У рубриці «Простими словами» редакція разом з експертами платформи онлайн-психотерапії Treatfield пояснює почуття і ситуації, з якими ми стикаємося щодня. У новому випуску – розповідь про травми прив’язаності та їхній вплив на доросле життя.

Чому хтось телефонує близьким по сто разів на день, перевіряючи, чи з ними все гаразд, а хтось навпаки – живе за невидимою стіною, не може наблизитися й довіритися? Причина наших складнощів – у стилі прив’язаності, який ми сформували в дитинстві. Розповідаємо, як виявити у себе травму прив’язаності та як її зцілює психотерапія.

Ілюстрації: Анна Шакун

Надія Табакова

психологиня, гештальт-терапевтка

Тлумачний словник визначає прив’язаність як почуття симпатії, відданості або близькості. Але психологія розуміє під прив’язаністю дещо інше. Прив’язаність із психотерапевтичного погляду – це зв’язок, що формується між немовлям у віці 0-3 роки і дорослим (найчастіше – з мамою, але не обов’язково). Така прив’язаність із часом формує в дитини базове внутрішнє переконання, що світ загалом є безпечним місцем, людям здебільшого можна довіряти, відкриватися й будувати з ними близькі стосунки. Отже, прив’язаність – це не теплота чи любов, це фундамент для всієї майбутньої теплоти й любові в житті людини. Травма прив’язаності виникає у віці від 0 до 3 років, будь-які болісні події у підлітковому чи дорослому віці теж на нас впливатимуть, але не вважаються травмою прив’язаності з погляду термінології.

Прив’язаність – це не любов, це необхідна основа для всієї майбутньої любові в житті

Коли дитина тільки народжується, її світ – хаотичний і «покадровий»: навколо вирує калейдоскоп розрізнених подій, які переживаються глобально, на рівні усього тіла. От мама пішла – і малюкові дискомфортно, мама повернулася і нагодувала – стало знову комфортно. Якщо немовля кричить і мама одразу приходить, це поступово формує відчуття, що світ безпечний. Прив’язаність схожа радше не на любов, а на почуття безпеки. Це внутрішня віра: «Я ніколи не залишуся сам у світі, мама не покине мене, не відштовхне, не відмовиться від мене». Це не любов як така, але це необхідна платформа для любові.

Прив’язаність формується, тільки якщо досвід безпеки регулярний і повторюваний, коли він триває і триває

Навіть з позиції матері формування прив’язаності теж не дорівнює любові! Якщо жінка відчуває любов до дитини, але регулярно не відгукується на плач чи ігнорує її, у маля не сформується здорової прив’язаності.

І тут йдеться про довербальний період, тобто дитина не тільки не вміє говорити, а й не може осмислити чи хоча б запам’ятати свої переживання, – вона просто живе, накопичуючи переконання про світ через всеохопний досвід, де тілесне ще не відокремлене від психічного.

Для формування здорової прив’язаності потрібні дві фундаментальні речі. По-перше, поруч із немовлям має бути здебільшого одна й та сама особа. Навіть у разі складної або трагічної ситуації в родині, навіть за відсутності матері, батько, бабуся або навіть няня можуть вберегти дитину від травми прив’язаності, якщо хтось один постійно буде поруч із малюком. Якщо ж дитина до року переходить з рук у руки, залишається на тиждень з однією бабусею, потім на два тижні з іншою, тоді повертається до матері, – це матиме негативні наслідки, навіть якщо усі ці люди люблять немовля й уважно про нього піклуються. По-друге, прив’язаність формується, тільки якщо досвід безпеки регулярний і повторюваний, коли він триває і триває.

Я не можу здогадатися, чому ти зараз плачеш, але я тут, я поруч, я буду з тобою й ніколи тебе не покину

Стилі прив’язаності

Залежно від поведінки матері, дитина може сформувати різні стилі прив’язаності.

Безпечна (спокійна) прив’язаність

Мати вчасно відгукується на основні потреби дитини, не ігнорує її, не покидає надовго. Не йдеться про те, що треба бути ідеальною: мати цілком може не зрозуміти, чого дитина хоче і чому вона плаче. Але навіть якщо вона не розуміє й не може задовольнити потребу, вона транслює безпеку своєю присутністю і зацікавленістю: «Я не можу здогадатися, чому ти плачеш, але я тут, я поруч, я буду з тобою й ніколи тебе не покину».

Тривожна прив’язаність

Формується, якщо мама хаотично приходить і йде, надовго залишаючи дитину з різними людьми. Або якщо мама занадто молода, не має досвіду або сил впоратися з власними емоціями – теж починає плакати, коли плаче немовля, не заспокоюючи його, виходить до іншої кімнати, бо не може контролювати себе. Тоді в дитини поступово зростає фонова тривога й формується переконання, що світ непередбачуваний й не дуже безпечний. Такому малюкові страшно втратити маму чи залишитися покинутим назавжди, а з роками він виросте дуже тривожним дорослим.

Дезорганізована прив’язаність

Формується, якщо мама зникає на тижні, буквально віддає дитину іншим людям, а потім з’являється знову. Такі ситуації можна було спостерігати у поколінні народжених у 60-ті, коли, наприклад, молода мати-студентка віддавала немовля бабусі на кілька тижнів або місяців, потім забирала, відтак віддавала знову. З погляду дитини це здається дуже небезпечним і непередбачуваним, і така непередбачуваність лякає.

Ця класифікація показує ступінь порушення або травмованості, у психологічній літературі можна знайти класифікацію стилів прив’язаності за сценаріями поведінки, які люди обирають для компенсації травми (наприклад, класифікація психоаналітика Джона Боулбі).

Дізнавшись про травми прив’язаності, дуже відповідальні матері часто ставлять питання з категорії: «Ой, а ми хотіли на вихідні поїхати відпочити. То що, не можна?». Звісно, можна! Щоб одразу всіх заспокоїти, наведемо таблицю.

На який час можна розлучатися з дитиною, не зашкодивши їй психологічно?

(За книгою Barry K. Weinhold and Janae B. Weinhold. Developmental Trauma: The Game Changer in the Mental Health Profession)

Вік дитини Рекомендовано Припустимо Шкідливо
До року 2 дні 7 днів Понад 7 днів
1-2 роки 3 дні 10 днів Понад 10 днів
3-5 років 1 тиждень 3 тижні Понад 3 тижні
6-9 років 2 тижні 4 тижні Понад 4 тижні
9-13 років 4 тижні 6 тижнів Понад 6 тижнів

Як поводиться дитина з порушеннями прив’язаності?

Коли дитина має тривожну або дезорганізовану прив’язаність, усі свої сили вона витрачає на те, щоб контролювати маму й постійно перевіряти, чи вона досі поруч. І це замість того, щоб рости, розвиватися, гратися, досліджувати світ.

У рік діти вчаться ходити, і, коли малюки вже самі можуть відходити на певну відстань, стає видно, яку прив’язаність вони сформували. Малюк з безпечною прив’язаністю сміливо досліджує світ, час від часу він тривожиться або лякається, гукає «Мама?..», чує у відповідь: «Я поруч», «Я тут!» – і тоді продовжує гру. У тривожній прив’язаності він грається сам, але поруч із мамою, бо на відстані він почувається занадто невпевнено й тривожно. Дезорганізовану прив’язаність можна спостерігати у дитини, яка не грається і не цікавиться світом, а просто сидить, тримається за матір і не може відпустити її.

Це парадокс: що гірший стиль прив’язаності сформовано, то сильніше дитина тримається за матір

Ситуації дезорганізованої прив’язаності часом можна побачити на майданчику: молода мати кричить і буквально знущається з дитини, а маля тримається за неї з усієї сили й верещить: «Мамочко, не йди!».

У віці близько двох років дитина переживає своєрідну кризу довіри до світу, вона ніби обирає, ухвалює рішення: чи вартий світ того, щоб довіряти йому? Усе, що сталося в період від народження до трьох років, має довготривалі наслідки. Коли людина із безпечною прив’язаністю дорослішає, вона нормально будує стосунки, знаходить друзів, закохується, почувається у цьому досить впевнено та вільно. Люди з тривожною прив’язаністю – це ті, хто потім буде телефонувати чоловікові або дружині ледь не щогодини, перевіряючи, чи все гаразд, чи нічого не сталося.

Чому прив’язаність – основа любові? Я можу любити, коли знаю, що я в безпеці. Якщо я всі ресурси кидаю на контроль і перевірку, я не можу любити, для цього не залишається простору. І контроль не дорівнює любові, хоча через історичні причини й травми поколінь багато хто так думає.

Які події призводять до травми прив’язаності?

Травмою ми називаємо порушення прив’язаності, що спричиняє зміни в поведінці, переживанні світу, стосунках у дорослому житті. Травма може припадати на різні епізоди життя дитини, можна говорити про травматичний спектр: травму провокують різні типи подій, наслідки варіюються від незначних до критичних. У певному сенсі відсутність безпечного типу прив’язаності – це вже травма. Але важливо пам’ятати, що дитина отримує травму прив’язаності не тільки через «злі наміри поганих дорослих»: у родині може статися трагедія, іноді батьки не мають вибору, просто не можуть вберегти дитину. Одне слово, життя є життям.

Спробуємо зрозуміти механізм травми прив’язаності на кількох прикладах. Зазначу, що це не вичерпний список, а лише окремі ілюстрації.

Якщо травма станеться у рік або пізніше, малюк отримає ілюзорний досвід, ніби він може впоратися сам

  • Мати-студентка хоче закінчити університет і віддає 5-місячного малюка бабусі. Навіть якщо вона сформувала безпечну прив’язаність раніше, тепер дитина переживає травму покинутості, вона повинна сформувати прив’язаність знову, вже з іншою людиною. Є винятки, коли дитині це вдається, але ризик дуже великий. Потім мати повертається і знов забирає дитину до себе. Усе повторюється, так ступінь травмованості поглиблюється.
  • Мати тяжко захворіла після пологів і залишилася в лікарні на тижні або навіть місяці, дитина переходить з рук у руки між батьком і бабусями. Це не провина матері, але це травматична ситуація.
  • Немовля захворіло, і його забрали до шпиталю, де лікарі проводять болісні процедури без присутності матері. Зі щасливої родини дитина потрапила до пекла самотності. Звісно, лікування і життя малюка понад усе, тому із цим нічого не вдієш. Тільки любити дитину й бути поруч із нею, коли вона повернеться додому. Потім наслідки такої травми можна буде знайти в терапії й скорегувати поведінку з допомогою психолога.
  • Мама в депресії. Фізично вона присутня, але перебуває десь у глибині свого внутрішнього світу, дивиться «порожнім поглядом» крізь малюка. Це може статися через післяпологову депресію або через трагедію в родині (наприклад, у разі смерті когось із близьких).

У болісній ситуації дитина намагається вижити і формує компенсаторні механізми. Відтепер вона поводитиметься інакше. Тип компенсації залежить від віку: якщо травма прив’язаності сталася у віці кількох місяців, малюк буде з усіх сил триматися за батьків, за братів і сестер, а згодом – за коханих. Цілком можливо, що така компенсаторна поведінка зберігатиметься усе життя. Можлива і схильність до співзалежних стосунків.

Якщо травма станеться у рік або пізніше, малюк отримає ілюзорний досвід, ніби він може впоратися сам. Тоді він сформує дистантний стиль поведінки: «Я був у небезпеці, але сам впорався, без мами...» Ясна річ, це не усвідомлюється, він не каже цього і навіть сам не розуміє, але такі діти можуть послідовно відштовхувати близьких. Це ілюзія самостійності, яка змушує тримати дистанцію все життя, щоб ніколи більше не стикатися з таким болем, який колись довелося пережити.

Мені доводилося чути фразу: «Ми вже 10 років разом, а він все ще тримає дистанцію, ніби між нами невидима стіна!». Люди з травмою прив’язаності часом і самі відчувають присутність цього бар’єру між собою та світом, мріють про справжню близькість, але не можуть його подолати або хоча б пояснити.

    Що почитати:

    • Людмила Петрановская «Тайная опора»
    • Barry K. Weinhold and Janae B. Weinhold «Developmental Trauma: The Game Changer in the Mental Health Profession»

    Що з цим робити?

    Якщо ви вважаєте, що не сформували у своєї дитини здорової прив’язаності

    Не варто гнобити себе за те, чого не повернути! Тепер можна лише любити дитину і виявляти свою любов – стільки, скільки дитині потрібно. Бути поруч. Намагатися помітити й зрозуміти зміни у її поведінці. Звернутися до дитячого психолога, якщо є така потреба.

    Якщо ви підозрюєте у себе травму прив’язаності

    Багато хто гадки не має, як прожив перші три роки. Часто люди скептично ставляться до концепції довербальної травми, але вона насправді може мати вплив на все доросле життя. Запитайте маму, чи ніхто не помирав у родині, чи лежав у лікарні, чи була операція у мами, чи ви розлучалися надовго у віці до трьох років. Ще один діагностичний момент: власну травму прив’язаності можна помітити, якщо у вас є діти й ви уважно поспостерігаєте за своїм станом протягом перших років їхнього життя. Наприклад, до 8 місяців усе було добре, а потім щось ніби зламалося, стало дуже складно піклуватися про дитину, бути поруч із нею, а потім усе знову владналося – ймовірно, цей період, вік 8 місяців, є точкою вашої власної травми.

    Як психотерапевтка я бачу, що найчастіше підозрювати у себе травми прив’язаності ми починаємо у стосунках. Коли ми працюємо, навчаємося, подорожуємо, усе може складатися цілком добре. А ось коли будуємо тривалі близькі стосунки, травми прив’язаності стає добре помітно. Ірраціональний страх «мене покине чоловік або дружина», який змушує постійно перевіряти й контролювати. Або відчуття невидимої стіни, що змушує відштовхувати й не дає наблизитися...

    Травму прив’язаності можна самостійно виявити, але не вилікувати

    Виявити травму прив’язаності можна самостійно. Дізнатися про події з дитинства, зіставити їх із психологічною теорією. Але таку травму неможливо самостійно вилікувати. Ви опинитеся у глухому куті – будете звинувачувати маму, злитися, плакати, дасте нове пояснення невдачам: «Я така, бо мама віддала мене бабусі на два місяці, коли мені був рік!». Це максимум з того, що людина може зробити сама. У психотерапії ми усвідомлюємо травму, а потім поступово трансформуємо себе: що мені робити, щоб навчитися приймати любов? До того ж ми вчимося відокремлювати й розрізняти теперішній страх, що нас покине кохана людина, від дитячого страху і травми покинутості. Зрештою, чоловік або дружина справді може піти, але це не становить реальної загрози нашому життю чи майбутньому.

    Іноді психотерапевт разом із клієнтом шукає нову фігуру для материнської прив’язаності. Інструментом для зцілення може бути як індивідуальна терапія, так і терапевтична група. Зазвичай терапія травми прив’язаності тривала, але вона якісно змінює життя.

    Якщо допомога психотерапевта наразі недоступна, можна спробувати вчитися довіряти близьким (якщо вони поважають вас і варті довіри): сприймати довіру і близькість як навичку, яку ви свідомо формуєте, як своєрідне тренування.

    Вправи

    Хронологія перших років

    Якщо ця тема вас хвилює, спробуйте поговорити з батьками. Без звинувачення й напруги розпитайте маму про хронологію ваших перших трьох років: де ви були, з ким жили, чи потрапляли ви або ваша мама до лікарні, чи хтось помирав у родині, чи переживала мати схожі до депресії стани.

    Список довіри

    Напишіть список ваших близьких контактів і подумайте, кому ви довіряєте, із ким почуваєтеся безпечно. Може, ви відчуваєте довіру до тітки, хрещеної, старшої колеги. Такий досвід може допомогти у зціленні. Ми вже дорослі, тепер це наша відповідальність – формувати та лікувати нашу довіру, забезпечувати собі почуття безпеки, впускати до свого життя людей, будувати стосунки.