Останніми роками на заміну традиційним готелям і туристичним базам приходять невеличкі хатинки в горах із гарним краєвидом та овечками. Поговорили з людьми, які розвивають цей бізнес, про концепції, будівництво в горах, прибутки, гостей, досвід війни та блекаутів.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


«Дідова Хатчина»

село Яворів, Івано-Франківська область


«Дідова Хатчина» – родова ділянка Олега. З 2015 року туди могли приїжджати гості, там проводили майстер-класи з традиційних ремесел. Перебування було безоплатним. З серпня 2022 року «Дідова Хатчина» працює як простір, де можна орендувати кімнату або будинок, щоби пожити на горі. З 25 лютого Олег служить у ЗСУ, бізнесом займається його дружина Дарина.

Олег Луканюк, співзасновник простору

Про бізнес

Насправді в мене п’ять окремих бізнесів. «Дідова Хатчина» – це автономний організм, який має власний цикл існування. Також як окремий бізнес – полонина. Хоча зовні це сприймається як одне ціле, внутрішньо це окремий організм, який має свій цикл прибутків і витрат. Є сторінка «Бринза», де ми продаємо сир. І це теж окремий проєкт, тому що він купує бринзу в полонини, фасує, доводить до кінцевого вигляду продукту та продає. Зараз ми якраз припиняємо діяльність цього напряму. Я повернувся із зони бойових дій, подивився, і ми з дружиною вирішили призупинити діяльність «Бринзи», бо зараз це не є вигідним.

Є також «Ґушка» – килими, пуфи й інші вироби з вовни. Це єдиний із проєктів, які не треба дофінансовувати. Також я маю мережу магазинів у Львові – це бізнес, сконцентрований саме на заробітку грошей. Якщо прибрати всю красиву історію, то саме цей бізнес годує всі інші.

Є таке поняття, як соціальний бізнес, чи соціально-відповідальний бізнес. Мені здається, зараз кожен бізнес так чи інакше повинен бути соціальним. І це вже не якась особливість, це необхідність, буденність.

Для себе я розділяю проєкти на ціннісні та неціннісні. Від перших я не очікую якихось дивідендів. Успіх для таких проєктів – це коли їх не треба дофінансовувати. Як у нас останні два роки з «Ґушкою».

Цінність «Дідової Хатчини» та полонини для мене не пов’язані з фінансами. Це про збереження традиції, відродження ремесла, подолання безробіття в регіоні, підняття заробітних плат до рівня міських. Я чудово розумію, де сидить мій прибуток – він там, у розвитку.


Якщо ми говоримо про традиційне ремесло, то розвиток – це те, що збагачує нас як націю, те, що дає змогу нам бути різноманітними. Різноманітність – це ж і є багатство.


Що більше в нас буде органічного, характерного, свого у різних сферах, то насправді ми багатші. Для мене це більше, ніж заробіток. Це те, що дає змогу нам самоідентифікуватися в глибокому розумінні цього слова.

Але якщо я не можу монетизувати ту традицію, продукт, виробництво чи подію, яка традиційно відбувалася, це означає, що ринок не залишає їй місця для існування. Я переконаний у цьому, бо я дуже довго тягнув і мучив якісь проєкти, які взагалі не монетизувалися. Вони були красиві, але чомусь був недостатній об'єм продажів, для того, щоб можна було сказати, що це є проєктом, який колись зможе жити незалежно від донорства інших, більш успішних проєктів. Бо якщо я коштом успішних проєктів утримую неуспішні, це, на мою думку, досить егоїстично з боку неприбуткових проєктів. Тому що якщо щось піде не так у тому бізнесі, який приносить кошти, я прирікаю на невдачу одразу й усі інші.

Я мав доволі показовий кейс у 2019 році, коли почався ковід, і мені довелося на деякий час позакривати офлайн-магазини. І я зрозумів, що замість того, щоби брати кошти з бізнесу, мені їх треба туди нести. І тоді всі інші проєкти автоматично відходять на периферію фокуса. Після цього ухвалили рішення, що проєкт або монетизується, або хоча б окупається, або його нема. Але я не впорався із завданням монетизувати традиції.

Чи монетизується «Дідова Хатчина»

У класичному розумінні, якщо ми говоримо про повернення інвестицій, про класичну точку окупності чи інші фінансові показники, я думаю, це нераціонально, я навіть не ставлю таких задач. Бо це місце для мене означає більше, ніж просто якийсь проєкт, який мені має повернутися в якийсь період, навіть довготривалий: 10–15 років. Для мене це родове місце, місце сили. Я свідомо витрачаю на нього гроші.


Ми ж коли їдемо на Балі, не чекаємо, коли нам повернуться ці кошти. «Дідова Хатчина» – це моє Балі.


І одночасно я розумію, що мені потрібно це місце підтримувати, щоб воно жило. Також я хочу бачити там людей, я хочу ділитися тим, що я там сам отримую, і що я там сам відчуваю, і тому я розумію, що поряд із цим повинен бути фінансовий складник.

Я постійно спостерігав із фронту за фінансовою складовою в Excel-таблицях. Від серпня 2022 року ми почали приймати людей у новому форматі. Ми переосмислили простір, зробили перепланування. І зараз можна сказати, що можливо буде дійти до моменту, коли цьому проєкту не потрібен буде бізнес-донор.

Я буду собі далі продовжувати отримувати задоволення від вкладень у це місце і в цей простір. Завдання отримати прибуток у мене не стоїть. Можна пробувати заробляти на карпатських бізнесах, але для мене важливіше тут ділитися культурою.

У 2015 році, коли ми тільки відкрили для гостей «Дідову Хатчину», – це було місце, де мені самому подобалося тусуватися. Люди приїжджали туди безплатно, набувалися, отримували масу задоволення, досвіду, цікавих нових знайомств та ідей. Це була точка перетину міського, сучасного, традиційного, андеграундного і попсового. Це було цікаве явище. Ми проводили події, майстер-класи, щось присвячували традиційним ремеслам. Тоді мені так хотілося, це було по панку. Але криза 2019 року підштовхнула мене до того, що треба щось міняти, бо, звісно, усім подобався формат, коли я за все розраховувався. [сміється]

У нас там були якісь квитки по 200–300 грн, щоби закрити гонорари майстрам, ремеслярам, але загалом це все було зверху від мене дофінансовано. Та вже так не працює: вік, печінка. [сміється] Я дуже люблю давати, більше, ніж брати. Але я розумію, що воно має все-таки бути симетрично. Якщо людина готова брати, вона має щось і дати. І тоді все працює більш гармонійно. Тоді в мене є бажання продовжувати, бо всі односторонні речі, вони, зазвичай, недовго можуть тривати.

Тоді ми вирішили мобілізувати всі активи, які в нас із дружиною були, продали ще нерухомість і вклали в «Хатчину». Я думав, що нам їх вистачить, але це було дуже наївно з мого боку. Треба було те, що планував, множити на чотири. Тоді принаймні я був би задоволений, що хоча б передбачав.

Але я насправді задоволений. Я подумав, що навіть, якщо ніхто не приїде, я просто егоїстично залишу це місце собі та своїй сім’ї. У мене там немає оренди, якихось зобов’язань, тому я не сильно переживаю. Я щасливий, що витратив гроші саме так.

Хто керує процесами

Ми ділимо обов’язки з дружиною природно, але коли я пішов воювати, їй довелося займатися тими питаннями, які їй не подобаються: бюджетуванням, стратегічними сесіями, посадовими інструкціями, графіками, зарплатними проєктами, кредитами, депозитами, амортизацією. Але в неї все виходило. Загалом у мирний час вона наповнює «Дідову Хатчину» змістом, вона бачить там сенси та бачить це місце дуже гарним. Вона ретранслює змісти у візуальні та зовнішні прояви. А я більше люблю системний підхід, якісь алгоритмічні рішення, CRM, загнати когось у якийсь алгоритм, щоб це було рішенням на довгий час.

Трансформація «Дідової Хатчини»

Ми йшли непростим шляхом, тому що в процесі змінювалися цілі, змінювалося бачення цього простору, відповідно, треба було постійно щось переробляти. А це дуже важко, виснажливо й навіть демотивує, бо я вже щось робив, а тут мені інше придумалося і треба все переробляти. З точки зору бізнесу це помилки. Але з точки зору нашого шляху, ми собі в такий мазохістський спосіб розважаємося.

Наприклад, одне приміщення пережило п'ять трансформацій. Спочатку це було навісом для зберігання матеріалів. Потім – майстернею: гончарною, різьбярською, з різних ремесел, з яких ми робимо майстер-класи. Потім приміщення стало літньою кухнею, місцем для вуличних набутків. Потім це стало оборогом, де зберігалося сіно для худоби. А зараз це наш ресторан. Це якщо коротко про будівництво. Звісно, все це супроводжується шаленими чеками.

Будівництво в Карпатах


Специфіка будівництва в Карпатах така, що в нашому випадку все треба множити на чотири. Що вищий і кращий краєвид, то цей коефіцієнт вищий.


Якщо я думаю, що 100 тисяч доларів мені буде достатньо, щоб мати хатинку в Карпатах, то я множу цю цифру на чотири, і я спокійний. Якщо ще вище в горах, множу на п’ять.

Ще цікаво, що більшість компаній, які пропонують якісь рішення для будівництва, не працюють у важкодоступних місцях. Я не можу покликати якихось газонщиків, щоби вони мені зробили красивий рівний газон навколо. Або коли треба зробити свердловину, це не проблема, якщо в тебе рівна ділянка, під’їзд з асфальтною дорогою, світло безперебійне. Тоді зателефонував, за два дні приїхали майстри, зробили, розрахувався і готово.

А в такому місці, як у нас, треба спочатку в бога просити погоди, щоб не було дощів і висохла дорога. А як висохла дорога, просити потім майже так само сильно, як у бога, в дядька, який має бурову установку на базі повнопривідного «Газона», щоб він виїхав, щоб у нього там кітка не родила й щоб не було всяких проблем у житті. А потім, якщо всі зірки стануть у ряд, і він таки виїде, йому просто треба цілувати ноги, навіть якщо в нього нічого не вийде, бо доведеться потім ще раз його просити. І, звісно, за це все платиш по подвійному тарифу, бо це на горі.

Тому тут ми не можемо ставити собі дедлайни. Ми плануємо, звичайно, щоб просто було не нудно. Але це місце дуже самостійне. І воно саме себе визначає. Я рішень особливо ніяких не ухвалюю, бо це місце саме кудись нас веде. І ми просто слухаємо та йдемо туди.

По-перше, це шлях, який нам подобається і який ми обрали. А по-друге, це гармонійно з тим середовищем, у якому ми перебуваємо: з тими людьми, з тією громадою, з тим лісом, з тією природою. З усім цим має бути знайдений баланс. Бо багато людей залітають у Карпати зі своїми баченнями, зі скандинавським стилем, з естетикою, яка не притаманна цій місцевості, а потім не розуміють, чому в них так «холодно» вийшло.


Буковель, наприклад, – це жах. Це наша велика трагедія, як екологічна чи техногенна катастрофа, що сталася з Карпатами.


І це всі «котують», їздять туди. Хоча для мене, це настільки зашкварно, наскільки взагалі можна було уявити. Я не люблю про інших щось погане говорити, але в цьому випадку, як глобальне явище, «Буковель» – це як діагноз, «буковель» головного мозку.

Це і про експлуатацію гір, і про нашу, людську поверхневість, і небажання кудись поглиблюватися, дізнаватися про місцевість і її культуру. Мені здається, що це інфантильність із радянського періоду. Це треба якось подолати. Я сподіваюся, що я своїм прикладом показуватиму, що є якась альтернатива. Вона не завжди на поверхні, але треба покопати.

Не лише Карпати

У мене складається враження, що всі вчепилися в Карпати. Але ж, окрім Карпат, у нас ціла прекрасна країна. Мій підрозділ працював на Запоріжжі – це настільки крутий степ, дуже красива природа, я аж захотів придбати там хату. Звісно, там багато придушено з точки зору збереження культурної та традиційної спадщини. Але проте, якщо задатися ціллю, у нас є інститути, кафедри, які навіть у радянський період займалися збором всієї автентики, записами, замальовками. І це стосується й архітектури, і побуту.

Я б радив усім, якщо починати щось будувати, то там, звідки твоє коріння, і копати вглиб. Якщо ви родом із Полісся чи з Чернігівщини, то нащо вам Карпати?! Там, де коріння, там ти свій, і там ти можеш віднайти гармонію.

Якби по всій Україні кожен згадав, звідки він родом, навіть якщо не залишилося родового будинку чи родової ділянки. Але приїхати в рідне місто чи село й відновлювати культуру цього місця – це буде не безпідставно. Дуже багато людей не мають причин бути в горах, але вони там щось шукають. Але, найімовірніше, вони нічого не знайдуть, бо їм треба в інші місця. Це дуже важлива екзистенція, яка прийшла мені на фронті. Я багато про це думав.

Класний приклад того, як людина щось робить у своєму місці – хутір «Обирок» на Чернігівщині. Або «Щербаті Цуглі» на Київщині. Мені подобається, коли не треба нічого надбудовувати, коли це чесна історія. Це завжди відчувається.


Коли люди у своєму селі починають робити те, в що самі вірять, це дуже органічно та природно. Для цього не треба спеціального бізнес-плану, ти просто живеш життя.


Тоді по всій Україні можна було б їздити та знаходити такі автентичні місця, які б допомагали пізнавати справжню Україну. Це моя велика мрія.


«Тиша»

село Ізки, Закарпатська область


Мама Анастасії придбала ділянку землі в Закарпатті, разом вони будували котеджі майже десять років, а 2018 року остаточно переїхали з міста в гори, щоб приймати там гостей

Анастасія Арьє, засновниця кантрі-клубу

З чого все почалося

У 2008 році моя мама вперше приїхала на Закарпаття, побачила природу, побачила ці краєвиди, але їй не сподобалися туристичні місця, які на той момент були: усе в килимах, якісь роги оленів на стінах. І мама загорілася зробити своє місце, де захочеться відпочивати. Щось подібне, що бачила колись у Польщі чи Австрії. Вона мала кошти й того ж року придбала земельну ділянку. Це був пік цін, вона купила 30 соток за 100 тисяч доларів. І розпочала будівництво.

Це було навесні 2008 року. Упродовж весни й літа тут тривало активне будівництво, а восени розпочалася всесвітня фінансова криза. І те, що ми встигли, те й лишилося. Тобто мама побудувала тут три гостьові будиночки та велику будівлю, у якій планувалося на першому поверсі відкрити ресторан і кімнати для персоналу, а на другому поверсі – кілька номерів, як мініготель. Вона встигла це побудувати, накрити дахом і все. Вікна та двері ми поставити не встигли. Тобто це були просто дерев'яні споруди з великими щілинами. За цей рік ми вклали в будівництво 400 тисяч доларів. Це були всі кошти, які ми збирали зі всього світу, накопичені, зароблені батьками. 

Але це будівництво завмерло, усе поросло чагарником. Ми про це й забули. Мама намагалася продати, сподівалася відновити будівництво, але в кризу і доходи дуже впали, і не було сенсу. Так ця ділянка простояла майже десять років.

Ми згадали, що в нас, узагалі-то, у Карпатах є земля у 2016 році. Я на той момент жила в Києві, була в шлюбі, у мене народилася донька.


Я зрозуміла, що Київ для мене дуже недружнє місто, щоб жити з дитиною.


Бо коли я була студенткою, ми були просто закоханою молодою парою, Київ був для нас найкращим місцем на землі. А коли я стала мамою й стала виходити з візочком одна, я зрозуміла, що, мабуть, ні. У мене в спальному районі не було де гуляти, стоянки, машини, немає з’їздів із тротуарів. Я відчувала себе ніби зайвою в цьому місті.

На той момент мій чоловік займав високу посаду в міжнародній компанії, дуже гарно заробляв, але вигорів. І хотів звільнятися або щось змінювати. Тобто я перебувала у своїй кризі, мені дуже незручно, я відчуваю себе десь на краю географії, хоча це моє улюблене місто, а він – у своїй кризі. Я запропонувала йому поїхати до моїх батьків у Кривий Ріг, а він сказав: «Слухай, давай поїдемо в Карпати та добудуємо те, що мама почала». Ми загорілися, я поговорила з мамою, вона нас підтримала. Чоловік ще рік працював, щоби закрити всі справи та заробити грошей, які ми відкладали.


У 2017 році я продала дві квартири в Києві, мама продала великий, викоханий будинок біля річки в Кривому Розі, ще продали татову квартиру, яка мені дісталась у спадок.


Тобто ми продали все, що мали, спалили всі мости, спакували все життя в коробки, забрали бабусю та переїхали в Карпати. Це був серпень 2017 року. Так ми опинилися тут.

Найважчий рік

Наприкінці 2017 року в нас вже були готові два котеджі й ми почали приймати гостей. Найпершими гостями були наші знайомі. Коли ми переїжджали з міста в гори, я писала про це дописи в інстаграмі, це було як мінісеріальчик, і люди знали про нас як про особисту історію. Тому знайомі, коли дізналися, що ми на Новий рік плануємо відкритися, одразу забронювали котедж, хоча в нас навіть не було його фото.


Узагалі перший рік гості були або знайомими знайомих, або з Booking.com.


У 2018 році ми продовжували ремонт у великій будівлі, ставили вікна, ремонтували, займали вже кошти, тому що нам не вистачило всіх проданих нерухомостей. Це був дуже важкий рік, тому що мрії не збіглися з дійсністю. Ми думали, що винаймемо людей, я проходила різні курси з тімбілдингу, як замотивувати, як бути класним керівником, як заохочувати всіх. Але по факту команди не було, треба було все робити самим. Ми з мамою працювали самі на кухні, якщо треба було, мила унітази, сушила постільну білизну спеціальним пресом, обпікала руки. Це було важко прийняти. І це з трирічкою на руках (батьки знають, що таке криза трьох років).


Усі гроші, які ми заробляли, йшли в ремонт. Власних коштів не було взагалі, прибутку не було.


Ми жартували зі сльозами на очах, що це будівництво як ненажерливе чудовисько. Ти все йому кидаєш, кидаєш у пащу, а воно жере, жере, жере й нічого не віддає.

2019 року мій чоловік зрозумів, що це все йому не підходить. Це була криза і в стосунках. Він подав на розлучення та поїхав. Тобто в горах залишилась моя мама, я, моя чотирирічна донька та будівництво. Усі чоловічі справи, типу котли, каналізація, робітники, сантехніка – з усім цим довелося розбиратися самим або шукати тих, хто на цьому знається.

Монетизація «Тиші»

Про самоокупність не йшлося, тому що в це місце в сукупності вкладено близько 800 тисяч доларів. Тому я про самоокупність навіть не хочу думати. Це історія на роки.

Але до 2020 року ми віддали всі борги, і у 2020 рік увійшли із сумою плюс сім тисяч гривень. Це було дуже класно. Це означало, що ми почнемо заробляти, почнемо собі з мамою виплачувати зарплатню, що все буде добре.

Але 2020 року була тепла зима, не було зимового сезону, а в березні всіх закрили на локдаун. І до травня ми не працювали. Причому до нас люди телефонували, просилися, але ми були такі нажахані та законослухняні, що не наважилися впускати гостей. Ми просто жили тут із родиною, раділи хоча б тому, що не закриті десь у квартирі в Києві, а маємо, де гуляти.

З травня 2020 року, коли всім набридло сидіти вдома, ми відчинились, і люди поїхали. З другої половини 2020 року був найуспішніший період – з травня до листопада був фулхаус. Люди тікали з міст, дуже хотіли на природу. З’явилися постійні гості, які приїжджали навесні, їм подобалося, і вони наперед бронювали будиночок на Новий рік. 2021 рік теж був непоганий, і все йшло в хорошому темпі, аж до війни.

Досвід повномасштабної війни


У перший день повномасштабної війни в мене телефон був аж гарячий, я не встигала зняти слухавку та відповісти.


Одну чи дві родини, які перші зателефонували і їхали, ми прийняли. Я знала, що вони ненадовго й планують їхати далі. А потім ми взагалі не працювали комерційно. У нас жили родичі, друзі, тварини, усі свої. У травні ми провели всіх близьких назад у Кривий Ріг, і я зробила перший допис в інстаграмі за весь час, що ми знову відкриті.

Ця публікація далася мені надважко, бо я не мала сил, не могла добрати слів. І мені здавалося (і досі здається) недоречним запрошувати та пропонувати відпочинок. Мені це не схоже на запит людей під час локдауну, які рвалися на природу. Зараз у нас не так багато охочих.

Торік нас на плаву тримала довгострокова оренда – ми запропонували дуже комфортну вартість будиночків. У нас із квітня до вересня жила одна пара з песиком. Це було класно, ми дуже потоваришували. А так час від часу були гості, але, можливо, 10–15 разів за рік. На короткі проміжки: три-п’ять днів, максимум – на тиждень.

З чим пов'язаний такий різкий спад, не маю жодного уявлення. Думаю, що, по-перше, настрій не відпочинковий, по-друге, частина наших гостей – жінки за кордоном. Чоловіки не приїжджають без них, це зрозуміло. Кілька разів приїжджали пари, наприклад, він із ЗСУ, і в нього відпустка. Вони на три дні відпустки приїхали до нас. Або на Новий рік приїжджала пара: вона за кордоном, він в Україні, і вони зустрічалися тут у нас і проводили ці дні разом. Але це такі поодинокі історії. Ще, можливо, спад активності пов'язаний із мобілізацією. Люди бояться їхати через блокпости. Іноді пишуть мені, питають, що в нас із блокпостами, але мені немає що відповісти. Блокпост дорогою є, що там відбувається я не знаю.

Про концепцію місця

Коли ми думали, яким має бути це місце, ми йшли, швидше, від зворотного. Я точно не хотіла дерев'яну баню. Мені подобається ідея зрубів. Дерево – це гарно, автентично, але я не хотіла, щоб будинки були просто коричневі. Не хотіла точно звірячих шкур, хутра, голів, рогів, нічого цього. І ми виходили насправді з того, скільки в нас є грошей.


Звісно, у Pinterest у мене були альпійські шале з великим склом, класні меблі, стільниці із суцільного дерева, але бюджету не було зовсім.


Тому ми прийшли до того, що в нас мінімалізм, скандинавський стиль і білий колір за основу. Тому що тут, на мою думку, такі пейзажі та повітря, що людина приїжджає з міста, щоб відпочити від візуального шуму. Тому в будиночку нічого не має її відволікати.

Зараз, звичайно, я б уже робила інакше. Зараз барнхаус у моді, і вони дешевші, ніж наші зруби. Але тоді ми обрали білий колір, меблі частково з IKEA, частково ручної роботи, якісь деталі.

Коли ми відкривалися, нічого подібного в Карпатах не було, і гості це відмічали. Зараз таких місць більшає, іноді я бачу щось зовсім схоже на наше. Але я тішуся. Бо це означає, що район розвивається й починає прислуховуватися до того, чого хочуть гості.

Ми географічно розташовані поміж двома курортами: Ізками та Пилипцем. За 300 метрів від нас хороша дорога, тому загалом деревину на будівництво завезти було можна, особливих труднощів не виникало, але були сервіси, недоступні в цьому регіоні. Наприклад, коли ми ставили на двері та вікна склопакети, тут ніхто таким не займався. Ми замовляли все в Дніпрі на заводі, звідти їх відправляли до Івано-Франківська, а ми їхали вантажівками звідси їх забирати у Франківськ. Це було дуже складно та дорого.

Пошук працівників

Ми більшість роботи робили з мамою самі, бо тут було дуже важко знайти людей. У Закарпатті в людей особливий менталітет, тут люди дивуються та дуже обурюються, коли ти пропонуєш їм працювати й у свята, і в неділю. До того ж тут дуже традиційне суспільство. Жінка – берегиня дому, вона мама, вона господиня. І дуже складно знайти молоду жінку, яка б працювала офіціанткою. Тому що часто чоловік того не схвалює.

Чоловіки тут часто заробляють самі – працюють із деревом і будівництвом, утримують родину. Знайти працівників важко. Ті кухарі, яких ми знаходили, всі були з інших міст: з Києва, з Кривого Рогу. Місцевих теж ми знаходили кілька разів, але це було завжди болісно та коротко. Наприклад, одна пані, яку ми найняли кухарем, була обурена, що власники заходять на кухню або контролюють залишки продуктів. Можливо, нам просто постійно не щастило з працівниками, або наші стандарти виявились зависокими для інших. Мама однаково займалася кухнею, навіть коли вона сама не готувала, вона мала бути присутня. Я відпрацювала офіціанткою два роки. Лише у 2019 році ми нарешті знайшли дівчину з нашого села. Я нарешті змогла видихнути. Але для того мені довелося вигоріти, лягти під крапельниці та зрозуміти, що так більше не можна.

Торік ми ухвалили важке для себе рішення та закрили ресторан. Тому тепер нам потрібна з працівників тільки пані, яка займається прибиранням, прасуванням і сушаркою. Ну і хтось, хто заселяє, виселяє допомагає. Ми тут на місці, і це наша робота. Я досі адміністраторка, усі чати, усі бронювання, усі дзвінки, соцмережі – це все моє. Я поєдную це з тим, що паралельно працюю психологом онлайн і навчаюся на травматерапевтку.

Непопулярні рішення

Коли ми починали, то уявляли, що ядром нашої цільової аудиторії будуть родини з дітками. Я старанно вела статистику всіх наших гостей, а коли сіла й проаналізувала її за два чи три роки, побачила, що 93% наших гостей – це молоді пари, або компанії друзів, або подружжя середнього віку, які відпочивають без дітей. І решта 7% – це люди, які приїжджають із дітками, і часто це немовлята.

У нас дуже невелика територія. Якщо дитина плаче в будиночку, відчинені вікна, це чують усі. І гості, які приїжджали без дітей, завжди відмічали, окрім того, що тут зелено й класно (але це ж Карпати, це не наша заслуга) тишу. Я навіть звикла, що коли виходжу на паркінг до гостей, перше, що я найчастіше чую: «Як у вас тихо». Ми вирішили, що клуб працюватиме для дорослих і дітей, які старші за шість років. Тобто з дітками люди приїжджали, але з такими, які вже здатні слухати дорослих та якось регулювати себе.

Я дуже багато негативу вигрібала тоді та вигрібаю досі. Але наші гості, які цінували тишу, після того, як ми ввели це обмеження по віку, повертаються частіше. Ми знаємо, що тиша – це цінна валюта. Я розумію розчарування та негатив людей, які теж хотіли б приїхати, але в них маленькі діти. Я сама мама й мене теж обурює, коли я не можу винайняти квартиру через дітей чи тварин. Але як бізнес-процес це працює класно. І справа не тільки в дітях — у нас, наприклад, не можна слухати музику на всю територію, або дивитись фільм без навушників в місцях, де це може заважати іншим гостям. Це така ніша, яку ми зайняли, і ми її поки що тримаємо. Подивимося, як буде далі. Я бачу велику перевагу власної справи в тому, що є можливість переглядати старі рішення і шукати нові, якщо є така потреба.


«Хатинки»

село Снідавка, Івано-Франківська область


Проєкту лише п’ять місяців. У майбутньому це має бути кілька хатинок у різних місцях у горах, між хатинками можна буде прокладати трекінговий маршрут.Наразі працює перша хатинка «Ґреґіт»

Богдан Гуляк, засновник простору

Концепція місця

Я місцевий, із Косова, за освітою стоматолог, але останні вісім років працював фотографом. Наша перша хатинка в селі Снідавка за 25 кілометрів. Це дуже близько. Але це не родова ділянка, вона придбана. Та мрія про хатинки продиктована моєю любов’ю до гір.

Я від самого дитинства ходжу в гори, не тільки в Карпатах, а й за кордоном: Альпи, Татри, гори Грузії. Я бачив, як там усе організовано, і мені дуже хотілося переймати цей досвід і щось подібне створювати в наших горах.


Мені б хотілося, щоб люди могли гуляти горами та залишатися на ніч у хатинках.


Сам процес започаткування цього всього дуже довгий. Треба знайти ділянку, купити ділянку, потім щось побудувати. Саме будівництво, реставрація будиночка зайняла близько восьми місяців. Але ми дуже довго шукали [правильну] ділянку, і сам процес покупки зайняв десять місяців, оскільки тут не так багато людей і документи, приватизацію треба дуже довго чекати. Загалом на перший будиночок пішло десь зо два роки.

У мене в голові це проєкт не про одну хату. Ми зараз вже закінчуємо другу. Але взагалі мені дуже хочеться, щоб вони були розкидані в різних маловідомих, але дуже гарних місцях. У нас на Косівщині дуже багато таких місць.

Мені хочеться, щоб люди не просто приїжджали в якийсь будиночок, і на цьому все закінчувалося. А щоб вони мандрували горами, досліджували їх, бачили культуру.

І при цьому, щоб їм було суперкомфортно, тому що є гарний будиночок, є всі зручності. На основі цього вже створюється сам проєкт.

Зараз ми будемо запускати другу хатинку, в нас уже є ділянка на третю. Ми уявляємо це так, що зараз ми вибудовуємо нашу першу лінію. Це будиночки, до яких найближче діставатися. А наступна лінія, друга, вона буде вже трохи вище в горах, це вже не настільки комфортні будинки, ми кажемо на це нічліжки. Щоб ви приходили, мали змогу з комфортом переночувати, і мандрувати далі.

Вибір локації та розташування

Я аналізував ринок, дивився, як це відбувається, і бачив, що зазвичай люди купують якусь ділянку, і там виростає спочатку один будиночок, потім другий, третій, четвертий.

І ніби філософія цього всього про те, що ви приїжджаєте з міста, щоб побути наодинці, в тиші й так далі. Але ви бачите, що поряд ще три будинки, і так само люди приїхали. Хтось, наприклад, приїхав галасливою компанією, хтось приїхав з маленькими дітками. І це явно не про спокій і втечу в гори. Ну тобто ти, звісно, на природі, але точно не в спокої. Тому ми вибирали доволі великі ділянки, і щоб вони були без сусідів.

Наприклад, там, де в нас хатинка «Ґреґіт», – наша єдина, що вже працює, – ділянка більше гектара землі та довкола ліс. Найближчі сусіди десь за 300 метрів від будиночка. Тобто там нікого. На цій ділянці ще є один будинок, але ми ще його не реставрували, він у досить гарному стані. Але там ніхто не живе. Тобто ви приїжджаєте й ви точно самі.


Економічно це, мабуть, не обґрунтовано, але ми робимо ставку на те, що кількість таких будиночків у Карпатах буде зростати. І це буде нашою конкурентною перевагою.


Бо одного дня люди зрозуміють, що хочуть побути десь наодинці, дійсно усамітнитися, подалі.

Ми обираємо, можливо, не найбільш популярні ділянки з точки зору туризму. Це не Дземброня і не Кривопільський перевал. Але при цьому в нас є свої плюси. До хатинки «Ґреґіт», можна доїхати легковим автомобілем. Друга наша хатинка розташована досить далеченько від цивілізації. І поки ми думаємо, як краще зробити: або наші гості будуть ходити туди, це буде ніби трекінг. Ви пройшли якусь частину маршруту і там вже залишаєтесь у хатинці. Або буде працювати трансфер. Узагалі в планах, щоби люди ходили від хатинки до хатинки. Тому що зазвичай гості приїжджають на два і більше днів. І якщо вони будуть ходити від хатинки до хатинки, їм має бути дуже цікаво, бо так можна більше побачити, пізнати культуру.

З вибором ділянки мені допомогло те, що я тут добре орієнтуюся. До всього придивляюся по відчуттях: приходжу, оцінюю, відчуваю. Тому що зазвичай цих ділянок немає на якихось майданчиках для купівлі. Ви не знайдете таку ділянку на Olx. Я ходив горами, дивився і запитував сусідів. Бачу землю, де ніхто не живе, йду питаю, можливо, вона продається.

Хатинки ми намагаємося відновлювати, реставрувати. «Ґреґіт», можна сказати, що ми розібрали, залишили тільки стіни та знову зібрали.

Узагалі – будівництво це дуже цікава тема, тому що в мене досить багато друзів архітекторів і дизайнерів, і вони казали, що якщо помилився з бюджетом на 30%, то це чудово. Тож я був готовий. Ті суми, які закладалися на початку, треба було помножити в півтора раза точно.

Виклики

Раніше я ніколи не працював у сфері гостинності, це все абсолютно нове для мене, тому в мене не було ніяких очікувань, отже, і не було розчарувань. Я розумію, що якщо щось сталося, то треба виправляти швиденько. От і все.

Із блекаутами ми теж експериментували. У нас хатинка і так досить автономна. У ній є камін, тобто ви опалюєте її на дровах. І є газова плита, там стоїть балон, тобто ви можете готувати їжу і бути в теплі без електроенергії. Єдині складнощі – з водою, тому що працює насос.

Ми спочатку спробували ставити генератор, але він дуже шумний – 80 децибелів звуку. Але в нас блекаут був такий, що три години немає світла, три години є. І ми вирішили, що краще три години без води, ніж з генератором під вікном.

У нас є овечки – це доволі автономні тварини. Ми просто загородили ділянку за периметром, і вони там пасуться собі. Їм треба один раз на день додати їжу і воду. Наша сусідка допомагає нам із цим.

Перші гості

Ми створили в інстаграмі нашу сторінку, і люди одразу почали нам писати. Без реклами, без нічого. Це було дуже незрозуміло для мене, ми не очікували та самі здивувалися. Потім до нас приїжджали друзі, почали робили репости, й аудиторія почала зростати.


Думаю, людей найбільше чіпляє те, що в нас така доволі автентична хатинка, далеко в горах.


Ми одразу виділяли ці плюси для себе, як ми будемо це подавати. У нас довкола ходять овечки. Узагалі в мене було таке бажання, щоб коли гості приїжджали, у них було відчуття, ніби вони приїхали до своєї бабусі чи до когось із родичів, і ви дивитеся на хатинку, вона така, як 80 років тому. А коли заходите всередину, бачите, що бабуся зробила класний ремонт. [сміється] Щоб у гостей було відчуття радості всередині, чогось такого з дитинства. І ці овечки, тільки додавали цього шарму.

Ще в нас є ванна. Ми дуже багато часу приділили нашій ванні. Самі придумали, як там усе має бути, створили її, поставили. У нас уже будиночок практично був готовий, а ми ще з ванною тижні два, мабуть, експериментували – як вона буде працювати, як буде грітися вода, тому що вона на вулиці, як зимою вона буде працювати. Було багато маленьких викликів для нас, але все це дало гарний результат.

Усю зиму в нас постійно були гості. Лютий і березень – це такий собі не сезон, але загалом все чудово.

Монетизація і перспективи

У Косівському районі земля дешевша, ніж усюди. У середньому це від 200–300 доларів за сотку. Якщо Верховинський район, то це вже від 500 доларів.

Поки в нас працює тільки одна хатинка, дуже важко сказати, коли це окупиться. Коли працюватимуть дві-три, зможемо хоча б приблизно щось порахувати. Тому що дуже різні ціни на землю, на будівництво. Друга хатинка в нас набагато дорожчою виходить.

Косівщина дешевша, мабуть, тому, що маловідома. Сюди менше приїжджають, у нас в містечку рідше побачите туристів, ніж, наприклад, у Верховині. При цьому мені дуже подобається ландшафт наших гір. Вони не супервисокі, але зазвичай там відкриті полонини. Плюс ліси у нас мішані, є багато букових лісів, і восени це все чарівно виглядає. І тут є доволі багато класних місць, які треба просто донести до більшої кількості людей. Наприклад, Терношорська лада [скельний комплекс, – ред.].

Другу хатинку будуємо на Сокільському хребті. Це неймовірне місце, місце мого дитинства. Там дуже багато скель і каміння насипано по всьому хребту. Є каміння метрів, мабуть, 30 у висоту. Але при цьому ці місця маловідомі й там досить мало людей на туристичних маршрутах.

Плюс сама культура добре збережена в Косівському районі. Тут досить поширені народні ремесла, ліжникарство, писанкарство і так далі. Косівський ринок досить відомий. Ми рекомендуємо і підказуємо нашим гостям місця, куди піти, де полонина, де купити сир і так далі. Хочемо, щоб вони знайомилися з горами.

Ми бачимо це зараз у такому форматі, щоб люди могли через QR-код завантажити собі GPS-трек і самі пішли гуляти.


«Йога-дім»

село Лекече, Чернівецька область


Старий готель, де любив відпочивати Віктор Ющенко, з липня 2022 перетворили на дім йоги та місце сили. Тепер тут відбуваються ретрити.

Павло і Тетяна, співзасновники місця й організатори ретритів

Концепція місця

Павло: Це місце ми купили з батьками багато років тому. Але ми не знали, як хочемо це розвивати. Про йогу тоді не йшлося – там, де зараз зала для йоги, була більярдна з пивним баром. Тим, що є зараз, ми почали займатися лише минулого літа. Ми усвідомили, чого хочемо від цього місця, яку концепцію хочемо розвивати. Зрозуміли, що цьому все сприяє: тут тихо, затишно і головне – немає сусідів. І ми почали будуватися потроху, власними силами.

Звісно, ми могли цей дім просто здавати для великих компаній, Щоб люди приїжджали, смажили шашличок та попивали пивко. Тоді б точно він був нон-стоп зайнятий кожен день і приносив стабільний заробіток, як було раніше. Але ми зрозуміли, що ми точно не про це.

Також нам здається, що ніша, яка нас цікавить, майже не зайнята і ми бачимо в цьому велику перспективу росту. Маємо в планах у майбутньому, після закінчення війни, приймати військових, які будуть зацікавлені повернутись до звичного життя з допомогою йоги та різних інших тілесних практик і не тільки. Ще думаємо про різні формати: йога-фести, йога-кемпи і т.п.

Про гостей

Наші люди – ті, хто хоче розвантажити голову, попрактикувати йогу, відволіктися, побути наодинці з собою або ж у компанії класних людей.

Коли ми з батьками придбали цю ділянку, тут уже був будинок. Ми зробили косметичний ремонт, але мої батьки не з цього бізнесу, як насправді й ми. Але ми маємо до цього інтерес. Ми точно розуміємо, що ми тут хочемо бачити, і потроху до цього рухаємося. Я дав собі п’ять років на якийсь розвиток, на відбудову. На території ще є друга споруда, там наразі триває будівництво. Ми даємо собі час. Поки що не вкладалися в рекламу, нічого не купували, нікому не платили та працюємо на «сарафанному радіо».

Люди приїжджають або самі просто відпочити, знявши номер, або ж групами і проводять свої заходи.

На нашу думку, від інших нас відрізняє те, що коли до нас приїжджають, наприклад, групи з ретритом на 5 людей, то окрім них в домі нікого немає (не дивлячись на те, що максимальна вмісткість 14 людей). З точки зору комерції це не вигідно, але я розумію з точки зору тренера, що не хотів би приїжджати і з кимось ділити зал, щоб під час практики хтось стукав у двері і питав: «А вам ще довго там?»

Ми дуже зелені в бізнесі, ми вчимося зараз на ходу, постійно виникають якісь підводні камені.


Найбільший підводний камінь – сам будинок. Він живий, постійно біля нього треба щось робити: постійно щось ламається, щось треба допрацювати.


Тобто все, що ми заробляємо, наразі ми реінвестуємо.

Ми працюємо над створенням затишку, і всі, хто до нас приїжджають, кажуть, що почуваються, як удома. У нас є два кота, на території часто пасуться сусідські овечки. Також можна смачно поїсти. На наших заходах зазвичай готує Таня, але інколи запрошуємо й інших кухарів.

У другій будівлі ми плануємо побудувати ресторан. Але з війною все трохи застопорилося, тому наразі на це накопичуємо гроші. 

Історія місця

Для мене це місце особливе, бо саме тут я почав займатися йогою. Це був ковід, 2020 рік. Я тоді тільки-но повернувся з відпустки. Все ніби добре: гроші є, робота є, все стабільно, але перманентного відчуття радості не було.

Я жив тут на балконі, спав у спальнику, йшло будівництво, ремонт, і в мене був запит на якісь зміни. Так я почав займатися йогою саме в цьому місці. І якось дуже швидко пішов розвиток, я відчув, що це моє місце сили.

Тут кожен ретрит – це як табір для дорослих. Люди сюди приїжджають, релаксують, відпочивають, смачно їдять, тренуються класно, тут є де прогулятись, є що подивитися. Хтось знаходить тут себе, хтось знаходить собі пару – дійсно трансформаційний простір.

Тут спокій, тиша, звуки природи просто всьому цьому сприяють, тут немає туристичних баз, немає напливу людей, місце кишить такою вільною силою. Відчуваючи це, ми подумали, що треба спробувати, і от вже майже рік пробуємо.

Звідки ділянка

Ми купили цю ділянку чотири чи п’ять років тому. Колись тут був готель, де любив відпочивати Віктор Ющенко. Батько коли вперше приїхав сюди, зрозумів, що є шматок роботи, але все можна зробити. Вважаємо, що це найкраща наша інвестиція. Це таке сімейне гніздо, сімейний бізнес.

Останні два місяці ми їздимо туди-сюди: з Чернівців у Лекече і назад. Бо в Чернівцях маю людей, яких треную. Але весну і літо плануємо провести тут, бо тут теж є чим зайнятися. Хочеться на горі зробити майданчик з видом для йоги.

Перші відвідувачі

Спочатку ми робили свої йога-вікенди – з п'ятниці до неділі. Приїжджали здебільшого місцеві, люди з Чернівців, які нас знали. Потім ми зробили сторінку в інстаграмі, і люди почали приїжджати на якісь ретрити самі. Завдяки тому, що працює «сарафанне радіо» і відгукуються свідомі люди, приїжджають дуже круті гості. Ще не було жодного неприємного моменту.


Ми загалом не про комерцію, це все робиться для душі, але я розумію, що і з таким підходом у нас все буде добре.


Ця історія приносить гроші, будемо чесними. Але поки що це все потрібно реінвестувати: будинок, будівництво, зарплати. Крім нас, тут ще є помічник, моя права рука, і людина, яка наглядає за територією. Також жінка, яка допомагає з прибиранням. Перший час усе робили самі, але потім зрозуміли, що треба делегувати хоча б щось, тому що якщо і прибирати, і готувати, можна просто швидко вигоріти. Тож ми залишили собі те, що в нас найкраще виходить: готувати, тренувати людей, відповідати за комунікацію, дарувати любов і створювати затишок, як вдома.

Це місце буде більш прибутковим, коли буде завершено другу будівлю, бо там буде ресторан і будуть додаткові кімнати, тобто більша місткість людей. Я хочу також зробити дві зали для йоги – по одному в кожному з будиночків.

На майбутнє хочу пробувати проводити тут різні ретрити. Люди найчастіше приїжджають до людини, тренера. Якщо ця людина, до якої вони приїжджають, все робить і вкладає в це душу, це не може не приносити гроші, це нереально. Тому нам, я думаю, потрібні чотири-п’ять років, щоб усе стало прибутковим. Ми від себе робимо все можливе, а там як буде.

Чи порадив би я комусь починати щось подібне? По-перше, це треба любити, розуміти, що насамперед ти несеш користь. І люди мають приїхати в те місце, яке ти зробив, і мають це відчувати. Тобто люди мають відчувати, що вони потрібні, що їх почують, що їх вислухають, що їм приділяють увагу, що про них піклуються. І тоді люди повертатимуться, а це головне.