Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця та в деталях пояснює, чому її варто читати, але і критикувати теж не забуває. Цього разу розбираємо, чому варто читати дебютний роман української письменниці Євгенії Кузнєцової.

Євгенія Кузнєцова – письменниця, дослідниця. Народилася й виросла в Україні. В Іспанії захистила дисертацію з магічного реалізму. Євгенія перекладає з англійської, німецької та іспанської. Цікавиться темою мовної реальності та мовами загалом.

Що було б, якби різдвяні історії взялися розказувати на Мідсоммар – свято середини літа? Ми мали б більше милих історій про щасливих людей, що групуються, аби вирішити свої проблеми, написаних у неквапливому та приязному скандинавському стилі. Ми б мали більше таких романів, як «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнєцової. А хто нам, зрештою, заважає чекати на різдвяне диво в липні, а на добрі романи – завжди?

Соломія (це якраз Мієчка з назви) і Лілічка – сестри. Їм злегка за тридцять. В обох зараз складні часи. Лілічка у третьому шлюбі, має двох синів, нині родина планує переїздити до Австралії; жінка не певна, чого саме потребує. Мієчка обирає між двома чоловіками: один – спокійний і надійний – давно з нею поруч, зробив пропозицію, але вона його не кохає, другий розбиває регулярно серце, схоже на те, що вшиється при першій-ліпшій нагоді; надскладний вибір. Нічого трагічного, просто настав час, коли треба ухвалити рішення, що впливають на подальше життя, а поки що нема сил їх ухвалити. Тож можна поставити життя на паузу. Таке літо-на-паузі сестри собі й ладнають: їдуть у село до бабусі Теодори. Тій уже дев’яносто шість і, найімовірніше, триває їхнє останнє літо разом. Це літо для сестер, наче повернення в дитинство, коли кожен день такий до-о-о-овгий, а літо таке нескінченне, що можна мимохідь робити сотню на день доленосних виборів і навіть не помітити того.


А хто нам, зрештою, заважає чекати на різдвяне диво в липні, а на добрі романи – завжди?


Вони там, у бабусі, дуже показово вбираються. Спочатку красуються в новеньких сукенках, стилізованих під одіж бабусиної молодості, яким личать бабусині вінтажні мешти (жодна з них так не вдягається «в реалі»), згодом починають витягати на світло свої старі речі, ще зі шкільних часів. Скоро до сестер приєднається кузина Марта, теж прилетіла до бабці. Марті сорок, вона на сьомому місяці вагітності, виношує близнят, батько дітей залишився в Індії й говорити про нього вона не хоче. Марта так само показово одягається: спочатку носить сорочки дідуся, потім маскарадні костюми «циганочка» зі шкільних часів (більше ні в що не влазить). Коли маскуватися під єдиного мужчину-патріарха й під перекотиполе їй набридає, Мартина проблема вирішується. Ці штуки з переодяганнями дуже обережні в романі, але дуже точні: жодна з героїнь саме цієї хвилини свого життя не хоче бути собою. Щобільше: не вміють вони бути собою. Треба вчитися наново.

Дівчата залюблені в ці місця, аж до того, що скандалять із коханцями, які на гріх свій припустили, що десь ще, окрім бабусиного села, можуть бути такі красиві заходи сонця. Значить так, Мієчка згадає пробіжки в Гайд-парку, Лілічка має переїхати в Австралію, але живе в Іспанії, а з другим чоловіком була у Британії, її перший чоловік теж десь у європах, Лілечка щось знімає, Мієчка щось пише – мобільні молоді жінки. Марта нині живе в Індії, її мужчина – японець, який подався в Делі за новим досвідом… Безумовно має рацію, безумовно має рацію жінка, коли вигризає горло тому, хто припустить: не тільки на малій Батьківщині може бути красиво й може бути добре. Здалеку ту порослу малиною (боляче!) хатинку взагалі любити значно приємніше. Легка аналогія: сестри опікуються бабунею й добре з нею ладнають, ні Лілічка-Мієчка, ні тим більше Марта до матерів так не ставляться, вони їх ігнорують здебільшого. Це теж дуже схоже на щиру любов до покинутого села під час ранкової пробіжки Гайд-парком.

Сільська елегія в романі кульгає на обидві ноги. Але така, покалічена, вона виглядає переконливою.

Розкажу вам про сад. Поруч із будинком Теї є яблуневий сад, гігантський просто. Його давно посадив дід, який часто-густо робив щось для громади. Сад мав стати простором, що об’єднує родину та спільноту. Нині все заросло, дерева давно не родять. Мієчка береться навести лад у саду. І для початку треба радикальне оновлення – викорчувати всі яблуні. Це й роблять. Більше дідового яблуневого саду не є. Є молодий сад зі сливових дерев, з яких колись робитимуть японське сливове вино правнуки-напівкровки, названі Петром і Павлом (ці малята – єдині присутні постійно в романі чоловіки, тільки з одним «але»: ненароджені ще). Діду ніколи слив’янка не вдавалася, між іншим. Ця історія із садком для мертвих і ненароджених занадто іронічна, аби елегія з хатинкою бабусі Теодори могла існувати з нею в одному просторі.

«Спитайте Мієчку» цікавий саме тим: будь-яка емоція тут двозначна, будь-яка іронія зачаровує, а елегія змушує недовірливо посміхнутися. Це як у тридцять намагатися влізти у свої шкільні шорти, ґудзик на пузі може й застебнетеся, але троянда на дупі вже не буде ніжною квіточкою. Дівчатка мають властивість дорослішати.

Старша вдова, мала дівчинка-сирота, заручена, розлучена, заміжня, вагітна сінгла… Кого бракує для повного спектра? (окрім чоловіків). Кузнєцова малює те, що ми звикли називати жіночою утопією, – різні за віком і статусом, і досвідом жінки живуть у гармонії одна з одною, кожна тут кожній суб’єкт. Жіночий простір у романі насправді щемкий і привабливий, але чесний при тому. Є одна сцена, майже непомітна, але важлива. До Теї приїздить донька Марія, мати сестер. Їй уже добре за шістдесят. Але вона за давньою звичкою прикидається, що спить, аби почути, про що шепчуться перед сном Лілічка й Мієчка, так бодай щось дізнатися про життя своїх доньок. І на цьому тлі: у романі показово відсутні сцени, де Теа питає Марію, чим там живе. Жіночі спільноти тим міцніше, що менше інформації одна про одну мають жінки й що більше посередників між матір'ю й донькою собі владнають.


Різдвяне диво – це не так, що щось раптом в одну ніч міняє ваше життя на краще, це так, наче в одну ніч ви зуміли зрозуміти: життя й без того добре


Одне з перших слів, на яке натрапляємо в романі, а далі воно повторюватиметься й варіюватиметься – притулок, прихисток, шелтер. Воно звучить почасти іронічно: прихисток у малиннику (повторю: боляче!) для сильних жінок, що втікають від своєї сили, щоби поплакати на колінах у бабусі. Воно звучить зрештою доста пафосно: цей будинок, який поглинув життя бабці й вартував їй стосунків із власною матір’ю, мав стати місцем, куди можуть прийти вже її діти-онуки-правнуки, не так місцем сили, як місцем обожнення. Бабцю звати Теодорою, «дарунком Бога», вона тут так само на правах постачальника вищих благ. А от, попри це, «Спитайте Мієчку» вирізняється таки сильною фоновою тривогою, слово «шелтер» тут ой як доречніше за «прихисток». Такий високо тривожний ефект створює в романах (і в житті) фокус на одностатевих групах. Гомосоціальні простори тривожні, дуже тривожні – нас лікуватимуть або виховуватимуть (лікарняна палата, тюремна камера, шкільна аудиторія etc.), так чи інакше – нас будуть міняти, хочемо ми того чи ні.

Єдиний тілесно явлений «чоловік» у жіночому просторі «Спитайте Мієчку» – безіменний кіт, посмертно названий Яковом («слідуй за мною» значить, до речі, це дотепно). У мить, коли самець зникає з дому й із роману, коли жіноче більше не має тут альтернативи, має вибухнути та накопичена жіноча тривога. Вибухнути в сенсі великого вибуху – ми очікуємо на зародження чи бодай переформатування світу. Натомість у притулок для жінок починаються звідусіль стікатися еліміновані чоловіки: батьки, сини, колишнє подружжя й актуальне, коханці – колишні й актуальні. Світ от-от мав вибухнути, але змирився-стишився та штучно себе гармонізував. Зрештою, і літо майже закінчилося, і рішення вже ухвалені, і потрібна мить, щоби все переписати наново, упущена – тож просто продовжуй жити: заходить на осінь.

Різдвяне диво – це не так, що щось раптом в одну ніч міняє ваше життя на краще, це так, наче в одну ніч ви зуміли зрозуміти: життя й без того добре. Диво середини літа – це так, ніби за довгі літні три місяці ви зуміли нарешті зрозуміти: добре вже, що воно є, те життя. Умова єдина-спільна: на ранок мусите прокинутися щасливою людиною. Дебютний роман Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку» (привітали з потужним стартом!) – таки про диво: історії щасливих людей, виявляється, бувають цікавими.