Валентин Васянович – український кінорежисер і продюсер. У 2020 році він випустив фільм «Атлантида». Це історія про Україну 2025 року після перемоги у війні з Росією.

Картина стала найкращим українським фільмом року за версією Національної премії кінокритиків «Кіноколо». Також стрічку нагородили на кінофестивалях в Одесі, Токіо, Севільї, Тромсе, Мінську та Les Arcs Film Festival у Франції. Головною відзнакою у фестивальній історії «Атлантиди» став Венеційський кінофестиваль. Це перший український фільм, що здобув перемогу в програмі «Горизонти», другій за престижністю після основної. Нова робота Васяновича «Відблиск» стала першою в історії незалежної України стрічкою в основній конкурсній програмі Венеційського кінофестивалю.

На ранковій лекції в КАМА Валентин Васянович розповів, як любов до фотографії випадково привела його з музичного училища в кіно, а також про перші короткі метри, роботу в документальному жанрі та любов до артхаусу.

Музичне училище та фотографія

Я потрапив у кіно випадково. Спочатку вчився в Житомирському музичному училищі за класом фортепіано. Мій тато був композитором-диригентом, його добре знали в приймальній комісії, тому мені було неважко туди вступити. Не можу сказати, що в мене був хист до музики, я завжди любив фотографувати.

У нас у групі було 30 дівчат і двоє хлопців. Я постійно фотографував дівчат і друкував фотографії. Мені подобалося це з дитинства. Пам’ятаю, як батьки могли сваритися, а ввечері разом друкувати світлини на принтері. Мабуть, тому я полюбив цим займатися вже в дорослому житті.

Потім я вирішив спробувати вступити на операторський факультет в Інститут кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Привіз свої фотографії, але мені сказали, що всі вони повне лайно, крім однієї. Я запитав, що з ними не так, яку професійну літературу почитати та поїхав назад у Житомир.

Я читав книжки та продовжував фотографувати. За два місяці знову поїхав до Києва й на цей раз уже три фото були «на трієчку». Так я їздив до Києва приблизно п’ять разів і врешті-решт назбирав 20 фотографій, із якими мене допустили до вступу.


Я розумів, що потрапити асистентом у кіностудію Довженка можуть тільки «небожителі»


У 1990-х роках почав учитися на оператора. Тоді не було роботи, про кіно взагалі не йшлося. Я розумів, що потрапити асистентом у кіностудію Довженка можуть тільки «небожителі». Тоді почав професійно займатися фотографією, щоби заробляти хоч якісь гроші. Ця галузь затягнула мене на 15 років, я знімав як рекламу, так і фешн.

Після п’яти років навчання на оператора я вступив на режисерський факультет. Не можу сказати, що нас багато чого навчили. На заняттях ми переважно вели бесіди за життя, але, що дійсно цінно, нам дали ключі від «каптьорки» з кінотехнікою та дозволили знімати. Ми знімали курсові для великого держзамовлення про реставрацію «Палацу Україна» й самі монтували свої фільми, зняті на кіноплівку. Саме це дало нам цінний досвід і багато чого навчило.

Навчання в Польщі та перші фільми

Я навчався на режисурі, паралельно займався фотографією. Як раптом мені розповіли, що в Мінкульті можна отримати фінансування на короткий метр. У 2001 році я зняв перший короткометражний документальний фільм «Старі люди», який навіть отримав нагороду на міжнародному кінофестивалі в Баку. Це дало змогу зняти другий короткий метр «Проти сонця», який також отримав кілька престижних нагород.

Потім мені випала нагода поїхати на навчання до Польщі [у ​​Школу режисерської майстерності Анджея Вайди]. Там я отримав цінний досвід, вивчив мову й зрозумів, як працювати з акторами. Це було складно, оскільки на початку взагалі не знав польської і якимось чином намагався пояснювати польським акторам їхні завдання.

Повернувшись в Україну, я мав європейську кіноосвіту та нагороду за короткий метр, який зняв там. Мабуть, саме тому мені дали можливість зняти перший повнометражний фільм «Звичайна справа». Ми малювали цей фільм на папері та зняли його саме за цією розкадровкою. Дебютанти завжди хочуть перетнути межу артхаусного та масового кіно, але це незавжди працює. У нас не вийшло, що абсолютно нормально.

Після цієї травми та стресу у 2013 році зняв другий художній фільм «Креденс». Він вийшов глядацьким. Тоді я не ділив кіно на артхаус і глядацьке. Уже потім у мене з’явилася звичка знімати артхаус, від котрої я не можу позбутися й досі.

Чому Васянович більше не знімає документальне кіно

Паралельно я продовжував знімати документальні фільми, бо мені це подобалося. Складність документального кіно полягає в тому, що ти маєш знайти героя, який на довгий час мусить впустити тебе в своє життя. Для цього треба мати специфічний темперамент і характер: бути комунікабельною, сміливою людиною, уміти будувати стосунки, але це не про мене. [сміється]

Складно довгий час комунікувати з людьми та зробити так, щоби вони підпустили тебе дуже близько. Після досвіду роботи в документальному жанрі мені було значно легше працювати з ігровим кіно, тому що тут усе контролюєш і вирішуєш ти.

Як Васянович зняв перший фільм без сценарію

Я зателефонував своєму другові Кості Мохначу та запропонував поїхати знімати вечірній Київ. Ми зупинилися біля Поштової площі, і мені дуже сподобалася ця локація, тому що вона ритмічна. Там ходили люди, їхали машини й був мокрий асфальт.

Я поставив Костю посередині кадру, почав знімати та зрозумів, що це працює. Я побачив, що ця сцена вже про щось. Потім запропонував Кості повернутися, ніби він когось чекає, він це зробив. Я поїхав додому та зрозумів, що треба спробувати рухатися далі від цієї сцени.

Тоді я покликав Катю Молчанову, і наступного дня ми поїхали на ту саму локацію. Я сказав їй зайти в кадр до Кості, поговорити з ним про щось і піти. Так з’явилася фінальна сцена фільму «Рівень чорного». Ця сцена стала точкою поштовху, яка за півтора року вивела мене до повноцінного фільму, який я дуже люблю.


Знімати кіно без сценарію
й ідеї не просто


Знімати кіно без сценарію й ідеї не просто. Я не знав, про що та навіщо знімаю фільм. Навіть не розумів, закінчили ми його знімати чи ні. Це дарує тобі насичене емоційне життя тому, що бачиш, якими фантастичними виходять сцени. Але іноді доводиться потрапляти в емоційні ями, бо, допоки в тебе не з’явиться ідея наступної сцени, ти не знаєш, чи вийде з цього щось.

Багато хто спочатку пише синопсис фільму, робить драфт, аналізує його. У мене так не працює, бо тоді зникає емоція. Буває, я знімаю певну кількість сцен і вже посередині зйомок у мене виникають емоція й ідея, з якої виходить фільм.

«Атлантида» та новий фільм «Відблиск»

Фільм «Рівень чорного» дав мені зрозуміти, що я можу знімати кіно без сценарію. Після цього вирішив знімати фільм «Атлантида». Але я розумів: щоб отримати фінансування, треба мати сценарій. Написав доволі жанровий сценарій, отримав фінансування, але врешті-решт у фільм увійшло лише 20% того сценарію.

Під час розмов із людьми, які були на війні, я назбирав матеріал, з якого почав будувати «Атлантиду». Також робив це навмання, тому що в мене не було фіналу історії. Коли ми відзняли 70% матеріалу, я зрозумів, що кіно не працює. Із часом до мене дійшло, що в цій історії не вистачає лінії романтичних стосунків. Я дописав цю лінію, і ми додатково відзняли п’ять-шість сцен. На щастя, кіно вийшло.

Уже зараз я розумію, що до зйомок фільму треба більше готуватися на етапі препродакшну, треба більше працювати з текстом і проводити ресерч не під час зйомок, а перед ними.

Так знімав фільм «Відблиск», прем’єра якого відбудеться на Венеційському кінофестивалі у 2021 році. У процесі роботи над цим фільмом я багато чого змінював, але цього разу більше готувався.

Що далі

Я розумію, що треба рухатися далі та шукати нові теми, бо не можна знімати кіно про одне й те саме. У мене є кілька тем, які записані у формі речень, але я не можу планувати наперед.


Головне встигнути записати ідею й емоцію, яка виникла


Зараз мені важливо відпрацювати прем’єру нової стрічки «Відблиск» на кінофестивалях. Потім хочу закритися подалі від усіх, щоби всередині мене почався внутрішній діалог, а вже тоді думати над новими ідеями фільмів. Головне встигнути записати ідею й емоцію, яка виникла.