«Я беру від життя все, тому що кожен мій день – мій вибір. А мій вибір – бути собою. Бути яскравим і зухвалим» – так ми сформулювали девіз київського покоління хаслерів. Це люди, для яких немає рамок у роботі й житті, вони самостійно обирають, з ким і над чим працювати. Кожен із них професіонал своєї справи, тому вони можуть виконувати свою роботу незалежно від погоди, часу доби і місця.

The Village Україна разом з PUMA обрали 5 героїв: режисер Дзен Євстигнейкін, фотограф Віталій Юрасов, мейкап-художниця Тіна Антоненко, бартендер Андрій Ковальов і стрит-арт художник Zdes Roy. І попросили їх продемонструвати свою роботу в нестандартних для цього локаціях міста.

 

Дзен

Євстигнейкін

режисер,

хаус-танцівник

Я працюю з дитинства. Коли мені було 9 років, я ходив у редакцію місцевої газети, брав свіжі номери і продавав їх на вулиці. У мене були постійні покупці, я налагодив комунікацію з ними, тому газети розлітатися швидко. Тоді здавалося, що я можу підкорити увесь світ. Я міг собі дозволити купити солодощів, а мамі подарувати акваріумних рибок.

У дитинстві я дуже любив фільми про Джекі Чана. Завдяки їм я хотів стати каскадером. На щастя, каскадерський курс не набрали, тому я вступив на режисуру.

Найдовший робочий день тривав 41 годину. Без сну та енергетиків. Мене покликали на рекламний проект одного бренду одягу як 1AD (помічника режисера). Це був мій перший і, сподіваюсь, останній досвід роботи в такому режимі. Never again.

Одного разу ми знімали в Карпатах короткий метр «Дякую». Півсела масовки, техніки на сотні тисяч баксів, і ми на ЗІЛі піднімаємося на гору під кутом 50 градусів. Машина, звісно ж, закипає на половині шляху, водій до цього лише дрова возив, а тут… Це була найбільш екстремальна робоча ситуація.

Я не буду братися за проекти, які несуть негатив. Я за те, щоб знімати позитивні ролики, які приносять теплі й радісні емоції. А ще я ніколи не буду знімати порнографію. Я, може, й міг би, але не буду.

Моє хобі – танці, моя робота – зйомки. І я вважаю, що я щасливчик. Мій секрет у тому, що моя діяльність приносить мені задоволення. Завдяки хобі я обожнюю музику, відчуваю ритм, люблю імпровізувати, придумувати й успішно застосовую це в роботі.

Найкращий відпочинок – із сім’єю та друзями. Я намагаюся при першій-ліпшій можливості їхати кудись подалі в Азію. Обожнюю кататися на борді, бігати за чайками, снорклити з акулами, не люблю просто лежати біля басейну, попиваючи смузі.

Я намагаюся ні від чого не бути залежним, ні до чого не прив’язуватися і легко до всього ставитися. Спокійно переживати втрати і тихо радіти успіхам. Тільки так можна залишатися вільною і незалежною людиною.

Віталій

Юрасов

фотограф,

член команди The Trouble Tribe

У 9 років мені віддали фотоапарат Sony на 4 мегапікселі. Я бігав з ним по Києву, носив у школу, фотографував машини і мiсто. З 15 років почав знімати за гроші. Здається, це була зйомка лукбуку для бренду одягу, за яку я отримав 400 гривень. У 9 класі це був шалений заробіток – мені вистачало грошей, щоб заправити мопед, купити собі нових шмоток на Лісовій і бути щасливим пацаном. І мене було вже не зупинити, я навіть не зможу порахувати, скільки зйомок було відтоді. Не менше 350 – це точно.

тепер я знімаю набагато менше, але набагато дорожче. Це ідеальний сценарій розвитку в будь-якій індустрії – ти робиш краще, робиш менше, і за це тобі платять більше.

У мене немає професії, я не фотограф, не режисер – я Юрасов. Так, гроші мені приносить саме фотографія і в ній мене найбільше знають. Проте було б неправильно казати, що я займаюся лише цим. Якщо мені хочеться зняти кліп – я режисер, якщо на думку спала ідея якоїсь ілюстрації – я арт-директор. Не потрібно укладати себе в рамки якоїсь професії, щоб створювати круті речі.

Якщо ти талановитий, то в тебе є фора. Але талант нічого не коштує, доки не почнеш методично робити свою справу. Так, талановитим треба докласти менше зусиль, щоб досягнути того ж результату, що просто старанним і наполегливим, проте це нічого не змінює – просто працюй краще за інших, все інше не важливо.

Я часто відмовляюся працювати з людьми, які не розуміють, чому хочуть взяти на зйомку саме мене. Людина має розуміти і цінувати той стиль і характер картинки, який я створюю.

«Сучасна плівкова нігерщина» – мабуть, так я описав би стиль своїх робіт. Я дуже люблю стрит-культуру, багато в чому надихаюся американською стилістикою. Я живу в своєму «маленькому Лос-Анджелесі» у центрі Києва, який сам собі влаштував – зі своїми людьми, атмосферою, естетикою та правилами. Я обмежив себе від усього, що мені заважає і збиває з правильного настрою. Цим і продиктований стиль моєї фотографії і мого життя.

Я не завжди задоволений результатом роботи. Мені часто не подобаються мої комерційні зйомки, коли я працюю на продакшн, який працює на агентство, яке працює на клієнта. Я в цьому випадку є кінцевим інструментом виробництва контенту, який перед мною і після мене затверджують ще 47 людей, у результаті виходить загальна сума якогось креативу великої кількості людей. І далеко не кожен з них поділяє мій стиль.

Найдовший робочий день – близько 29 годин. Це були зйомки кліпу для гурту «Агонь» на пісню «Опа-опа». З нещодавніх робіт – складною була зйомка кліпу для Jah Khalib на пісню «Медина» у Казахстані. Дві зміни на вулиці при температурі -13 – мамо рідна, як я змерз! Худий український фотограф, разбалуваний павільйонами, не був готовий до такого. Проте результат перевищив усі сподівання – воно однозначно того вартувало.

Я частина банди The Trouble Tribe. Це ком’юніті з 8 близьких друзів, кожен з яких розвивається в своєму напрямку. І хоча всі ми різні, маємо приблизно однакове аудіовізуальне бачення, живемо одним лайфстайлом на всіх. Мабуть, можна назвати нас незалежною креативною командою, але позбавленою бюрократичних взаємин, більш сімейного типу.

Тіна

Антоненко

makeup-artist

Я почала працювати з 17 років. Ще у 9 класі зрозуміла, що буду займатися макіяжем, і відразу після школи вступила на цю спеціальність. Першим моїм зірковим клієнтом був ведучий Дмитро Шепелєв, я дуже хвилювалася. Пам’ятаю, як у мене тряслися коліна від перенапруги, але все закінчилося добре.

Себе я називаю makeup-artist. Візажист – це представник певного бренду, який займається його просуванням і працює лише з однією маркою косметики, а makeup-artist – це людина, у кейсі якої представлені різні бренди, яка вільна обирати, з ким і як їй працювати. Для мене у слові «мейкапер» закладено більше свободи.

Мейкап – це моя робота, хобі, стиль життя і філософія. Я роблю це, тому що отримую кайф від процесу і відчуваю, що можу себе максимально реалізувати в цій справі.

8 років я працювала в шоу-бізнесі. Нещодавно покинула пост особистого гримера Світлани Лободи. Графік роботи був просто крейзі, я працювала щодня, об’їздила зі Світланою весь світ від Америки до Південного Сахаліну. А тепер мені хочеться піти у власні проекти, проявити себе у роботі з різними клієнтами.

Мій найдовший робочий день тривав дві доби. Я максималістка, тому мала необережність взяти зйомки одного кліпу, після якого одразу знімали другий. Пам’ятаю, що на якомусь третьому редбулі у мене почало вистрибувати серце. Це був відчайдушний вчинок, я засинала на якихось стільцях – там, де тільки могла приткнутися. Більше такого не повторюватиму.

Доводилося працювати і в полі взимку, і у вертольоті, і на баржі по Дніпру. У мене дуже хороший досвід підлаштовуватися під обставини, і в принципі люди, які працюють на зйомках, як правило, дуже гнучкі до умов роботи.

Я вже навчилася визначати, з якими людьми мені буде комфортно працювати. Я спостерігаю за артистами на бекстейджі і розумію, чи зійдемося ми енергетично. Буває відмовляюся від проектів, якщо завдання мені не цікаве.

Мейкапери – відчайдушні люди, які вкладають зароблені гроші назад у професію. Я цим займаюся досі. Працюю 8 років і щоразу вкладаю якусь частину свого заробітку у розвиток. У відсотковому співвідношенні це може бути навіть 100%. Я весь час тисну на педаль газу, щоб розвиватися, а не відходити назад.

Мій улюблений вид відпочинку – подорожі. Я вдячна своїй професії за можливість побачити світ. Я люблю активний відпочинок. Пляжі, шезлонги, коктейлі – це не моє, мені треба бачити щось нове, отримувати враження.

Андрій

Ковальов

бартендер і співзасновник

Alchemist Bar

Моя перша робота – бібліотекар в Інституті науково-технічної документації. Зараз це всім відома будівля з тарілкою. Мені тоді було 17-18 років, 1992 рік, я щойно закінчив школу і мама мене влаштувала на це робоче місце.

Я дорослішав у 90-х, там усякі професії були, але я хотів стати кухарем або барменом. Відкрив оголошення, тоді це ще були газети, і знайшов курси барменів на Відрадному. Це був більярдний клуб, ресторан і дискотека – все в одному. Мені дали зошит – набір лекцій з Інституту харчової промисловості – і сказали вчись. Ось такі були курси барменів у 1999 році.

Моя мотивація працювати на барі не змінилася з того часу. Я це роблю для людей. Мені подобається щось готувати для когось.

За 20 років у професії я навчився адаптуватися. Я достатньо стресостійкий, знаю, як поводитися у тій чи іншій ситуації при спілкуванні з гостями, напрацював достатньо досвіду, щоб розуміти, що треба людям.

Моя професія – це не тільки змішування напоїв, це й управління, бухгалтерія, переговори. Однак усе, чим я займаюся, від замовлення інгредієнтів до створення коктейлів, має один і той самий фінал – келих у руці людини.

Я працював 18 годин поспіль. Це була приватна вечірка на тему маленького Казантипу. Є правило роботи бармена: ви відпочиваєте – я працюю, ви працюєте – я відпочиваю.

Якось я робив бармен-шоу на палубі корабля. Люди влаштовували вечірку, хотіли, щоб бармени кидали пляшки, вогонь летів, усе горіло і було красиво. Це був справжній екстрим, тому що шейкери і стакани літають, корабель качає, щось випадає за борт. А якщо загубити якийсь інструмент, то більша частина заробітку піде на покупку нового.

Для роботи барменом потрібні лише інгредієнти, посуд і розуміння того, що ти будеш змішувати, щоб отримати кінцевий результат. Найголовніше – щоб гостю було смачно.

Не треба лізти зі своїми ідеями в чужий бар. Я приходжу в бар не на екскурсію. Я приходжу в бар випити. У молодих барменів таке буває, вони починають козиряти: ти тут зробив не так, те взяв не так, а ти можеш приготувати коктейль, я тобі зараз рецепт скажу. Це все через відсутність досвіду і бажання самоствердитися. Напевно, це і називають профдеформацією.

Я відпочиваю, коли їжджу на мотоциклі. Мені це допомагає відволіктися, поринути в зовсім інший вимір, у якому мені подобається перебувати. У мене є робота, особисте життя і мотоцикл.

Zdes Roy

стрит-арт художник

Я малюю із самого дитинства, а перше графіті зробив у 2005 році на фестивалі в Ялті. Пам’ятаю, як до мене підійшов один хлопець і сказав, що в нього для мене є робота. Це був перший проект, за який я отримав гроші.

Мені було складно знайти заняття, яким я хотів би займатися усе життя. Я перепробував різні види спорту і підприємництво. Досяг певних успіхів у цих сферах, але мене це все не зачіпало. Стрит-арт – діяльність, яку я ніколи не покину. Я себе в цьому знайшов, і та іскра, яка загорілася ще в далекому дитинстві, горить досі.

Спочатку стрит-арт був моїм хобі, а згодом він переріс у лайфстайл. Потім я зрозумів, якщо це те, що я роблю найкраще, то чому б не почати цим заробляти. Тепер у мене є своя невелика ZDESROY студія.

П’ять днів на тиждень я малюю на замовлення, один день – для себе і один день виділяю для відпочинку з сім’єю. Але буває й так, що малюю усі сім днів.

Кожну нову роботу я намагаюсь удосконалити і зробити складнішою. Тому кожна остання робота стає моєю улюбленою.

Я не малюю в одному стилі. Мені подобається працювати як у стилі вуличного графіті (але нью-стайл, не класичного), так і робити картини від невеликих полотен до гігантських муралів.

поспіль я малював максимально 18 годин. Якщо я починаю проект, то не можу припинити його малювати, доки не дороблю до кінця. Проектів зараз дуже багато, а мені здається, що їх усе одно мало. Завжди хочеться працювати ще більше.

Я малював під дощем, снігом, на пожежній драбині розміром 1,5 м2 на висоті 40 метрів. Малював у найкримінальнішому районі Європи – Сан-Деніс у Парижі. Всі ці умови лише загартовують дух і наполегливість.

Не скажу, що я кримінальний бомбер, але згідно із законодавством моя діяльність має обмеження. Перші мої мурали були нелегальні. Але це дало поштовх для розвитку стрит-арту в моєму місті. Я навчився підлаштовуватися під обставини, адже неможливо зупинити те, що йде від душі.

Моя ціль – досягнути максимального рівня розвитку в арті. Я хочу емоційно мотивувати оточення своїми роботами, щоб вони відчували, що не самотні у цьому світі.

матеріал підготовлено за підтримки Puma

У сезоні весна-літо’18 PUMA продовжує підкорювати вуличну культуру. #RunTheStreets – це люди, які ніколи не зупиняються, диктують ритм своєму місту, керуюються інстинктами і досягають поставлених цілей.
Вони знають, що справжній хасл не можна купити.