Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця та в деталях пояснює, чому її варто читати, але й критикувати теж не забуває.

У першому тексті розбираємо новий роман Юрія Андруховича «Радіо Ніч»

«Радіо Ніч» Юрій Андрухович презентував у ніч проти 13 грудня. Такої ж ночі має радіоперформанс герой роману. «Сьогодні 13 грудня, п’ятниця – як бачите, усе ідеально: найгір­ше число найгіршого місяця в найгірший день тижня». Дія в романі припадає на 2019-й? Не найгірший був рік. Найімовірніше, настав 2024-й. Гірше за майбутнє вже не буде.

На відміну від презентації Андруховича, навряд передача Ротського йде в ефір, хоч він і відстежує примарних слухачів. Може, сидить у скляній будці посеред нічного клубу або в камері смертників на секретному острові – і говорить, і ставить музику. Виступ триває вісім годин. Він імпровізує на тему: «Бог нам – батько, диявол нам – друг», не обіцяє мудростей чи насолод, він гарантує слухачам безсоння. Знаєте визначення «безсоння»? Неплідне неспання.

Йосип Ротський. Музикант, грав у гурті «Доктор Тагабат» (вітання від «Я(Романтика)» Хвильового), довічний рантьє, самітник із потреби, а не з вибору (і про ту потребу – уся його історія), невисокий, з очима різного кольору, з «хорошим невермором» Едгаром за домашнього улюбленця (круком, ясно, А. Е. По, зрозуміло), при ході схиляє голову вправо й не виймає рук із кишень. У його країні сталася революція, ліквідували «передостаннього східноєвропейського диктатора», але й революція програла, Йос із країни втік. Тепер він живе в місті Носороги (так, відсилання до Йонеско).

Попервах ми небагато про нього знаємо (це якщо не згадаємо «Рекреації», де клавішник Ротський фестивалив у Чортополі). Утім, уже ж більше знаємо, ніж статечний чоловік, що за дорученням Інтерактивного біографічного комітету взявся писати звіт про Ротського. Він приїздить у колишню квартиру музиканта над клубом «Хата морґана» й починає хапати дози з життя Йося. А з Йосем же коїться всяка чортівня. До нього завітав Сервус Меф (вітання + сатана) і запропонував щочетверга грати в його клубі, через ці виступи згуртувати діаспору, бо для них Йос – герой, Вічний революціонер. Той погодився. Довелося скоро й із Носорогів вшиватися.

Щодо вічного, то історія Ротського наскрізь прошита культурними відсиланнями середньо-важкого ступеня ураження. Як й іншу прозу Андруховича, роман доведеться декодувати – і це страшенно цікаво, правда. На обкладинці є QR-код, за яким можна послухати згадані в романі пісні. Аж наступного разу те саме, але із процитованими книжками!

Агасфер: Йос кілька разів скаже, що проживає не перше й не останнє життя. Фауст: власник клубу, який пропонує Йосю роботу, таки має прізвисько Меф, він обіцяє як гонорар додаткові роки життя. Орфей: коли приходить час першого виступу, Меф спитає Йося, чи готовий сей Орфей спуститися в пекло, і жіночку йому в ліжко підкладе. Ісав: Йос просить розплатитися з ним за виступ мискою зупи, таку плату він приймав у інших своїх життях. Лише ці чотири вічні образи виринають щодо Йося в «Радіо Ніч» на перших сторінках і чи не в сусідніх сценах. Така раптова навала сильних посилань, щоби схарактеризувати безсилого героя, може означати тільки одне. Нічого.

Йосем граються. Граються уявленням, що мистецтво мусить мати символічні підвалини. «Хата морґана» якраз у підвалі розташована. Там раніше катували, потім зберігали вино, потім складували сміття, тепер перформанси ладнають. У підвалі живе Меф, під дахом живуть Йос та Едгар, якого господар часом зве іменами воронів Одіна, середній поверх здається в оренду. Пройнялися трирівневою структурою світу, де Рай, Пекло й Чистилище – на своїх місцях? Тільки таку ж структуру має й вуличний ляльковий театр XV ст., коли (так кажуть) Йос уже жив. Наголос на «театр». Та єдиний реальний вчинок Йося, який зробив із нього героя, описаний у п’єсі, що раптом виринає всередині роману за прикладом «Мишоловки» в «Гамлеті». Нами граються.

Абсолютна більшість цитат у «Радіо Ніч» нікуди не веде, вони є самоціллю, не умовою гри, а самою грою.

Ну, скажімо, Йосип Ротський (= Йосип Бродський), щоби дістатися додому, проходить вулицею повз ліхтарний стовп, аптеку, палацову браму й телефонну буду. Перші три – від Блока (вулиця, ліхтар, аптека). Дещо від Бродського – «прокидаюся через телефон» і «у тіні палацовій». Що спільного у Блока та Бродського? Данте – його Пекло обоє переспівували. Дорога додому Йося – таки подорож Пеклом (російського походження причому).

То що, таки Меф у підвалі, Йос на небесах? Бережи бо’ від такого Небесного батька. Та і стерильний Ротський.

Історія, що Йос пав із неба за волею Батька, щоби жити серед людей, які Батька потребують, аж така очевидна у своєму смішному символізмі, що пробує відвернути увагу від справжнього сюжету. Тут люциперівській фантазії, як і одному з персонажів роману, гостро бракує балаклави на обличчі, щоби його впізнавали друзі.

Революція, про неї ця книжка.

Та революція в «Радіо Ніч» містить купу відсилань до подій Революції Гідності, але нею не є: Україна в романі не випадково неназвана, а час зміщений. Це просто Революція. Точніше, остання з них, більше таких не буде. Тому і скерована ця остання революція на передостаннього диктатора, бо мирні протести мають звичку закінчуватися, на зміну їм приходять криваві бійні, а диктатори – завжди передостанні, ніколи не останні. Революція в «Радіо Ніч» програла, так.

І от ця гра вже навсправжки.

Йос був піаністом-у-балаклаві з позивним Аґресор (бо в «натівських» берцях), який грав на морозі перед шеренгою бойовиків, це надихало побратимів, це забезпечувало революцію іміджем прогресивної й культурної. Зі зникненням Йося з барикад (спецслужби та зрадливі коханки постаралися), мирні протести перейшли в побоїще. Кажуть, що то був прямий зв’язок: нема піаніста перед бойовиками – є снайпери перед повсталими. Йос – утікач, його переслідують як терориста. Йос уб’є диктора. Ну, як уб’є – спровокує в того інфаркт. Така в Йося в Історії робота: він наче й ухвалює рішення, і щось таки робить, але сам – лише мимовільний медіум. Він – пасивний об’єкт. Революція дає йому прискорення. Сама пасивність Йося робить його ідеальною часткою революції.

І не стріляйте в піаніста, він старається.

Слухати, до речі, – це пасивний стан, ми можемо щось почути, навіть не докладаючи до того зусиль, підслухати тобто. У радіоефірі Ротського слухачів нема, є підслуховувачі. Пасивність стає чеснотою, бодай на цю одну ніч. Найгір­ше число найгіршого місяця в найгірший день тижня. А може, краще й не буває?