У рубриці «Простими словами» редакція разом з експертами сервісу treatfield пояснює почуття і ситуації, з якими ми стикаємося щодня. У новому випуску розбираємося, чому люди ображають інших, пояснюючи це благими намірами.

Психологи кажуть, що за сильним бажанням піклуватися про іншу людину, дати їй пораду чи зробити зауваження «заради її ж блага» насправді стоїть наша потреба або ж відчуття того, що інша людина − частина нас. Пояснюємо, чого люди насправді хочуть, коли намагаються робити іншим добро, і як це може образити.

Ілюстрації: Анна Шакун

Аліна Шумак

клінічний психолог, лікарка-психіатр, психотерапевтка

Наталія Трушина

психологиня, сімейна психотерапевтка

Чому нам так хочеться чинити добро

Наталія: В основі цього бажання лежить механізм проєкції. Це коли мої кордони ширші, ніж я сам, і мені здається, що я не просто можу, а зобов’язаний впливати на все, що відбувається навколо. Проєктивній людині здається, що вона відповідає за всіх і має за всіх усе вирішити: за дітей, рідних, колег, друзів, партнера.

Якщо людина постійно намагається робити іншим добро, дає багато порад або навіть командує, це говорить про те, що вона не відчуває, де закінчується вона і починаються інші люди.

Аліна: В основі механізму проєкції завжди лежить тривога. Через те, що людина сприймає іншого як частину себе, то тільки-но її частина починає страждати або робити щось неправильно, вона починає турбуватися. Тобто людина навіть не усвідомлює, що свої бажання та спроби піклуватися про себе вона реалізує на інших. Невдача або проблема іншого сприймається як особиста. І що ближча ця людина, то більша напруга і менше шансів утриматися від бажання упхнути «корисну» пораду.


Людина навіть не усвідомлює, що свої бажання та спроби піклуватися про себе вона реалізує на інших


Приклад. Мама починає розповідати дочці, що їй уже пора вийти заміж і завести дітей. Таким способом вона намагається потурбуватися про добробут і щастя дитини, не розуміючи, що її власне щастя в шлюбі та дітях не дорівнює щастю дочки. Для неї щастям може бути робота та успіх у захопленнях, а шлюб і діти − це не її актуальна потреба. Мама ображає дочку тим, що не чує, чого вона насправді хоче для себе, і зайвий раз вдирається на її територію агресивними діями. Якщо у дочки теж є проблеми з кордонами й вона дуже близько сприймає те, що каже мама, найімовірніше, сильно образиться на неї. Якщо ж дочка стійка в розумінні своєї території та її відстоюванні, то образа буде вторинною, а первинним стане роздратування і бажання сказати: «Мам, я сама розберуся. Мені це не важливо, важливо інше».

Наталія: Також із цим пов’язаний механізм профлексії. Це коли я роблю іншим те, що хочу собі. Наприклад, мені потрібна турбота, а я роблю чай, беру плед і йду когось вкривати зі словами: «Я ж бачу, що тобі так холодно і потрібен чай». У людини збитий механізм розпізнавання своїх сигналів і чужих. Це призводить до того, що власні потреби вона не розпізнає і заходить у зону інших людей, робить щось для них, навіть не поцікавившись, чи це потрібно.

Те, що називають турботою, часто є агресією

Наталія: Поради, зроблені з благими намірами на кшталт: «Тобі треба схуднути» − це агресія та порушення кордонів. Деякі речі в нашому суспільстві називають не своїми іменами. Часто те, що називають турботою, насправді є агресією. Це стосується будь-яких коментарів з приводу тіла, навіть компліменту: «Як ти схудла». Адже оцінка тіла іншої людини − це перехід її кордонів.

Існує навіть таке поняття, як розлад образу тіла, перенесений на іншу людину. Наприклад, якщо мама постійно стежить за вагою дочки, ймовірно, проблема є в ній самій. Так буває і в сімейних парах, коли один з партнерів наполегливо радить іншому піти в спортзал і схуднути. Це може подаватися як турбота про здоров’я, адже існує ідея про те, що вага дуже пов’язана зі станом здоров’ям, але насправді цей зв’язок доволі складний і непрямий. Якась певна вага прямо не впливає на здоров’я настільки, щоб відсилати людину в зал або примусово лікувати. Це просто вираження нашої тривоги та власних поглядів та ідей.

Аліна: Якщо додати до цього ще й порушене почуття кордонів, усе це може набувати форми гіпертривожної особистості, яка все прагне контролювати. Контроль народжується на базі тривоги, тривога – на основі того, що ти не можеш бути впевненим, що інші люди (які здаються частиною тебе) будуть усе робити правильно. Це ніби твої частини ризикують робити щось не так. А своїм частинкам цього дозволяти не можна, тому треба їх контролювати. У цьому дуже багато тривоги. Тому всі ці мами, які надто сильно опікуються дітьми, що можуть здаватися мудрими та задоволеними, насправді часто досить налякані.

Контроль народжується на базі тривоги, тривога – на основі того, що ти не можеш бути впевненим, що інші люди будуть усе робити правильно

Що за цим стоїть

Наталія: Коли порада, турбота, зауваження чи будь-яке інше послання людині настільки «заряджене», що хочеться кинутися та одразу ним поділитися, варто зрозуміти, звідки з’являється ця агресія і чому вона виникає. Наскільки мені людина важлива, наскільки близька, чому я турбуюся про неї саме в такій формі? Можливо, це спроба применшити її, щоб завдяки цьому почуватися кращим. Тоді чому й навіщо мені це?

Тут можна провести паралель з батьками та маленькими дітьми. Коли ми намагаємося відповідати за життя інших дорослих людей, то ніби повертаємо їх у стан дітей. Тобто якщо ми вказуємо іншим, як їм жити або активно про них турбуємося, то ставимо себе в роль дорослих, а їх − у роль дітей. І мовби транслюємо: «Ви самі не знаєте, як треба робити». Створюючи навколо себе «маленьких людей», ми виявляємося серед них великими та дорослими. І питання в тому, навіщо нам потрібні навколо дорослі-діти, про яких ми дбаємо?


Навіть якщо бажання «робити всім добро» увійшло у звичку, потрібно передусім зрозуміти навіщо


Аліна: Наша психіка ніколи не робить нічого просто так. Мозок − найбільш енергомістка структура організму, тому він не буде витрачати сили, не маючи за цим якоїсь вигоди. Нав’язування своєї турботи і порад, про які не просять, «заради блага іншого» може бути звичкою, яка сформувалася ще в дитинстві, коли батьки спілкувалися з нами в такій формі. Але треба пам’ятати, що через схожу взаємодію вони намагалися задовольнити якісь свої потреби. А якщо вони саме так робили, у дитини цей спосіб закріпився. Тоді навіщо винаходити велосипед? Дитина може бачити, що для батьків це працює, і переносити це на себе, навіть не усвідомлюючи, яка її потреба стоїть за такою поведінкою.

Навіть якщо бажання «робити всім добро» увійшло у звичку, потрібно передусім зрозуміти навіщо. Можливо, це допоможе знайти шляхи задоволення своїх потреб, які не будуть неприємними для інших.

Як припинити втручатися в життя інших?

Аліна: Якщо відповісти коротко, то йти на психотерапію. Є схеми та лайфхаки, як цього позбутися, але без ретельного пропрацювання кожного етапу, вони не дадуть результату. Ці зміни некомфортні, адже йдуть урозріз із тими схемами поведінки, з якими людина жила десятки років. Просто так від звички десятирічної давності ми не відмовимося.

Наталія: Насамперед можна спробувати помічати, скільки разів за сьогодні я вліз у чужі справи. Але це складна робота й не всі можуть виконувати її без підтримки спеціаліста.

Аліна: Цю справу дуже легко саботувати, бо нам не зрозуміло, яка з цього фінальна вигода, що в результаті ми отримаємо. Ми станемо приємними людьми? Не факт. А може, поки ми намагатимемося стати кращими, ті, ким ми опікуємося, зіпсують собі життя? Натомість у роботі із психотерапевтом є можливість помітити ці особливості поведінки та зробити моделі спілкування більш комфортними.

Що подивитися

Серіал «Друзі». Моніка − яскравий приклад людини, яка робила іншим добро і турбувалася на тлі тривоги та обсесивно-компульсивного розладу.

«Різня», Роман Поланскі − у цьому фільмі показаний цілий вінегрет проблем з комунікацією, але тема ображання інших через бажання блага теж показана.

Другий епізод четвертого сезону «Чорного дзеркала» «Аркангел» − присвячений технології, що дає змогу стежити за близькими. Мама встановлює такий чип дочці, щоби вберегти її від небезпеки. У серіалі добре показано, до чого призводить подібна турбота.

Шелдон з «Теорії великого вибуху», дуже тривожний, місцями беззахисний перед труднощами життя, насаджує свої правила життя друзям, «тому що так правильно і буде краще».

Доктор Хаус рятує пацієнтів, але мотиви підтвердити свій талант, вирішити складне завдання, перемогти смерть − для нього часто важливіші, ніж почуття і бажання самих пацієнтів.

Радикальний приклад − Серсея Ланністер з «Гри престолів». Поки вона була королевою-регентом при сині Томмені, вона так хотіла усунути всі труднощі, що повністю забрала в сина будь-яку владу і контроль над ситуацією. А він і не витримав.

Що робити, якщо мені хочуть зробити як краще

Аліна: Сказати два слова: «Ні, дякую».

Наталія: Крім того, з кожною конкретною людиною, з якою у вас близькі стосунки, треба шукати певні форми взаємодії. Суть у тому, щоб зупинити таку поведінку. Якщо людина сильно тисне, про це треба сказати й описати те, що відбувається: «Ти пропонуєш мені це вже утретє, а я кажу «ні». Почуй мене, будь ласка. Це неприємно». Звісно, з деякими людьми таке не працює, а допомогти може лише встановлення дистанції.

У схожих ситуаціях варто поспостерігати за тим, чи справді ми вміємо казати «ні». Деяким людям це робити дуже незручно, тому, коли тобі вкотре пропонують пиріжок, ти думаєш: людина так старалася, треба його з’їсти. Хоча тобі цього зовсім не хочеться. Тоді кордони починають зміщуватися.

Вправи


Навіщо я це роблю?

Якщо ви помічаєте за собою, що постійно робите людям зауваження, даєте поради або занадто турбуєтеся про них, поставте собі найголовніше та найскладніше запитання: «Навіщо я це роблю?». Відповісти на нього однозначно непросто, адже за такою поведінкою може ховатися не одна потреба, а відразу кілька.

Наприклад, розповідаючи іншій людині, як їй краще жити, я можу, з одного боку, намагатися задовольнити потребу в близькості: я ж класний, я знаю, як тобі краще, люби мене; а з іншого − задовольняти потребу у визнанні: дивися, я знаю, як треба, оціни мої знання.

Найцікавіше на перших етапах помічати, що зі мною відбувається, коли я так роблю та як змінюються почуття залежно від того, як на мої поради/зауваження/оцінки реагує інша людина.

Уповільнення

Коли ми маємо справу зі звичними механізмами та діями, вони відбуваються автоматично й ми реагуємо дуже швидко. У психології є схема стимул-реакція, але між ними чорний ящик − переживання. Його ми за звичкою перестрибуємо. А уповільнення потрібне для того, щоб дослідити цей чорний ящик усередині себе та зрозуміти, що я переживаю і відчуваю, перш ніж роблю якусь дію. Можна навіть запитати себе: «Що відбувається в моєму тілі? Звідки береться імпульс щось сказати?». Такі спостереження можуть бути корисними, щоб поступово розхитати звичку вставляти коментарі, поради та зауваження «для чужого блага» і спробувати по-іншому.

Також треба намагатися зрозуміти, чого саме я хочу досягти для себе через таку поведінку. Зазвичай, якщо людину про це запитати, вона скаже: «Як це хочу для себе? Я ж хочу як краще для неї. Це ж зрозуміло, що їй треба піти у спортзал». Ні, це не зрозуміло, бо питання в тому, що тобі з цього буде.