Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця й у деталях пояснює, чому її варто читати, але і критикувати теж не забуває.

Здається, що якби в актуальній ісландській літературі був один лише Сйон (із саундтреком Бйорк, ясно) – то вже цього достатньо для її повнокров’я. І скажіть, що таке припущення безпідставне! Після нереально прекрасного «Дитя землі» українською вийшов нереально прекрасний «Місячний камінь» (знову в перекладі Віталія Кривоноса, добра новина). І що далі, Сйон практикує все химерніший спосіб писати історичну (саме таке!) прозу.

А наразі – «Місячний камінь – хлопець, якого не було»: ексцентричний шістнадцятирічка поволі перетворює зовнішній світ на те сюрреалістичне пекло в дусі Луї Феяда, що панує в його душі. А світ тому і радий посприяти: вивергається вулкан поблизу, триває Перша світова, от-от нахлине перша хвиля «іспанки».

Що буває, коли наші сокровенні бажання збігаються з настроями всесвіту? – Буває складно не зректися тих бажань і буває проза Сйона. В інтерв’ю Сйон часто повторює, що всі його книжки написані про те саме: бути порядною людиною – дуже-дуже складно. Має чоловік рацію й силу-силенну роботи в перспективі. Бо не тільки складно бути порядною людиною, часом, знаєте, просто не хочеться.

Місячний камінь – це ім’я головного героя, буквальний переклад з ісландської. Він зветься Мані Стен Карлссон. Йому навесні виповнилося шістнадцять, зараз почався листопад. Мані сирота. Його виховує вісімдесятирічна жінка, яка з тим непогано дає раду. Ну, виходячи із суми передумов, звісно: «Якщо нічого не вдіяти, він обов’язково приєднається до банди таких саме селюків, що вештаються центром міста, верещать, наче поросята, кидаються кінським лайном у перехожих і штовхають велосипедистів» (саме цим і займалися підлітки в Рейк’явіку 1900-х, робимо висновок). У дванадцять малий покинув школу, поки його звідтам не виперли. І бабця ще має час пошкодувати, що він не кидається лайном. Хлопчик-сирота надає сексуальні послуги старшим чоловікам. Він сам їх обирає. Особливо привабливим робить знижки.


Що буває, коли наші сокровенні бажання збігаються з настроями всесвіту? – Буває складно не зректися тих бажань і буває проза Сйона


Надкороткий роман складається зі швидких картинок із довгою перспективою.

Мані – запійний кінолюб. В Рейк’явіку є два кінотеатри, їх по черзі й відвідує Мані, не пропускаючи жодного кіно. Між іншим, лише в 1918 році до Ісландії було імпортовано майже сто кінострічок, себто кожні три дні Мані бачить нове кіно. Так він живе останні п’ять років: заробляючи сексом гроші на кіно. І є одна прикметна річ: читати парубок не уміє – чи то дислексія, чи то лінь, але не уміє. Там, де інші глядачі читають титри між сценами, він слухає музичний супровід. Поки й музика не замовкає: під час «іспанки» кінотеатри ще довго працювали, а от музиканти померли чи злягли. Епідемія – це повна тиша (ой леле, згадайте перші дні минулорічного карантину, як та тиша гнітила!).

Так само складається і роман Сйона. Стрімкі картинки, чіткі й символічні, як у старому кіно, що було радше поезією в русі, аніж цілісною розповіддю. І між цими картинками – тиша на тлі титрів, котрі нема тут кому читати. Мані дивиться кіно (з «Місячного каменю» можна мініенциклопедію німого кіно списати; більше, ніж цитат із кіно, тільки алюзій на поезії Томаса Гудмундссона). Ми дивимося кіно про Мані. В повній тиші.

Десять коротких розділів. Це дев’ять ночей 1918 року й один день 1929 року.

Одна з дат змусила, певно, здригнутися серце оригінального читача – з 1-го на 2-е грудня. Це день (ніч, даруйте) проголошення суверенного королівства Ісландія. Не бійтеся, патріотичної патетики не буде, буде жорстко й гаряче. Нагадаю: з 1918-го до 1944 року в Ісландії була сотворена конституційна монархія на чолі з королем Данії, під контролем Данії Ісландія була ще з XІV ст., а саме 1 грудня 1918-го підписали унію, за якою Ісландія стала суверенною. Мані відзначає цю доленосну подію сексом з данським моряком. За цією справою їх застукають, це матиме круті наслідки для хлопця. Тонко насправді зроблено: Сйон використовує квірідентичність свого героя, щоби зіставити з нею досвід ранньої незалежності Ісландії. Копуляцією насолоджуються обидва, покарані за неї так само обидва, а от втіху отримати успів тільки датчанин, ісландець же отримав по пиці й під сраку… Так нам розкажуть про суверенітет Ісландії.

А от як у «Місячному камені» оприявниться Перша Світова, яка завершується просто в одну з ночей «Місячного каменю». Скажімо, шпиталь під час епідемії грипу відкрили в місцевій школі, в робочих приміщеннях якої вже був морг. Опис класів, перероблених у палати, де помирають покалічені юні тіла (даруйте, в цьому світі людей обмаль, тіл же не бракує). Ці мізансцени – один в один перероблені в воєнні шпиталі класичні гімназії з Ремарка, Олдінгтона, Бена і Белля. А один із клієнтів Мані читатиме йому вірш, котрий в англомовному світі став знаковим щодо Першої світової. Він анонімний, за підпис – просто «Білл». Звернений до юнака з золотавим волоссям, що загинув на війні. Це любовний вірш. Одноногий ветеран, який пестить золотаве волосся Мані, ридатиме і зватиме випадкового коханця Біллом. А коли на спаді «іспанки» дезінфікуватимуть приміщення, то згадають: ще минулого року від того ж газу хлору гинули однолітки Мані. І Мані ридатиме – від ядучих випарів, не від туги.

Емоції й реакції людей Мані розуміє лише тоді, коли порівнює їх із гротескними реакціями акторів на екрані. І з часом люди йому здаються персонажами кіно. До речі, вони ж так у Сйона і поводяться. Мані не травмований тією далекою війною, Мані не травмований масовою загибеллю жертв «іспанки». Мані плаче від випарів хлору. І навіть не розуміє англійську, якою «Білл» розказує йому щось безкінечно болісно сокровенне.

І головний сюжет – епідемія «іспанки». Ах якої краси марення Мані ми тут спостерігатимемо! Нас в них кидають без попередження: хлопець приходить додому й бачить маму, що його зустрічає. Не відразу ж згадається, що мама та давно померла. А марить Мані сценами з кіно, у які вклинюється нав’язливі картинки з частинами тіл, що відпадають, і шкірою, що розкладається від дотиків. Це уже згодом дізнаємося, що мама померла від лепри.

Ясно, що епідемію іспанського грипу в Рейк’явіку ми будемо порівнювати з ковід-19. Але це неправильно. Сйону ідеться про іншу аналогію. Ісландія вважала себе захищеною країною і згуртованою спільнотою, аби не допустити поширення «іспанки», цим себе і прирекла. Ця ж пиха призвела до неготовності боротися зі СНІДом і на перших етапах допомогти інфікованим громадянам. Зрештою симптоми «іспанки», які в романі описуються є власне симптомами імунодефіциту. Аж в останньому реченні дізнаємося, що «Місячний камінь» присвячений дяді автора, який помер на початку 1990-х від СНІДу.


Емоції й реакції людей Мані розуміє лише тоді, коли порівнює їх із гротескними реакціями акторів на екрані


Проказа, «іспанка», СНІД. То не просто три епідемії, які стосуються Мані. Між іншим, саме хлопчик-квір рятується від всіх них. Це те, що ми звемо хворобою-метафорою: лепра, іспанський грип і СНІД позначали переходи від однієї культурно-історичної доби до іншої та стали їхніми символами: за класичною проказою (буквальний розпад чогось цілісного) стрімко прийшла модерна «іспанка» (смерть у вогні), щоби згодом стати постмодерним СНІДом, сумою невизначених симптомів з неясними походженням, жоден із яких не є де факто причиною смерті, що її не уникнути. І ще один момент: проказа – це хрест бідноти й покарання за гріх сріблолюбства, так кажуть, а «іспанка», то нею хворіють тільки небілі європейці, самі винні, СНІД же – чума геїв... У «Місячному камені» то є дуже сильна тема: людина хибно вивищується за рахунок спільноти, до якої належить, вона вважає, що приналежність автоматично веде за собою безпеку – системна помилка. Виживають аутсайдери… До речі, за рахунок чого?

А тепер можна поговорити й про кіно.

Простір кінотеатрів у «Місячному сяйві» – єдиний в цьому цинічно-ліричному романі сакрум. І саме в кінотеатрах заражаються грипом містяни. І саме кінотеатри закрилися в пандемічному місті останніми. А за десятком підказок ще й зрозуміємо, що кінотеатри були тогочасними притулками для квірів. Це простір належить Мані. Він із подругою-однодумницею, фактично його жіночою субверсією, будуть знезаражувати кінотеатр після епідемії. Одягнені в чорне з голови до ніг, у чорних масках, у темних окулярах – ці двоє косплеять сцену з культових «Вампірів» Феяда (то улюблене кіно Мані).

Там є така сцена: група злочинців-революціонерів (власне, «вампіри») грабують кімнату, повну багатіїв, знерухомивши жертв отруйним газом. У Сйона двоє підлітків – місцеві нігілісти, містечкові бунтарі – обробляють газом порожню кімнату. Вони начебто повертають крадене… Коли Мані повернеться до Ісландії 1929 року, він довго стоятиме перед будинком подруги, давно вже дорослої жінки, а не пацанки на мотоциклі, стоятиме й думати, чи зайти. Його звати Місячний Камінь. Вона ж зветься Сонцем, Сольборґ. І це не «поцілунок у діафрагму». Це просто зміна кадру.