Бути військовим означає багато в чому собі відмовляти та мати доволі специфічний досвід. Після закінчення служби – терміну контракту чи отримання поранення – військові повертаються додому та стають ветеранами. Ветерани – наші співгромадяни, які одного дня поставили життя на паузу та пішли служити.

Чому бути ветераном складніше, ніж бути військовим, що на нас чекає після Дня Перемоги та як цивільним підготуватися до повернення ветеранів із фронту. Поговорили зі співзасновником Veteran Hub Артемом Денисовим, а також добровольцем Збройних сил і психотерапевтом Артемом Осипяном для подкасту «Прийом».

СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНИХ ПЛАТФОРМАХ

Артем Осипян

Артем Денисов

З чим військові повертаються з фронту

Артем Денисов: Ми не можемо зараз говорити про однорідну ветеранську спільноту, бо кожен має свій досвід. Це може залежати й від індивідуальних чинників, і від умов на службі, і від роду військ, і від атмосфери в підрозділі. Але єдине, про що ми можемо говорити вже зараз, ветерани точно привезуть із собою новий досвід. Яким він буде – позитивним, негативним, трагічним чи яскравим – ми не знаємо, бо кожен досвід буде індивідуальним.

Важливо пам’ятати, що ветерани та військові – наші співгромадяни, звичайні люди, які жили своє життя та займалися своїми справами: хтось був бізнесменом, хтось – найманим працівником, хтось – узагалі не мав досвіду роботи до Збройних сил. Вони одномоментно поставили своє звичне життя на паузу, щоб служити народу України. І залежно від усіх цих чинників люди стикатимуться з певними наслідками, і вони необов’язково будуть негативними.

Важливо пам’ятати, що ветерани та військові – звичайні люди, які жили своє життя

Артем Осипян: Часто ветерани стикаються зі стигматизацією, хоча далеко не всі приїжджають із «комбатантським синдромом» чи іншими психічними та психологічними розладами. Але більшість військових матиме певні зміни адаптації до цивільного життя – у них зберігатимуться фронтові звички, можливо, бракуватиме адреналіну та стресових стимулів, що до того спонукали їх до дії.

Кожна людина адаптовуватиметься по-різному. Є люди, які це робитимуть через психоактивні речовини, через алкоголь, і є люди, які будуть робити це більш конструктивно – через розмови, через пошук допомоги, через ветеранські організації, через психотерапевтів. Період адаптації може «застрягати» в агресії чи апатії. Тобто можна підсумувати, що людина приносить із собою з фронту щонайменше нові звички, але, можливо, і щось серйозніше на кшталт розладів адаптації.

У чому різниця між військовослужбовцем і ветераном

Артем Денисов: Нам треба усвідомити, що з’являться нові соціальні ролі. Перебуваючи на фронті, люди є бійцями, захисниками та захисницями. Коли вони повертатимуться, вони переходитимуть із ролі захисника та захисниці до ролі ветерана та ветеранки. І якщо роль захисника і захисниці більш-менш зрозуміла, запитуючи в переважної більшості людей, хто ти є зараз, людина може відповісти дуже чітко, бо є військово-облікова спеціальність. Тобто: «Я стрілець третього взводу, другого відділення, такої-то бригади». А повертаючись, переходячи в статус із військового в цивільний (а ветеранство – це цивільний статус), тобі у військкоматі не видають посвідку й перелік прав і обов’язків ветерана.

Поки ти військовий, твоя функція зрозуміла, а от що таке – бути ветераном? Є певні аспекти, соціальні гарантії від держави, але дуже складно дати пояснення, які очікування в суспільства від ветерана й навпаки. Нова роль, нові виклики, про які мало хто говорить, і тому так складно мати очікування, бо бійцю неможливо спрогнозувати, що з ним буде відбуватися, коли він повернеться, як його переживання на війні впливатимуть на нього в цивільному житті, що є нормальним, а що – ненормальним.

Люди, які виїхали, люди, які повертатимуться, люди, які перебували під обстрілами – це все буде виклик для суспільства

Коли ми говоримо про розлади адаптації, ми маємо пам’ятати, що їх матиме майже кожен українець. Люди, які виїхали, люди, які повертатимуться, люди, які перебували під обстрілами – це все буде виклик для суспільства. Але люди з подібним досвідом тягнутимуться одне до одного. Тобто ветерани найперше звертатимуться до побратимів – своєї спільноти, завдяки якій можна відзеркалити свій досвід та усвідомити, що ті наслідки, які маєш, повернувшись із фронту – це «пакетна пропозиція». Тобто за ті сенси, які ти отримував на війні, ти отримуєш бонусом наслідки: безсоння, апатію, агресію, нерозуміння ситуації, проблеми зі сном, проблеми з пам’яттю тощо.

Це природний процес, він відбуватиметься незалежно від нас чи роботи якихось організацій. Наше завдання – просто розуміти контекст, у якому ми живемо.

Що ми можемо зробити зараз для реабілітації ветеранів

Артем Осипян: У нас є «перевага» – люди, які воюють із 2014 року, а разом із ними й сім’ї, організації, які вже пройшли цей шлях. Нам треба дослухатися до їхнього досвіду та занурюватися в той контекст, про який вони можуть нам розповісти.

Звісно, цей етап війни якісно та кількісно відрізняється від того, що було у 2014 році, але однаково фабула війни залишається війною. І всі ті проблеми й тягарі, які вона із собою несе, залишаються подібними. З боку цивільних достатньо просто починати входити в цей контекст. Намагатися усвідомити, що таке війна, як вона впливає на людей, що таке психічне здоров’я, як воно реагує на умови війни. Можна читати матеріали про психічне здоров’я (і не лише про ПТСР).

Попри те, що зараз важко повірити, що до учасників бойових дій може бути якесь інше ставлення, окрім захоплення, насправді в суспільстві може бути багато стигм. І над толерантністю та прийняттям різного досвіду потрібно працювати вже зараз.

В українців немає ілюзії, що ми – «маленькі люди». Ми всі знаємо, що можемо повпливати на різні сфери, нам треба взяти відповідальність за те, що в цьому треба розібратися

Якщо захисника чи захисницю розпізнати просто, щонайменше за формою, то ветерани не носять форму, на них немає ніякої таблички: «Я ветеран, будьте зі мною обережними в певних нюансах». Така табличка насправді й не потрібна, але ми маємо розуміти, що є люди, які пройшли через певний складний досвід і бачили жахливі речі, тож ми маємо ставитися до них із повагою.

Артем Денисов: В українців немає ілюзії, що ми – «маленькі люди». Ми всі знаємо, що можемо повпливати на різні сфери, нам треба взяти відповідальність за те, що в цьому треба розібратися. Ми зрозуміли, що бути аполітичним – це небезпечно для країни, ветеранська політика – це теж політика, у ній також треба розібратися, треба зрозуміти, як ми хочемо формувати нове суспільство з новими ролями, як ми готові в це вкладатися, адже зараз досвід війни в загальному розумінні отримали всі, не тільки ветерани.

Нам не потрібно скочуватися в надмірну героїзацію захисників, але маємо усвідомлювати, що завдяки людям, які мають бойовий досвід, ми зберігаємо країну.

Для того, щоб ефективно сприяти адаптації, нам варто пам’ятати про два слова: гідність і взаємоповага. Усі наші дії мають базуватися на цих двох поняттях. Причому гідність і взаємоповага мають реалізовуватися в обох напрямах.

На жаль, через характер війни ми маємо величезну кількість людей, які отримали інвалідність, і зараз нам треба більше уваги звертати на доступність – бо це про гідність і взаємоповагу. Ми не маємо ховати погляд від людей на вулиці, які можуть пересуватися на кріслах колісних чи на протезах. Не потрібно бігати та цілувати руки, але проявляти нормальне ставлення до цієї людини, до її гідності, зберігаючи свою, є дуже важливим.

Потрібно з повагою до себе поважати іншу людину й той досвід, який вона має. Ми не маємо права його знецінювати чи взагалі оцінювати якось. Бо ми ніколи не знаємо ні про чий досвід, крім свого. Різні військові також мають різний досвід.

Допомагати іншим, а не собі

Артем Денисов: Для того, щоб нам навчитися проявляти повагу до ветеранів, зараз потрібно акцентувати на цьому трохи більше уваги. Це як маятник, який для балансу має потужно розхитуватися в різні боки. Зараз час розхитувати його в бік уваги до потреб ветеранів. Так ми працювали над кампанією «Завдяки тобі».

Кампанія народилася із запиту людей, які хотіли подякувати захисникам, але не знали як. Підходити щоразу до якого-небудь військового та дякувати йому буде недоречно, а когось може навіть дратувати, тому ми пропрацювали уніфікований жест, який має зчитуватися військовими. Але треба зазначити, що це проєкт, орієнтований насамперед на цивільних, бо це був їхній запит. Це може бути потрібно цивільним навіть більше, ніж військовим, бо так вони компенсують свій стан.

Коли ми відчуваємо великий запит подякувати Силам оборони, потрібно поставити собі запитання: як я відчуваю цю вдячність і за що конкретно?

Поки ти військовий, тобі дякують, ти маєш найбільший рівень довіри від суспільства, а коли ти знімаєш форму, а це відбувається для військового дуже раптово, ти переходиш у загальний статус цивільного – і ніхто не думає про твої потреби, які, можливо, є специфічними чи особливими.

Коли ми відчуваємо великий запит подякувати Силам оборони, потрібно поставити собі запитання: як я відчуваю цю вдячність і за що конкретно?

Що означає – проявляти гідність і взаємоповагу? Якщо ти не знаєш, наприклад, як допомогти людині спуститися сходами, не треба її хапати та намагатися спустити силою. Потрібно запитати: «Чи вам треба допомога? – Ні, мені не треба допомога – Добре». Можна запропонувати, але не нав’язувати, не намагатися якось розв’язати питання людини, бо, можливо, у неї їх немає, можливо, їй комфортно, можливо, вона, навпаки, намагається впоратися з цими труднощами самостійно для того, щоби бути функціональнішою.

Це досвід людини, вона має навчитися цього самостійно, а коли вона намагається це зробити, а ми підбігаємо, хапаємо її та намагаємося врятувати – це прояв зверхності.

Єдине, що ми можемо робити – це пропонувати свою підтримку, пропонувати свою допомогу, і, якщо людина скористається цим, вона вам про це скаже. Іноді ми можемо не знати, як правильно допомогти, тоді краще запитати, як буде зручніше, де саме підтримати. Тоді це дійсно допомога, а не компенсація власного стану.

Потрібно навчитися розрізняти, що потрібно мені, а що потрібно іншій людині. Бо цивільні мають потребу, наприклад, висловити вдячність, але якщо не спитати у ветерана, у якій саме формі йому це потрібно, це буде закриттям лише свого запиту. І тоді ми задоволені, що, наприклад, перевели когось через дорогу, але цьому комусь, можливо, не потрібно було на інший бік вулиці.

Важливо мати розуміння, що й навіщо я роблю в усіх сферах життя, культивувати це в побуті. Так ми зможемо зберегти кордони іншої людини, зберегти повагу до неї, зберегти її гідність, не ставлячи свою потребу вище за цю людину, бо це нам потрібно її підтримати. Це навичка, яку треба розвивати і яка всім нам буде необхідна для побудови нового здорового суспільства.