Тімур Фаткуллін – чемпіон світу з аеробатики та засновник команди Aerotim. Команда знімає екшн-відео, у яких Тімур сам або разом з іншими учасниками виконує трюки в повітрі. The Village Україна публікує конспект його ранкової лекції в КАМА, у якій Тімур розповідає про свій шлях до спортивної авіації, граничні переживання польоту, його естетичну чутливість і філософію команди Aerotim.

Як усе почалося

Я родом із селища на узбережжі Криму. Чесно кажучи, дев’ять місяців на рік там нічого робити – холодно, вітер і те кримське море, про яке всі знають, є тільки влітку та восени.

Там не було аеродрому та злітної смуги. Лише влітку приїжджали курортники й тоді було чим зайнятися.

Усе почалось із велосипеда. Я відчув радість першовідкривача в момент, коли мама привезла мені із Сімферополя динамку – це маленький генератор для велосипеда, він стикається з колесом і, поки ти їдеш, у тебе горить світло. Ми прикріпили цю динамку, що швидше я крутив педалі, то яскравіше вона світила.

Тоді я подумав, що переді мною тепер нескінченні можливості, я навіть не знав, куди поїду зараз. Я катався на цьому велосипеді цілими днями й кожної ночі чекав наступного дня, щоб покататися на ньому знову. Потім це був мопед «Карпати», потім ще щось. І я проніс це відчуття в доросле життя, бо сьогодні я теж довго засинаю, думаючи про завтрашнє тренування, уявляю та візуалізую собі польоти.

Я зібрав гроші й перший у селищі купив собі BMX-велосипед. Це також було відчуття першовідкривача. Ми почали збиратися в центрі та вчилися робити трюки на них. Це прямо пов’язано з авіацією. Якби в нас не було велосипедів, ми навряд чи б училися робити якісь фігури. Це еволюційний процес, який у певний момент дійшов до авіації.

Переломний момент був тоді, коли майже не було можливості виїхати із селища, і єдиним варіантом кудись вибратися було записатися в секції скелелазіння або пішохідного туризму. Ми виїжджали двічі-тричі на рік на змагання.


Я нічого не знав про авіацію та спеціально нічого не дивися, щоб відчути на максимум момент першого польоту з інструктором


Мені було років 12–13, я був орієнтувальним в молодшій команді й у якийсь момент я сидів перед спуском на дюльфері та мріяв про щось. У цей момент у небі з’являється спортивний літак у військовому забарвлені, тоді я подумав, що це військовий літак, це вже зараз я знаю, що це був Е-52. Цей літак летів небом, виконував різні фігури. Це було так далеко від мене, я сидів і думав, що то за людина, яка сидить у цьому літаку. Це те, що на мене вплинуло.

Ще у Криму мені говорили, що без грошей літаки не літають. Я спробував стрибнути з парашутом, але це було не зовсім моїм. Я зрозумів, що не так просто потрапити в пілотаж. Це стало моєю мрією.

Потім я поїхав у США. Я повернувся зі Штатів з іншими думками, мені хотілося принести сюди те, що я підкреслив для себе там. Це був такий собі шпіонаж експорту цінностей або експорт натхнення. Приїхавши в Україну, в мене було відчуття, що все можливо.

Коли я повернувся, у мене були гроші, але їх не вистачало на навчання авіації. Я продав мотоцикл, який у мене був. На першому етапі я назбирав 5 тисяч доларів на навчання приватному польоту.

У мене не було ознайомчого польоту перед початком навчання, щоб зрозуміти, подобається мені це чи ні. Я сидів декілька місяців на теорії, не знаючи абсолютно нічого про польоти і як вони відчуваються. Однокурсник запитав мене, як я міг не зробити пробний політ: «Раптом не піде?». А я подумав: «У сенсі, не піде, як це можливо?». Я це все собі науявляв, тому воно не могло не піти.

У мене не було грошей вчитися на хороших літаках, тому я вчився на вітчизняних.

Я нічого не знав про авіацію та спеціально нічого не дивися, щоб відчути на максимум момент першого польоту з інструктором. Спочатку я отримав базу на вітчизняних літаках, потім підвищував рівень. Спортивна авіація – це дорого, я багато працював, щоб у мене було фінансування літати.

Чому з’явилася команда Aerotim

У пілотажі я дійшов до максимальних масштабів і складнощів емоційної палітри, переживань. Я списую це на власну чутливість. Я дійшов до певної межі там і це перетворилося на руйнування, від якого я зараз намагаюсь відійти.

Пілотаж – це дуже гарно, піднесено, але це не перевершить відчуття команди та ком’юніті. Перша важлива частина формули – це те, що ти робиш, а друга, ще більш важлива, – це те, з ким ти це робиш.


Мені хотілося бути сильною ланкою свого покоління, а для цього потрібно щось робити


Інтрига авіації помножена на сценічну локацію та команду, з якою ти можеш усе це переживати, дає граничне відчуття радості. Відчуття команди, єдність, емпатія, вони практично безмежні й вони викликають радість. Радість помножена на людей – це довгогральні, глибокі та цікаві відчуття.

Мені хотілося бути сильною ланкою свого покоління, а для цього потрібно щось робити. Найкраще, що можна зробити – опинитися в ком’юніті, яке стимулює. Тільки так це працює. Ми хочемо перетворити екшн-спорт у форму мистецтва, що хвилює. Нехай у нас дорослі іграшки, які потребують великої інфраструктури, але саме в цьому цей випробувальний момент, який надихає.

Філософія Aerotim

В концепті Aerotim світових рекордів не існує – завжди можна зробити краще. У гранично малих висот є межа. Нижче землі й углиб немає куди йти, але в художньої ідеї немає межі. Може вийти повна лажа, тому що це імпровізація й потрібно бути готовими й до цього. Потрібно бути сміливим.

Коли ти стрибаєш із літака, добре, якщо ти потрапляєш в аеродинамічний потік – це дозволяє відчути, ніби ти летиш. Але якщо тобі пощастить і ти будеш стрибати з літака у класній компанії, ти можеш потрапити у стан філософського потоку як граничного емоційного переживання. Це те, що я практикую у стрибках.

Не варто дивувати людей тим, що ти ризикуєш. Ризик завжди цікавий, тому що він несе за собою відповідальність. Але ризик має бути виправданим. Ми хочемо йти від ризикового польоту в художнє бачення, де ти виконуєш все не на межі своїх можливостей.

Я відкрив для себе думку, з якою хочу поділитися з тими, хто стикається з досягненнями у спорті. Спортивний шлях – це рейки, і якщо нас ставлять на рейки й обіцяють золоті гори – найімовірніше, так не буде. Але це не стосується художньої ідеї. Тут у вас широкий діапазон. Це вже не гра в межах однієї тональності, це 88 клавіш і безмежні можливості ритмів, звуків, мелодій. От, у принципі, й сенс моєї інерції.

Про зйомки екшн-відео

Якщо раніше ми просто документували те, що робимо, то це художня робота, у якій ми спробували пограти з альтернативною реальністю. У нас давно була ідея знімати чорний літак на тлі снігу, показати цю гру контрастів.

Зазвичай усе, що ми знімаємо – це спонтанність. А тут уперше в житті ми зібрались маленькою командою та прямо розписали, що будемо робити. Саме в той раз, коли ми все запланували, все пішло не за планом.

Відео Aerotim

Ми прилітаємо в підгір’я на аеродром, де плануємо знімати щось схоже на кіно. Тільки сідаємо, як до нас одразу підбігають двоє бійців і кажуть: «Валіть з аеродрому, тут рейдерське захоплення». А ми тут приїхали кіно знімати й узагалі не планували того, що в нас не буде аеродрому. Ми прилетіли на одному літаку й повинні були забрати другий чорний літак там. І ми, чесно кажучи, остовпіли від цієї ситуації.

Ми вирішили пограти з альтернативною реальністю, але потрапили у вторинну реальність. Ця альтернативна реальність відбувалася з нами в реальному житті. Нам сказали покинути територію аеродрому, але в нас там був літак й усі необхідні запчастини, тому ми швидко стрибнули в літак й уже двома літаками перелетіли на сусідній аеродром.


Зазвичай усе, що ми знімаємо – це спонтанність


На тому аеродромі відбувався якийсь земельний поділ і суперечки, у яких нам необхідно було зайняти чиюсь сторону. А ми лише гості, в нас був план на два дні, у які ми мали вкластися, щоб зняти відео.

Ми вилетіли вночі, тренувалися, в тому числі робили якісь нічні зйомки. Це була наша перша проба й вона потребувала серйозної інфраструктури, якої в нас не було, проте були потужні, самостійні люди.

На шляху, де ми знімали, було 15 метрів снігу, ми пробиралися туди машинами з людьми, яких не знали, вони пилили дерева, щоб ми проїхали. Ми переночували три години біля підніжжя гори, але так і не змогли дістатися верхівки. Але дві серйозні людини з Кам’янця-Подільського взяли два сноумотоцикли та поїхали туди. Ми не знали, куди їхати, як їхати.

Ми спали три години й о 04:00 вже були на точці. Це було для мене справжнім відкриттям – сильні, самостійні люди, з якими ти відразу знаходиш спільну мову. Вони не ниють, добре орієнтуються. Цим хлопцям по 40 років і вони так легко погодилися на цю авантюру. Це, мабуть, і є життя для нас, яке ми намагаємося показувати в наших художніх роботах.

Проблеми та потенціал української авіації

Варто піти від думки, яка тягнеться ще з радянських часів, що ми маємо чимось володіти. У країні простоює безліч літаків, які повинні літати. Немає якось концепції, яка регулює шерінг літаків – коли можна користуватися літаками або платити щорічний внесок у клубі, мати доступ до літаків, техніки й інструктора. Ми хочемо йти в цьому напрямі.

Сьогодні в Україні людина, яка літає у 20 років на літаку, – це виняток. Якщо в нас вийде втілити ідею шерінгу, це дасть можливість багатьом людям доєднатися до пілотажу.

В Україні відбувається сплеск авіації. Навіть з’являються школи авіації, у які люди активно йдуть вчитися. Може здатися, що Aerotim популяризує авіацію. Але це не так. Без державної підтримки або шерінгу це не спрацює. Літак дорого коштує. Наприклад, в Україні 5–7 спортивних літаків Extra-300, з яких більшість просто стоять. Це дивно, але це частина ментальності. Ми як нове покоління маємо розвивати тему не володіння літаками, а навичок їхнього використання, щоб літаки стали засобом, а не метою.