.

 

 

Також складно жити в постійній драмі й трагедії, це накладає відбиток на все, і на роботу теж. Наприклад, завтра заплановано відкриття проєкту, а люди прибиті новинами, бо сталася страшна трагедія у Грозі. Сам ти можеш вибратися з депресії, але ж ідеться не лише про твій стрес, а про стрес, від якого потерпає суспільство, і його наслідки.

У нас розгалужена програмна діяльність: є кінопрограма, музична, виставкова – багато всього. Також працюємо над онлайн-програмою «Про_Українське», яку хочемо вивести в офлайн, і купа часу зараз іде на статті, інтерв’ю, зйомки. Ця програма не дає такого помітного результату, як виставки, але вона не менш важлива. 

Ми не виставковий центр, увесь час на цьому наголошуємо. Ми – про українське в широкому сенсі, про прогресивні ідеї, здобутки, українців, про Україну. Один із наших партнерів сказав, що Український Дім має також стати посольством України в Україні. 

Українська культура є такою ж значущою, як і будь-яка інша культура світу. А меншовартісна традиція постійного порівняння себе з кимось – це втрата нашої гідності. Тож ми не ставимо під сумнів цінність нашої культури, навпаки – працюємо над тим, щоби висвітлювати її найкращі прояви, щоб українська культура стала помітною.

 

 Аліса Гришанова,

кураторка та керівниця артпрограм

   

Найбільш напружені дні – це тиждень до відкриття виставки

 

 

Я прийшла сюди працювати в 2019 році, фактично одразу після того, як Ольга [Вієру] почала збирати команду. На той час Український Дім був наче невидимий для всіх, і це засмучувало, бо це місце з великим потенціалом та історією. Ще у 90-х тут були знакові проєкти в сфері музики, арту, перформативних мистецтв.

Мені 37 років, за освітою я менеджерка. В Український Дім я прийшла у 2019 році, коли директоркою стала Ольга Вієру. Із Ольгою мене познайомили Олександр Соловйов і Вікторія Бурлака, з якою я тоді працювала. Виклики були зрозумілі, і їх було цікаво вирішувати, формувати нове обличчя Українського Дому й робити так, щоб культурна спільнота сюди повернулася.

Зазвичай робочий день триває з 10:00 до 19:00, але насправді він виглядає дуже по-різному. Коли ми готуємо проєкт (а це практично постійно), то перебуваємо в безперервному обговоренні. Думаю, такий діалог із колегами – це приємна рутина для всіх креативних команд. Потім обговорення трансформується у чіткий план дій.

Також протягом дня відбувається велика кількість зустрічей іх художниками, кураторами, арт-менеджерами, колекціонерами. І це круто, що ми всі прагнемо до об’єднання різних людей, спільнот і партнерів. Наприклад, у приватних колекціях багато знакових робіт українських митців різних періодів. Ми можемо показувати їх, поки музейні колекції недоступні. Так було на виставці з роботами Марії Примаченко, де ми показували роботи з колекції Едуарда Димшица, кураторкою якого була Тетяна Волошина. Там було багато підготовки з оформлення простору, який базувався на фрагментах з робіт Примаченко. Ми вирішили виокремити елементи картин, які зазвичай не дуже помітні глядачам, та масштабувати їх.

Найбільш напружені дні – це тиждень до відкриття виставки, в такому темпі ледь встигаєш. Це і логістика, і друк, і підготовка макетів, і планування експозицій, і піар-кампанія. Уже на місці вирішуємо, чи було правильне рішення щодо планування, чи ні. Це як великий організм, який несеться на повній швидкості, й це дуже драйвить.

 

   

В одній із робіт треба було змонтувати майже 200 повітряних кульок

 

Здебільшого виставкові проєкти готуються більше місяця. Але, наприклад, наша виставка про Поліну Райко [її дім-музей у Олешках майже знищила вода після підриву росіянами Каховської ГЕC] не була плановою подією. Ми просто зрозуміли, що не зможемо це проігнорувати, і маємо на це відреагувати. Так, будинок художниці, який є фактично основним її твором, ми вже не побачимо у оригінальному вигляді, але про нього є пам’ять багатьох людей, і ми можемо це зафіксувати, привернути увагу до цієї пам’яті і феномену художниці.

Тим паче, усе складалося в певну розповідь, бо напередодні ми почали проєкт про творчість Марії Примаченко. Дві наївні мисткині поряд – нам видалося, що це може бути доречним.

При підготовці виставок ми зазвичай маємо експозиційний план: що й де має бути розташовано, розміри й плани приміщень. Також потрібні всі дані щодо певної роботи, починаючи від її ваги до розмірів, завершуючи тим, як її доставити. Наприклад, щоб переконатися, що ця робота пройде крізь двері Українського Дому і що ми зможемо її підняти в певні зали. Крім того, ми не хочемо, щоб наші колеги тягали скульптури по 200 кілограмів усіма залами, бо нам ще разом робити не один проєкт.

Далі треба вирішити, поряд із чим буде стояти робота, подумати про композицію, матеріали, кольори. Більшість робіт не мають принципових вимог щодо їх представлення, але є роботи, які треба експонувати певним чином, наприклад, на певній висоті з певним освітленням.

 

У цій виставці [виставка скульптури «Простори. Межі. Кордони»] було кілька об’єктів, на які ми витратили багато зусиль. Наприклад, трудомісткою була інсталяція Юлі Бєляєвої, де треба було збирати будиночки з керамічних плиток. Ми думали, що будемо збирати їх тиждень, як у австрійській інституції, але зібрали за два дні.

Також у цій виставці є робота, яка складається з майже 200 повітряних кульок, які треба було змонтувати такою собі сріблястою ковдрою, на різній висоті. Це інсталяція архітекторки Олени Орап, дизайнерки й художниці Даші Подольцевої й композитора Олексія Шмурака. Такий монтаж – це монотонна робота, водночас людина, яка монтує, крім математичного й архітектурного розуміння, повинна мати смак і художнє бачення. Зазвичай такі інсталяції мають схеми з розмірами, але іноді автори щось змінюють у процесі монтажу.

 

   

Це відчуття народження чогось нового

   

 

Діалог робіт формує інший простір. Роботи починають жити своїм життям в експозиції. Це відчуття народження чогось нового, і це дуже цікаво, коли вже пливеш, мандруєш виставковим простором.

Також цікава робота із сенсами. Мистецтво достатньо багатошарове, ти можеш спрямувати увагу на різні аспекти в межах теми; скласти це в якийсь наратив, історію, яку хочеш розповісти. І це буде не лише в текстах, навіть розташування об’єктів впливає на сприйняття.

Для мене найскладніше – це навантаження, у якому ми всі працюємо; емоційні перепади, у яких зараз усі перебувають. Це все накладається на щоденну роботу, і ти намагаєшся якісно виконувати свої обов’язки. 

Інколи, на останніх етапах підготовки виставки, я не завжди розумію, наскільки вдалося те, що ми хотіли. Ідеться не про глобальні речі, а скоріше про тонкі відтінки сенсів. Це, звісно, більше емоційна історія, а не раціональна, бо вся команда за день до відкриття дуже втомлена.

Але в Українському Домі як в інституції зібралися надмотивовані люди, які по-справжньому люблять свою справу й нею горять. Цій команді небайдужий Український Дім. Навіть виставка, де ми розповідали про історію Українського Дому, називалася «Ювілей небайдужості». 

Це важливо, що Український Дім нарешті повернувся на культурну мапу Києва й України, посів те місце, яке він має займати. Усі в команді раді бути частиною цього нового етапу життя Українського Дому.

 

Ігор Клименко,

керівник відділу монтажу оформлених робіт

   

Усе, що стоїть чи висить в Українському Домі»– це наша робота

   

Я ще молодий, 1966 року народження. У мене технічна освіта. До того, як прийшов працювати в Український Дім, 15 років був підприємцем, але згорнув свою діяльність, бо все це приїдається й набридає. Треба було щось змінювати. Прийти на роботу в культурний центр – це цікаво, щось новеньке. Це був 2018 рік.

У мене тут батько пропрацював 20 із гаком років, був слюсарем. Він приходив із роботи й розповідав мені про Український Дім, я іноді ходив на виставки. Перед коронавірусом мій батько звільнився, у 80 років уже можна сидіти вдома. Спочатку він не хотів звільнятися, бо людина зростається, звикає. Він тут знає майже всіх людей. Батько казав: «Як це, я буду вдома, якщо я кожен день ходив на роботу?» Я йому зараз розповідаю новини.

Зі мною у відділі ще чотири хлопці. Усе, що стоїть чи висить в Українському Домі, – це наша робота. Коли є необхідність, доводиться виходити ввечері чи у вихідний, але команда це розуміє та йде на компроміси.

 

Наш відділ займається розміщенням і розвіскою експонатів, а також підготовкою вхідних заходів, як конференції чи круглі столи. Ми оформлюємо залу, виставляємо меблі, вішаємо банери. Потім чекаємо, поки захід скінчиться, збираємо все, бо виставки повинні працювати без зайвих предметів, й лише тоді йдемо додому. Раніше було більше вхідних заходів, конференцій якихось суспільних. Зараз мистецьких заходів більше, і це цікавіше. Це на порядок вище, бо це творчий процес.

Ми працюємо пліч-о-пліч з іншими відділами, наприклад, із господарським. Також ми працюємо з менеджерами, які організовують вхідні заходи, але найбільше – з кураторами. 

Це робота, яка кожен день вимагає рішень, ми вирішуємо нестандартні завдання. Не можна повісити картину чи розмістити об’єкт, не прорахувавши, як це буде. Хоча б оце [показує рукою на експонат біля входу, який видно з верхніх поверхів через «колодязь». Це скульптура великого дрона з маленькими дронами]. Треба було придумати, як його зібрати, як занести, як потім винести звідси. Цей дрон важить кілограмів 400, його привезли без «ніг», скручувала ціла команда. Оці маленькі дрони – його зграя, чи як, ми їх розміщували на невеликій відстані одне від одного. Загалом підготовка цієї виставки зайняла десять днів.

Ми не можемо знати задум митця, як він це бачив. У цьому випадку митець приходив, коли ми збирали цей дрон. Є такі роботи, що художник не може зробити сам, він взаємодіє з нами. Тому частина задуму – це частина нашої роботи.

 

   

Виставка завершується тоді, коли ми прибираємо останній стілець

 

Перед цією виставкою була ще більша, там лише 100 картин Марії Примаченко було, а ще інші експонати. Виставка не приїжджає відразу. Спочатку вона запакована та приїжджає окремими частинами. Перед тим, як її змонтувати, спочатку потрібно розпакувати й розмістити. Куратори кажуть, де що буде, і ми піднімаємо експонати на певний поверх, це займає певний час.

Процес взаємодії з творчими людьми дуже цікавий, вони не бачать світ так, як я. Там, де я бачу простоту, вони бачать якусь складність, і навпаки. Кожна виставка, як і твір у митця, по-своєму складна й не дуже. Десь куратори швидше знаходять розташування тих чи інших об’єктів, десь – ні. Ми можемо перевішувати картини двічі чи тричі, й збоку це виглядає, як дурна робота. Спочатку це трохи нервувало, але нема чого злитися, це наша робота й робота кураторів. У творчих і технічних людей різний режим, тому зараз ми дуже спокійно до цього ставимося.

Насправді це творчий процес. Не можна просто взяти й поставити інсталяцію, як стілець. Це об’єкт, який взаємодіє з простором, освітленням, іншими об’єктами. Наприклад, картини мають стати не лише в освітленні, але й кольорі, розмірі, черзі. Потім вони висять у залі, наче проводжають людину.

   

Зараз виставка за виставкою, і люди наче вже стежку проклали до Українського Дому

   

Буває нервозність, що ми не встигаємо: от-от відкриття, а ми ще щось довішуємо. Але один раз було, що ще один день є, а ми вже все зробили. Стоїмо задоволені, шукаємо, що б ще зробити.

Усі вважають, що виставка закінчується в останній день. Але виставка закінчується тоді, коли прибраний останній стілець і відправлена остання картина. Вона ще не закінчилася, а вже новий проєкт приїжджає. Ми все знімаємо, запаковуємо, зносимо, розвозимо, але вже готуємося до нової виставки. Наприклад, зараз триває виставка скульптури, але ми вже почали готувати стенди для наступної, виставки плакату [цю виставку відкрили в Українському Домі 17 жовтня]. Їх пофарбують і знову віддадуть нам, і ми будемо ці стенди розвішувати. Тобто цей процес триває постійно.

 

Після початку повномасштабної війни спершу зовсім не було ніяких заходів. Потім постійно лунали тривоги, лякали людей. Видно було, що вони боялися, вони відразу бігли в найпростіше укриття, яке в нас є. А зараз ще підганяти треба, щоби вони вийшли. Ми несемо відповідальність за наших гостей. Вибух ракети [10 жовтня 2022 року] повибивав нам вікна. Ми приїхали всі разом, виймали скло, забивали вибиті вікна, закрили всі вітражі. 

Зараз іде виставка за виставкою, і люди наче вже стежку проклали до Українського Дому. Якщо знімаємо банери, то запитують, коли і що тут буде. Люди хочуть чогось світлого в цьому негарному інформаційному просторі.

У нас дуже гарний колектив, теплі стосунки. Нас не так багато, як раніше, але ми збираємося, допомагаємо одне одному. Наприклад, якщо приїжджає дуже важка конструкція, то ми всіх кличемо, й усі залюбки приходять, допомагають.

Керівництво нас чує. Нам купили багато обладнання, яке допомагає в роботі, наприклад, лазерні рівні, які пришвидшують розвіску й монтаж, електроінструменти різні. Нам ідуть назустріч і хочуть спростити нашу роботу, щоб ми її робили швидше і якісніше.

 

Олексій Ананов,

співкуратор кінопростору, куратор «Діалогової платформи»

   

Після початку повномасштабної війни багато митців та інституцій взялися пояснювати Україну за кордоном. Це важливо, але як же ми, українське суспільство всередині?

   

 

Я працюю в Українському Домі з червня 2022 року, але команду знаю довше, часто був ведучим на відкритті виставок. З Ольгою Вієру ми разом працювали в «Мистецькому Арсеналі», були також знайомі з кураторкою Алісою Гришановою.

Після початку повномасштабної війни я повернуся до Києва у квітні. І майже одразу з’явилося гостре розуміння, що культурне й мистецьке життя має оживати. Багато митців та інституцій взялися активно пояснювати Україну за кордоном. Це важливо, але в мене виник внутрішній порив: як же ми, українське суспільство, яке всередині переживає складний момент? Ми сильно змінюємося, відчуваємо великий тиск. Потрібен орган, який допоміг би нам усе це осмислювати. 

Я згадав слова мистецтвознавиці Олени Червоник, яка працює над науковою роботою в Оксфорді. Вона писала про те, що російські інтелектуали не зробили роботи для свого суспільства, бо якби вони її зробили, то суспільство засвоїло б якісь гуманістичні речі. Мене не залишала думка, що інтелектуали не те, що можуть, вони мають зробити цю роботу. Водночас багато людей поверталося, треба було ділитися досвідом, це такий суспільний терапевтичний ефект.

Ідея «Діалогової платформи» з’явилася в липні. Тоді з продакшном на великі проєкти було складно, ми шукали форми того, що могло би бути без великих грошей. І ми вирішили, що кілька людей можуть обговорити, що відбувається із суспільством під тиском війни. Наприклад, Елла Лібанова та Євген Глібовицький обговорюють демографічні моменти, як переміщення впливає на кількість населення. Перший сезон «Діалогової платформи» ми назвали «У процесі. Present Continuous».

 

 

Поступово фокус проєкту змінювався. Я журналіст, для мене важливо бути завжди націленим на актуальність. Мистецтво мислить довшим лагом, але воно однаково має резонувати людям, які приходять.

Другий сезон ми намагалися дивитися в майбутнє. Днями буде стартувати третій сезон, ми вже обрали тему. Сама розмова покаже, як тема буде розвиватися. Це такий внутрішній фокус. Після етапу колективного усвідомлення себе прийшла певна пауза, як наша внутрішня компенсація, коли ми повинні зрозуміти, як ми реагуємо, де наші індивідуальні межі. Бо є точки колективні, а є людські, і у третьому сезоні ми спробуємо намацати ці точки. Нам допомагатимуть соціально значимі, а також популярні люди, бо вони знаходять ключі, як комунікувати з достатньо великою кількістю людей. Можна знайти точку відчуття, як зараз їм, а отже, і нам.

 

   

Люди мистецтва дають бачення того, що може бути неочевидне без них. Я так люблю цих людей, що мені хочеться їх якось підсвічувати

   

 

Моя щоденна рутина починається з ефіру на телеканалі. Це журналістське включення, яке також потребує сил і часу, дає відчуття камертону актуальності. Мені важливо не тільки знати, але й відчувати.

Моя робота в Українському Домі – це велика кількість комунікації. Я дуже люблю мистецтво як середовище й людей у цьому середовищі. Це люди емоційні, щирі, захопливі, розумні, вдумливі, схильні до рефлексії, узагальненого розуміння й бачення того, що може бути неочевидне без них. Мені це дуже багато підказує, і я це ціную. Я так люблю людей мистецтва, що мені хочеться їх якось підсвічувати, щоб вони були помітні, їх було видно й чути.

Я дуже люблю проповідувати, коли несеш і ділишся, отримуєш віддачу від аудиторії, але чесно зізнаюся, мені складно адмініструвати. Важко контролювати, подзвонити вісім разів і сказати: «Ви не забули?» Думаю, що я тоді втручаюся в чийсь особистий простір. Але якщо цього не робити, то щось не відбудеться, наприклад, файл DSP не довантажиться чи не з’явиться якийсь макет.

Також будь-яка професія в комунікації – це детектив, розслідування, ти полюєш на чиюсь увагу. Треба, щоб твій зміст не провис, не затерся, зачепити людей, привернути їхню увагу. Інакше кажучи, треба спочатку придумати подію, потім придумати для неї аудиторію, а потім цю аудиторію зібрати.

Було таке, що спікери запізнювалися. Коли ще були закриті центральні станції метро, Яся Кравченко бігла з «Арсенальної» через Паркову дорогу. Зате потім прийшла заряджена, видала яскравий емоційний спіч.

Пам’ятаю, у жовтні 2022 року, після першого великого удару, була якась страшна повітряна атака напередодні нашої дискусії. Це мала бути велика дискусія про Бенксі, з 12 спікерами, разом із представниками Київської обласної адміністрації, Венеційського університету, громадськими інституціями, які можуть бути потенційно причетні до збереження графіті. До того ж ця дискусія мала відбутися в атріумі під скляним куполом. 

Напередодні ми пів дня просто провели в підвалі. У Києві вразили об’єкт інфраструктури, частина міста була знеструмлена, був поганий зв’язок. До мене пунктирами долітали повідомлення. Ми були в принципі розгублені й не знали, чи можна пускати людей у цей скляний атріум. Думали, що можна було б вивести дискусію в онлайн-формат, але не було інтернету.

Урешті-решт, за 20 хвилин до 16:00 почали збиратися люди, кількадесят глядачів. З 12 учасників розмови прийшли вісім чи дев’ять, ми почали говорити. Це той момент, коли цього не мало би відбутися – усі обставини були проти цього. Утім, це виявилася одна з дуже включених та ефективних наших розмов. Цю дискусію ми зняли на одну камеру, бо велику частину команди відпустили ще тоді, коли не знали, чи відбудеться. На YouTube це було одне з найбільш популярних наших відео. 

Я також співкуратор кінопростору. Кіно – це насамперед індустрія. Фільми важливо просувати, і прийти на сеанс люди можуть тільки тоді, коли знають фільм. Стрічки, які не побували в прокаті, навряд чи можуть до нас потрапити, і це звужує можливості того, що ми можемо показати. Тому ми ставимо перед собою завдання показати кінопроцес, проговорити його з режисерами та представниками знімальних груп. 

   

Український Дім – це місце зустрічі

   

 

 

Для мене Український Дім – це в насамперед про українське або про те, що можна розглядати крізь український контекст. Ми показуємо сьогоднішній гострий процес народження та трансформації культури.

Також ми докладаємо зусиль, щоб Український Дім став місцем міждисциплінарної зустрічі. У середині 2000-х тривалий час говорили, що бульбашки окремих жанрів достатньо капсульовані, не дуже перетинаються. Наприклад, кіно є окремо від інших видів мистецтва, а люди, які ходять на кіноподії, не перетинаються з людьми, які ходять на виставки. Але міждисциплінарний перетин продуктивний, і нам дуже хочеться, щоби ці аудиторії перетиналися.

Також Український Дім – це місце, де вариться різне мистецтво, унаочнюються контексти. Ми маємо знайти лінзу, щоб показати це мистецтво, зробити його видимим для суспільства, щоби воно жило. Щоб та інтелектуальна робота, про яку я раніше говорив, була зроблена. Я щоразу повторюю, перефразовуючи відомий вислів, що мистецтво, як і театр – це не те, що відбувається на сцені й не лише глядач у залі, це точка зустрічі між сценою та залою.

У моїй роботі так багато різного. Один із найщасливіших моментів – це коли ми з Алісою Гришановою й Марією Квіткою готувалися до виставки «Памфірова Маланка», ліпили з паперу фігури людей. Це робота руками, і цей процес неймовірно захопливий.

Також я задоволений, коли веду екскурсію, а потім помічаю, що історія, наратив наче «замикаються», а точки, які я розставив, потім «працюють у людей». Окреме велике щастя – бачити на виставках велику кількість красивих людей з осмисленим поглядом. Іноді приходжу у вихідні й можу пів години роздивлятися їх. Приємно бачити, що люди приходять, їм це потрібно й важливо, і зустріч із мистецтвом відбувається.

 

Тетяна Руда,

керівниця молодіжної програми «Мистецтво змін: молодь та демократія»

   

Мені подобається, що я можу допомагати молоді щось створювати в центрі Києва

   

В Українському Домі я працюю трохи більше, ніж пів року, з кінця лютого 2023 року. Я потрапила сюди в потрібний для себе час. Ніколи не розглядала роботи з підлітками чи студентами, але під час магістратури потрапила в табори, і мені це настільки сподобалося, що я захотіла стати частинкою в реалізації їхнього потенціалу. Мені сподобалося, що я можу допомагати молоді щось створювати в центрі Києва.

Моє головне завдання – ведення програми, створення сезонів «Молодіжної редакції», і, звісно, комунікація з молоддю, підлітками й студентами, починаючи десь із 9 класу й закінчуючи 20–21 роками. За сезон «Молодіжної редакції», який триває 4–5 місяців, це 20–30 студентів і школярів. У нас різниця у віці 5–7 років, але ця різниця дуже відчутна в їхній поведінці, у тому, як вони ставляться до світу. Вони більш зухвалі й відкриті. І саме тому мені подобається взаємодіяти з ними.

 

Я стала посередником між підлітками, яких ніхто не розуміє (і які насправді хочуть, щоб їх не розуміли), і серйозними людьми, які мають багато досвіду в мистецтві. Намагаюся зробити так, щоби молодь бачила можливості та йшла до них, вчилася формулювати свої думки та взаємодіяти зі світом через текст. Важлива відкритість, щоби молодь розуміла, що треба не лише придумувати ідеї, а і робити маленькі кроки, реалізовувати їх. І ми надаємо класний майданчик для цього.

Крім цієї роботи, я також уже протягом чотирьох років фотографую та знімаю відео. Тому коли в нас нова виставка, я приходжу та знімаю її відкриття, за потреби ми використовуємо ці матеріали в соцмережах. Це окрема віддушина, до цього я не фотографувала мистецтво.

 

   

Цінність у тому, що в нас є цілі, які ми реалізовуємо крок за кроком. Щось вдається, щось – ні, і це нормально

   

 

Спочатку я працювала лише над «Молодіжною редакцією», яка є головною складовою молодіжною програми. Коли я прийшла в Український Дім, запускали третій сезон, який був присвячений креативній і культурній сфері. Ми розбирали те, на чому підлітки розуміються найкраще, але можуть прокачатися ще більше. Їхні захоплення доволі різні, тому це був і YouTube, і стендап, і сучасні музика та кіно. Також вивчали українську культуру загалом, від менш відомих до популярних письменників, музикантів.

Наприклад, цікавий досвід – писати статтю про YouTube. Ця платформа є частиною нашої буденності, яку точно не першочергово будуть вивчати в інституціях. Але той же YouTube є частиною креативної сфери, він розвивається, молодь почуває себе як риба у воді на подібних платформах.

Зараз ми почали набір на четвертий сезон «Молодіжної редакції», а в листопаді почнемо над ним роботу.

Улітку почали виходити за межі редакції. Спочатку це був вечір поезії Василя Симоненка, режисурою якого займалися студенти КНУКіМа. У вересні ми зробили невелику виставу-рефлексію воєнного часу з фотороботами та ілюстраціями студентів «Рими. Ритми. Розмови». Туди ввійшли фото й ілюстрації студенток другого-четвертого курсів. Мені дуже запам’ятався день відкриття: більшість, хто був у Києві, прийшли, також прийшли їхні батьки та друзі. Для багатьох студенток це була перша виставка в їхньому житті (трепетна була навіть сама підготовка до неї). Студентки підходили до мене, я бачила вогник у їхніх очах. Робота, яку вони створювали, просто зараз висіла в центрі Києва, на неї приходили подивитися люди. Це дуже крутий поштовх, він заряджає мене найбільше.

Молодь знаходить нас нас по-різному. Когось шукаю я, роблю розсилку по університетах і школах. Хтось знаходить Український Дім, дізнається про молодіжну програму чи одразу виходить на мене. Іноді мої давні знайомства з таборів дають змогу залучати ще більше молоді в Український Дім.

 

 

Якби не мої колеги, я не зробила би й десяту частину своєї роботи, бо це завжди взаємодія. Коли ми організовували виставку «Рими. Ритми. Розмови», то підключилися майже всі підрозділи Українського Дому. Якщо йдеться про більш буденні завдання, то всі ідеї обговорюємо креативною командою до десяти людей.

Після карантину мені доволі важко працювати стаціонарно. Я звикла бути більш мобільною. Зараз мій робочий час доволі змішай: у будні я майже щодня присутня офлайн, але під час сезону «Молодіжної редакції» багато чого відбувається онлайн: від зідзвонів з учасниками до модерації онлайн-лекцій для молоді. Український Дім – це дім для мене не тому, що я проводжу тут більшість часу, а саме за відчуттями, бо це про ідеї та їхню реалізацію.

За цей час, поки я працюю, молодий креативний колектив дещо розширився. Коли я прийшла, ми говорили про відкритість інституції, і на той момент я повністю не розуміла сенс цих слів. Зараз я бачу дії, бачу, як інституція змінюється, розширюється. Цінність у тому, що в нас є цілі, які ми реалізовуємо крок за кроком. Щось вдається, щось – ні, і це абсолютно нормально. Саме цей процес реалізації мені дуже подобається. 

Для мене завжди були важливі мета й цінність місця, де я працюю. Саме в Українському Домі я відчуваю найбільшу для себе мету, глобальну та масштабну. Я бачу ціль і відчуваю себе комфортно, як удома.

 

Текст: Вікторія Кудряшова

Фото: Серж Хуцану

Редактор: Ярослав Друзюк

Коректорка: Ніка Пономаренко

Дизайнерка: Юля Лопата